Ева Демарчик народилася в музичній родині. Її батько, скульптор, мав абсолютний слух, грав на численних інструментах і співав. Співала й мати. Ева згодом розповідала: «З самого початку з мене виховували генія. Можливо, тому що я була некрасива? Інколи це навіть страшно, коли батьки вирішують, що їхні діти мають бути талановиті».
Коли вона вже навчалася у театральній школі, хтось привів її на прослуховування у відому краківську «Пивницю під баранами» (Piwnica pod Baranami), яка офіційно була лише невеличким аматорським театром. Ева привернула до себе увагу, поступово ввійшла в життя трупи і на початку 1961 року вперше виступила на сцені. Тоді їй було 20 років. Через рік вона вийшла на велику сцену Будинку літераторів — і підкорила досвідчену краківську публіку.
Але справжня слава прийшла до Еви Демарчик 1963 року, коли вона здобула другу премію на Національному фестивалі польської пісні в Ополі (першу вручили Анні Ґерман). А запросили її туди як «унікальний юний талант», виконавицю серйозних поетичних творів.
Демарчик почала виїжджати за кордон, виконувати все більше нових пісень, музику для яких писав композитор Збіґнєв Конєчний.
Знаменитий паризький імпресаріо Бруно Кокатрікс, який працював з усіма зірками французької естради, 1964 року запросив її на шеститижневі гастролі, які пройшли з приголомшливим успіхом. Слова із завершальної пісні Grande Valse Brillante відповідали сценічному образу співачки: панна, Мадонна, легенда тих літ.
Після одного концерту імпресаріо прямо на сцені став перед нею на коліно і промовив: «Це буде моя друга Едіт Піаф».
Кокатрікс був упевнений, що перед ним — зірка світового масштабу, найбільша співачка з часів «паризького горобчика». Він запропонував Демарчик контракт на два роки; пісні для нового репертуару мали творити французькі композитори і поети, які писали пісні для Піаф.
Але Ева відмовилася: «Я ще не закінчила театральну школу і маю плани на майбутнє. Я б хотіла, щоб у мене були свої, польські поети й композитори».
Наступні гастролі пройшли на найкращих сценах чи не всіх європейських країн, а також в Австралії, Бразилії, Мексиці, Ізраїлі... Під час гастролей у США 1967 року газета New York Times писала: «Чорний ангел польської пісні — одна з небагатьох у світі співачок, що володіють дивовижним голосом, театральними можливостями і музичною вразливістю, які дозволяють їй подолати мовний бар’єр. Вона нагадує Едіт Піаф, але, на відміну від легендарного “паризького горобчика”, Демарчик володіє голосом як професійна оперна співачка».
У СРСР Ева Демарчик стала відомою ще до свого першого приїзду з концертами. Річ у тім, що 1974 року фірма «Мелодія» випустила її альбом двомільйонним накладом, а загальний наклад разом із перевиданнями становив 17 мільйонів.
Ева Демарчик. Джерело: ВікіпедіяТут, імовірно, відіграв роль той факт, що альбом містив пісні на слова Мандельштама і Цвєтаєвої в польському перекладі. Крім того, у нього ввійшло кілька польських пісень із репертуару співачки, виконаних російською мовою в перекладі письменника й перекладача Боріса Носіка.
Із Носіком вони познайомилися майже випадково. А коли згодом він приїхав у Польщу (як автор сценарію фільму про двох таджиків у окупованій Варшаві, які влаштували бунт, ідучи на розстріл), співачка й перекладач зустрілися знову. Дружба швидко переросла в роман. Носік згадував: «Вона казала мені: “Ти розлучений, ми одружимося і ти писатимеш п’єси для мого краківського театру”. В ту мить вона була вільна, а загалом завжди була закохана, завжди в романах».
Ева попросила нового друга перекласти російською кілька її пісень, і він, за його словами, зробив це за одну ніч. У будь-якому разі, коли 1975 року Ева приїхала з першими концертами в Москву, її слава вже гриміла по всій країні.
Тут варто сказати, що тоді в СРСР польська культура була для совєтських людей, які жили за «залізною завісою», вікном у Європу. Величезною популярністю користувалося польське кіно. Багато людей передплачувало польські часописи, читало не тільки польських авторів (передовсім Станіслава Лема) російською мовою, а й перекладало західну літературу польською. Пояснення дуже просте: в СРСР із західної літератури видавали тільки «прогресивних» авторів, а в Польщі публікувалися переклади найкращих західних письменників. При цьому книжки, які виходили в «країнах народної демократії», були відносно доступні. Саме тому тоді й сформувалося ціле покоління совєтських людей (зокрема, Іосіф Бродський і багато інших, та я й сам), які вперше прочитали Фолкнера чи Іонеско польською мовою.
Перші концерти Еви Демарчик у Москві пройшли далеко не на головних сценах: у Центральному будинку літераторів та в залі кінотеатру «Варшава» на Войковській. Я був на обох, і це одне з найсильніших художніх вражень у моєму житті.
З першим концертом пов’язана майже анекдотична ситуація.
Річ у тім, що Демарчик мала свої обов’язкові умови для виступів. По-перше, чорна підлога сцени. По-друге, м’яке освітлення. По-третє, на сцені мали бути два однаково настроєні чорні роялі. Останнє було важливо, позаяк давало змогу досягнути незвичайних звукових ефектів.
