Здавалося б, історія моди — тема часів миру та добробуту. Та в антропологічному розумінні мода (як спосіб використання одягу) є не тільки реальною, а й символічною практикою, завдяки якій індивідуальна та групова ідентичності можуть протистояти насильству, уніфікації й об’єктивації. В умовах авторитаризму мода стає простором свободи та бунту, виявом протесту проти позиції безпорадної жертви.
Варшавське ґетто. Фото з архіву авторкиВласне таку роль часто відігравав одяг у Варшавському ґетто у 1940–1943 роках. За мізерних матеріальних ресурсів, в ізоляції, в умовах регламентації та стигматизації — зокрема візуальної (носіння пов’язки з зіркою Давида) — люди робили героїчні спроби втримати контроль над своєю ідентичністю та гідністю.
Ось як окупаційна влада використовувала у своєму пропагандистському дискурсі рефлексії про життя в ґетто. Щотижневик Gazeta Żydowska, який виходив із липня 1940-го по серпень 1942 року спочатку в Кракові, а потім у Варшаві, був підцензурний. Газета загалом вважалася рептильною, проте містила теж рубрики з досить правдивими описами життя в ґетто Генеральної губернії. Наприклад, у колонці «Порадник для господинь» (її авторка підписувалася іменем Іна) з’являлися й «модні» поради — як одягатися, щоб досягти бажаного ефекту, як собі радити з обмеженими ресурсами, щоб не відставати від моди. Крізь призму цих рекомендацій можна глибше зрозуміти щоденні проблеми й виклики, з якими стикалися єврейські жінки.
Хоч би війна тривала сто років, хоч би світ перевернувся догори дригом, ніщо не спроможне змінити «кращої половини людства» — жінок. Ми, мінливі істоти, ніколи не звертаємо уваги на те, що відбувається в широкому світі, — нас більше цікавить, в якій сукні була Геля в гостях у пані Зосі і чи іржавий колір нам до лиця.
І навіть сьогодні, коли обставини вимушують нас відмовляти собі навіть у найнеобхідніших речах, жіночі кравці і кравчині не можуть впоратися з огромом праці, що на них навалилася.
Війна війною, а капризи Пані Моди тривають.
Автори «Порадника» продовжували довоєнну лінію ототожнення жінки з домашньою господинею, але тепер ще й виразно окреслювали її нові обов’язки. Зокрема, у воєнний час єврейка має бути ще більш старанною господинею, причім це аж ніяк не повинно впливати на її жіночність. Жінки мусили «самі собі давати раду», все спланувати й організувати, а головне — зберігати логіку повсякденного життя, в яку входило готування їжі, прання, прибирання і, зрештою, одягання.
Варшавське ґетто. Фото з архіву авторкиЄврейки в ґетто мали дедалі менше засобів, при цьому вдавалися до дедалі ризикованішої інтелектуальної й мануальної еквілібристики — тільки б зберегти видимість нормальності, культуру довоєнного життя.
«Порадник господині», ця підбадьорлива журналістика, публікував практичні рекомендації — як протиставлення хаосу, що панував у ґетто. Завдяки колонкам, зокрема, присвяченим моді, жінки не забували, що, попри війну і всупереч їй, вони все ще можуть бути суб’єктами.
«Порадник господині» намагався переконати єврейських жінок, що в боротьбі за збереження крихт колишнього життя цілком доречно займатися кравецьким та швецьким рукоділлям: вишиванням, в’язанням, лагодженням, перешиванням. Gazeta Żydowska рекомендувала жінкам плести панчохи і шкарпетки, шити, виготовляти сітковий матеріал (сумки, сітки для волосся, ковдри) і допомагати найзлиденнішим. Люди, які ще мали у що вдягатися, могли підтримати тих, хто все втратив.
