Служка козачок і домашній маляр

До 24 року життя Шевченко залишався кріпаком зрущеного німця Василя Енґельгардта Василь Васильович Енґельгардт помер у 1828 році, коли Шевченкові було 14 років. Село Кирилівка, у якому народився поет, разом із кріпаками успадкував його син Павло Васильович Енґельгардт, — прим. ред., племінника відомого фаворита цариці Катерини Потьомкіна. Народився поет і до 15 року життя мешкав у околиці, яка пів століття перед тим була тереном кривавої селянської революції, відомої в історії під назвою Гайдамаччини. Панський маєток був розташований у Вільшані, особливо пам’ятній у народній традиції епізодами боротьби з її найбільш кривавого періоду, званого Коліївщиною (1768).

Одним з управителів вільшанського маєтку пана Енґельгардта був поляк Ян Димовський, людина вочевидь розумна й людяна: саме він, складаючи 1829 року для свого поміщика список селян, придатних до служби в маєтку, і помітивши великі здібності малого Тараса до малювання, його непереборне бажання навчатися в цьому напрямку й загалом неординарність його натури, порекомендував хлопця як придатного до ролі «домашнього художника». Не менш важливим фактом, що ілюструє ставлення Димовського до майбутнього поета, є переказ його родича Петра Шевченка, що від Димовського Шевченко «дістав властиво перші початки елементарної науки» — крім тих, які здобув у церковній школі. Доказом вдячности Шевченка Димовському були поклони, які Шевченко, уже ставши вільною людиною, пересилав Димовському в листах до родичів, і прохання, щоби Димовський теж до нього писав.

Чого б Димовський не навчав Шевченка, навчав він його, певна річ, польською мовою. Хлопець уже тоді міг познайомитися з деякими творами польських письменників. 1829 рік був роком посиленої польської революційної агітації на теренах України, і можна припустити, що Димовський був людиною, яка належала до кіл, що радше симпатизували революції, у будь-якому разі він був другом, а не ворогом селян, підданих свого пана.

Зарахований до двірської прислуги як «кімнатний козачок», після піврічного перебування в панському палаці Шевченко виїжджає зі своїм «поміщиком-плантатором», як пізніше його називав, через Київ до Вільна й далі до Варшави.

Вільно і Варшава

Опинившись у Вільні восени 1829 року і провівши там не менше ніж пів року, Шевченко потрапляє до майстерні видатного художника, старенького Рустема, полонізованого турка, який був професором рисунків у Віленському університеті. Як довго тривала та наука, не знаємо, але маємо свідчення самого Шевченка про лекції Рустема Теза про Шевченкове навчання у Рустема ймовірно ґрунтувалося на листі до Броніслава Залеського від 10 лютого 1855 року, в якому Шевченко на запитання приятеля про те, чи варто йому займатися живописом, відповідає: «теперь я могу тебе сказать только, что говаривал когда-то ученикам своим старик Рустем, професор рисования при бывшем Виленском университете: “Шесть лет рисуй и шесть месяцев малюй, и будешь мастером”», — прим. ред., які він слухав.

У ті часи Вільно було містом із виразно польським обличчям. Допитливий і спраглий знань хлопець безперечно поглибив там свої знання — хоча, ймовірно, систематично — і прочитав не одну польську книжку. Без сумніву він чув про Міцкевича й міг познайомитися з його творчістю. Міг також познайомитися і з польською молоддю, поміж якою вже нуртували революційні й вільнодумні течії. Пам’яткою, яку він залишив нам у Вільні, є його цікава невеличка поема про потрійну любовну трагедію, що трапилася в цьому місті. З неї можна зробити висновок, що про настрої віленської університетської молоді він знав, іще перебуваючи у Вільні:

У Вільні, городі преславнім,
Оце случилося недавно,
Ще був тойді… От як на те
Не вбгаю у віршу цього слова…
Тойді здоровий-прездоровий
Зробили з його лазарет,
А бакалярів розігнали
За те, що шапки не ламали
В Острій брамі…

Згадуючи Вільно майже через два роки, поет писав Броніславові Залеському: «Вільно так само дороге за спогадами моєму серцю, як і твоєму». Тим дорогим спогадом із віленських часів був для Шевченка образ «милої чорнобривої» дівчини — польки Дуні (sic!) Гусіковської або Ґошковської, у яку він там закохався. Через 28 років, повертаючись із заслання, під враженням від прочитання монографії про Варвару Радивилівну він бачив її уві сні, як вона молилася в костелі святої Анни у Вільні. Це кохання пробудило в ньому усвідомлення власної людської гідности. Однак його кохана, убога швачка, належала до вільного стану, і, згадуючи свій юнацький роман, Шевченко говорив своєму товаришу Сошенку: «я вперше прийшов тоді до думки, чому б і нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні стани?» Ґошковська була палкою польською патріоткою і вимагала від нього, щоби він розмовляв із нею лише польською. Вона була варшав’янкою, але мешкала у Вільні.

На тлі нових, незнаних до того часу настроїв і думок, згадував він свій край і рідний дім та покійного батька, який помер кріпаком: у Вільні якимось чудом зберігся портрет батька поета, намальований 16-річним сином.

З Вільна він вирушив разом із паном до Варшави і провів там майже рік, аж до кінця лютого 1831 року. Відданий паном на навчання до одного з найвидатніших тоді польських художників — Лампі-молодшого Відомості про варшавський період навчання Шевченка не підтверджено. Сучасні дослідники припускають різні версії, про якого саме художника йдеться: Йогана Баптиста Лампі-молодшого (1775—1837) або Францішка Ксаверія Лампі (1782—1852), — прим. ред., він настільки опанував основи техніки живопису, що міг пізніше малювати портрети… коханок свого пана, за кожний із яких заробляв карбованець.

