Обкладинка книги Іди Фінк «Сад відпливає». Джерело: пресматеріали
Обкладинка книги Іди Фінк «Сад відпливає». Джерело: пресматеріали
18 жовтня 2021

Тітіна. Оповідання про буденність Голокосту

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Іда Фінк (1921 – 2011) лише у 80-х роках наважилася розкрити тему Голокосту й усього, що з нею відбувалося в Збаражі (і не тільки), під час Другої світової. Польськомовна ізраїльська письменниця казала, що її оповідання «писані пошепки». Публікуємо одне з них зі збірки «Сад відпливає» у перекладі Наталки Римської.

Людкові Людек — зменшення від Людвік. — може, тому, що був наймолодший — комендант сказав:— Приведи Тітіну.

І все, не дав йому жодного списку, як тим, які хвилиною раніше вийшли з будинку юденрату й розпорошилися містом.

Людек запитав:
— Сам?

Та низький лисуватий чоловік, комендант, не відповів і грюкнув дверима йому перед носом.

За дверима шаленіла буря голосів. Ніч була тепла, вітряна, на річці рушила крига. Шум води було чутно в цілому містечку. У домах ані світелка, густа чорнота, сон.

Ішов швидким кроком, гул ріки набирав сили — Тітіна мешкала побіч мосту. «Доброго вечора, пані», — промовив у думках і почув, як Тітіна відповідає: «Bonsoir, jeune homme...» «Bonsoir, Madame» Доброго вечора, молодий чоловіче. — Доброго вечора, мадам (фр.)., — виправився, бо вона застерігала, щоб говорив із нею тільки по-французьки.

Столик під вікном, грубезний том Larousse «Ларусс» (Les Editions Larousse) — французьке видавництво, засноване 1852 року. Спеціалізується на виданні довідкової літератури і словників., золочена оправа «Листів із мого млина» Збірка новел Альфонса Доде (1869).... І запах затхлості темної кімнати. Уже тоді заповідалася на вар’ятку. Та затхлість...

Не провітрювала помешкання. Під вікном темні стрункі смереки. «Смерррековий двіррр», — говорила про свою буду. Ґрасувала, як пристало вчительці французької.

— Comment va ta maman?
— Merci, elle va bien — Як твоя мама? — Дякую, добре (фр.)..

Мама в нічній сорочці, навіть халата не вдягла.

— Людку, прислали по тебе... — і вже плач: — Дитино моя...

У декольте нічної сорочки зів’яла шия, гусяча шкіра, позбавлені жирової підкладки фалди. Удягався справно: штани, куртка, шапка з блискучим дашком.

— Мамо, де палка?
— Попрошу Марціняків, сховаєшся в стодолі.... дитино...

Місяць перед тим плакала, бо його не прийняли. Кілометри дріботіння за протекцією, годинами вичікувала в коридорі юденрату перед дверима голови. «Хочу тебе рятувати», — говорила.

— Не панікуй, мамо. Тепер...

Підняла руки до шиї, немовби хотіла сама себе задушити. Це був жест найвищого розпачу, бо саме так сама себе душила тієї ночі, коли забрали батька.

— Я не знала... не припускала... — вимовила з трудом.

Схопила його за плече. Він делікатно, проте рішуче звільнився.

— Перестань, мамо, я мушу йти, — промовив.

Хотіла його обняти й поцілувати — затримав її поглядом, хоча знав, що мали означати ті обійми: просила пробачення. Elle ne va pas bien... Це не буде добре (фр.).

Мила пані Софія, la belle Sophie Прекрасна Софі (фр.)., і її маленький хлопчик! Голос пані Тітіни такий низький і охриплий, як голос чаклунки. Довга сукня з блискучої тканини шелестить, на нігтях поблискує шкаралупа застиглої крові. Я не хочу цукерки, ні! Освоїться, освоїться — хрипить голос чаклунки, а мати аж заходиться від бездумного сміху:

— Чому ви не провітрюєте помешкання, пані Тітіно?