Єврейське товариство самопомочі створило Відділ одягу, який збирав вбрання, взуття та білизну й передавав на склад. Там ці речі дезінфікували, а за необхідності в спеціальних майстернях ремонтували або перешивали. Потім усе планово розподіляли.
В архіві Рінґельблюма збереглися численні описи зібраного вбрання, які є своєрідним інвентарем того, що носили в ґетто. З них ми дізнаємося, що з січня по липень 1941 року бідному єврейському населенню Варшави й з-поза столиці склад видав 39 048 одиниць одягу і білизни, зокрема 3414 штук пальт, курток, светрів, суконь, спідниць, блузок, дитячих речей. Чоловічих та жіночих штанів, підштаників, панталонів, каптанів, дитячої білизни — 10 677 штук. Гетрів, головних уборів, рукавичок, хусток, серветок, ганчірок, плавок, шкарпеток — 5 881 штуку. Для бухгалтерів ґетто не мало значення, які саме пальта, піджаки чи взуття вони видають — головне, щоб ці речі були придатні для використання. Як бачимо, в махіні системного обслуговування ґетто мода втрачала своє значення. Проте вона проявлялася там, де була людина або група близьких людей.
Написані легким стилем поради Іни були суб’єктивні, адресувались кожній жінці зосібна й враховували індивідуальні вподобання. Це були не настанови, а власне поради, які, як і до війни, покликані були підтримувати відчуття спільноти. І ці поради, як і збір одягу, вселяли в людей віру в те, що долю все ж можна змінити.
«Збір одягу у Варшаві, або Нема зла, щоб на добре не вийшло» — так називалася стаття на шпальтах Gazeta Żydowska, що закликала ділитися одягом. Переробка одягу мала сприяти переміні єврейської долі — щоб схожим чином, як подерта одежина перетворюється на нову блузку, так лиха доля перетворилася на добру.
Газетні оголошення нагадували: не можете самотужки пошити одяг? — вам допоможуть професіонали в численних «майстернях оновлення гардероба».
У шафу прокралися пацюки й погризли весь гардероб. А Келлер прийшов зі своєю церувальною машинкою і врятував речі.
Церує без сліду! Пере, лагодить. Перешиває найдешевше, фарбує найкраще — капелюхи, краватки, оновлює найдешевше. Валіцув, 25.
Можна було також піти на базар, де процвітала одежна економіка. Лахи масово скуповували і розпродували на вулиці Ґенсій (Гусячій), себто Ґенсювці, як її називали в народі. Там торгували дуже поношеним одягом євреїв, які з дня в день все більше убожіли.
Багато хто вважав за доцільне не чекати, поки його майно розграбують, — вони самі розпродували гардероб, залишаючи лише найнеобхідніше. Хтось приносив на базар уже перешитий одяг. Переробкою одягу в ґетто, за різними підрахунками, займалося близько 10 тисяч людей — зазвичай уночі, щоб потім удень його продати.
Однак найбільше на цьому базарі кишіло мародерами, які зносили на продаж свою здобич. День за днем агенти різних фірм скуповували на Ґенсювці тисячі кілограмів старих простирадел і одягу, значна частина яких колись належала вбитим.
Також розросталися смітники в ґетто. Що більше речей викидали, то очевиднішою ставала масова смерть їхніх власників.
Журналістка з оточення Рінґельблюма, Рахеля Ауербах, писала: «Є сльози речей і є їх крик». Війна надала нового зловісного сенсу широковідомому виразу «крик моди».
Війна має свою моду, свою «колекцію», свій «крик моди». Водночас система моди як частина культури перед катастрофою війни розпадається, руйнується, рветься і, за метафорою Ауербах, кричить від болю. «Крик речей» не менш пронизливий за людський крик. Забуті, покинуті речі лежать на вулицях, як трупи. Наруга над ними — це міра наруги над людиною.
