Рафал Лемкін народився у селі Безводне (нині — територія Білорусі) й виховувався у звичному для того регіону польсько-білорусько-єврейському мультикультурному середовищі. Його батьки були євреями: тато займався сільським господарством на орендованій землі, а мати виховувала дітей, прививаючи любов до музики та літератури. У родині розмовляли трьома мовами: ідишем, російською та польською.
Щойно навчившись читати, Рафал поглинав книгу за книгою, а в 11 років прочитав роман Генрика Сенкевича «Quo Vadis», з якого, зокрема, дізнався про переслідування християн Нероном 64 року нашої ери.
Якби християнин мав можливість покликати поліцейського на допомогу, то і так не отримав би жодного захисту. Адже йшлося про групу людей, колективно приречених на смерть лише тому, що вони вірили в Христа. І ніхто не міг їм допомогти.
Враження від прочитаного наклалися на переживання з приводу єврейських погромів, початку Першої світової війни та російських і німецьких вторгнень.
Рафал Лемкін. Джерело: Цифрова колекція Нью-Йоркської публічної бібліотеки Щоб діти могли здобути початкову освіту, Лемкіни переїхали неподалік містечка Вольковіско, яке німці окупували, коли Рафалу було 14 років. Тоді ж Османська імперія почала масове винищення вірмен. На тлі цих подій і на основі прочитаних книжок у юного Рафала Лемкіна зародився інтерес до захисту гноблених народів, який став справою всього його життя.
Я читав дедалі більше історичних книг, щоб ознайомитися з випадками свідомого знищення національних, релігійних і расових груп. Минав час, а ця тема не давала мені спокою. Я думав про неї з таким напруженням, що іноді відчував, як кров тисне в жилах.
У автобіографії Рафал Лемкін пише, що, здобувши базову освіту вдома під опікою матері, вступив до школи у Вільні, а потім продовжив навчання в Яґеллонському й Гейдельберзькому університетах, а також в Університеті Яна Казимира у Львові. В останньому Лемкін 1926 року захистив дисертацію з юридичних наук. Паралельно молодий науковець опановував нові мови, зокрема французьку, німецьку, англійську та шведську. Вивчення давалося йому легко й допомагало краще розуміти культурні особливості та традиції інших народів.
Становлення як правника
1921 року вірменський студент Тейлірян убив міністра внутрішніх справ турецького уряду Талаат-пашу. Саме цей урядовець координував масові вбивства вірмен у 1915–1918 роках. Таким чином Тейлірян, єдиний вцілілий із великої вірменської родини, помстився паші за скоєний злочин.
Для студента юрфаку Рафала Лемкіна ця історія була показовою: він не розумів, чому міжнародна спільнота приділяє величезну увагу злочину, скоєному однією людиною (Тейліряном) й водночас заплющує очі на масові вбивства, вчинені турецьким державним апаратом. І 1927 року Лемкін опублікував статтю, в якій засудив «відсутність будь-якого закону для уніфікації моральних стандартів стосовно знищення національних, расових та релігійних груп».
Рафал Лемкін. Джерело: Цифрова колекція Нью-Йоркської публічної бібліотеки Приблизно в 1927–1937 роках Рафал Лемкін мешкав у Варшаві, де як правник досягнув чималого успіху. Він працював секретарем Апеляційного суду, заступником прокурора, а згодом — секретарем Комітету кодифікації законів Другої Речі Посполитої. І саме в цей період одна за одною виходять друком нові праці Лемкіна.
30-ті руки були найвищим часом для превентивної правничої роботи: у Німеччині до влади прийшов Гітлер, в Іраку масово винищували ассирійців, в совєтській Україні сталінський режим чинив Голодомор. На тлі цих подій Лемкін виступав на міжнародних юридичних заходах, зокрема, 1933-го зачитав доповідь на конференції Ліги Націй, в якій наголошував на тому, що знищення національних, етнічних чи релігійних груп потрібно визнати злочином. Тих, хто з ненависті до великої групи людей шкодить їм, Лемкін запропонував вважати винними у «злочині варварства».
