Миколаївський зоопарк під час війни

Востаннє у Миколаївському зоопарку я був років 15 тому, коли навчався у школі. Зараз я прийшов у найкращий зоопарк України у бронежилеті та касці. З 25 лютого він закритий для відвідувачів.

На початку березня російські війська прорвалися в Миколаївську область. Місто взяли у півкільце. Зараз українській армії вдалося відтіснити ворога, але обстріли й авіаудари не припиняються. П’ять ракет упало на територію зоопарку, де зібрана найбільша в Україні колекція тварин — понад чотири тисячі екземплярів. Леви, черепахи, слони, жирафи, зебри, хижі птахи…

Російські ракети, які падали на територію Миколаївського зоопарку. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

«Перша бомба прилетіла вранці 28 лютого. Це була заборонена касетна бомба», — розповідає директор зоопарку Володимир Топчій. Він працює тут уже понад 40 років. На посаді директора — 20. У шість років він уже знав, що буде зоологом.

Снаряд упав за кілька метрів від будівлі, в якій розміщений його кабінет. Під ним, на першому поверсі — акваріум, де живуть не лише рибки з різних куточків світу, а й один із найстаріших крокодилів планети — алігатор Вася. Цього року йому виповниться 75.

Рятувальники хотіли забрати залишки ракет, але Топчій залишив їх у зоопарку для майбутньої колекції. «Це історичний документ. Це доказ того, що ми пройшли через війну».

Владимир Топчій. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Проте це не перша війна в історії зоопарку. У серпні 1941 року німці окупували місто. Співробітники не розбіглися і продовжували працювати. Тоді Миколаївський зоопарк як єдиний на окупованій території СРСР вберіг колекцію тварин, хоч здобути для них харчування було дуже складно, особливо для хижаків. «На початку окупації працівники зоопарку ходили містом, шукали мертвих коней, зрізали м’ясо, а воду возили бочкою з річки Інгулець. Тоді територія зоопарку налічувала 0,75 гектара», — розповідає Топчій.

Під час Другої світової в зоопарку біля вольєра з левами переховували співробітників-чоловіків — туди ніхто не потикався. Коли німці відступали, вони пристрелили левів та ведмедів, але деяких тварин вдалося врятувати, ховаючи у підвалах та катакомбах. Мимохіть пригадується історія Варшавського зоопарку, де у роки німецької окупації тварини гинули від бомб, а на території звіринцю дирекція переховувала євреїв.

Тоді Миколаївський зоопарк був удвадцятеро менший, ніж зараз, на новому місці. Сьогодні під час війни на роботу щоденно виходять 120 працівників замість звичних 232. Хтось пішов воювати, хтось виїхав за кордон, а хтось залишається вдома. Робочий день у мирний час був до 17-ї години, а зараз — до 14-ї. Потрібно встигнути дістатися додому, поки ходить транспорт, до комендантської години. Але нового графіка дотримуються далеко не всі. Під час інтенсивних обстрілів понад 20 людей залишалося ночувати в зоопарку.

Бомбосховища тут немає. «Коли будували зоопарк, ніхто не думав, що буде війна», — каже Топчій. На випадок інтенсивних обстрілів у зоопарку зараз пристосований рів, який відокремлює вольєр бегемотів від відвідувачів. «Він глибокий, там можна ховатися».

Верблюд, Миколаївський зоопарк. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

40-річна Олена Олександрівна, заступниця завідувача відділу орнітології, практично весь час перебуває тут. З 24 лютого вона ночувала вдома тільки чотири рази. «Позаминулої ночі у нас було дуже страшно. Ми чули крики лебедів. Ми до ранку чекали, коли сонце підніметься, щоб подивитися, чи вони живі».

У зоопарку вона працює 18 років. «Зараз я ще й прачка, і кухарка, і прибиральниця кабінетів та туалетів». Як і раніше, кожен новий день у зоопарку розпочинається з прибирання та годування тварин. На день іде 100 кілограмів яловичини, 300 — моркви, 200 — капусти та 100 — яблук. Запасів сухого корму зараз вистачить до травня.

«Ми сьогодні ще не снідали. Ми не встигаємо навіть обідати. Тільки вечеряємо. Перше завдання — нагодувати та напоїти тварин. Ми вже якось потім».

З вечерею, правда, теж буває по-різному. Чи вдасться Олені поїсти, дізнається собака Джессі: «Якщо собака ховається під розкладачку, отже, відбій: вечері сьогодні, на жаль, не буде. Можливий обстріл. Якщо ж Джессі лягає на розкладачку, значить можна розслабитись: у нас буде трохи часу і ми навіть встигнемо сьогодні поїсти».

Олена Олександрівна і Джессі. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Поруч із Оленою у зоопарку залишаються і її колеги по відділу: «Вони з діагнозом — з діагнозом любові до тварин». Одна з них — 67-річна Любов Степанівна.

«Степанівна, коли триває обстріл, мене постійно обманює. Думає, що я не розумію, що відбувається. Я чую “Гради”, вона каже — ой, Олександрівно, не бійтеся, це наші їх бабахають. Я прикидаюсь, що вірю їй. Заспокійливі краплі закінчилися, тому доводиться вірити Степанівні», — каже Олена.

Любов Степанівна, слухаючи це, усміхається. За час війни вдома вона була тільки раз. «Ми не їздимо додому не тому, що боїмося дороги, ми боїмося залишити птахів уночі наодинці. Ці очі, які на тебе дивляться... Коли все гуде, тріщить, воно, бідолашне, дивиться, а я їм кажу: ми на місці, ми з вами. Вони все розуміють», — розповідає жінка.

