Почнімо з анекдоту часів Польської Народної Республіки:
— Кажуть, у вас в театрі були якісь проблеми зі спектаклем «Дзяди»? — питає Лєонід Брєжнєв у Владислава Ґомулки. — І що ви зробили?
— Зняли з репертуару.
— Дуже добре. А що з директором театру?
— Звільнений.
— Прекрасно. А автор?
— Мертвий.
— Ну, тут ви трохи перегнули.
Анекдот полягав на двозначності: Брєжнєв міг подумати, що автора «Дзядів» Дзяди — давній балто-слов’янський народний поминальний обряд, ритуальна вечеря в пам’ять про померлих предків. Дзядами називали як день, коли відбувався обряд, так і душі небіжчиків, яких ушановували. розстріляли, а Ґомулка мав на увазі, що письменник, Адам Міцкевич, помер багато років тому.
Зрештою, тодішня дійсність також була непередбачувана й дуже багатозначна. Поет, який творив у ХІХ сторіччі, в епоху Романтизму, спричинив демократичні протести в комуністичній Польщі. 1968 року влада ПНР зіштовхнулася зі студентами через… поему «Дзяди». По суті, це була боротьба старих комуністів із молодими інтелігентами.
Адам Міцкевич — найвизначніший польський поет, якого називають національним пророком. У листопаді 1967 року (важлива дата, але про це згодом) відомий польський режисер Казімєж Деймек поставив «Дзяди» у варшавському Національному театрі, який він очолював. Глядачі були в захопленні від вистави, однак їхній ентузіазм виявився великою проблемою для влади. Вже після четвертого показу Деймека викликали до Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП).
«Дзяди» — романтична драма, яку поляки вважають шедевром. Однак, як зазвичай буває зі старими шедеврами, сьогодні їх мало хто читає. Навіть найвидатніша література з часом втрачає актуальність. У написаному 1832 року творі порушено тему боротьби за незалежність Польщі. У ньому розкрито внутрішні протиріччя в тодішньому польському суспільстві, які призвели до втрати державности. Період з 1772-го до 1918 року в історії Польщі ознаменований поділом її території. Три сусідні держави, Австрія, Пруссія та Росія, одну за одною 1772-го до 1918 року дедалі більші частини польської держави, допоки Річ Посполита цілком не щезла з мапи.
Поштова листівка 1919 року з репродукцією фотографії Юзефа Себальда, що зображує сцену з «Дзяди» Адама Міцкевича у постановці Станіслава Виспянського (Міський театр у Кракові, 1901). Джерело: WikimediaУ «Дзядах» також розгорнуто концепцію месіанізму, згідно з якою страждання поляків — Господній задум, а самі поляки — обраний народ, покликаний відіграти ключову роль у світовій історії. Ця ідея дуже подобалася полякам, не давала їм впасти духом у період поділів Польщі. Проте й за комуністичної окупації вона прочитувалася напрочуд актуально. Сьогодні ж твір звучить архаїчно і навіть дещо кумедно. Хай там як, а в «Дзядах» переплітається багато сюжетних ліній, тож і сьогодні в них можна віднайти щось, що надихне.
Поставлений наприкінці 1967 року спектакль відразу не сподобався комуністичній владі. Партійні діячі вирішили, що він з антиросійськими акцентами. Режисер пояснював, що, за задумом автора, йдеться про критику царизму — адже Міцкевич написав «Дзяди» в період бездержавности. Однак відділ культури Центрального комітету ПОРП — всемогутній орган, що вершив долю літератури й мистецтва в ПНР — заборонив друкувати схвальні рецензії.
Публіка з ентузіазмом сприйняла численні антиросійські алюзії вистави. У країні, де кожна постановка проходила через цензуру, глядачі блискавично вловлювали найтонші натяки на щось антирежимне. До того ж головну роль довірили Ґуставу Голоубеку, одному з найкращих польських акторів. Тоді при владі в Польщі був Владислав Ґомулка, який вирішив, що вистава стала відправною точкою антисовєтських демонстрацій. Скажімо, оці рядки «Дзядів» викликали шалений шквал оплесків:
Жде воля? Не збагну, відкіль ця новина,
та воля з ласки ворога — мана.
