Колись у Польщі їх називали вампірами, нині — чудовиськами. Однак у Польській Народній Республіці правду про серійних убивць зазвичай приховували і в газетах про них не писали, тому плітки, що передавалися із вуст в уста, набували ще більш зловісних і кривавих барв.
З останнім серійним убивцею епохи ПНР я зіткнувся як журналіст, бо заарештували його вже на початку 90-х років, коли я власне розпочинав роботу репортера. І саме тоді я отримав завдання описати Лєшека Пенкальського, який орудував у другій половині 80-х років минулого сторіччя і якого преса охрестила «вампіром усіх часів». Адже, за підрахунками, він позбавив життя аж 90 людей.
Я поїхав до Битува, містечка, де проживало кільканадцять тисяч мешканців і звідкіля був родом Лєшек Пенкальський. Там мені дещо розповів один чоловік, який собою підпирав огорожу під крамницею (завдяки цьому він тримав рівновагу, порушену випитим пивом):
— То було весною. Цецилія зазвичай пасла корів у держгоспі з сусідкою, яка жила недалеко в чотириквартирці. «Четвірка» (czworak) — будинок на чотири квартири для прислуги в сільській садибі. Але одного разу сусідка послала на поле свого чоловіка Юзефа — того, що колись його громом ударило, коли він їхав трактором на залізних колесах. Від блискавки Юзеф став розсіяним, почав полями тинятися. Було тепло. Цецилія з Юзефом зблизилися. І так вони зачали вампіра.
У кабінеті прокурора, який висував йому обвинувачення, висіла мапа Польщі з обведеними кільцями місцями, де Лєшек Пенкальський, імовірно, скоював убивства. Вони були розкидані по всій країні: 14 воєводств, серед них Щецинське, Катовицьке, Перемиське, Білостоцьке. За адміністративним поділом, що діяв із 1975 по 1998 рік, у Польщі було 49 воєводств, а не 16, як зараз. Учителям Пенкальського врізалося в пам’ять, що зі всіх шкільних предметів він найбільше любив географію.
Його найстарша жертва, згідно з обвинувальним актом, мала 80 років, а наймолодша — шість місяців: це було немовля у візку, викрадене з-під магазину. Прокуратура стверджувала, що вперше він убив у лютому 1984 року, а востаннє — у листопаді 1992-го.
Лєшек Пенкальський. Джерело: fakt.plЗгідно з обвинувальним актом, Лєшек Пенкальський у ботанічному саду в Любліні напав на 23-річну студентку, вбив її ударом по голові і зґвалтував; у Велюні він задушив і зґвалтував 20-річну дівчину; у Слупську зарізав ножем міліціонера-охоронця, який хотів прогнати його зі стрільбища; у Лодзі замордував 16-річну дівчину, а коли тіло вже було йому непотрібне, покинув його на смітнику; в Папуві бив палицею, душив і ґвалтував тринадцятирічну дівчинку, яка від болю надкусила собі пальця.
Лєшек Пенкальський зізнався у 70 вбивствах. Обвинуватили його в 17. Але остаточно довели лише одне. Звідки ж така велика розбіжність?
Привертає до себе увагу той факт, що Пенкальський давав дуже детальні свідчення щодо кожного вбивства — і щодо скоєного ножем, і щодо того, яке молотком, і цеглиною, і через задушення… Враховуючи, що вбивця не був особливо тямущим, дивувала його досконала пам’ять і різноманітність способів убивств.
Гаданий вампір наводив деталі, які знала тільки жертва і винуватець злочину. А також поліція. Тож виникла підозра, що поліціянти успадкували від міліції ПНР (і схожих служб в інших країнах) схильність приписувати серійним убивцям усі нерозкриті вбивства. А обвинувачені зізнавалися в усьому, оскільки їм обіцяли різноманітні в’язничні привілеї, а на вирок це й так жодним чином не впливало: зазвичай їх усіх засуджували до страти через повішення. В’язні називали це «маятником».