І от під час першого московського концерту Еви Демарчик виникла проблема з цими роялями. У залі «Варшави» стояло два роялі, але один був забитий цвяхами і мав зіпсовану педаль. Ева заявила: «Якщо не буде другого рояля, не буде концерту».
Почалася паніка. Публіка вже сиділа у залі. Приїхали представники консульства, Держконцерту, всі намагалися вмовити співачку виступити з одним роялем. Адже це не дует — переконували. Ева відмовилася. У результаті прямо в присутності публіки довелося витягати цвяхи з другого роялю й ставити на нього нову педаль. Концерт розпочався з годинним чи навіть півторагодинним запізненням.
Так, Ева Демарчик мала непростий характер. Коли з неї хтось піджартовував, вона шаленіла. А якось у «Пивниці під баранами» Ева розплакалася: колеги співали пародію на одну з її пісень.
Вона ніколи нічого не виконувала на біс, хоча кланятися публіці виходила по кілька разів. Але те, що співачка робила зі слухачами, було неймовірним: люди, мов заворожені, аплодували їй стоячи по 15–20 хвилин.
Однак Еві Демарчик доводилося за все це платити високу ціну. Траплялося, що після концерту, за кулісами, вона непритомніла.
1976 року вона залишає «Пивницю під баранами». 1986 року отримує державну дотацію й відкриває Державний театр музики й поезії, який так і називається: Театр Еви Демарчик. Театральний зал дуже маленький. Зі своєю групою, вже з композитором Анджеєм Зарицьким, вона виступає по всій Польщі.
З 1989 року в Польщі проводилась реституція, і 1991-го будинок, де містився театр, повернули попереднім, довоєнним власникам.
Ева Демарчик. Портрет Збіґнєва Кресоватого. Джерело: Вікіпедія Почалися поневіряння.
Колишній кінотеатр «Вісла», де театр чотири роки за власні кошти проводив ремонт. Потім — Історичний музей, із залом, геть не пристосованим до концертів: тіснява, погана акустика. 1995 року театр переїжджає на вулицю Ґазову, але невдовзі знову з’являються спадкоємці, починається нова тяганина.
1999 року адміністративна реформа у Польщі змінює джерела фінансування; прохання Еви Демарчик перевести театр під безпосередній патронат Міністерства культури відхилили. Театр виселяють із будинку на Ґазовій, причому виселяють зі скандалом — виламують замки, прямо на вулицю викидають дорогу апаратуру. Краківська мерія повідомляє, що не має відповідного приміщення, і Державний театр музики й поезії закривають.
Тодішній мер Кракова заявив: його цікавлять тільки виступи в місті і фінансувати театр він буде тільки за такої умови. Ева запитала, чи може він запропонувати їй зал для виступів. Той відповів: «Звісно, як тільки його збудую».
Створюється асоціація «Театр Еви Демарчик», яка приймає пропозицію очільника Бохні — невеличкого містечка поблизу Кракова. Там театру надали приміщення старого дитсадка, куди Ева Демарчик і переїхала зі своїм колективом із 12 людей.
Співачка тоді писала: «Я досі не змирилася з тим, що якийсь один чиновник може позбавити мене контактів із публікою. Може відібрати в мене мою публіку, а в публіки — Еву Демарчик. Мені сказали, що я маю радіти, адже мені дали аж два роки на ліквідацію театру. Особисто міністр культури сказала на бігу, телефоном: “У чому річ? Ви маєте на ліквідацію ще цілі два роки”».
У січні 2000-го краківська влада скасувала дотацію для театру і вирішила об’єднати театр Еви Демарчик із краківським Народним театром. Саму Демарчик звільняють із посади директорки, працівники її театру звільняються самі.
Ева Демарчик не витримує. Її останній концерт із групою відбувся 8 листопада 1999 року. Зал прощався зі співачкою стоячи. Через три місяці вона розпустила всю трупу, виплатила їй зарплатню на кілька місяців уперед і сказала: «Мені дуже шкода, що все так сталося. До побачення».
Ева залишила рідне місто, в якому для неї не знайшлося місця. Вона поселилася у своєму будиночку з садом у Вєлічці під Краковом.
Почали подейкувати, ніби вона випиває. Однак один із членів її групи сказав: «Я грав із нею 13 років і ніколи не бачив її п’яною. За ці роки я не бачив, щоб вона взяла в руки навіть келих шампанського».
Інші говорили, що вона й надалі була в чудовій формі, але залишила сцену свідомо — як Ґрета Ґарбо пішла з кіно, щоб її запам’ятали прекрасною молодою зіркою й ніхто не бачив її в ролі літньої жінки. Після смерті знаменитої польської репортерки Тереси Торанської в її архіві виявили уривки з інтерв’ю з Евою Демарчик. Розповідаючи про своє відлюдницьке життя в будиночку з садом, Ева зізналася: «Рослини ніколи не зрадять. А в людях я розчарувалася».
Велика співачка Ева Демарчик відійшла у вічність 14 серпня 2020 року.
З нами залишилися її пісні. Боріс Носік згадував, як пані Яніна, мати Еви, запитала в нього: «Знаєте, чому вся Польща співає “Томашув” на вірші Тувіма з репертуару Еви[з репертуару Еви]? Тому що в житті кожної жінки є свій Томашув».
Чи не гайнути б нам, коханий,
в Томашув хоч на день чи два?
Там, може, в смерку позолоті
ще тиша вересня трива...
Переклав Андрій Савенець
