Ева Демарчик народилася в музичній родині. Її батько , скульптор, мав абсолютний слух, грав на численних інструментах і співав. Співала й мати. Ева згодом розповідала: «З самого початку з мене виховували генія. Можливо , тому що я була некрасива? Інколи це навіть страшно, коли батьки вирішують, що їхні діти мають бути талановиті».
Коли вона вже навчалася у театральній школі , хтось привів її на прослуховування у відому краківську «Пивницю під баранами» (Piwnica pod Baranami), яка офіційно була лише невеличким аматорським театром. Ева привернула до себе увагу, поступово ввійшла в життя трупи і на початку 1961 року вперше виступила на сцені. Тоді їй було 20 років. Через рік вона вийшла на велику сцену Будинку літераторів — і підкорила досвідчену краківську публіку.
Але справжня слава прийшла до Еви Демарчик 1963 року , коли вона здобула другу премію на Національному фестивалі польської пісні в Ополі (першу вручили Анні Ґерман). А запросили її туди як «унікальний юний талант» , виконавицю серйозних поетичних творів.
Демарчик почала виїжджати за кордон , виконувати все більше нових пісень, музику для яких писав композитор Збіґнєв Конєчний.
Знаменитий паризький імпресаріо Бруно Кокатрікс , який працював з усіма зірками французької естради, 1964 року запросив її на шеститижневі гастролі, які пройшли з приголомшливим успіхом. Слова із завершальної пісні Grande Valse Brillante відповідали сценічному образу співачки: панна, Мадонна, легенда тих літ.
Після одного концерту імпресаріо прямо на сцені став перед нею на коліно і промовив: «Це буде моя друга Едіт Піаф».
Кокатрікс був упевнений , що перед ним — зірка світового масштабу, найбільша співачка з часів «паризького горобчика». Він запропонував Демарчик контракт на два роки; пісні для нового репертуару мали творити французькі композитори і поети, які писали пісні для Піаф.
Але Ева відмовилася: «Я ще не закінчила театральну школу і маю плани на майбутнє. Я б хотіла , щоб у мене були свої, польські поети й композитори».
Наступні гастролі пройшли на найкращих сценах чи не всіх європейських країн , а також в Австралії, Бразилії, Мексиці, Ізраїлі... Під час гастролей у США 1967 року газета New York Times писала: «Чорний ангел польської пісні — одна з небагатьох у світі співачок , що володіють дивовижним голосом, театральними можливостями і музичною вразливістю, які дозволяють їй подолати мовний бар’єр. Вона нагадує Едіт Піаф, але, на відміну від легендарного “паризького горобчика”, Демарчик володіє голосом як професійна оперна співачка».
У СРСР Ева Демарчик стала відомою ще до свого першого приїзду з концертами. Річ у тім , що 1974 року фірма «Мелодія» випустила її альбом двомільйонним накладом, а загальний наклад разом із перевиданнями становив 17 мільйонів.
Ева Демарчик. Джерело: ВікіпедіяТут , імовірно, відіграв роль той факт, що альбом містив пісні на слова Мандельштама і Цвєтаєвої в польському перекладі. Крім того, у нього ввійшло кілька польських пісень із репертуару співачки, виконаних російською мовою в перекладі письменника й перекладача Боріса Носіка.
Із Носіком вони познайомилися майже випадково. А коли згодом він приїхав у Польщу (як автор сценарію фільму про двох таджиків у окупованій Варшаві , які влаштували бунт, ідучи на розстріл), співачка й перекладач зустрілися знову. Дружба швидко переросла в роман. Носік згадував: «Вона казала мені: “Ти розлучений , ми одружимося і ти писатимеш п’єси для мого краківського театру”. В ту мить вона була вільна , а загалом завжди була закохана, завжди в романах».
Ева попросила нового друга перекласти російською кілька її пісень , і він, за його словами, зробив це за одну ніч. У будь-якому разі, коли 1975 року Ева приїхала з першими концертами в Москву, її слава вже гриміла по всій країні.
Тут варто сказати , що тоді в СРСР польська культура була для совєтських людей, які жили за «залізною завісою», вікном у Європу. Величезною популярністю користувалося польське кіно. Багато людей передплачувало польські часописи, читало не тільки польських авторів (передовсім Станіслава Лема) російською мовою , а й перекладало західну літературу польською. Пояснення дуже просте: в СРСР із західної літератури видавали тільки «прогресивних» авторів, а в Польщі публікувалися переклади найкращих західних письменників. При цьому книжки, які виходили в «країнах народної демократії», були відносно доступні. Саме тому тоді й сформувалося ціле покоління совєтських людей (зокрема, Іосіф Бродський і багато інших, та я й сам), які вперше прочитали Фолкнера чи Іонеско польською мовою.
Перші концерти Еви Демарчик у Москві пройшли далеко не на головних сценах: у Центральному будинку літераторів та в залі кінотеатру «Варшава» на Войковській. Я був на обох , і це одне з найсильніших художніх вражень у моєму житті.
З першим концертом пов’язана майже анекдотична ситуація.
Річ у тім , що Демарчик мала свої обов’язкові умови для виступів. По-перше, чорна підлога сцени. По-друге, м’яке освітлення. По-третє, на сцені мали бути два однаково настроєні чорні роялі. Останнє було важливо, позаяк давало змогу досягнути незвичайних звукових ефектів.