На тлі решти світу польські серійні вбивці були досить скромними. Бо ж Польща не така велика, а серійним убивцям на руку великі відстані. До прикладу, кримінологи підозрюють, що перше місце в цій категорії посідають Сполучені Штати з огляду як на велику територію, так і на автостради, завдяки яким убивці можуть активно орудувати далеко від місця проживання. Це, звичайно, ускладнює розкриття скоєних ними злочинів. У ПНР «серійникам» було важче — мало хто мав автомобіль, а як ти сядеш до автобуса з закривавленим молотком і в заплямованій кров’ю куртці?
Серійні убивці зазвичай асоціюються із сексуальним збоченням. Але першим повоєнним серійним убивцею в Польщі керували мотиви, можна сказати, цілком раціональні. Він убивав задля грошей. І був винятком також у контексті згаданих способів пересування. Офіційно Владислав Мазуркевич працював інструктором із водіння автівкою, а неофіційно кермував бездоріжжям темних оборудок.
Для міліції ця справа почалася 1955 року з довготривалого болю голови Станіслава Лопушанського — дрібного варшавського махінатора, який заробляв на життя підпільною торгівлею поза рамками тодішнього законодавства. Сьогодні ми назвали б його малим підприємцем.
Отож цей Станіслав Лопушанський через кілька днів після грандіозної пиятики в товаристві свого краківського контрагента, яким власне і був Владислав Мазуркевич, намацав нарешті джерело непроминального болю — рану на потилиці. У лікарні йому зробили рентген. Результат був приголомшливий — у голові пацієнта застрягла куля.
У ПНР траплялися різні дива, але все-таки люди не ходили з кулями калібру 6,35 мм у черепі. Та ще й коли при цьому взагалі не підозрювали, що їх хтось підстрелив.
Тим часом Лопушанський уперто запевняв, що в нього ніхто не стріляв. Лікар повідомив міліцію, яка відкрила слідство у справі про кулю. Однак громадянин Лопушанський заплутував міліціонерів — не міг же він зізнатися, що торгує «наліво». А це ж якраз його бізнес призвів до скорботного стану його голови. Як справжній мешканець країни, що будувала комунізм, у контактах із владою він переплітав правду з вигадкою. Зізнався, що нещодавно відвідав Краків, щоб купити автівку. Трохи випивши, вирушив прокататися з попереднім власником «опеля-олімпії» і під час поїздки задрімав на пасажирському сидінні. І раптом його розбудив якийсь гук. От і все.
Станіслав Лопушанський не квапився зізнатися, що кілька днів пиячив у краківських забігайлівках із Владиславом Мазуркевичем, який мав продати йому контрабандні іноземні годинники. Мазуркевич виконав домовленість частково: гроші взяв, але годинників не приніс. Зате пообіцяв віддати свою машину — ту саму, в якій заснув громадянин Лопушанський.
Подальше слідство з’ясувало, що вищезгаданий Владислав Мазуркевич уже віддавна розвивав свій бізнес особливим чином: не маючи особливого бажання дотримуватися домовленостей, зазвичай убивав своїх контрагентів. А оскільки «працював» він так уже багато років, то заслужив на звання одного з найвідоміших серійних убивць Польщі.
Початок злочинної діяльности Мазуркевича ідеально вписується в історію. Під час Другої світової війни він намагався отруїти офіцера-єврея Тадеуша Боммера, який переховувався в окупованій німцями Польщі. Домовившись із ним про торгівлю золотими доларами, Золота монета США номіналом один долар, яку чеканили в період із 1849 по 1889 рік. Мазуркевич почастував його бутербродом із ціаністим калієм.
Владислав Мазуркевич. Джерело: пресматеріалиІ так це тривало кільканадцять наступних років. Усі, хто з ним зустрічався (і вижив), розповідали про його милу зовнішність і вишукане вбрання. Досконало допасований твідовий піджак, біла сорочка, краватка, зачесане назад волосся. Він їздив на могилу свого пса, навіть посадив там квіти. А отже, заслужив на ім’я «елегантного вбивці», «красеня Владека».
Підозрювали, що Владислав Мазуркевич убив кілька десятків людей. Тоді люди часто пропадали безвісти, тож міліція пізно зорієнтувалася, що в Польщі діє серійний убивця.
