Війна вторгається до домівок, де перебуваємо не тільки ми, мешканці, а й наші предмети. Війна показує, що ми живемо в крихких скриньках, які розпадаються на шматки під напором насильства, а речі висипаються з них, мов конфеті. Воєнний пейзаж — це руїни, згарища і звалища предметів, які історія зупинила в часі. Вони перестали бути склянками, одягом, книжками, столами, натомість стали носіями травматичної оповіді, скаліченим слідом минулого, яке замкнулося в них назавжди, перенесене з камерної індивідуальної історії у велику оповідь про незбагненну загальну кривду.
Вцілілі
Я роздивляюся репортажні фотографії агенції Getty за понад два роки повномасштабної війни в Україні. У пошуковику вписала: home, things, ruined, war, Ukraine. Випотрошені хати, багатоповерхові будинки, на землі валяються предмети, яких ніхто не зібрав до пакета, не сховав за пазуху, не закинув на якусь вантажівку. Залишені напризволяще, без шансу, що їх врятують. Адже вціліють лише ті предмети, які хтось вважатиме необхідними — вирішальним буде рефлекс сентименту або виживання.
Часів Яр. Джерело: AA / ABACA / Forum Я розглядаю фотографію, на якій місце тимчасової могили. На купці речей дитячий плюшевий слоник, блокнот, рожевий капець, черевик, горщик для квітів. Я думаю про те, наскільки малі шанси в цих предметів — так болюче самотніх, перемішаних згідно з логікою смерти, а не життя, фотографованих як елемент воєнного пейзажу — дотривати до післявоєнного часу, наскільки малоймовірно, що хтось нахилиться, збере їх і віднесе в установу, яка згодом зробить їх об’єктом колективного увічнення пам’яті.
У Музеї Варшавського повстання триває виставка «Реальне». На ній представлено 80 предметів, які розповідають про те, чим для міста і його мешканців було повстання, його сплеск і придушення. Це зібрання звичайних речей, які стали місцем історичної фіксації 80 років тому — однак їхнє свідчення звучить до болю сучасно.
Виставка «Реальне» у Музеї Варшавського повстання. Джерело: Музей Варшавського повстанняУпродовж кількох останніх місяців я оглядала предмети, що обиралися до експозиції. Вони вціліли, бо хтось вирішив, що саме ці речі не можна залишити серед руїн, у покинутому домі. Хтось у якийсь момент їх забрав — під час бомбардування або після придушення повстання, після закінчення війни чи під час відбудови міста з повоєнних руїн.
У фондах музею зберігається понад тисячу предметів — почасти це знахідки музейників, але великою мірою також дари приватних осіб, які потурбувалися про ту чи іншу річ, побачили в ній носія пам’яти, свідка, і вирішили, що вона вже не належить їм особисто й повинна стати публічним експонатом.
Це дуже різні речі — наприклад, лялька, пудрениця, велосипед, пляшка, дерев’яна ложка, філіжанка, виделка, картина, окуляри, черевики, брелок до ключів у формі такси, листи, цигарки, — а водночас у них є дещо спільне: тепер вони не зовсім особисті, власні, звичайні, тепер це речі надзвичайного стану — війни. Повсякденні, а водночас особливі, бо їх визначає те, що вони вціліли, так само як люди, яким випало пережити війну.
Виставка «Реальне» у Музеї Варшавського повстання. Джерело: Музей Варшавського повстанняГолоси свідків
У консерваторській майстерні я вдягаю блакитні рукавички й обережно беру пальцями посвідчення Банку крайового господарства, виписане на ім’я Юліуша Райнера. Біля нього лежить маленький полотняний мішечок. Я дізнаюся, що посвідчення, прошите кулею з карабіна, належало згаданому в ньому Юліушу, а закривавлений мішечок на особисті речі — Вікторії Райнер.
Подружжя Юліуша та Вікторії було розстріляне 7 серпня 1944 року разом із мешканцями трьох будинків на проспекті Незалежности, 217, 219 та 221. Їхні рештки поховано у тимчасовій могилі. Документ і мішечок лежали біля їхніх тіл — печальні докази їхньої ідентичности і життя, єдині й недостатні, але сущі в упертому триванні.
Вєслав Кемпінський, Вєслав Кемпінський (1932–2023) — польський письменник. Його батьки загинули під час Різанини на Волі — масового вбивства німцями мешканців варшавської дільниці. Кемпінського всиновили Анна і Ярослав Івашкевичі. який залишив свідчення про свій досвід повстання для архіву музею, пам’ятає предмети як свідків-обвинувачів.
