Cовєтська техніка на вулицях Львова, 1939. Джерело: Дзеркало тижня
Cовєтська техніка на вулицях Львова, 1939. Джерело: Дзеркало тижня
31 грудня 2021

Cовєтська окупація Львова. Спогади діячки руху опору

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Польська мистецтвознавиця й активна діячка руху опору Кароліна Лянцкоронська (1898–2002) під час Другої світової була арештована нацистами, сиділа в станиславівській та львівській в’язницях, а згодом потрапила до Равенсбрюка. Усі жахіття того часу вона описала в книжці «Воєнні спогади». Уперше українською публікуємо уривок про совєтську окупацію Львова 1939 року.

Кароліна Лянцкоронська, 1945. Джерело: Центральний військовий архів Польщі

Уночі 22 вересня 1939 року совєтська армія зайняла Львів.

Уранці я пішла закупитися. На вулицях невеликими групами крутилися солдати Червоної армії, яка вже ось як кілька годин була в місті. «Пролетаріат» і пальцем не кивнув, щоб її привітати. Самі ж більшовики ніяк не справляли враження радісних і гордих переможців. Перед нами були люди у поганій формі, з землистим виглядом, явно занепокоєні і навіть налякані. Вони видавалися обережними і страшенно здивованими. Довго стовбичили перед вітринами, в яких ще виднілися рештки товарів. Вони відважилися заходити в магазини тільки через кілька днів. А всередині дуже навіть пожвавлювалися.

На моїх очах офіцер купував дитяче брязкальце. Прикладав його товаришу до вуха, а коли воно бряжчало, обоє аж підстрибували з радісними вигуками. Врешті вони купили його й щасливі пішли собі. Після мовчазної паузи отетерілий власник крамниці звернувся до мене, безпорадно запитуючи: «А що ж буде далі, прошу пані? Адже це офіцери».

А ми тим часом стояли на порозі нового життя. Ми знали, що більшовики залишаться тут на всю зиму і з цим нічого не вдієш, і що ми повинні дочекатися тієї далекої весни. Ми мали радіо й слухали всі радіостанції Європи, тому самі себе переконували, що насправді не відрізані від світу, бо знаємо про всі події. Тож нам із самого початку було відомо, що Варшава не здається, і ми їй безмежно заздрили. Згодом через радіо ми також довідались, що в Парижі є польський уряд й цього разу «честь поляків Бог поручив» генералу Сікорському. Щойно відремонтували електростанцію, як на перехрестях центральних вулиць з’явилися радіогучномовці, з яких ми довідалися, що Львів – столиця «западной Украіни», яка як новий член сім’ї входить у велику родину щасливих народів Радянського Союзу.

«Пролетарі всіх країн, об’єднуйтесь!» — дудніло зусібіч. А радіо транслювало образливі тиради про «панську Польщу» та її «колишнє» військо. Такі програми навіть мали ілюстрації: на стінах кам’яниць влада порозвішувала карикатури. Єдиним важливим результатом цього було те, що польський львів’янин-робітник із першої ж миті відвернувся від нової влади, його все це бісило, зважаючи на вроджений львівський темперамент.

Тим часом мов з-під землі почали виростати місцеві українські комітети. Палац наших друзів Ґолуховських призначили під садибу їхнього головного осередку. Це був один із перших актів, спрямованих проти приватної власності. Під час доволі непростого виселення дітей господаря я з горища вже націоналізованого палацу забрала одинадцять фракових сорочок світлої пам’яті міністра Аґенора Ґолуховського. Цінну здобич я відразу ж віднесла в так званий Краківський комітет, що опікувався прибулим із Кракова населенням. Комітет тоді очолювали професори Кот і Ґьотель. Такого попиту на найрізноманітніший чоловічий гардероб ніхто не сподівався. Тому міністерські фракові сорочки із грізними vatermördery Високі штивні коміри. сприйняли на ура і вони відразу ж лягли на спини тих, кому були потрібні.

Тоді Львів, либонь, перетворився на місто-мільйонник. Вулицями було важко протиснутися: сюди з’їхалася буквально вся Польща. Проїжджі частини забарикадовані різноманітними засобами пересування. Хідниками взагалі неможливо пройти. Там юрмилися сотні-тисяч людей, які сквапливо вдалися до втечі, яких у дорозі часто бомбардували, які втратили все майно, а нерідко й рідних, — вони з’їхалися звідусюди, а тепер уявлення не мали, що робити далі. З приходом більшовиків стало неможливо легально виїхати в Румунію, та й перейти в Угорщину було непросто. І все ж одні виїжджали або йшли звідси пішки, а інші — і таких більшість — прибували і прибували. І люди одні в одних постійно перепитували: «Що ж буде далі?»

Складною проблемою всіх біженців була відсутність їжі і даху над головою. Проте з кожним днем ситуація покращувалася. Пожвавішало постачання продуктів із сіл, a хвиля людей почала відкочувати на Захід, на «ту сторону», під німця, який відступив за Сян. Перейти річку було непросто, але все ще можливо. Вже за кілька днів вуличні натовпи помітно порідшали, а образ осіннього Львова збагатився новою деталлю — величезною кількістю людей у свитах і хутряних шапках. Це були зем’яни, яким удалося знайти прихисток у місті. Саме вони й привезли перші новини про вбивства – зрештою, поодинокі — і численні арешти «поміщиків» по селах. (...)