Наприклад, у справі однієї з убитих Мазуркевичем жінок, Зоф’ї Сухової, існувала підозра, що вона виїхала до Радянського Союзу. Адже раніше жінка жила в Петербурзі, згодом перейменованому на Ленінград, і навіть брала участь у Жовтневій революції. Однак революціонерка Зоф’я завершила свій земний шлях не в «країні рад», а під підлогою гаража «елегантного вбивці».
Якщо, розповідаючи про Мазуркевича, я наводжу прізвища жертв — усе-таки з моральної точки зору варто пам’ятати радше жертв, ніж убивцю, — то у випадку вбивств на сексуальному підґрунті краще залишити їх у тіні, щоб не порушувати недоторканності приватного життя. А наступні серійні вбивці — це вже постаті, чиї злочини були спричинені саме сексуальним збоченням.
Кароль Кот здійснював напади у 60-ті роки минулого сторіччя. Він сам розповідав, що любив пити теплу кров своїх жертв і вбивав так, як ніхто інший у Кракові. Коли рознеслася чутка про вбивцю, що кружляє нічним містом, жінки почали підкладати під одяг на спині металеві плитки, подушки чи інші речі, щоб захиститися від імовірних ударів вампіра. Кот «прославився» також тим, що вбивав дітей.
У дитинстві Кот мав двох котів, над якими жорстоко знущався — жбурляв ними з кімнати в кімнату і вдаряв об стіни. Зате він не міг дивитися, як забирають різати свиней чи курей. Зі співчуття, за його ж словами, він пив їхню кров. У школі його наділили прізвиськом «Льольо-еротоман». Однокласниць він плескав по сідницях, щипав за груди, силоміць цілував. А хлопців душив: підскакував ззаду й закидав на шию шнурок або електропровід. А ще носив із собою ножі.
Кароль Кот. Джерело: пресматеріалиПід час шкільної екскурсії на Кота велике враження справила організація концтабору Аушвіц. Якби була війна, мріялося йому, я став би начальником такого об’єкта, відрізав би жінкам груди й клав солдатам під шоломи, щоб не тиснули на голову. Він був переконаний, що моральне те, що приємне. Тому вважав себе доброю людиною. Убивства, мовляв, це його особиста справа. А лихою людиною він був би, якби пив горілку й водився з проститутками.
Усі свої злочини Кот скоїв ще підлітком: його заарештували, коли йому не було й 19 років. У обвинувальному акті його звинувачували у двох скоєних убивствах, десятьох замахах на вбивство (зокрема шести отруєннях) і чотирьох підпалах.
У краківському суді він сидів на тій самій лаві підсудних, що й Мазуркевич. І закінчив так само, як той, — у петлі.
На шибеницю потрапив і Павел Тухлін на прізвисько Скорпіон. Він скоював напади наприкінці 70-х – на початку 80-х років минулого сторіччя на балтійському узбережжі, у Ґданську й околицях. Зазвичай у негоду, коли йшов дощ або сніг. І завжди ходив із молотком.
Намагаючись самотужки впоратися зі своїми вбивчими інстинктами, він приймав таблетки від безсоння, щоб увечері не виходити вбивати. Однак його все одно весь час щось тягнуло. Загалом Скорпіон позбавив життя 11 людей. Убитих жінок роздягав і брався за «пестощі».
Деякі жертви Тухліна вижили, але залишились неповносправними. Одна з них після двох місяців у лікарні повернулася додому паралізована, могла промовити тільки «мамо».
Коли однокамерник запитав Скорпіона, що б він зробив, якби його звільнили, той відповів: «Узяв би молоток і пішов стукнути якусь ціпу».
У польській столиці також діяв серійний убивця, причому відразу після війни. Тадеуша Олдака називали «вампіром із Варшави». Він діяв у правобережній частині столиці, де, на відміну від зруйнованої німцями лівобережної, досить непогано збереглася архітектура.
Чоловіки тоді ще часто вдягалися у військову форму, що залишилася у них після демобілізації. «Вампір із Варшави» теж носив військову польову рогативку з орлом. Він кусав, бив кулаками, катував жінок. Іноді ґвалтував уже мертве тіло.