Мешкаючи у Варшаві, Шевченко неодноразово мав можливість познайомитися з настроями населення перед повстанням і після повстання. У дні збройних сутичок, нажаханий тим, що діялося на вулицях Варшави, він сховався на горищі, і з вікон піддашшя дивився на вулиці, що шаленіли. Він не міг не чути також «червоних гасел», які після 29 листопада лунали на вулицях столиці. Легко уявити, що діялося тоді в душі юнака з метким розумом і бурхливою фантазією, який із трагізмом, властивим таким переживанням, усвідомив жахливість свого становища як кріпака, чиєю людською гідністю так безкарно поневіряли!

У Вільні він усвідомив свою людську гідність, у Варшаві — ницість усієї системи, якою російський царат гнобив підвладні йому народи.

Він понад 4 місяці провів у атмосфері польської революції.

Художник і поет

До Петербурга він приїхав уже з певними знаннями польської мови, польського мистецтва й культури, а також із враженнями про польську революцію, які неможливо було забути і які згодом завжди пробуджували в ньому зацікавлення Польщею, її справами та історією.

Вісім років подальшого життя поета належать до найсумніших: через рік після виїзду з Варшави він був законтрактований своїм паном — щоправда на власне настирливе прохання — до цехового майстра живопису й сім років розмальовував паркани, плафони, стіни — усе, що можна було й що йому казали. У вільний час читав усе, що потрапляло до рук. Незадовго до визволення з кріпацтва лише завдяки заступництву свого земляка-опікуна він уникнув покарання різками за те, що підбурював до бунту челядь свого поміщика.

Визволений із кріпацтва завдяки видатним письменникам і художникам, як сам розповідає — «нікчемний замазура з брудного горища, немов на крилах, перелетів до чарівних зал Академії Мистецтв».

Після написання кількох балад, пісень та поеми «Катерина», Шевченко в 1839 році приступає до творення розлогої історичної епопеї «Гайдамаки», сюжетом якої є українська селянська революція 1768 року проти польської шляхти.

Аналіз можливих історичних джерел цієї поеми продемонстрував, що свій твір Шевченко збудував передовсім і переважно з матеріалу, запозиченого з української народної традиції. Користав він також і з друкованих праць, хоча набагато меншою мірою. Окрім українських і російських джерел та авторів («Історія Русів», а також Бантиш-Каменський і Шульгін), поет, змальовуючи певні епізоди Коліївщини, використав деякі моменти з творів польських письменників: Міхала Чайковського («Вернигора») та Северина Ґощинського («Канівський замок»). Що ж стосується історіографічного висвітлення історичного періоду, який зумовив цю криваву подію (негативна роль польської шляхти й католицького духівництва в розвитку польсько-українських взаємин), то подекуди на Шевченка мали вплив і погляди польського історика Єжи Самуеля Бандтке. Усі компоненти поеми, запозичені від польських авторів, Шевченко переробляє по-своєму, і ніде не знайдемо в нього навіть слідів пасивного наслідування попередників.

Через рік після визволення з кріпацтва, в 1939 році, Шевченко приймає до свого помешкання студента-поляка Леонарда Демського Відомості про Демського походять з автобіографічної повісті Шевченка «Художник», — прим. ред.. Вони мешкають разом близько року. Шевченко характеризує свого співмешканця-приятеля і вчителя французької мови як «скромного, дуже освіченого» і «справді симпатичну людину», розповідає, що його приязнь до Демського спиралася на «співчування всьому великому і прекрасному в науці та в людині». У зворушливій розповіді про смерть свого товариша-поляка Шевченко називає його «сущим праведником», розповідає, що справив йому похорон власним коштом і поставив плиту, розділивши витрати з католицьким священником Посядою. У бібліотеці Демського були твори Лелевеля й Міцкевича, і цей убогий, хворий на туберкульоз ентузіаст, як свідчить Шевченко, мріяв про наукову кар’єру «свого божка Лелевеля». Зближення з Демським було початком глибшого й ширшого знайомства Шевченка з польською літературою й політичною думкою, а передовсім із видаваною за кордоном і в Росії нелегальною революційною літературою польської еміграції. Вони мешкали разом у 1839 році, саме тоді, коли був страчений Шимон Конарський. Учасник Листопадового повстання та один із засновників організації «Союз польського народу», яка ставила собі за мету консолідацію виступу поляків проти царату на всіх тереторіях колишньої Речі Посполитої, — прим. ред. Імовірно, уже тоді Шевченко познайомився зі своїми товаришами по Академії — теж художниками, братами Каролем і Рудольфом Жуковськими та Каневським. 1842 року Шевченко разом із Рудольфом ілюстрував біографію Суворова до книжки професора Миколи Польового. Цікавою деталлю є те, що серед проілюстрованих ним епізодів бачимо сцени з польської історії. До таких, наприклад, належать: прийняття Суворовим делегації міста Варшави після взяття Праги, Суворов у короля Станіслава та інші. Коли у 1844 році він малював портрети «12 російських полководців» для того ж Польового, серед них було кілька полководців, що стояли на чолі російських військ у війнах проти Польщі.

