М’ясо в ПНР мало надзвичайну силу — воно могло скинути владу. На собі це відчув лідер польських комуністів Владислав Ґомулка. І вийшло загалом справедливо — адже він вважав, що полякам не потрібна шинка, позаяк йому нічим не поступається щавлевий суп з яйцем.
У грудні 1970 року влада на чолі з Ґомулкою вирішила підвищити ціни на продукти. Розлючені працівники суднобудівництва вийшли на вуличні протести. Проти них вивели армію. Почалася стрілянина, в результаті якої загинуло понад 40 людей.
Через кілька днів Владислав Ґомулка подав у відставку. А вже за кілька місяців новий перший секретар, Едвард Ґєрек, після страйку лодзьких текстильниць відмовився підвищувати ціни.
Здорожчання м’яса спричинило заворушення в Радомі 1976 року. Невдовзі після цього, коли у липні 1980-го у заводських і фабричних буфетах зросли ціни, почала активно діяти «Солідарність».
М’ясо набувало в Народній Польщі все більшу силу впливу, а поляки були ним по-своєму одержимі. Відомий польський письменник Казімєж Брандис вважав, що шинка стала для мешканців ПНР свого роду символом свободи. Мати її — означало володіти скарбом, недоступним для простих смертних в умовах режиму. Ця недоступність обумовлювалася аж ніяк не завищеною ціною продукту, а тим, що його просто не було в магазинах.
Зате були анекдоти про м’ясо. Наприклад, чоловік заходить у магазин, знімає пальто і подає продавцеві. «Пане, що це ви робите?! — вигукує той. — Ой, вибачте, — відповідає покупець, обводячи очима пусті гаки. — Я думав, це гардероб».
У ПНР, як і в СРСР, навіть виникла особлива мова, пов’язана з дефіцитними продуктами. За м’ясом потрібно було «відстояти» чергу, його треба було «дістати». Поляки казали, що в магазин «викинули м’ясо». При цьому в польській мові фраза «кидатися м’ясом» (rzucać mięsem) раніше використовувалася тільки в переносному значенні й означала вживання нецензурних виразів. А коли ввели картки на м’ясо, їх офіційно назвали продуктовими талонами — щоб уникнути асоціацій із воєнним часом, коли багато товарів видавали централізовано і в обмеженій кількості.
Держава, де постійні дефіцити, де вистоювання у чергах з’їдає час і сили громадянина, держава, в якій доводиться шахраювати і красти, щоб могти жити гідно, — не нормальна держава.
М’ясо стало головним продуктом у Польській Народній Республіці — це відрізняло її від довоєнної Польщі, де багатьом було не по кишені їсти його щодня. Шинка для тогочасних поляків — символ багатства і достатку, особливо по селах, де до війни її споживали вкрай рідко. Влада ототожнювала збільшення вживання м’яса зі зростанням добробуту.
Кухня в ПНР була жирна і не надто різноманітна. Саме тому таку важливу роль відводили м’ясу. Молочних продуктів у магазинах було обмаль: якийсь плавлений сирок, трохи білого і кілька видів жовтого сиру. За правління Едварда Ґєрека повіяло сучасністю: з’явилися йогурти.
Чому в магазинах бракувало м’яса? Влада пояснювала це дивним чином: м’яса надто мало, тому що громадяни споживають його понад міру.
Скажімо, Гіларі Мінц, у сталінські роки віцепрем’єр і відповідальний за економіку, говорив про хворобу зростання. За його словами, економічне зростання в ПНР було настільки стрімке, що іноді чогось та й не вистачало. Владислав Ґомулка також вважав, що надто стрімко зростає купівельна спроможність суспільства, тому люди хочуть їсти більше м’яса, яке до того ж коштує надто дешево.
Зрештою, в цьому була частка правди, пов’язана з тодішньою економікою, тобто економікою дефіциту. Коли в магазині з’являвся якийсь затребуваний товар, люди часто купували його про запас, що призводило до постійної нестачі. Економікою керували згори, тобто ніхто не кидався відразу ж змінювати планування, якщо на полицях не вистачало того чи іншого товару. Спрощено кажучи, якщо хтось бачив у магазині шинку, то купував не кілька шматочків, як сьогодні, а відразу кілограм, бо не знав, коли йому знову так пощастить.
Крім того, поляки більшу увагу звертали на стабільність цін, ніж на ринкову рівновагу. Вони воліли, щоб кожен стояв у черзі за доступним у ціні м’ясом, а не щоб не було черг через його дорожнечу. Протести спалахували через зростання цін, а не через запровадження регламентації.