З боку замкового пагорка долинув крик. Зупинився, наслухав. Уже тиша, нічого, тільки шум ріки. Ріка і його власне серце.

— Це напіввар’ятка — а може, вже таки зовсім здуріла? — вимовив уголос.

Знову зупинився. Ні, не помилився. Місто вже прокинулося. Хтось біг, хтось крикнув раз і другий, хтось волав і волав. Зняв шапку, виставив чоло на вітер. Весна пахне. Якщо я втечу, то мене позбудуться. На другому кінці міста, в околицях залізничної станції, обізвалися мотори. Заїдуть перед лазню й там чекатимуть. Скільки авт? Шість? П’ять? Скільки прізвищ було в списку? Старі, каліки, божевільні... Скількох осіб вимагали? Перехилився через поручень мосту. Один рух тіла — і плинув би, несений хвилею з великим гулом. Людку, опікуйся мамою, будь розумний і слухняний. Що це означає: розумний і слухняний? Пересунути центр ваги тіла за бар’єр мосту, руки опустити вниз... Привести сюди збожеволілу Тітіну? Плисти разом із рікою?

Раптом побачив, що йдуть. Отож так це виглядає. Цілком нормально. Ідуть, провадячи тамтих попід руки. Так у мовчанні? Широкі плечі Юзька, хлоп’яча постать Генька Юзек (Юзько), Генєк — зменшення від імен Юзеф і Генрик., а поміж ними двоє тамтих, хирляки... На старість чоловік маліє. Зупинилися. Юзька аж заціпило:

— Красою краєвиду, мамин синку, захоплюєшся? А роботу хай інші роблять? Дармоїд один!.. Ти чув: як щосьзірветься, то двоє з нас поїде. Не я поїду, запевняю тебе, не я...

Один хирляк — чоловік, другий — жінка. Відступив, аби їх пропустити. Жінка дріботіла, похилена вперед, нібиза хвилю мала впасти. Мала заплющені очі. Тітіни дім стояв у глибині городця, смереки провадили під сам ґанок. Хвіртку відчинив із зусиллям, заіржавіла, примерзла на амінь. Запався в сніг по коліна. Не відгортали його, певно, ані разу від початку зими. Посвітив ліхтариком: слідів також не було. Цілу зиму не виходила з дому? Може, вмерла? Дай Боже, щоб не жила. Надгнилі східці, привалені білою сніговою кашею, три східці, пам’ятав ще. Смереки виросли аж під дах.

Натиснув плечем на двері — піддалися: у замку не було ключа. Сіни, знайомий запах затхлості й вологи.

— Не бійся, — говорить мати, — вона трохи дивна, така здивачіла стара діва, та мову знає чудово, багато років мешкала в Парижі. Тепер вона стара й дуже бідна.
— І траляля,
— засміявся.
— Тихо, Людку, як можеш. Не будь такий невихований.

Дивачка, кажу ж. Уклонися їй ґречно.

Хотів покликати, та видобув із себе тільки голосний шепіт (я охрип — подумав):

— Пані Тітіно!

Не мав кликати «Тітіно». Це було прізвисько, не ім’я, а прізвисько, яке причепилося раз і назавжди. Певно, ніхто не знає, як вона насправді називається. Комендант також сказав: приведи Тітіну. Пам’ятає, що коли почав учитися в неї французької, запитав матір, звідки таке смішне ім’я. Тоді мати заспівала пісеньку: «Тітіна, ах Тітіна, підем нині до кіна» «Je cherche apres Titine» — пісня французького композитора Лео Данідерфа, написана 1917 року для кабаре. 1936 року цю пісню виконав Чарлі Чаплін у фільмі «Нові часи». У Польщі від 1924 року її виконував Евґеніуш Бодо, із польським текстом Анджея Власта., — весела пісенька вилітала з маминих уст як звинна маленька пташка, і мама, схиляючи голову на плече, також була схожа на фіґлярну пташку з різьбленою шийкою.