1842 року побачив світ уривок незавершеної драми Шевченка «Никита Гайдай», у якій, на мою думку, Шевченко, ошукуючи російську цензуру, не стільки намагався представити картину минулого, скільки вкладав думки, які нуртували його під враженням польських літератури і стосунків із поляками, — думки, які цілком стосувалися сучасности, лише були вбрані в шати XVII сторіччя. Виїжджаючи до Варшави як посол Хмельницького до короля й до Сейму, герой драми сотник Микита висловлює сподівання, що «добрий король Владислав, друг Хмельницького» вислухає його і йому вдасться переконати зарозумілих магнатів, що вони мусять зрозуміти прагнення козаків до свободи, бо інакше їм загрожує смерть і знищення, і мріє про те, яким радісним буде його повернення до Чигирина, якщо ця місія йому вдасться. Цей твір є яскравим свідченням заглиблення Шевченка в історію польсько-українських взаємин.

Вплив польської літератури

1843 року Шевченко вперше їде до України, яку залишив 14 роками раніше під покровительством пана Яна Димовського, покровительством, яке перевершило всі сподівання: на батьківщину повертався не «кімнатний маляр», а вільний митець і відомий поет. Ця подорож була його тріумфом — українське суспільство схилялося перед ним у привітанні.

У 1843 році Шевченко, спершу як гість, а згодом як супутник, спілкується з українським поетом Афанасьєвим-Чужбинським, який щойно повернувся з Кавказу, що був тоді, як і Оренбурзький край, місцем заслання поляків, учасників повстання 1830—1831 років та його відгомонів у країні. На Кавказі Чужбинський познайомився з польською літературою й політично-суспільними поглядами засланців-поляків. У своїх цікавих спогадах про той період знайомства із Шевченком Чужбинський розповідає, що вони читали разом із Шевченком «Дзяди» Міцкевича (на той час нелегальне в Росії видання), що цей та інші твори Міцкевича справляли на нього велике враження, і що особливо подобався Шевченкові переклад Байронового «Прощання Чайльд-Гарольда», і він часто — особливо перебуваючи на засланні — повторював цей фрагмент, який так пасував до його власного життя:

Teraz po świecie błądzę szerokim
I pędzę życie tułacze;
Czegóż mam płakać? Za kim i po kim?
Kiedy nikt po mnie nie płacze! Блудить тепер в широкім світі / Ми будем, джуро, наче діти; / А плакать нічого, козаче! / Ніхто й за нами не заплаче… / (Переклад Олександра Кониського) / *** / І я самотній в світі мчу / кудись по глибині, / за мною я не чув плачу, / то й жур — не жур мені. / (Переклад Тодося Осьмачки) /

До Міцкевича Шевченко «відчував якийсь особливий потяг» — згадував Чужбинський та розповідав, як він кілька разів брався до перекладу віршів Міцкевича, але ніколи не закінчував. «Деякі вірші виходили дуже вдало, але тільки-но якийсь здавався йому важким і неточним, Шевченко кидав і знищував усі попередні строфи, коментуючи іронічно: “Мабуть, сама доля не хоче, щоби я перекладав лядські пісні”».

У 1843 році, у період читання «Дзядів», Шевченко щиро потоваришував із графом Яковом де Бальменом, палким українським патріотом і за переконаннями революціонером-демократом, офіцером, убитим пізніше на Кавказі у 1845 році. Після смерті де Бальмена Шевченко присвячує свою найбільш революційну поему «Кавказ» пам’яті покійного товариша. Цей твір, який є завзятим та грізним звинуваченням російського загарбницького імперіалізму й апологією свободи народів, Шевченко через рік надішле до Парижа Міцкевичу. Про долю цього рукопису, як і про те, чи отримав його свого часу Міцкевич, нічого невідомо, — прим. авт. Де Бальмен, обдарований митець, видатний ілюстратор сучасної доби, разом зі своїм швагром Башиловим прекрасно ілюструє Шевченкового «Кобзаря» й дарує його поетові. Текст цього чудово ілюстрованого «Кобзаря» Яків де Бальмен повністю написав латиницею з польськими літерами (ł, j, cz, ż тощо).

Фрагмент ілюстрованого «Кобзаря» в польській транскрипції. Джерело: Biuletyn Polsko-Ukraiński, 1934

Це починання мало, ймовірно, і практичну мету: бо навіщо ж писали б польською латиницею тексти, якби йшлося тільки про подарунок Шевченкові? Практична мета могла бути подвійна: на Правобережжі — на Поділлі, Волині й Київщині письменне українське населення знало тоді тільки латинську абетку, а отже, для ознайомлення з творчістю Шевченка таке видання було бажаним; по-друге, таке видання полегшило б знайомство з поезією Шевченка й полякам, а передусім полякам у Галичині, Королівстві Польському Конгресовому та у Великому князівстві Познанському, які в той час так званої кирилиці (за незначними винятками) не знали.

Чотирма роками пізніше товариство, у якому обертався Шевченко, своїми настроями уповноважило одного польського офіцера підняти тост за «українську республіку» після того, як товариш Шевченка й де Бальмена Віктор Закревський підняв тост за французьку революцію (1848 року).

Також багато Шевченкові могли дати настрої, що панували в той час (1843—1844) у Києві, де він побував двічі. До Києва перенесли закриті царем Крем’янецький ліцей і Віленський університет. У Києві численно студіювала польська молодь. Ліквідація організацій, що були пов’язані із Шимоном Конарським, ще гучно відлунювала на Правобережжі й у самому Києві. Ліквідований таємний гурток Ґордона мав велику бібліотеку, у якій були паризькі нелегальні видання. Саме в 1843 році київський генерал-губернатор спіймав польського емісара в Кам’янці-Подільському. До України масово переправлялася польська нелегальна література. У Києві Шевченко товаришував з українцями, які навіть були полонофілами. З огляду на це він просто не міг і ще глибше познайомится з нелегальною польською літературою, яку, безперечно, знав уже в Петербурзі. Зазирнімо тепер до його поезії із того періоду.