Як знімуть москалі кайдани з ніг і рук,
то душу закують — і я зазнаю мук
вигнання! Тут і далі цитати з «Дзядів» у перекладі Віктора Гуменюка.
Або:
Не дивина, що нас тут лають,
адже ж це як на гріх! —
з Москви у Польщу насилають
негідників самих.
Владислав Ґомулка зачитав ці фрагменти на зборах партійного активу. Ситуація склалася досить кумедна, адже сам текст важко назвати антисовєтським. Коли Адам Міцкевич його писав, Радянського Союзу ще не існувало. Звичайно, потрібно взяти до уваги ще й контекст, режисуру, акторську гру, про які теж згадував Ґомулка, але він так і не зумів довести, як саме все це вплинуло на антисовєтський підтекст спектаклю. Зрештою, він був політиком, а не театральним рецензентом.
Звичайно, «Дзяди» Адама Міцкевича почасти антиросійські, адже їхнє вістря спрямоване проти російського окупанта. І, звісно, у 60-х роках підтекст поеми міг прочитуватися як антисовєтський. У цьому й полягає позачасовий вимір справжньої літератури — у кожну епоху її можна інтерпретувати по-новому. До речі, у «Дзядах» є фрагмент «До приятелів-москалів». Уривок «До приятелів-москалів» адресований російським ідеалістам, з якими Міцкевич познайомився під час перебування в Росії і які були причетні до повстання декабристів, за що потрапили за ґрати.
Спершу влада обмежила кількість показів до одного на тиждень. Потім вирішила, що остання вистава відбудеться 30 січня. Після неї майже 200 людей вийшло на протест під Національний театр, а потім приблизно сотня з квітами попрямувала до пам’ятника Адаму Міцкевичу. Варшавська молодь скандувала: «Скасувати цензуру!», «Культура без цензури!». У ті часи такий протест був безпрецедентною подією, адже люди виходили на вулиці вкрай рідко. Студентську маніфестацію тоді розігнала міліція.
Варшавська молодь (переважно студенти) влаштували протестну акцію. З’явилися петиції до влади з вимогою повернути спектакль. Особливу роль у цьому відіграла група так званих командос. Звідки така назва? Молоді люди приходили на організовані владою мітинги і ставили незручні політичні питання. Адже система трималася не тільки на брехні, а й на замовчуванні правди. На оминанні увагою складних тем у публічній дискусії — Катинського розстрілу, чи, скажімо, польсько-більшовицької війни 1920 років. Серед «командос» були Яцек Куронь, Адам Міхнік, Генрик Шляйфер, Северин Блюмштайн, Кароль Модзєлєвський. Що цікаво, усі — з лівими переконаннями. За чотири роки до того Кароль Модзелєвський і Яцек Куронь прославилися завдяки своєму критичному маніфесту проти влади, який, однак, був написаний з марксистських позицій. Таких активістів почали називати ревізіоністами.
Справа ця мала ще й національний підтекст. Ядро «командос» становили поляки єврейського походження, вихідці з комуністичних сімей. Влада нарекла їх «банановою молоддю», тому що рівень життя їхніх батьків був відносно високий.
Історія постановки «Дзядів» призвела до подій, відомих як Березень 1968 року. Міхніка і Шляйфера викреслили зі списку студентів (за те, що вони повідомили про протести західному журналісту), і у відповідь на це молодь запланувала на 8 березня протестний мітинг. Тоді з року в рік 8 березня відзначали Міжнародний день жінок. Комуністи обожнювали це свято. По телебаченню показували, як партійні діячі вручають жінкам гвоздики й капронові колготки.
Влада заборонила маніфестацію у Варшавському університеті. Вранці арештували кількох активістів. Однак у полудень на університетському подвір’ї все ж відбувся протест. Коли студенти поволі розходилися, на них напали міліція і так званий робітничий актив. На територію університету заїхали автобуси з табличками «Екскурсія». З них вискочили озброєні кийками міліціонери й робітники, значна частина яких була в Добровільному резерві громадянської міліції.
Студенти організували нові мітинги в багатьох містах (зокрема в Ґданську, Катовицях, Кракові, Вроцлаві). Молодь протестувала проти репресій, яких зазнали їхні варшавські колеги. Студентів підтримали письменники. На зборах варшавського відділу Спілки польських літераторів відомий письменник і журналіст Стефан Кісєлєвський назвав правління Владислава Ґомулки диктатурою невігласів.