Світова спільнота тоді відхилила пропозиції Лемкіна, проте його напрацювання (зокрема поняття «злочину варварства») стали основою для концепції поняття «геноцид», яке прийняли після Другої світової війни.
У 30-х роках погляди Лемкіна не тільки не сприймали, а й намагалися їх очорнити. Так антисемітська Gazeta Warszawska опублікувала матеріал з наклепом на науковця — буцімто він просуває правовий захист національних, релігійних та етнічних груп суто з метою захисту євреїв. Ситуація ускладнювалася тим, що як юрист Лемкін виступав на міжнародних майданчиках від імені Другої Речі Посполитої, відповідно його погляди щодо превенції злочинів, спрямованих проти тих чи інших груп, могла розцінюватись як позиція уряду, що було помилковим.
У зв’язку з цією ситуацією Лемкін відчув на собі політичний тиск і 1934 року був змушений піти з посади прокурора варшавського Округового суду. Тоді в його життя розпочалася успішна сторінка приватної адвокатської практики.
Воєнні поневіряння
У вересні 1939 року, через тиждень після того, як Німеччина напала на Польщу, нацисти знищили дім Лемкіна в самому серці Варшави. За даними одних джерел, правник став на захист столиці й був поранений. За іншими даними, він отримав повістку й мав вирушити на східний фронт. Даних про той період обмаль, але достеменно відомо, що молодий успішний юрист став біженцем.
Кілька тижнів Рафал Лемкін поневірявся польськими селами, допоки не потрапив у руки російських військових. Лемкін розумів, що йому загрожує ув’язнення, адже у своїх працях він гостро критикував російське право. Тому під час допитів правник пішов на хитрощі: відмовившись від звичної витонченості, він наслідував мову й манеру поведінки білоруського селянина. Завдяки кмітливості, знанню кількох мов, досвіду прокурора та акторським здібностям Лемкіну вдалося уникнути російського арешту.
У листопаді 1939 року Рафал Лемкін дістався родинного дому на сході Польщі, де востаннє побачився із батьками. Невдовзі він виїхав до Литви, яку в той час війна ще не зачепила. Через багато років Лемкін згадував хаос, який тоді панував у Вільні, зокрема те, як росіяни жадібно скуповували товари і як прибувало дедалі більше єврейських біженців з Польщі в надії, що їм вдасться переправитися звідси у безпечніше місце. Оскільки більшість сусідніх із Литвою країн тоді була вже окупована або ввела заборону на в’їзд єврейських біженців, ті не мали куди легально виїхати. Тоді японський дипломат Тіуне Сугіхара разом з нідерландським консулом Яном Звартендейком розробили схему, завдяки якій біженці отримували документи, на яких транссибірською магістраллю та пароплавом діставалися берегів Японії та Кюрасао. Ця схема врятувала життя щонайменше 6 тисяч біженців.
Саме тоді Лемкін поглянув на свою юридичну діяльність під іншим кутом.
Як прокурор і адвокат я служив владі й насолоджувався хибним престижем. Та по-справжньому я жив тільки тоді, коли боровся за ідеал. Я присвячу решту життя своїй роботі — унеможливленню знищення народів.
В еміграції
З Литви Рафал Лемкін вирішив втікати у Швецію. Він через Каунас дістався до Риги (звідси регулярно ще літали літаки), а відтак до Стокгольма. Тут правник багато часу проводив у Стокгольмській бібліотеці, вивчаючи «злочин без назви», який охопив Європу. Він зібрав чимало документів, переважно щодо нацистського окупаційного права, які були «переправлені» з територій, окупованих Німеччиною. Вже згодом, у США, Лемкін передав ці документи Військовому департаменту та іншим американським урядовим агентствам, наголошуючи на тому, що події в тогочасній Європі — не лише війна, а геноцид.
Досліджуючи історію масових знищень людей, Лемкін зрозумів, що Польща вже неодноразово стикалася з подібними актами, починаючи ще з XIII столітті, коли монгольські орди винищували цілі міста і села.