Уже в ранніх творах Шевченка з романтичного періоду (1837—1840) помітними стають впливи Міцкевича (балада «Тополя», деякі сліди в «Перебенді» та інші).

Ці впливи проявляються цілком виразніше в революційних поемах Шевченка «Сон» і «Великий льох». У «Сні» бачимо певний відгомін «Імпровізації», натомість у тій пізнішій частині, де він звинувачує і громить московську державу за історичні й політичні кривди, завдані Україні, дослідники слушно констатують численні відлуння ІІІ частини «Дзядів». Що ж стосується поеми «Великий льох», то тут також треба підкреслити вплив Міцкевича, який дуже яскраво проявляється в містичному забарвленні, що вплинуло й на провідну ідею поеми, і на її форму. Ці впливи нічим не змінили оригінальної творчої індивідуальности Шевченка. Якщо поштовхом до створення «Гайдамаків» для Шевченка був сам факт існування певної традиції цього сюжету в польській поезії, то поштовхом для змалювання сучасної для українського поета недолі його краю були політичні твори Міцкевича: основою впливу Міцкевича на Шевченка була спільна ненависть обох поетів до московського царату.

Варто зазначити, що не була чужою Шевченку також поезія Красінського. Це показав у своєму дослідженні «про Шевченка і Красінського» Ярослав Гординський, наводячи чимало аналогій між окремими мотивами творчости обох поетів (настільки, здавалося б, далеких один від одного: аристократ і селянин!). Особливо «Світанок» «Przedświt» — месіаністична поема, яку Зиґмунт Красінський видав анонімно в Парижі в 1943 році, — прим. ред. стояв біля витоків деяких творів Шевченка соціально-політичного змісту. (Деякі з віршів Красінського Шевченко знав напам’ять).

Братство

Набагато важливіша роль припала з цього погляду польській революційно-демократичній літературі — часописам, які виходили в Парижі, починаючи від 1832 року, і були органами різних польських еміграційних організацій.

Соціально-реформаторські та національно-політичні ідеї Шевченка, що спиралися на засади релігії євангельської «живої правди» особливо імпонували молодим українським ентузіастам. Миколі Костомарову, Георгію Андрузькому, Василю Білозерському, Миколі Гулаку, Пантелеймонові Кулішу та іншим, — прим. ред. Вони ще шукали, дискутували, деякі, може, сумнівалися — а він прийшов із готовим, облаченим у пречудову національну форму синтезом визвольних ідей, як натхненний пророк. Так виникло таємне українське Товариство «Братство св. Кирила й Мефодія», яке у своїй організації взорувалося на польському «Братстві св. Станіслава».

Головним ідеологічним документом Братства була «Книга буття українського народу». Автор (на мою думку ним був Костомаров Сучасні дослідники підтверджують авторство Костомарова, а деякі з них допускають, що на остаточну версію документу мав вплив Шевченко, — прим. ред.] узяв від Міцкевича («Книги польського народу й польського пілігримства») літературну форму, а також схему розвитку думки й достосував її до власної ідеології визвольного панславізму.

Згідно з задумом Шевченка й Костомарова, слов’яни мали об’єднатися у вільну, незалежну федерацію вільних, незалежних народів — держав. Це був послідовний крок уперед порівнюючи зі слов’янськими програмами польської еміграції: усі слов’янські народи були згадані (не виключаючи й білорусів) як рівноправні члени слов’янської сім’ї (у польських панславістів у різних формах виступала передова роль Польщі, тоді як Україна, не кажучи вже про Білорусь, зовсім не фігурувала як незалежна держава навіть у федералістично-панславістських польських програмах).

Шевченко був радикальним членом Братства: він прагнув активних виступів, а що стосується його відмінного ставлення до поляків, то маємо цікаве свідчення Георгія Андрузького, що Шевченко «не так уже нападав на ляхів».

Товариші по недолі

Коли було заарештовано видатніших членів «Братства» й шеф жандармів граф Орлов представив Миколі І донесення про появу в Києві їхньої відозви, цар власноруч написав: «Явна робота тої самої пропаганди з Парижа». Він добре відчув пов’язання діяльности українських незалежників із польською революційною думкою, яка гніздилася в Парижі.

Були поляки, які після ув’язнення Шевченка говорили, що «Шевченко прагнув стати гетьманом в Україні», додаючи, що «якби йому це вдалося, тоді б і Польща воскресла».

Тарас Шевченко серед засланців-поляків у Оренбурзі у 1849 рік: (від лівого боку) Броніслав Залеський, Юліан Ковальський, Олександр Чернишов, Томаш Вернер, Євстафій Середницький, Людвік Турно, Олександр Попель, Станіслав Домарацький, Людвік Липський, Тарас Шевченко, Бальтазар Колесинський. Джерело: Biuletyn Polsko-Ukraiński, 1934

1847 року цар Микола І віддав Шевченка за його поезію до війська — «в солдати», без обмеження служби яким-небудь строком, забороняючи йому водночас «писати й малювати». Після дводенного перебування в Оренбурзі його було вислано до 4 батальйону в Орській фортеці. У брудних казармах серед страшної й дикої пустелі він відразу зустрівся з людьми, які одні лише й могли його зрозуміти з-поміж голоти, що складалася з карних злочинців і виродженців, — були ними польські засланці. Першим із тих товаришів по недолі, з яким він познайомився, був Отто Фішер. У 1848 році Шевченко виїжджає з науковою експедицією капітана Бутакова, яка мала вперше досліджувати Аральське море, як прикріплений до неї солдат-художник, і півтора роки живе разом із Томашем Вернером, геологом і ботаніком. Вони багато пройшли разом, плаваючи морем, а взимку живучи в киргизькій «джеломейці» — курені. Вони все вистраждали разом.

