Для мене Варшава раптом перетворилася на місто, цікавіше за Львів. Війна не лишилася за порогом. Її зазнали й ті, хто гуляв столичними Новим Святом і Краківським передмістям. Польща для українців стала тим, чим Румунія та Угорщина були для поляків 1939 року.
Варшава вже давно здавалася мені до певної міри українським містом. Я регулярно чув українську й російську мови в метро, автобусах, особливо в приміських потягах. Після того, як почалася повномасштабна російська агресія проти України, у мене склалося враження, що в польській столиці всі тільки й розмовляють про Україну.
Кав’ярня на Краківському передмісті
Після ефіру на радіо я подався до найближчої кав’ярні. Замовив каву і не встиг сісти, як помітив трьох молодих мам із візочками. Їхня поведінка та зовнішній вигляд підказували, що вони —українки.
— Доброго ранку, — зосередившись на трьох жінках, я й не помітив, що за столиком поруч сидить знайомий, якого я багато років тому частенько зустрічав у готелі «Європейський». Елегантному чоловікові, вбраному у пастельні відтінки сірого і коричневого, не потрібно було промовити жодного слова, щоб я зрозумів, що він виріс у Франції. Його відчуття смаку та мова тіла сповістили мене про це ще до того, як я почув французький акцент. Колись, перетинаючись у сусідніх офісах, ми розмовляли про Україну та газету Kurier Galicyjski. Поки що я не розкриватиму його прізвища.
— Доброго ранку. Ось найсвіжіший номер, — я простягнув примірник нашого видання. Подорожуючи, я зазвичай маю з собою кілька газет на випадок таких зустрічей.
— Поляки стіною за Україну, — прочитав він назву статті з першої шпальти. — Це правда. Те, що зараз відбувається, вражає. Це чудовий момент для Польщі, щоб показати себе з хорошого боку.
Я сів за столик. Ми почали розмову. За його спиною сиділи три мами. Я все більше переконувався в тому, що вони — українки...
— Ви знаєте... Я хотів би переконати польську громаду в Франції підтримати українців, але потрібно знайти якусь надійну організацію чи фонд. У вас є якісь ідеї?
— Подумаю. Щось обов’язково знайдемо, — після нічної подорожі з України я спав лише три години, тож збирався з думками повільно.
Я пішов на бар за кавою, яку замовив раніше...
— Я знаю, де! — повеселішав чоловік. — Я вже знаю, де шукати людей, які допомагають. У мене вдома!
Чоловік із французьким акцентом показував на статтю Константия Чаваґи на другій сторінці газети Kurier Galicyjski: «Один із центрів допомоги біженцям». На фото виднівся напис українською: «Гуманітарний штаб». Позаду впізнавалися обриси історичної львівської будівлі. Я теж розсміявся.
— Там жив мій дядько, — усміхався мій співрозмовник.
— Саме так, — відповів я, — це ж Палац Потоцьких.
— Доброго ранку. Ви мене впізнаєте? — жінка зняла маску, і я й справді її впізнав. Це була полька з Житомира.
— Ця жінка приїхала з України, — сказав я. Почувши це, три мами під стіною помітно пожвавилися. Я мав рацію: вони з України. У двоповерховій кав’ярні всі гості на першому поверсі були пов’язані з Україною. А нагорі? Я не перевіряв...
— Я дам вам візитівку, — сказав на прощання елегантний чоловік. На ній було прізвище: Потоцький...
Варшава. Фото: Войцєх Янковський Центральний вокзал
У пошуках обмінного пункту я дійшов аж до торговельного центру Złote Tarasy.
Коли я стояв у черзі, щоб обміняти гроші, мене зачепив величезний ведмідь із добродушним обличчям. Ведмідь мене тепло обійняв.
— Як ти тримаєшся? — голос, який я почув, був такий низький і такий оксамитовий, що від нього напевно вмлівають усі панянки.
В обіймах ведмедя я міркував, як на моєму місці почувалися його колишні подруги та дружини. Мені було трохи незручно...
Ведмідь прийшов на вокзал, щоб забрати звідси учасників кабаре Czwarta Rano.
— Якщо вже ми зустрілися в цьому місці, всього через кілька годин, як я приїхав до Варшави, то я піду з тобою, — сказав я, залишаючи чергу до обмінника.
Я розпрощався зі Славком Ґовіним і подався шукати інший пункт обміну валют.
Східний вокзал у Варшаві. Фото: Войцєх Янковський До мене наближалася юна вродлива дівчина з абсолютно канонічною зовнішністю: чорноока й чорноброва. Я трохи пожвавився: мабуть, це чи не востаннє в житті на мене звернула увагу така юнка.
— Вибачте, чи не могли б ви мені допомогти, — акцент був відчутний, але її польська була непогана, — у мене важка ситуація. Я живу в гостелі...
— А звідки ви? — запитав я.
— З України.