І от під час першого московського концерту Еви Демарчик виникла проблема з цими роялями. У залі «Варшави» стояло два роялі , але один був забитий цвяхами і мав зіпсовану педаль. Ева заявила: «Якщо не буде другого рояля , не буде концерту».
Почалася паніка. Публіка вже сиділа у залі. Приїхали представники консульства , Держконцерту, всі намагалися вмовити співачку виступити з одним роялем. Адже це не дует — переконували. Ева відмовилася. У результаті прямо в присутності публіки довелося витягати цвяхи з другого роялю й ставити на нього нову педаль. Концерт розпочався з годинним чи навіть півторагодинним запізненням.
Так , Ева Демарчик мала непростий характер. Коли з неї хтось піджартовував, вона шаленіла. А якось у «Пивниці під баранами» Ева розплакалася: колеги співали пародію на одну з її пісень.
Вона ніколи нічого не виконувала на біс , хоча кланятися публіці виходила по кілька разів. Але те, що співачка робила зі слухачами, було неймовірним: люди, мов заворожені, аплодували їй стоячи по 15–20 хвилин.
Однак Еві Демарчик доводилося за все це платити високу ціну. Траплялося , що після концерту, за кулісами, вона непритомніла.
1976 року вона залишає «Пивницю під баранами». 1986 року отримує державну дотацію й відкриває Державний театр музики й поезії , який так і називається: Театр Еви Демарчик. Театральний зал дуже маленький. Зі своєю групою, вже з композитором Анджеєм Зарицьким, вона виступає по всій Польщі.
З 1989 року в Польщі проводилась реституція , і 1991-го будинок, де містився театр, повернули попереднім, довоєнним власникам.
Ева Демарчик. Портрет Збіґнєва Кресоватого. Джерело: Вікіпедія Почалися поневіряння.
Колишній кінотеатр «Вісла» , де театр чотири роки за власні кошти проводив ремонт. Потім — Історичний музей, із залом, геть не пристосованим до концертів: тіснява, погана акустика. 1995 року театр переїжджає на вулицю Ґазову, але невдовзі знову з’являються спадкоємці, починається нова тяганина.
1999 року адміністративна реформа у Польщі змінює джерела фінансування; прохання Еви Демарчик перевести театр під безпосередній патронат Міністерства культури відхилили. Театр виселяють із будинку на Ґазовій , причому виселяють зі скандалом — виламують замки, прямо на вулицю викидають дорогу апаратуру. Краківська мерія повідомляє, що не має відповідного приміщення, і Державний театр музики й поезії закривають.
Тодішній мер Кракова заявив: його цікавлять тільки виступи в місті і фінансувати театр він буде тільки за такої умови. Ева запитала , чи може він запропонувати їй зал для виступів. Той відповів: «Звісно , як тільки його збудую».
Створюється асоціація «Театр Еви Демарчик» , яка приймає пропозицію очільника Бохні — невеличкого містечка поблизу Кракова. Там театру надали приміщення старого дитсадка , куди Ева Демарчик і переїхала зі своїм колективом із 12 людей.
Співачка тоді писала: «Я досі не змирилася з тим , що якийсь один чиновник може позбавити мене контактів із публікою. Може відібрати в мене мою публіку, а в публіки — Еву Демарчик. Мені сказали, що я маю радіти, адже мені дали аж два роки на ліквідацію театру. Особисто міністр культури сказала на бігу, телефоном: “У чому річ? Ви маєте на ліквідацію ще цілі два роки”».
У січні 2000-го краківська влада скасувала дотацію для театру і вирішила об’єднати театр Еви Демарчик із краківським Народним театром. Саму Демарчик звільняють із посади директорки , працівники її театру звільняються самі.
Ева Демарчик не витримує. Її останній концерт із групою відбувся 8 листопада 1999 року. Зал прощався зі співачкою стоячи. Через три місяці вона розпустила всю трупу , виплатила їй зарплатню на кілька місяців уперед і сказала: «Мені дуже шкода , що все так сталося. До побачення».
Ева залишила рідне місто , в якому для неї не знайшлося місця. Вона поселилася у своєму будиночку з садом у Вєлічці під Краковом.
Почали подейкувати , ніби вона випиває. Однак один із членів її групи сказав: «Я грав із нею 13 років і ніколи не бачив її п’яною. За ці роки я не бачив , щоб вона взяла в руки навіть келих шампанського».
Інші говорили , що вона й надалі була в чудовій формі, але залишила сцену свідомо — як Ґрета Ґарбо пішла з кіно, щоб її запам’ятали прекрасною молодою зіркою й ніхто не бачив її в ролі літньої жінки. Після смерті знаменитої польської репортерки Тереси Торанської в її архіві виявили уривки з інтерв’ю з Евою Демарчик. Розповідаючи про своє відлюдницьке життя в будиночку з садом, Ева зізналася: «Рослини ніколи не зрадять. А в людях я розчарувалася».
Велика співачка Ева Демарчик відійшла у вічність 14 серпня 2020 року.
З нами залишилися її пісні. Боріс Носік згадував , як пані Яніна, мати Еви, запитала в нього: «Знаєте , чому вся Польща співає “Томашув” на вірші Тувіма з репертуару Еви[з репертуару Еви]? Тому що в житті кожної жінки є свій Томашув».
Чи не гайнути б нам , коханий,
в Томашув хоч на день чи два?
Там, може, в смерку позолоті
ще тиша вересня трива...
Переклав Андрій Савенець