Із цим товаришем недолі Шевченко не розлучився і в Оренбурзі, де вони разом провели понад пів року, опрацьовуючи кожен свої матеріали. Тут до них приєднався Броніслав Залеський, направлений на допомогу Шевченкові в роботі над ескізами й малюнками, привезеними з Аралу.

Броніслав Залеський. Джерело: Biuletyn Polsko-Ukraiński, 1934

Тут Шевченко зближується з цілою польською колонією Оренбурга. Польські засланці влаштували на його честь бенкет. Найближчі стосунки він мав із Броніславом Залеським, Зиґмунтом Сераковським, Яном Станкевичем, Людвіком Турно, ксьондзом Міхалом Зельонкою та Аркадієм Венґжиновським, про що свідчить його приятель-українець Михайло Лазаревський, який був у Оренбурзі чиновником. Подаємо тут репродукцію з копії малюнка, який зберігався в Аркадія Венґжиновського в Одесі 1888 року. Бачимо на ній Шевченка в групі польських засланців. На ній немає ксьондза Міхала Зельонки, Венґжиновського й Сераковського, але є особи, яких Лазаревський не згадав: Олександр Попель, Євстафій Середницький, Бальтазар Колесінський, Юліан Ковальський, Станіслав Домарацький і Людвік Липський. Малював цю групу росіянин Олексій Чернишов.

Найбільше ж матеріалу про стосунки українського поета з поляками дає нам його кореспонденція з Броніславом Залеським та коментарі останнього до неї. Шевченка, з яким вони «дуже швидко дійшли до порозуміння», поляки прийняли як свого й оточили шаною. Шевченко особливу симпатію відчував до ксьондза Міхала Зельонки, колишнього ковенського префекта, який був у Оренбурзі католицьким капеланом корпусу російських військ. Аркадія Венґжиновського Шевченко теж дуже любив і постійно про нього згадував, а той уже після повернення з заслання у 1854—1856 роках охоче виконував доручення Шевченка: продавав його картини, налагоджував контакт із його друзями тощо. У листах Шевченка постійно бачимо поклони й поцілунки для «Аркадія» і для його синочка Броніслава.

Так само багато почуттів живить Шевченко до прибічника Шимона Конарського Євстафія Середницького, до Яна Станевича, Людвіка Турно, аптекаря в Оренбурзі «милого» Михайла Цейзика, Томаша Вернера та інших. Ще він близько знав Зелінського (не Ґустава, автора «Киргиза»), Северина Пшевлоцького, Балтазара Колесінського, Станіслава Крулікевича, Балінського, М. Белінського, Ґжималу, Олександра Храбчинського, Фелікса Фіялковського, Мостовського, Якова Ґордона, який залишив цікаві спогади про Шевченка, та багатьох інших. Були серед них і конарчики, й учасники угорського повстання 1848 року, й учасники повстання 1881 року, і жертви відголосків у Росії революції 1848 року, розповсюджувачі нелегальної літератури, члени університетських таємних організацій тощо.

З Отто Фішером, Броніславом Залеським та Людвіком Турно провів Шевченко чимало часу (десь у 1851–1853 роках) у другій експедиції — геологічній, у так званому Каратауському поході по Мангишлаку — краєві, розташованому між Каспійським і Аральським морями, під командуванням козака-офіцера Антонова, який, як згадує Шевченко, часом «нагадував людину». І загалом, як розповідає Залеський, із-поміж них «кожен переставав бути тільки собою, а почував себе людиною всієї стражденної спільноти». Добре Шевченкові було з цими людьми, коли він опинився, немов Овідій, поміж «варварів-гетів».

Він хотів конче віддячити їм усім і вигадав шляхетний і прекрасний спосіб. Він зробив ескіз «смерті Спасителя» й хотів намалювати його в костелі над вівтарем. Ксьондз не погодився на це, оскільки не хотів «молитися перед розбійниками». З болем писав пізніше про це Шевченко до своєї приятельки княжни Рєпніної. Цей ескіз, який тут репродукуємо, є дуже цікавою й оригінальною композицією: Богоматір — позаду хреста, ефектні світлотіні, Христос молодий і вже близький до воскресіння. Не позбавлена вона певної революційної символіки.

«Смерть Спасителя», Тарас Шевченко.
Джерело:https: t-shevchenko.name

У 1850 році, після піврічного перебування в Оренбурзі, на підставі доносу про те, що він ходить у цивільному одязі й малює, він відсидів ув’язнення у фортеці й вирушив у заслання до найглухішого закутка в тому краї — Новопетровського форту, де взимку пошта не приходила взагалі.

Там у нього, крім двох порядних начальників цитаделі (Маєвського й Ускова), був тільки один щирий приятель-поляк — капітан артилерії Мацей Мостовський, якому як єдиному після виходу з тієї «в’язниці без ґратів» переслав вітання. Коли Залеський, Фішер і Турно після закінчення Каратауського походу залишили укріплення, Мостовський, як пише Шевченко у своєму щоденнику, залишився для нього «однією-єдиною людиною», яку він «любив і поважав».