Завдяки своєму американському колезі Малкольму Макдермотту з Дюкського університету Рафал Лемкін 1941 року отримав дозвіл на в’їзд до США. Він через СРСР транссибірською залізницею дістався в Японію, звідти — в Канаду, і, нарешті, — в Америку. На своєму шляху правник підмічав особливості інстинктивної поведінки в умовах небезпеки — як незнайомі раніше люди прагнули близькості, як віддавали останню їжу голодній дитині, як підтримували один одного.
Якщо жінок, дітей та літніх людей вбивають за сто миль звідси, чи не кинетесь ви на допомогу? Тоді чому ви заглушуєте цей поклик серця, коли відстань сягає п’яти тисяч миль замість ста?
Америка стала домом для Рафала Лемкіна. Він оселився у Вашингтоні, викладав міжнародне кримінальне право в Дюкському та Єльському університетах, а з 1955 — ще й у юридичній школі Ратджерс в Нью-Йорку. Водночас Лемкін працював консультантом в Управлінні з економічної війни, Зовнішньоекономічному управлінні США, Військовому департаменті, був радником судді Верховного суду та ключовим консультантом у Нюрнберзькому процесі під керівництвом Роберта Джексона.
Жіночий відділ Єврейського імміграційного товариства вручає почесний сувій Рафалу Лемкіну. Джерело: Цифрова колекція Нью-Йоркської публічної бібліотеки В Управлінні економічної війни Лемкіна вразило «повне нерозуміння того, що країни Осі планували знищення народів під своїм контролем» — іншими словами, геноцид. Альянс знав про масові знищення, які відбувалися в Європі, але ігнорував цю інформацію. Тож 1942 року Рафал Лемкін написав приватного листа президенту Рузвельту, в якому наголошував на тому, що Гітлер вчиняє і вчинятиме масові злочини, які вийшли далеко за рамки війни. Рузвельт відписав ухильно, попросивши про «терплячість». Цю відповідь Рафал Лемкін розцінив так, що США дають зелене світло для Гітлера на вчинення геноциду.
Слово «терплячість» доречне, коли хтось очікує зустрічі, затвердження бюджету чи будівництва дороги. Але коли зашморг вже обвив шию жертви, яка ось-ось буде задушена, хіба це слово не є образою здорового глузду і людської природи?
Міжнародне визнання
1944 року вийшла друком 650-сторінкова праця Рафала Лемкіна «Влада Осі в окупованій Європі», Повна оригінальна назва — Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation. Analysis of Government, Proposals for Redress. в якій він уперше офіційно вжив поняття «геноцид» та детально його обґрунтував. Згодом юрист представив свою програмну працю на першій регулярній сесії Генеральної асамблеї Організації об’єднаних націй, проте йому довелося ще п’ять років фанатично боротись за впровадження терміну «геноцид» у міжнародне право та ратифікацію Конвенції про запобігання та покарання злочину геноциду.
Молодіжний форум газети New York Times. Джерело: Цифрова колекція Нью-Йоркської публічної бібліотеки Тільки після закінчення Другої світової війни чимало країн і міжнародних організацій, зокрема ООН, почали цінувати доробок і діяльність Лемкіна. Світова спільнота врешті зрозуміла, що необхідно запобігати повторенню звірств, скоєних під час Голокосту, й 1946 року на Генеральній асамблеї ООН геноцид визнали злочином у межах міжнародного права.
Рафал Лемкін з двома невідомими. Джерело: Цифрова колекція Нью-Йоркської публічної бібліотекиПриватний «геноцидит»
Коли 1948 року ООН у Франції розглядала й ухвалювала «Конвенцію щодо запобігання і покарання злочинів геноциду», Лемків сидів у залі й уважно слухав засідання, як члени Генеральної асамблеї один за одним виголошують «Так!» на поіменному голосуванні. Документ ухвалили одноголосно. Зал вибухнув оваціями, на Лемкіна направили прожектори, всі кинулись його вітати. Це був найщасливіший день життя польсько-американського юриста. Проте ввечері Лемкін зліг із гарячкою, а згодом потрапив у одну з паризьких лікарень. Медики не могли поставити точний діагноз, тому сам Лемкін визначив свій стан як геноцидит: виснаження від роботи над конвенцією про геноцид.