Упродовж найближчих днів влада почала влаштовувати масові збори, на яких примусово зігнані працівники засуджували вибрики молоді. Звучали критичні коментарі й в адрес польських євреїв, які начебто були заколотниками протестів. «Робітничий актив» приходив із плакатами на яких виднілися пропагандистські гасла: «Літератори — до пера, студенти — до науки», «Очистити партію від сіоністів». Хтось замість «Сіоністи — до Сіону» написав «Сіоністи — до Сіаму» — так, наче хотів відправити євреїв не до Ізраїлю, а в Таїланд.
Мітинг на підтримку антисемітської політики партії, 1968. Джерело: Інститут національної пам'яті ПольщіВладислав Ґомулка свою оцінку театральної постановки «Дзядів» оприлюднив 19 березня у Конгресовій залі Палацу культури і науки у Варшаві (палац спершу називався іменем Іосіфа Сталіна). Ґомулка також засудив протестувальників і вказав на їхнє єврейське походження.
Як бачимо, перші зіткнення поляків із владою почалися раніше, принаймні в червні 1967 року. У другій половині 60-х років у поляків уже не було жодних ілюзій щодо Владислава Ґомулки. Ніхто не сподівався, що він зважиться на якісь серйозні реформи. Ґомулка зробив ставку радше на «твердоголових» партійців, ніж на «ревізіоністів», адже «твердоголові» ніколи б не зрадили комунізм, а з «ревізіоністами» могло бути по-різному. В цьому, зрештою, він не помилявся, якщо взяти до уваги майбутні події, коли саме «ревізіоністи» сприяли краху системи.
В партійних лавах почалися внутрішні протиріччя. Особливо голосно виступали «мочарівці», названі так за прізвищем свого лідера Мєчислава Мочара. Саме вони розбурхали антисемітські настрої, яких не вгамував (ба навпаки, підлив масла у вогонь) Владислав Ґомулка. Все це відбулося у червні 1967 року. У своїй промові Ґомулка назвав польських євреїв п’ятою колоною (в оприлюдненій згодом стенограмі це формулювання усунули). Він натякнув, що влада не стоятиме на заваді польським євреям, які хочуть емігрувати. Мовляв, якщо в них дві батьківщини, то хай оберуть одну з них. Інакше кажучи: або Польща, або Ізраїль. Знаменитий письменник Антоній Слонімський тоді пожартував: «Я розумію, що з двох батьківщин маю обрати одну. Але чому нею повинен стати Єгипет?».
Річ у тому, що передумовою нападок Ґомулки на польських євреїв стала Шестиденна війна на Близькому Сході, тобто зіткнення Ізраїлю з Єгиптом, Йорданією та Сирією, а згодом і з Іраком, Саудівською Аравією, Кувейтом та Алжиром. Радянський Союз вирішив, що комуністичний табір підтримуватиме арабські країни.
Березневі репресії та антисемітська пропаганда змусили польських євреїв, яких після Другої світової війни в Польщі лишилося обмаль, виїхати з країни. У 1968–1971 роках внаслідок гонінь Польщу покинуло близько 13 тисяч людей.
Та повернімося до «Дзядів». Спектакль поставив Казімєж Деймек — постать багатогранна, яку влада то голубила, то ганила. Його театральна кар’єра розпочалася наприкінці 40-х років, тоді він оспівував соцреалізм. Після 1956 року Деймек підтримував політичну відлигу, яка розвінчувала сталінізм та соцреалізм. У 80-ті він був радником Войцєха Ярузельського. У 90-ті став депутатом, а відтак і міністром культури від Польської селянської партії.
Після подій, пов’язаних із постановкою «Дзядів», Казімєжа Деймека вигнали з партії. Важливо зазначити: коли він працював над спектаклем, був членом ПОРП. Крім того, він втратив посаду директора Національного театру. Кілька наступних років працював режисером за кордоном.
За іронією долі, в ПНР Жовтневу революцію відзначали у листопаді (через календарну реформу). І саме до 50-ї річниці більшовицького перевороту приурочили прем’єру «Дзядів» 1967 року.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