Зворушлива дружба

Зблизившись із Залеським іще під час спільної роботи в Оренбурзі, Шевченко зав’язав із ним ще тіснішу дружбу в Каратауському поході. Залеський був непоганим графіком-аматором, і Шевченко навчав його рисунку. Вони намалювали багато цікавих пейзажів у диких горах, а ще більше розмовляли, читали, якщо мали книжки, вболіваючи над недолею своїх народів. Їхня дружба була просто зворушлива. Їхнє листування — цінний документ спільних пережиттів двох споріднених душ. Редактор листів Шевченка, Сергій Єфремов, про цю кореспонденцію пише: «Єднали їх і однакова доля високо інтелігентних людей, і спільні мистецькі інтереси, і мабуть якісь рідні риси у вдачах. Досить того, що ні до кого за час 1853–1857 років не писав так часто Шевченко, нікому він не розповідав так докладно й повно про своє життя з усіма його часом найінтимнішими деталями, ні перед ким не сповідався так відверто про свої надії й розчарування, ні з ким не ділився так легко й докладно своїми поглядами на мистецтво, на людей, на околишні обставини».

Коли на підставі амністії Залеський залишив Оренбург, Шевченко тяжко відчув свою самотність: «Без тебе, — писав він другові, — все-таки я сирота круглий в Оренбурзькому безлюдному краї. До кого я в цій пустелі припаду цілим серцем, коли Тебе немає?» Залеський натомість у своїх листах запевняв друга: «мало хто щиріше від мене любитиме Тебе». А Шевченкові прагнулося «надивитися доволі на шляхетне виразне обличчя» Броніслава.

З іменем Броніслава Залеського зазвичай пов’язують вірш Шевченка «Ляхам». Треба ствердити, що написаний він був у Орській фортеці у 1847 році, ще до знайомства його з Залеським. Пізніше, вочевидь, Шевченко, як мав за звичай робити, переписав його для Залеського й подарував йому з присвятою той автограф. Цей твір широко відомий. Варто відзначити, що й через 12 років, в 1859 році Шевченко анітрохи не змінив своїх поглядів, виражених у цьому вірші, оскільки надіслав його Максимовичу, давши назву «Полякам», — прим. авт. Також Шевченко присвятив Залеському повість «Княжна», а в рукописі повісти «Художник» також бачимо напис «Броніславу Залеському».

Після повернення з заслання Залеського обидва мріяли про майбутнє. Дочекався й Шевченко звістки про те, що дістане амністію. Залеський запрошував його до себе. Шевченка вабила думка Залеського про спільну подорож човном по Вілії, цій «матері литовських рік», але ще більше Шевченко мріяв про те, щоби разом оселитися десь у мансарді в Петербурзі, щоби разом студіювати мистецтво, вираховував необхідні для того кошти, але до цього не дійшло. Залеський наразі поселився в селі, не хотів після довгої розлуки залишити матері і близьких, немовби передчуваючи, що невдовзі стане емігрантом.

За посередництвом Залеського Шевченко познайомився і з Едвардом Желіґовським (Антоній Сова), чия творчість («Йордан») була вже йому відома: Шевченка приваблював ідеологічний вимір цього щирого, але досить далекого від артизму твору. Це була гостра сатира на шляхту, яку автор зображував позбавленою духовних зацікавлень, просякнутою пихою й егоїзмом гнобительку своїх підданих. Поруч неї подає Желіґовський образ групи молоді, що живе піднесеними ідеалами і прагне працювати для народу. Слід додати, що Желіґовський спершу був на вигнанні в Петрозаводську, де заприятелював із Василем Білозерським, членом Кирило-Мефодіївського братства, товаришем Шевченка по тій таємній організації. Желіґовський перекладав польською мовою поезію Шевченка ще в Уфі й надсилав йому автографи своїх оригінальних віршів, які Шевченкові дуже подобалися. Пізніше під час зустрічі в Петербурзі Желіґовський вписав до Шевченкового щоденника вірш «До брата Тараса Шевченка» (1856), який ще раніше був опублікований під конспіративною назвою «До народного поета — переклад із болгарської», коли ім’я Шевченка було заборонено згадувати публічно.

Сумуючи і мріючи про волю, Шевченко не раз просив Залеського надсилати йому різні книжки. Розуміючи прагнення друга, той усі його прохання виконав. Надіслав йому й Богдана Залеського. Юзеф Богдан Залеський (1802—1886) — поет, представник української школи польського романтизму, — прим. ред.

Третьою постаттю, якій Шевченко особливо симпатизував, був Зиґмунт Сераковський. Цей польський національний герой і органічний революціонер, повішений Муравйовим у 1863 році, сам походив із Волині й був одним із тих нечисленних поляків, які найкраще Шевченка розуміли й належно його оцінювали. Він знав, як високо цінувала Шевченка Україна. У різних листах Шевченка є постійні згадки про нього, сповнені братерської любови й поваги. На жаль, з їхньої кореспонденції збереглося небагато. Він писав до Шевченка й українською, називав його «батьком», порівнював його зі співцем Апокаліпсису, закинутим до пустелі. Багато він зробив задля справи звільнення Шевченка з неволі, був посередником у продажі його картин, листувався з третіми особами в різних його справах, насправді любив «нашого лебедя», як його називав. Після повернення з вигнання Сераковський писав до Шевченка, що визволення його з заслання буде його «першою справою». Під враженням від подорожі в Україну — до полку, що дислокувався недалеко від давньої Січі, він так звірявся своєму другові: «При першій звістці про це я написав послання — ти його в цьому році отримаєш. У ньому стиль слабкий, але думка висока. Думка — не моя, почуття — мої. Думка ця: “про злиття одноплемінних братів, які живуть по обидва боки Дніпра”». Очевидно, був це поетичний твір — заклик до поляків в Україні про примирення з українським населенням згідно з засадами, які проповідував також і Шевченко. «Послання» цього, на жаль, ми не знаємо, і невідомо, чи воно збереглося — немає жодних його слідів. І для Шевченка, і для Сераковського, цих ідеалістів революціонерів, не існувало жодних перешкод до примирення українців і поляків окрім московського царату й польської можновладної шляхти. Вони обидва вірили, що після перемоги над цими ворогами обидва народи, безсумнівно, дочекаються своїх «Вашингтонів із новим і праведним законом».