Потім розповіла йому довгу історію про якийсь бал, заплутану й, певно, смішну, бо сама сміялася, а батько розсердився, що розповідає дитині такі глупства. Йому тоді було сім років, мати вважала, що це найвідповідніший вік для навчання іноземних мов.

Власне тоді, після маминої розповіді про бал, ім’я Тітіна раз і назавжди приклеїлося до старої дивакуватої жінки, яку тепер мав привести на площу перед лазнею.

На його голосний шепіт ніхто не відповів. Намацав рукою вимикач, клацнув — темрява тривала далі. Забув про ліхтарик і з витягнутими вперед руками рушив углиб коридору, у кінці якого — це також пам’ятав — були двері до великої темної кімнати.

Перед дверима зупинився, приклав вухо. Дзвеніла тиша, потім дзвін тиші перейшов у дзвін годинника на костелі, який вибив одинадцяту.

Залишилася година.

Перечекав, поки розпливеться останній, одинадцятий, звук, потім подумав: напевно, померла, повернуся, скажу, що вмерла, немає слідів на снігу, двері замкнені...

Проте й далі стояв із вухом при дверях, і тепер уже не тиша й не годинник, а серце в ньому дзвонило на сполох і тривогу.

— Пані Тітіно, — вимовив ще раз, голосно, благально.

Благав її: не живи.

— Хто там?

Злякався, відскочив.

— Entrez Заходьте (фр.)., — проказав за хвилю той самий низький охриплий голос, який він відразу впізнав.

Увійшов.

Вона сиділа на ліжку, забарикадована стосом подушок, він бачив тільки її голову в розчухраній кучмі сивого волосся, яке стирчало, мов дріт. У піднятій руці вона тримала ліхтар.

Коли підійшов ближче, тінь його постаті раптом стрибнула на стіну й опинилася побіч тіні голови медузи, а потім поволі й невблаганно її прикрила. Обличчя, що визирало з постелі, було обважніле, всіяне темними плямками старечого віку.

Руїна — подумав і ще раз із дивним задоволенням повторив: «Руїна, руїна...»

Дивилася на нього уважно, з напруженням. Відчув: боролася з пам’яттю.

Відчув спазм у шлунку, сигнал млості — і розстебнув комірчик куртки.

— Прошу встати, — сказав. — Усі євреї повинні зараз прийти до ґміни Найменша адміністративна одиниця у Другій Речі Посполитій та в сучасній Польщі..

Не поворухнулася. Її обличчям пробігло легке тремтіння, усміхалася.

— Ви в справі уроків, певно...
— Ні. Ви повинні встати, я заведу вас до ґміни, всі...
— На жаль, наразі я не даю жодних уроків.

Схилився над нею й, борючись із напливом млості, виразно й гостро проказав:

— Прошу встати.

«Не вмію, викинуть мене, — подумав, — вона не піде, мені не вдасться її змусити, якби я мав якогось помічника...»

— Встати! — крикнув.

Впустила ліхтар на землю. Підняв свічку, зачепив ногою горщик — засохлі на кістку шкоринки хліба розсипалися по підлозі. Старанно їх позбирав.

— Яким тоном ви розмовляєте? — почув голос Тітіни. — І взагалі, з ким маю честь?

Не відповів їй. Повторив ще раз, уже спокійно і ввічливо:

— Прошу пані, встаньте і вдягніться. Я відведу вас до ґміни. Всі євреї повинні зібратися в ґміні.
Tiens, tiens, Дивися, дивися (фр.). — покрутила головою.
— До ґміни? Я ніколи не мала ніякого діла з ґміною. І не хочу мати нічого спільного з тим. Voila
От (фр.)., молодий чоловіче. А тепер можете йти.
— Пані Тітіно!
— крикнув. — Німці казали...
— Les sales Boches
! Брудні німці! (фр.)
— Я вам допоможу...

Бачив перед собою її мішкувате обличчя, у якому сльозилися два озерця очей. Схопила його за руку.