Любов Степанівна. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

До сирен повітряної тривоги тварини вже звикли. Директор жартує, що у зоопарку є й своя сирена. «Об 11-й годині починають вити наші вовки, у них там такий хор. Іноді думаю, що це сирена, а це, виявляється, вовки».

Володимир Топчій розповідає, що коли триває обстріл, тварини насторожуються, але сильного стресу в них немає. «Якщо тварина їсть, спарюється, народжує, ходить у туалет, годує дитинча, отже, все добре», — каже Володимир Миколайович. Як доказ наводить новину: 8 березня у зоопарку народився далекосхідний леопард. Це одна з найрідкісніших кішок у світі. Старший брат новонародженого місяць тому мав їхати до Франції, але плани спочатку перервав коронавірус, а потім — війна. Така ж ситуація з самкою білого ведмедя, яка чекає відправлення до Китаю.

Евакуйовувати тварин не планують. Директор каже, що це небезпечніше, ніж залишати їх тут. «Ми не зможемо відправити тварин за кордон, бо зараз холодно, у нас немає такої кількості транспортних кліток. До того ж усю дорогу за твариною треба доглядати, прибирати, а враховуючи перевантаженість єдиної безпечної дороги — на Одесу — це може бути складно. Я не ризикнув би везти зараз слонів, жирафів, бегемотів...»

Менш як тиждень тому в Миколаєві на добу зникла електроенергія. Якби не генератор, велика колекція рибок із різних куточків світу могла б задихнутися, а у слонів ніхто не зміг би прибрати. Ворота між відсіками у слоновнику — на електриці.

Єнот, Миколаївський зоопарк. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Телефон Володимира Миколайовича не стихає. То підвозять корм, то колеги з інших українських зоопарків розповідають про свою ситуацію. Бердянський зоопарк під окупацією, через бомбардування із харківського «Екопарку Фельдмана» довелося випустити в дику природу оленів. «Він просто гине», — каже Топчій співрозмовнику телефоном. Європейська асоціація зоопарків та акваріумів (EAZA) перерахувала українським зоопаркам уже десять тисяч євро. Гроші розподілили між бердянським, одеським та харківським зоопарками.

EAZA призупинила співпрацю з російськими зоопарками. Це як відрізати пуповину, каже Топчій. Російським програмам із розмноження тварин і безплатному обміну — кінець. Миколаївський зоопарк своєю чергою вийшов із Євроазіатської регіональної асоціації зоопарків, яка об’єднувала насамперед зоопарки країн колишнього Радянського Союзу.

— У перші дні війни я офіційно повідомив, що ми не можемо бути в одній асоціації із зоопарками, які підтримують терористів. Вони відповіли, що зоопарки поза політикою, вони повинні займатися тваринами.

У Росії Володимир Топчій мав чимало друзів. Він шість років навчався у Москві.

— Одна з моїх приятельок, з якою я знайомий 40 років, співробітниця московського зоопарку, через місяць вийшла на зв’язок. Запитала, як справи. Я їй написав і вислав фотографії ракет. Вона відповіла, що це, мабуть, провокація. Яка провокація? Ми собі на голову ракети кидаємо? Пише мені, що у них інформація, ніби обстрілюють тільки військові об’єкти, а цивільні не б’ють, наказ такий є у військових. Я написав їй усе, що думаю. Вони там зазомбовані.

Містяни несуть їжу та гроші. З-за кордону передають корм — із Берліна, Праги, Лодзі й Варшави. Корму для фламінго вистачить на п’ять років. Люди купують онлайн-квитки в зоопарк і перераховують гроші. Відкрилися рахунки в іноземних валютах. На рахунок у польській валюті надійшло, наприклад, майже п’ять тисяч злотих.

Їжа, яку за кілька годин принесли містяни. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

— Хтось приходить і приносить 500 гривень. Ми все записуємо, має бути порядок, щоб ніхто не сказав, ніби зоопарк набрав собі корму, сидить у памперсах на гуманітарці. У нас ведеться суворий облік усього, що ми отримуємо. Щодня нам привозять близько тонни–півтори різного корму. Це і місцева влада, і волонтерські групи.

Олена, викладачка філософії Миколаївського університету кораблебудування, принесла в зоопарк величезний гарбуз, заодно питає, що ще потрібно. Зараз вона прибирає у пташиних клітках. «Я сюди ходила з самого дитинства. Відділи з птахами — мої найулюбленіші». За чотири години Олена прибирає дві-три клітки. «Це відмінний фітнес, хто сумує за качалкою та вправами — запрошуємо в зоопарк».

Олена під час прибирання. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Волонтерів можна побачити і на кухні у відділі орнітології. «Вони приходять красиві, ошатні, з манікюром, але не бояться ніякої роботи. До нас приходить багато людей, вони нам дуже допомагають», — розповідає Олена Олександрівна.

Працівники і волонтери на кухні у відділі орнітології. Фото: Євген Приходько / Нова Польща

Чується гул, схожий на звук ракети. Десь далеко пролунало три вибухи. «Мабуть, наші...» — каже один із працівників, ніяк не реагуючи на те, що відбувається. Усі звикли. «Ми тут прикриваємо тил. Ми тримаємося завдяки вірі, надії та розумінню того, що комусь важче, ніж нам. Ми живі, здорові, робимо все, що від нас залежить», — повторює Олена. Навколо бігає Джессі й радісно махає хвостом.