Лемкін був і в складному матеріальному становищі, адже, щоб вивільнити час на просування в міжнародній спільноті поняття «геноцид», він відмовлявся від контрактів з американськими університетами. Крім того, Рафал Лемкін був дуже самотній: більшість родичів загинула в Голокості, з уцілілими він практично не спілкувався, ані дружини, ані дітей не мав.
У мене немає часу на шлюбне життя і коштів на утримання родини.
Науковець називав себе невиліковним песимістом, вважав, що приречений безперервно боротися за власну справу до кінця своїх днів.
У 50-ті роки Лемкіна десять разів номінували на Нобелівську премію миру, проте він її так і не отримав.
29 серпня 1959 року Лемкін їхав до видавця обговорювати рукопис автобіографії «Абсолютно неофіційний». Дорогою в нього стався серцевий напад — він упав просто на автобусній зупинці посеред Нью-Йорка. Лемкіна доставили до найближчого відділення місцевої поліції, адже подумали, що він п’яний. Тут юрист і помер. На його похороні на єврейському кладовищі Маунт-Хеврон у Нью-Йорку були присутні семеро людей.
Про совєтський геноцид українців
1953 року, звертаючись до тритисячної аудиторії, що зібралася в Нью-Йорку у Мангеттен Центрі, аби відзначити 20-ту річницю Голодомору в Україні, Лемкін публічно назвав злочини сталінського комуністичного режиму проти українців геноцидом і зачитав статтю «Радянський геноцид в Україні» (зараз вона перекладена 28 мовами). 2015 року російська сторона внесла її до списку екстремістських текстів.
У геноциді українців Лемкін вбачав чотири компоненти: вимордування української інтелігенції, ліквідацію української Церкви, знищення селянства та заселення України іншими етносами для радикальної зміни складу населення. Важливість ідеї Рафала Лемкіна для української історичної й правової науки важко переоцінити.
Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самої суті совєтизму.
***
Рафал Лемкін не встиг завершити автобіографію: деякі розділи залишилися незредагованими, а окремі періоди життя не описані. Проте навіть з цього незавершеного тексту зрозуміло, що Лемкін розглядав цю книжку не як автобіографію, а як життєпис свого дитяти — Конвенції про геноцид, яка змінила міжнародне право.
Лемкін вбачав у Конвенції не стільки засіб запобігання геноциду, скільки «точку опори для міркувань і дій», яка мала сприяти засудженню геноциду. Він добре розумів, що світ може забути минулі геноциди, може ігнорувати жахіття сьогодення, але попри все продовжував робити свою справу, вважаючи, що це доцільніше, ніж займати позицію відстороненого ідеаліста.
Конвенцію так і не ратифікували за життя Лемкіна. Його праці практично не вивчали до 1990 року — тоді у відповідь на звірства в колишній Югославії та Руанді почалися міжнародні судові переслідування, а поняття «геноцид» почали розуміти як найгірший злочин із усіх можливих.
1991-го в Єльському університеті відбувся перший симпозіум, присвячений темі геноциду з обговоренням напрацювань Лемкіна, а 2000-го у Лондоні провели Конференцію до сторіччя відомого правника. У багатьох університетах з’явилися інститути та кафедри, що займалися дослідженням геноциду. У США поставили дві п’єси про Лемкіна. Його іменем названо численні премії, зокрема Міністерства закордонних справ Польщі та Інституту вивчення геноциду в Нью-Йорку.
У Польщі діє Варшавська вища школа суспільних наук імені Рафала Лемкіна. 2022 року постав Центр документування російських злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна (при Інституті Пілецького), який зібрав понад 700 свідчень.
Польською мовою працю Лемкіна з визначенням поняття «геноцид» опублікували частково лише 2013 року, а повністю — 2023-го. В українському перекладі її не опубліковано досі.
Редакторка Наталя Ткачик