Одяг у ґетто став ознакою особистості, ознакою стійкості. Рятуючи одяг, можна було врятувати людську гідність і життя. Відбираючи у євреїв право на моду, гідний вигляд, окупанти відбирали в них право на суспільний образ. Яскравим прикладом такої практики була конфіскація хутра та шкіряних виробів, потрібних райху як сировина для пошиття форми. Але це мало й символічне значення: хутро свідчило про достаток, класове становище і, як і шкіряне взуття, почасти сприяло життєвому комфорту.
Євреї в ґетто мусили давати собі раду без цих речей, тому їм доводилося в’язати светри, шарфи, а брудними вулицями пересуватися в дерев’яних черевиках. З гардеробів єврейок зникли такі звичні атрибути жіночої привабливості, як елегантне взуття і хутро, натомість шафи поповнилися імпровізованими виробами: саморобними черевиками, зшитими з клаптів сукнями, заштопаними колготками, хустинками з різних шматин, фетровими капелюшками.
Варшавське ґетто. Фото з архіву авторкиЄврейки застосовували метод колажу: імпровізували й вигадували нові структури, пристосовуючись до мінливих умов. Вміння створювати такі колажі — одна з ключових властивостей моди, яка забезпечує їй простір для довільних варіацій. Рукав може перетворитися на штанину, сукня — на блузку, пальто — на жилет. Мода жонглює значеннями, перетасовує їх так, що вони починають означати щось зовсім інше, ніж може здатися на перший погляд.
Шмаття, яке робить зі свого власника жебрака, переробляють на одяг, який носять культурні люди. Повсякденна одежа легко перетворюється на святкову, літня — на зимову. Уже немає ключового значення, чи це жіночий костюм, чи чоловічий: чоловіче вмить перетворюється на жіноче. Класова приналежність теж перестає відігравати важливу роль, що можна простежити на прикладі зменшення значення капелюшка. До війни жодна жінка не наважилася б вийти без нього на вулицю, однак у ґетто капелюшки вважалися зайвою розкішшю. Функцію головного убору виконували так звані капюшони, що зав’язувалися на підборідді — з фетру, шерсті або простого вдвічі складеного шарфа.
Єврейські жінки часто одягалися за принципом: «чим більше, тим менше». Що яскравіше єврейська жінка виділятиметься одягом, то менше окупант концентруватиметься на тому, що перед ним єврейка, й розглядатиме її передусім як «причепурену» жінку. Екстравагантність чи навіть ексцентричність не привернуть уваги окупанта, а якщо й привернуть, то тільки таку увагу, яку приділяють дивакам.
Єврейки вигадували всілякі способи маскування на вулиці. Письменниця Гелена Шерешевська у своїх спогадах «Хрест і мезуза» писала:
Одна, виходячи на вулицю, завжди брала з собою довгий рулон клейонки. Друга, їдучи бричкою, тримала величезний букет квітів. Третя виклично вдягалася. Вона носила великі сережки й тримала на повідку маленького песика. Ще одна після смерті мами не знімала довгої жалобної вуалі.
Отже, мода була одним зі способів перехитрити й висміяти «дурного німця», якого з пантелику збиває вигляд гарно вбраного єврея або красивої елегантної єврейки.
Варшавське ґетто. Фото з архіву авторкиОсобливою винахідливістю в модній партизанській боротьбі відзначалися дівчата-підлітки. Попри весь жах вони хотіли жити, вірили, що виживуть, прагнули відкривати в собі жіночність, яка в них тільки прокидалася, красу, смак, підліткову радість. Зазвичай дівчата робили це несвідомо. Їхній опір був природним, органічно пов’язаним із тілесним дозріванням. Вони хотіли жити і насолоджуватися життям. Як-от Яніна Бауман, тоді — Янка.
Її щоденник — не лише розповідь із пекла ґетто, а й спогади підлітки, яка вперше відчуває свою жіночність. Її впертість у тому, щоб за будь-яку ціну залишатися собою, — особистий спротив, хоча Яніна не раз у щоденнику шкодує, що не бере активної участі в підпіллі, не здійснює героїчних вчинків. І все ж вона боролася, хоч й не усвідомлювала цього.