Зиґмунт Сераковський як капітан російського генерального штабу. Джерело: Biuletyn Polsko-Ukraiński, 1934

Сераковський особливо близький був Шевченкові своїм активним живим гуманітаризмом. Багато зробив, будучи офіцером головного штабу, для скасування в Росії тілесних покарань. Після приголомшливих вражень, які обидва отримали, дивлячись на страшні сцени катування різками, палицями, а особливо на «зелену вулицю» — себто, покарання шпіцрутенами (до 2000 ударів), яка була формою витонченої смертної кари, Сераковський і Шевченко стали палкими пропагандистами скасування цього звірячого варварства. Шевченко як художник намалював страшну картину цієї дикої екзекуції, а у своєму «Щоденнику» вмістив її моторошний опис.

Поляки виїхали з заслання раніше від Шевченка, а разом із ним — лише кілька. Поляк Пшевлоцький, виїжджаючи, подарував Шевченкові «Естетику» польського філософа Кароля Лібельта.

Офорт Броніслава Залеського з автопортрета Тараса Шевченка. Джерело: Biuletyn Polsko-Ukraiński, 1934

Повернення з заслання

Повертаючись із заслання, Шевченко зустрів у Астрахані дві групи колишніх київських студентів — українців і поляків. Вони щиро запрошували і пригощали його. Томаш Зброжек вписав до щоденника поета слова «глибокої поваги» до «творчої потуги святого народного пророка-мученика Малоросії»: «О стократ, стократ благословляю той дорогий день, коли небо дало мені можливість особисто познайомитися з тобою, ревний і безстрашний оповіснику слова правди». З-під пера колишнього київського студента-поляка вийшла більш влучна оцінка значення творчости Шевченка, ніж із боку багатьох навіть прихильних до нього польських критиків і поетів, які розглядали його лише як народного поета.

У Петербурзі перша зустріч Шевченка з друзями відбулася в помешканні українця Василя Білозерського. Шевченко занотовує в щоденнику: «Вечір провели ми у В. М. Білозерського, мого співв’язня й сусіда по каземату в 1847 році. У нього зустрів я моїх співвигнанців оренбурзьких — Сераковського, Станевича й Желіґовського (Сову). Радісна, весела зустріч. Після сердечних промов і милих рідних пісень ми розсталися». Це було 28 березня 1858 року, а 11 травня Шевченко п’є з Білозерським і Желіґовським шампанське за успіх польського «Слова», яке мав видавати Желіґовський. Часопис мав служити інформуванню польського суспільства про здійснювану тоді селянську реформу. Він був закритий російською владою в 1859 році після виходу 12 чисел, — прим. авт. Згодом Шевченко був на організаційній зустрічі редакції «Слова».

Влітку 1859 року Шевченко приїхав в Україну. Видаючи перед смертю складений ним український «Буквар», він вважав за необхідне ознайомитися і з польськими букварями, які з цією метою придбав і які після смерти знайшли в його бібліотеці, а придбав він їх в Україні, — прим. авт. Він не раз перебував у польському товаристві в Корсуні та Києві. Але один день, проведений ним у польському товаристві, виявився для нього фатальним. На Шевченка написав донос дурний і зарозумілий поляк, землемір Козловський (це сталося власне під час поміру ділянки землі, яку купував Шевченко на місці, де через 18 місяців виріс курган на його могилі). Шевченко висміяв Козловського, який з’явився на полі, вбраний наче на бал: у фраку й рукавичках. Той помстився, доносячи владі, що Шевченко під час сніданку богохулив. Шевченка заарештовано й доставлено до Києва. Слідство вів досить ліберальний чиновник, інші свідки-поляки доносу не підтвердили. Шевченко склав дуже мудре і вправно написане пояснення. Підстави для доносу, як з’ясувалося пізніше, Козловський мав: Шевченко був необережний у розмовах. Генерал-губернатор князь Васильчиков не зробив зі справи подальших висновків, але вислав Шевченка з України.

Злостивий донощик не здався. У паризькому часописі Przeglądz rzeczy polskich Козловському вдалося помістити анонімний допис про Шевченка, який був формальним поліційним «доносом» (січень 1860 року): «Горілка й гумор, притаманний малоросам, зробили із Шевченка… циніка, демагога і блазня… Зійшовшись у корчмі з простолюдом, він відверто намовляв їх до різанини, але до різанини абсолютної… Говорив про реформу, про свободу, про надужиття уряду, а наприкінці сказав, що доти не буде їм добре, доки ось цей Дніпро не почервоніє… Коли ж його запитали, як це розуміти, пояснив просто, що треба вирізати всіх… Тоді він почав глузувати з віри і вмовляти, що Господа Бога, Матір Божу і всіх святих вигадали попи, щоби за їх допомогою дурити темний люд»… Очевидно, часопис той запізно потрапив до рук жандармам (Шевченко помер через рік), бо інакше Шевченко безсумнівно дорого би за це заплатив.