Я йшов напівпритомний, переконаний, що застану трупи. Це був страшний досвід. Ось цю книжечку я знайшов на місці страт, — це книжечка каси хворих, де на останній сторінці були знімки батька й матері, навіть слід від них є, вона пролежала стільки часу. Хтось її вийняв з кишені, або, може, вона випала з кишені батька, коли трупи переносили трохи далі, на цвинтар, щоб спалити, і так вона існує досі, як релікт часу.
Серед показаних на виставці предметів є й валіза — важко знайти більш промовистий символ воєнної долі: ти мусиш утікати, залишити своє життя, тож набиваєш її тільки тим, що вміститься, що можна понести — і дослівно, і метафорично. Вміст валіз — випадкова раціональности, інтуїції й страху.
У мами було дві невеличкі валізи. Одна — жовта, зі свинячої шкіри, а друга — коричнева. В коричневій були всі документи, всі пам’ятки, дипломи тощо. У свинячій шкірі була скатертина, вишита монашками, які рятували єврейських дітей, книжечка, перша в моєму житті, про ангела-охоронця, трохи старих фотографій, бальна сукня моєї мами…
У Прушкуві нас посадили в товарний потяг, у відкритий вагон, і ми їхали десь із дві доби, а дощ лив немилосердно, то ми ту скатертину над собою тримали, викручували, і тепер я її на кожне Різдво розстеляю.
Деякі предмети вдалося знайти, коли осіла курява війни й люди, які втекли зі столиці, почали повертатися до того, що залишилося від їхніх домівок. Сповнені розпачу й надії водночас, вони поверталися, щоб підбити баланс утрат і див. Дива були поодинокі.
Виставка «Реальне» у Музеї Варшавського повстання. Джерело: Музей Варшавського повстанняПредмети, які вціліли у бомбардуваннях, зазвичай хутко розграбовували мародери, — вони вже не належали нікому, а отже, були спільними. За логікою воєнного поділу придатися могло все, правила моралі тимчасово призупинялися. І загарбники, і товариші по стражданню — мародерили всі.
Аліна Шудлярек-Сарнацька через багато років розповіла в розмові з волонтеркою музею, що бували, однак, справді несподівані відкриття.
У нас вдома була дуже велика кришталева ваза. Мама цю кришталеву вазу загорнула у свою сукню, і та ваза лежала в підвалі під сервантом. Не знаю, чи то бабуся зробила, чи хто інший, але коли ми повернулися і пішли в підвал, під тим сервантом сукні не було, але ваза лежала. І вона досі в мене.
І ще одна історія — про те, наскільки дивовижний механізм воєнних руйнувань, базований на непередбачуваності. Очевидиця повстання Мар’я Буньда згадує, що на час боїв столову порцеляну вони заховали в тапчан, бо їх попередили, що коли вибухатимуть гранати чи заряди, у серванті вона поб’ється напевно.
Мама це все поскладала в тапчан. Не минуло й двох днів — перші дні повстання — влітає запалювальна бомба. Виглядає це так: вікно, влітає бомба, робить дірку, якимось дивом летить уліво і потрапляє просто в порцеляну, яка перетворюється на місиво, а запалювальна бомба не вибухає. Бабуся, як це побачила, зайшлася таким істеричним сміхом, що не могла вгамуватися.
На одній із репортерських світлин, які випльовує мені пошуковик агенції, на фотографії з лінії фронту в Донецькій області я бачу українську порцеляну — стоїть неторкнута в серванті, під нею побиті речі, хаос, руїни. Чи хтось потім забрав її звідти, чи я через кілька років дивитимуся на неї у вітрині як на диво?
Поки що мешканці влаштовують у руїнах своїх квартир і будинків тимчасові сховища, оселяються там, по-новому їх одомашнюють. Нове життя можна склеїти з будь-чого — може, воно й тимчасове, але, дякувати Богу, триває. З уламків колишніх помешкань будуються нові перехідні життя, предмети змінюють свої функції. Міста і речі вже не зовсім мертві, але й не зовсім живі. Вони чекають, існують у режимі боротьби й утечі.
Бородянка після деокупації. Фото: Євген Приходько / Нова ПольщаНа руїнах таких міст, як Буча та Ірпінь, відкриваються місця роздавання їжі, маленькі манікюрні пункти. Люди закручують останні партії консервації з бахмутською сіллю — більшу частину міста знищено, невідомо, чи виробництво відновиться. А отже, це вже не лише приправа, а й пам’ятка.
Покинутий велосипед, Авдіївка, 2023. Джерело: AA / ABACA / Forum Культуроцид
Речі — це теж носії культури. Крихкі стіни, в яких вони зберігаються, можуть обвалитися, незалежно від того, чи це стіни житлової багатоповерхівки, бібліотеки чи музею. Чи це нищення культури побутової, особистої, чи культури спільноти — щоразу це культуроцид. Цей термін у гуманітарні науки та юриспруденцію ввів польський правник Рафал Лемкін, і він досі пронизливо актуальний — війна відбирає життя в індивідів, але при цьому знищує побут і спадщину, яку вони створювали.