— Добре, — усміхнувся я і перейшов на українську. — Скажіть, будь ласка, з якого ви міста?
Дівчина несміливо всміхнулася:
— Я не розмовляю українською…
— Если не говорите на украинском языке, наверное, говорите на русском, — я все ще сподівався, що справа проясниться...
— Не говорю, — відповіла дівчина з красивими чорними очима, які повільно згасали, а усмішка ставала все більш несміливою...
Я не промовив ні слова більше і пішов шукати обмінник…
Пельмені
Заходити? Не заходити? Заходити? Чи не заходити? Варенична вже не раз привертала мою увагу, коли я раніше приїжджав до Варшави, але я не відчував потреби туди заходити. Вивіска з рекламою вареників, точніше пельменів, здавалася гротескною і — невідомо чому — була англійською... Особливо мене роздратувало останнє, але... я зайшов.
— Пельмені з м’ясом, будь ласка, — я виявився консерватором, хоча, мабуть, вареники із тріскою також є класикою жанру. Ще мене спокушали улюблені баклажани, але я вибрав м’ясо.
— Треба почекати. Десять хвилин, — відповіла пані із сильним — цього разу я не сумнівався — акцентом східноєвропейських мов. Читай — російським. Жінка здавалася сильною, але чимось пригніченою. Про це свідчили сумні, трохи заплакані очі. Вона нагадувала мені знайому з Криму. Може, вона зі сходу України?
За одним зі столиків сиділа… знову чорноока, чорноброва: цього разу сорокарічна, приваблива, з широкими бедрами й повними, як у Бріжіт Бардо, вустами. Я віддався насолоді смакування пельменів, або, власне, — як виправляє мене мій друг-львів’янин — колдунів. Наростала спокуса замовити другу порцію. Чорноока жінка, природно, привертала мою увагу, але я відчайдушно наминав останні колдуни... Треба було ухвалити важливе рішення: друга порція або пошук пункту обміну валют.
Раптом у приміщенні з’явилася жінка, її голос заповнив собою увесь простір. Відразу з порога:
— Привіт, як справи? Ось номер. Якщо треба когось сюди перевезти, вони все влаштують. У нас у Мілянувку Місто у Мазовецькому воєводстві. працює група людей. Під допомогу Україні віддали всю пожежну частину...
Було видно, що пані знається з власниками закладу. Вона говорила багато і всі її слова були важливі. Вона також привернула до себе увагу чорноокої жінки з вустами, як у Бріжіт Бардо:
— Моя знайома залишилася в Києві. Ви можете якось допомогти?
Поволі розкручувалася розмова про допомогу українцям. Згодом і я приєднався до жінок. Також з’ясувалася «географія акторок драми». Обидві жінки були з Донецька.
Отже, я мав рацію. Власниця була зі сходу України. Із самого Донецька. У ці важкі дні знову відкрилися рани 2014 року. Новини ЗМІ та від друзів з України були жахливі.
— Страх подумати, що буде далі. А що як вони колись і сюди прийдуть?!
Смерть у телеграмі
Задзвонив телефон. Я вийшов на вулицю обговорити, як я думав, робочі справи, але зараз війна часто стає темою номер один, тож за мить ми вже розмовляли про війну.
— Ти знаєш того хлопця з Києва, з нашої роботи? Він працює в нас десь два роки.
— Так, приємний хлопець.
— Знаєш, що він побачив у телефоні?
— Ні.
— Він переглядав новини про те, що відбувається в Києві. Відео з обстрілом. І раптом побачив, як у результаті цього обстрілу загинули батьки його друга.
У мене підкосилися ноги. Я ж сьогодні з ним розмовляв. Зажди-но, зажди. Я ще був здивований, що він узяв відпустку в той час, коли в Україні війна... Я намагався зібрати все докупи, його слова «Ніхто не знає, що я зараз відчуваю»… Тоді в мене склалося враження, що він десь не тут, що я розмовляю з тінню людини…
Синьо-жовта Варшава
Продаж футболок у Варшаві. Всі гроші з продажу йдуть на допомогу біженцям з України. Фото: Войцєх Янковський У Варшаві на кожному кроці майорять українські кольори. Я навіть подзвонив до Львова повідомити, що тут українських прапорів більше, ніж у них. Зрештою, мені вже потрібно було повертатися до Львова. Я вчасно встиг на Східний вокзал. Які тут кольори переважали? Блакитний і жовтий.
Я звернувся до однієї з волонтерок, цього разу не чорноокої. Вона трішки здригнулася — якийсь нахаба щось від неї хоче. Нарешті почалася розмову: вона знає українську, їй подобається українська музика, в Україні вона має сім’ю, тут відчула себе потрібною. Мені здалося, що вся Варшава відчуває себе потрібною, що тут усі допомагають Україні.
Переклала Марія Шагурі
Стаття була надрукована в газеті Kurier Galicyjski (№ 5, 2022)