Я — чудовисько. Я — лицемірка. Вчора посварилася з мамою. Причина банальна: я виросла з усіх своїх літніх суконь, вони затісні і закороткі, тому що їх шили для дитини без опуклостей. Мама наполягала, аби я вдягла єдину сукню, в яку ще могла влізти, бо вона була вільного крою — червону шовкову. Я ненавиділа цю сукню з тієї миті, коли отримала її два роки тому. Однак я не могла переконати маму, що не носитиму цю сукню тільки тому, що вона мені не подобається.
Тоді я сказала, що якщо вийду на вулицю в такій яскраво-червоній сукні, в мене відразу поцілить той божевільний есесівець, який майже щодня приїжджає в ґетто на мотоциклі, аби стріляти в натовп. Цей аргумент спрацював миттєво. Мама перестала нарікати і дала мені свою сукню, красиву, з сірої тканини. Тепер я виглядаю гарно і ненавиджу себе.
Попри докори сумління, юнка-підлітка перемагає в Янці перелякану війною дитину. І випадок з сукнею — неспростовний доказ цієї перемоги. Мама бачить у ній дитину, про безпеку якої треба дбати, а донька вважає себе жінкою, готовою наразитися на небезпеку, тільки б відстояти свою позицію. Мати хоче за будь-яку ціну врятувати життя доньки, а донька хоче за будь-яку ціну не відмовлятися від життя.
Про це характерне для ґетто прагнення жити «незважаючи ні на що» свідчать і приватні колекції фотографій, зібрані після війни в архіві Ghetto Fighters House (Домі борців ґетто) неподалік Хайфи. На світлинах — молоді люди позують у парках і на вулицях ґетто, розважаються на домашніх вечірках і на природі. Вони геть не пасують до візуальної матриці Варшавського ґетто, що закарбувалася в офіційній пам’яті, — в ній передусім задокументовано смерть. А на цих фотографіях зафіксовано життя.
Галіна Бляттер, учасниця руху опору у Варшавському ґетто, з подругами. Джерело: архів Музею борців ґеттоОсобливо «неправдивою» видається світлина, підписана в архіві GFH так: «Галіна Бляттер, учасниця руху опору у Варшавському ґетто, з подругами». Фото зроблене на пікніку в парку. На траві розстелене покривало, а на ньому лежать четверо дівчат й кокетливо посміхаються в об’єктив. Дві з них грайливо махають ногами, показуючи глядачеві підбори туфель. Можливо, по іншу сторону апарату стоїть хлопець, який їм подобається? А може, вони радіють пікніку? Або ж просто щасливі тим, що такі дружні, молоді й красиві?
Це фото — справжнє торжество молодості. Світлина могла бути зроблена де завгодно: на ній ніщо не вказує, що це ґетто. На перший погляд, на фото — очевидне повсякдення таке, як скрізь. Однак на фотографіях із приватних архівів, у щоденниках і спогадах, у газетних оголошеннях і порадах, які прослизнули повз офіційну цензуру, ми бачимо саме його — життя між двома катастрофами, життя, яке дає змогу витримати під постійною загрозою смерті.
Аліція Ґавліковська-Свєрчинська, яка пережила концтабір Равенсбрюк, в одній із наших розмов наголосила:
Це неправда, нібито зранку до ночі людина тільки те й робила, що вила з відчаю і рвала на собі волосся. Тоді вона б не вижила. Здавалося б, у важку хвилину ми повинні відмовитися від дрібних речей, яких зазвичай не помічаємо. Але це страшна неправда. Адже саме ці речі лежать в основі виживання.
Ось чим були практика і метафора моди у Варшавському ґетто, ці «примхи пані моди», за словами журналістки Іни, — основою надії.
Переклала Наталка Римська