«Донос» був мотивований особистою образою Козловського й бажанням помститися, але водночас він був документом, який представив картину тієї психологічної атмосфери й тих настроїв, які панували серед певних польських елементів в Україні в переддень емансипації селян. Відстала шляхта нічого не навчилася й не змогла відповісти на вимоги часу. Вона противилася реформі, йшла проти народу, і для переважної її частини визвольні ідеї, за які стільки шляхетних поляків заплатили життям, стражданнями, в’язницями, засланням, залишилися чужими й незрозумілими. Поразка в Україні повстання 1863 року була відповіддю на її класовий егоїзм і політично-національну короткозорість. Коли Шевченка на підставі наклепу викинула з України царська поліція, у Києві вже виникла «громада» молодих ентузіастів-поляків (Володимир Антонович, Тадеуш Рильський, Борис Познанський, Костянтин Михальчук), які зреклися своєї національности, прийшли до народу, кривди якого з боку польської шляхти бачили і який «полюбили більше, ніж свої шляхетські призвичаєння».

Над могилою Шевченка

Звинувачений співвітчизниками у «відступництві» й «апостазії» Володимир Антонович відразу після смерти Шевченка захищався від звинувачень, стверджуючи, що польські шляхтичі, які жили на Україні, «мають перед судом власного сумління тільки два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятись його інтересами… або ж, коли на це не стане моральної сили, переселитись на польську землю, яку заселяє польський народ».

Над могилою Шевченка ще раз забринів польський голос. Численно зібралися поляки на його похороні. Виступав студент Владислав Хорошевський, член польської революційної організації, на чолі якої стояв Зиґмунт Сераковський. Тільки український часопис «Основа» вмістив цю прекрасну промову цілком. У цій промові ще раз зазвучав мотив польських «помилок» щодо України, наслідком яких були страждання українського народу, та заклики забути помилки батьків, за які не відповідають діти. Шевченкову «нехіть» до поляків, яка з цього випливала, Хорошевський пояснив так, звертаючись до труни поета:

«Тож тої нехоті причина в тім лежить,
що багатьох любив ти, що любив багато».

Закінчив автор промову гаслом «Любімося!» і висловив побажання, щоби смерть поета стала початком нового життя.

Польська революційна демократія гідно й щиро вшанувала смерть свого союзника в боротьбі проти царату і проти свого внутрішнього ворога — реакціонерів, які панували ще довго й чиї тіні до сьогодні тяжіють над польсько-українськими стосунками.

Але Шевченкові судилося, щоб і над його могилою, яку насипала Шевченку Україна над Дніпром, ще раз ожили примари непоступливого і сповненого ненависти минулого. І викликала їх над його могилою, сказав би я… нова Торговиця. Поміщики, польські й російські — такі собі «байстрюки Єкатерини» Лобанови-Ростовські, Лопухіни з такими Парчевськими, Янковськими й Горватами простягнули одні одним руки й зажадали від російської влади вжити надзвичайних заходів щодо змови проти панів-поміщиків у околицях Канева й Корсуня.

Автори «доносів» писали про чутки, які ходили в тому регіоні, нібито «в могилі поета над його останками сховано “свячені ножі”», що у визначений час «зберуться в Каневі незліченні натовпи козаків, розсипаних по всій Україні від Хортиці до Тавані, по всьому Запорожжі, понад Дніпром і в інших краях… і вчинять те, що проголошував “батько Тарас” — гайдамацьку різанину».

Жертвою доносу став… дух Шевченка.

Влада не дрімала. «Різанини» не відбулося.

Деякі українці, приятелі Шевченка і його перші біографи, намагалися кинути тінь на стосунки Шевченка з поляками. Ці стосунки представляли як використання авторитету Шевченка для якихось польських цілей: Шевченка його друзі-поляки нібито «обкрутили» — себто «підступно переманили» для своєї справи. Цей погляд часом випливав навіть зі щирого переконання, що так було насправді. Брудний писарчук, п. Ратч, який за Юдині срібняки реабілітував Муравйова-вішальника, теж підспівував їм і стверджував, що Сераковський та його товариші «приручили Шевченка — цього запеклого ворога поляків і зробили з нього спільника в польській справі»… Уже Василь Щурат і Сергій Єфремов у своїх працях продемонстрували, що це було не так, але об’єктивність наказує нам підкреслити, що були й польські голоси, які не сприяли об’єктивному розглядові питання стосунків Шевченка з поляками: одні робили з нього гайдамацького ватажка, а інші стверджували цілком безпідставно, що «польські письменники першими створили Шевченкові славу».

Славу Шевченко створив собі сам.

А те, що в скарбниці його духу, яку він передав поколінням, є перлини й зі скарбниці польської культури, ще більше підносить значення його творчого генія: тіні похмурого минулого не відлякали його, він вірив у краще майбутнє, служачи людству під прапором Добра і Правди, на яких хотів заснувати майбутні стосунки обох споріднених, але посварених народів.

Переклав Андрій Савенець

Скорочений переклад за виданням: Paweł Zajcew, Szewczenko i Polacy, Warszawa 1934, у рамках бібліотеки часопису «Biuletyn Polsko-Ukraiński». У тексті перекладу збережено особливості правопису власних назв, які Павло Зайцев вживає у своїх українськомовних працях із шевченкознавства.