Досить кількох секунд бомбардування — і немає об’єктів, які зберігали пам’ять сотень років, і при цьому не пролунало й зойку. Речі гинуть безгучно, покірно, без слова скарги, цінні й безборонні, довірливі. Хоча майже 80 років тому завдяки Лемкіну ми назвали їхню особливу смерть, ми й далі не можемо їх від неї вберегти.
Виставка «Реальне» у Музеї Варшавського повстання. Джерело: Музей Варшавського повстанняНа виставці в Музеї Варшавського повстання куратори розмістили рештки колони Сиґізмунда ІІІ Вази з сьогоднішньої площі перед Королівським замком. Колона була зруйнована на початку вересня 1944 року. Пам’ятник розвалився на частини: капітель, імпост, цоколь із прикріпленою до нього фігурою короля. Стержень колони розпався на три фрагменти, п’єдестал був повністю знищений, численні пошкодження помітні також на фундаційній плиті. Для багатьох варшав’ян знищення колони стало переживанням розпаду спільнотної осі світу — на їхніх очах падав символ тривалости історії міста, його розпізнавальний знак.
Я збіг униз, уже збоку від дула думаю собі: якщо вгатить у будинок, максимум тільки струсоне, а уламки в мене не потраплять. Вистріл. Снаряд вгатив у будинок, усе захиталося. Потім другий удар — прямо в цей будинок. Дивлюся: стоїть танк навпроти, втретє стріляє, потрапляє в колону Сиґізмунда. Він цілився в колону. Вона захиталася і, розколовшись на частини, впала на площу.
Коли пам’ятки, які видаються очевидними елементами краєвиду, — фізичного і культурного, — падають під натиском війни, разом із ними зникає почуття стабільности, яке простягається глибше й далі, ніж сімейна пам’ять, ніж нагальна політика — в цьому розумінні їхня втрата є більш болючою, бо вони мовби невинні, не з цього часу, без сенсу, без жодної причини вписані в цей краєвид, наче дерево або річка.
Якихось два роки тому росіяни серією куль пробили голову Тараса Шевченка на центральній площі Бородянки, за 60 кілометрів від Києва, а містечко зрівняли з землею. Міністерство культури та інформаційної політики України кілька місяців тому повідомило, що російська армія знищила (поки що) близько 100 музеїв, 20 пам’ятників, 120 місць релігійного культу, 600 бібліотек. Росіяни вважають, що українського народу не існує, то навіщо йому пам’ятки, навіщо йому музей літератури в Одесі, навіщо театр у Маріуполі…
Розбомблений росіянами театр у Маріуполі. Джерело: wilno.tvp.plКультуроцид — це також відбирання можливости здійснювати важливі суспільні ритуали. Випускниця позує серед руїн своєї знищеної школи в Харкові. Її слідами йдуть ровесниці — позують в елегантних сукнях на тлі руїн. Ці картини стають вірусними, ворохоблять уяву. Війна відбирає форму в життя, але ці образи на межі потенціалу найповніше виражають глибину її жорстокости.
Культуроцид є потребою стерти всю розповідь — не тільки її матеріальне втілення, але й коріння та потенційність: мають загинути не лише люди, але й культура, щоб її не можливо було відтворити.
Я дивлюся на чергову світлину з Донецької области, з 14 лютого цього року — слоїки, підготовлені для консервування, стоять порожні, в снігу. Сюрреалістичний образ, водночас чистий і страхітливий.
Виставка «Реальне» у Музеї Варшавського повстання. Джерело: Музей Варшавського повстання*
Я відчуваю дивовижну невідповідність і водночас мимохітню причетність до сучасності виставки «Реальне», присвяченої 80-м роковинам Варшавського повстання, яка задумана як історична, але у своєму втіленні діє як коментар до війни, що триває поруч рік за роком, людина за людиною, річ за річчю.
Мені спадає на згадку текст пісні Пі Джей Гарві, яким вона прокоментувала інший страшний геноцид сучасного світу — війну на Балканах.
Пісня Ministry of Defence («Міністерство оборони»), написана майже десять років тому, — універсальний коментар до того, чим неодмінно стає воєнне руйнування, чи то історичне, чи сучасне: це завжди кінець чийогось світу:
Це міністерство речей зосталих —
бляшанки від напоїв і журнали,
розбита шибка, біла щелепа,
пластмасова ложка, шприци і леза,
людське волосся, кухонний ніж
і дівчини-привида на стіні
кульковою ручкою надряпаний слід —
ось так колись закінчиться світ.
Переклав Андрій Савенець