М’яса не вистачало, тому що сільське господарство не було приватним на сто відсотків. Щоправда, селяни володіли землею, але закупівельні ціни встановлювала держава.
Повоєнна колективізація підкосила сільське господарство. Селяни віддавали землю організованим за совєтськими взірцями сільськогосподарським виробничим кооперативам (просто по-іншому не можна було), а інвентар знищували.
До 1949-го в Польській Народній Республіці діяли продуктові картки, проте того року влада оголосила операцію «Н», від слова hodowla — розведення худоби. «Н» підтримувала, оптимізувала і розподіляла тваринництво. Та незабаром почалася Корейська війна, гроші були потрібні на озброєння, а не на розвиток тваринництва.
Вряди-годи держава регулювала ринок м’яса. На початку 1950-х років вона запровадила обов’язкові поставки, які тривали аж до 1970-х, до епохи правління Едварда Ґєрека. Ситуація в сільському господарстві дещо покращилася після 1956 року, коли до влади прийшов Владислав Ґомулка, а тисячі виробничих кооперативів розпалися.
Корми для худоби завозили із Заходу. Влада придумала схему: імпортувати комбікорм як сировину, а потім продавати перероблений продукт, наприклад, знамениту консервовану шинку в банках, «Polish Ham», яка йшла переважно на англійський та американський ринки. Звичайно, м’ясо також експортували до Радянського Союзу, забезпечували ним дислоковані у Польщі совєтські війська. У зв’язку з цим навіть з’явився жарт: «У чому полягає новий метод забою? — Підкласти вибухівку. Частина м’яса летить на захід, решта — на схід, а полякам кров заливає очі».
Однак незабаром з’ясувалося, що Польща платить за комбікорм більше, ніж заробляє на експорті. Тому його імпорт обмежили, що ще більше вдарило по тваринництву. У середині 60-х років проблема з забезпеченням м’яса страшенно загострилася. І Владислав Ґомулка знайшов вихід, щоправда, досить своєрідний.
Хто винен у тому, що в м’ясних магазинах порожні полиці? Розкрадачі — вирішив Ґомулка.
І це не жарт, а офіційне пояснення. Питанням нестачі м’яса мали займатися міліція і суди.
Невдовзі заарештували групу людей, які працювали в державній системі торгівлі м’ясом і брали хабарі від директорів магазинів за постачання більших партій товару.
Ця схема працювала багато років і в масштабах країни великого значення не мала — просто одні магазини були забезпечені м’ясом краще, а інші — гірше. Вона аж ніяк не призводила до того, що по всій Польщі ставало більше чи менше м’яса.
У всіх комуністичних країнах влада ніяк не могла змиритися з тим, що економіка не працює через хибні економіко-ідеологічні концепції. Тому відповідальність завжди перекладали на якогось ворога.
Одного з обвинувачених, Станіслава Вавжецького, в лютому 1965 року засудили до смертної кари. Він працював директором Міського підприємства м’ясної торгівлі. Його звинуватили у хабарництві та розтраті. Вирок виконали вже наступного місяця. Після 1956 року це була єдина смертна кара за економічною справою.
Однак порівняльна статистика споживання м’яса викликає здивування. 1960 року, коли поляки скаржилися на відсутність м’яса у магазинах, вони в середньому споживали 43 кілограми на рік. А 2010 року, коли магазинні прилавки вгиналися від м’яса, річне споживання середньостатистичного поляка становило 67 кілограмів. Це суттєва, але далеко не гігантська різниця.
Уже чимало років поспіль показники споживання м’яса в Польщі знижуються, що обумовлене набагато різноманітнішим раціоном поляків. Тому статистика тут може дещо вводити в оману: у ПНР дефіцит м’яса означав, що нема що поставити на стіл, а сьогодні на столі й так є безліч інших альтернативних продуктів.
У 1970-ті роки у пресі з’явилася реклама: «Ви вже збільшили споживання м’яса птиці?». Схоже, влада, прагнула урізноманітнити раціон. Але тільки м’ясний. У ПНР ніколи не пропагували вегетаріанство. Ймовірно, комуністи не хотіли переконувати людей їсти овочі, фрукти й рибу, тому що це б означало визнати власну економічну поразку. Щоправда, пропонувалися різного роду замінники зі специфічними додатками. У сардельки, варену і ліверну ковбаси, скажімо, хотіли додавати сою. Проте виробництво таких напівпродуктів так і не запустили — не було сої.
І на завершення ще одна відповідь на питання, чому в ПНР бракувало м’яса. Тогочасний жарт пояснював це так: «Бо худоба не встигала за розвитком соціалізму».
Переклала Наталка Римська