Одна з жертв Тадеуша Олдака врятувалася втікши до озера: вона кинулася у воду й відпливла від свого мучителя. Той безсило метався на березі, бо не вмів плавати.
Ця жінка запам’ятала особливу прикмету вбивці — відсутність двох пальців. Потім виявилося, що він утратив їх під колесами трамвая, коли випав звідти напідпитку. Хоча він убив лише чотирьох жінок (як би грубо це не звучало), його вважали найжорстокішим убивцею повоєнної Варшави.
Зазвичай світ більше цікавлять винуватці вбивств, ніж їхні жертви. Однак в одному випадку серійний убивця обрав собі дуже невдалу ціль.
У другій половині 60-х років з’явився «Вампір із Заґлембя» Заґлембя — верхньосілезький кам’яновугільний басейн. — найвідоміший серійний убивця епохи ПНР. Він нападав уночі, ззаду, вдаряв важким предметом із лівого боку. Першою вбитою жінкою була Анна, і це ім’я стало кодовою назвою слідчої групи.
Сімнадцята жертва «Вампіра з Заґлембя» переповнила чашу терпіння. Це була Йоланта Ґєрек, вісімнадцятирічна небога одного з найвідоміших польських комуністів, Едварда Ґєрека.
Тоді він очолював воєводський комітет Польської об’єднаної робітничої партії в Катовицях, тобто на території, де діяв «Вампір із Заґлембя». А отже, справа набула політичного виміру. Особливо якщо взяти до уваги, що одна з замордованих загинула на комуністичне свято 22 липня, а дві інші напередодні Дня міліціонера, а ще одна мала прізвище Ґомулка — як у Владислава Ґомулки, очільника партії й країни у 60-х роках минулого сторіччя. Кружляли плітки, буцімто злочинець планує вбити тисячу жінок до тисячоліття Польщі, яке відзначали 1966 року.
Здзіслава Мархвіцького вистежували від листопада 1964 до січня 1972 року. На «Вампіра з Заґлембя» донесла дружина після сімейного скандалу. Вона подзвонила в міліцію, прохаючи, щоб та забрала від неї її вампіра. Заарештували його рано-вранці на автобусній зупинці, коли він їхав на роботу. Кажуть, тоді Мархвіцький промовив: «Нарешті».
Але вирок йому винесли на основі непрямих доказів. Судовий процес був гучним, бо цього разу влада вирішила продемонструвати вміння міліції. Суд визнав, що Здзіслав Мархвіцький убив 14 жінок і скоїв замах на вбивство ще 7. Його стратили. Досі, однак, існують підозри, що Мархвіцький був несправжнім винуватцем злочинів, а тільки жертвою міліційних махінацій.
Здзіслав Мархвіцький. Джерело: пресматеріалиОбвинувачувачем у його процесі був відомий прокурор Юзеф Ґурґуль. І тут знову повертаюся до своїх спогадів. Коли в останні роки існування ПНР я був студентом права, то брав участь у зустрічі з Юзефом Ґурґулем у Варшавському університеті. Я запитав його, чи він коли-небудь був присутній під час виконання вироку страти. Ґурґуль блискавично відповів, що ніколи. Відреагував він настільки швидко і впевнено, що я йому не повірив. Згідно з законодавством, прокурор мусив бути присутнім при цій дії. Звичайно, Ґурґуль міг послати замість себе заступника. Але невже прокуророві не хотілося увінчати свої звинувачення, спостерігаючи, як конає вистежений ним убивця? Бо із серійних убивць залишився живим лише Лєшек Пенкальський. Коли його судили, Польща була вже настільки сучасною, що не вішала людей.
У залі суду Здзіслав Мархвіцький відмовився від своїх попередніх свідчень, проте його засудили до найвищої тоді міри покарання — 25 років позбавлення свободи.
А сьогодні мене навідує ще одна думка. Якби уважніше придивитися до серійних убивць, — не тільки в Польщі, а й у інших країнах, — то виявиться, що ними зазвичай були чоловіки. Жінки радше не кружляють ночами, вистежуючи своїх жертв. Навіть світ серійних убивць дуже патріархальний.
Переклав Андрій Савенець