— А чий ти син, дитино? — спитала. І, не чекаючи відповіді, прошепотіла: — Син... ти є син...
— Зоф’ї...
— слухняно відповів мимоволі.
— Mon Dieu, син Зоф’ї, la belle Sophie
Мій Боже, син Софії, прекрасної Софії (фр.).... як же я могла... знала, що прийдеш... чому ти так довго не приходив? Маєш зошит і книжку?
Пані Тітіно, ви мусите піти зі мною... Німці казали...
— Пам’ятаю, я була з твоєю мамою на балу, ах... вона одна пам’ятала, що самотній жінці належиться розвага... комендант гарнізону танцював зі мною мазурку... Mon Dieu, отож не забула про мене... Сядь за стіл, відкрий зошит. Elle etait si belle, ta maman… Вона була дуже гарна, твоя мама (фр.).

Сів. Був дуже змучений. Охриплий голос Тітіни долинав до нього здалеку. Подумав: що я тут роблю? Чому? І ще: добре було б заснути і прокинутися по всьому. По чому? По всьому...

Вона бігала від голови до секретаря, від секретаря до заступника голови, поверталася зламана, забігана, бідна. Зауважив: носила діряві панчохи.

— Люди невдячні, — говорила. — Стільки завдячують твоєму батькові, а тепер, коли його вбили, ніхто не хоче мені помогти. Кажуть, що ти замолодий. — Плакала перед ним. — Будь розумний, Людку.
— Буду, мамусю...

Аж раз повернулася інша, помолоділа:

— Людечку, не підеш до табору! — гукала. — Погодилися, пообіцяли!

Ані тішився, ані журився.

— А що я там робитиму, мамо? — питав.

— Як то що? Будеш наглядати за порядком. Це хороше місце.

Усі тепер говорили «місце». Не любив цього слова.

«Наглядати за порядком!..» А нині вночі душила сама себе.

Важка крапля костельного дзвону. Зірвався мов ошпарений.

Стільки років ніхто, стільки років сама... всі забули... жодного уроку...
«А та вар’ятка по колу»
, — подумав з люттю.
Ніхто... ніхто...
Але тепер згадали про вас, пані, — почув раптом свій голос, свій чужий голос, і відчув, що ті слова досягнули її свідомості. — Згадали про вас, — повторив голосно, з притиском.

І з наростаючою в ньому, досі незнаною люттю додав:

— Комендант хоче у вас учитися французької.

Сказавши це, злякався. Серце в ньому забилося, підскочило до горла. Але було вже запізно.

Тітіна випросталася. Навіть не підозрював, що в ній стільки сили.

— Monsieur le commendant veut prendre des lecons chez moi? Мсьє комендант хотів би брати уроки в мене? (фр.)
— Так! Уже, вже
, — крикнув.

«Ти скурвисину, — сказав до себе, — ти скурвисину».

* * *

Уже повантажили, площа порожня, сніг збитий, затоптаний. При автах есесівці, трохи збоку група поліцаїв із лисуватим чоловічком, їхнім комендантом. Побачивши Людка, який провадив дивакувату постать, убрану в довгий плащ і капелюх, прикрашений квітами, есесівці вибухнули голосним сміхом. Один з них указав шпіцрутеном на східці, що стояли при авті, і послужливим жестом подав Тітіні руку.

— Merci, monsieur Дякую, мсьє (фр.)., — проказала, поки зникала в чорному нутрі вантажівки, повної людських подихів.

Лисуватий чоловік подав Людкові пляшку і сказав:

— Напийся, поможе.

Людек слухняно підніс її до вуст і пив великими ковтками як воду. У ньому зайнявся вогонь. Жбурнув пляшку на землю й кинувся втікати. Біг наосліп через порожнє місто, а потім навпростець через поля, біг, в’язнучи в грузькому снігу, падав і вставав, і біг у щораз ближчий, щораз грізніший шум ріки.

Фрагмент друкується за виданням: Іда Фінк. Сад відпливає; переклад з польської Наталки Римської. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2021.

Редакція висловлює вдячність Видавництву Старого Лева за можливість публікації

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також