А більшовиків з’являлося все більше — чоловіків i просто потворних жінок. Вони скуповували все, що потрапляло під руку. Вони роїлися у всіх магазинах. Описана вже сцена з брязкальцем повторювалася десятки разів на день. А позаяк більшовики не завжди знали, яке призначення багатьох предметів, з ними траплялися й курйози, як, скажімо, коли їхні товаришки з’явилися в театрах у довжелезних шовкових нічних сорочках, купували хеґари, Так звані кухлі Есмарха – спеціальна ємкість для заповнення водою, за допомогою якої робили клізму. щоб підливати з них квіти, і багато іншого. Їхня жадібність при купівлі товарів дивним чином не збігалася з розповідями про заможність Росії, про те, що у Совітах буцімто є все, чого душа прагне. На запитання львів’ян: «А Копенгаген є?» — вони запевняли, що є, та ще й не один, а тисячі. «А помаранчі?»«Та скільки завгодно! Їх завжди було вдосталь, але тепер, коли ми набудували нові фабрики — ще більше!» (...)

Совєтські солдати у Львові, 1939. Джерело: Вікіпедія

А ми все чекали. Здавалося, що провидіння веде нас в невідомість і нам було неймовірно цікаво. Зізнаюсь, що в мені взяло гору зацікавлення історикині, перед якою раптом відкривається можливість зустрітися з сучасною історією. Якщо вже так сталося, що вся країна на багато місяців — до самої весни — втратила незалежність, то я раділа, що опинилася на совєтській стороні. Безсумнівно, це був цікавіший досвід. А є ще ж поняття людської гідності, що лежить в основі нашого внутрішнього буття, займає чільне місце в теорії комунізму, і Гітлер його перекреслив, замінивши зоологічним культом раси.

Інформація, яка до нас долітала «з тієї сторони», це підтверджувала. По радіо передавали про масові розстріли в наших західних провінціях, арешти професорів Яґеллонського університету 6 листопада 1939 року німці в Кракові арештували 183 професорів Яґеллонського університету, Гірничо-металургійної академії та Торгівельної академії. і що їх вивезли до концтабору. Ясна річ, для нас це було громом серед ясного неба. Відтак полинули безперервні радіопрограми про ліквідацію культурних осередків, системне знищення бібліотек і архівів, затирання будь-яких слідів польського історичного минулого. У нас ще жевріла надія, що все неправда, що бодай дещиця новин — всього лиш антигітлерівська пропаганда. (...)

Життя зіштовхнуло мене з товаришем Павлишенком, капітаном Червоної армії: 19 листопада 1939 року в мене вдома з’явився совєтський офіцер i зайняв одну кімнату. Я йому пояснювала, що вже прийняла до себе родичів, на домівку яких у вересні впала бомба, а на три окремі кімнати я маю право як університетська працівниця, окрім того, я мешкаю з вихованкою (Ганею) і маю бібліотеку. Нічого не допомогло. Він нахабно ввійшов і облаштувався. Коли я була в квартирі, Кароліна Лянцкоронська жила у Львові на вулиці Зіморовича, 19. офіцер сидів більш-менш тихо, але тільки-но я виходила — починав бушувати.

Першої ночі Павлишенко носився кімнатою як одержимий, а ми з Ганею сиділи за стіною й чекали, озброївшись найбільшими пательнями, які тільки мали. Врешті близько другої він почав пересувати в себе меблі — будував барикаду в дверях до моєї кімнати. Видно, йому не давала спокою доля кількох совєтських квартирантів, яких у львівських робітничих квартирах посеред ночі відправили на той світ. Цей маневр Павлишенка подіяв на нас заспокійливо, і, схоже, його нерви теж його попустили, бо вже за мить почулося потужне хропіння. Тож і ми заснули мертвим сном. Уранці спектакль почався спочатку. Витягнувши від сторожа інформацію про мене, він вломився в квартиру і з несамовитим вереском почав вимагати від Гані віддати йому мої золоті меблі, які я від нього сховала. Буцімто йому добре відомо, що така «помєщіца» до війни мала меблі з щирого золота. І він не такий дурний, щоб повірити, ніби вона жила серед цього страшного мотлоху (в мене були старі італійські неполіровані меблі), який я зараз демонструю.

Він увірвався в мою кімнату, розглядав книгозбірню, де було чимало італійських книжок, і ошкірившись закричав: «Фашистська бібліотека!» Я саме повернулася додому і зайшла в кімнату. Павлишенко заявив: «Я вас арештую». — «Я зараз не маю часу, — гідно і з повагою відповіла я. — Мені потрібно в університет». Тоді він, уже значно тихіше, запитав, коли я звільнюся; ми домовилися на третю дня. Звісно ж, я не з’явилася на цю зустріч, натомість на неї прийшли три брати Гані, хлопи з наших околиць, які тепер працювали у Львові. На самий лише вигляд цих трьох богатирів Павлишенко, мабуть, зблід, вони йому дали ясно зрозуміти, що якщо з голови їхньої сестри впаде бодай волосина, то йому буде непереливки. Увечері наймолодший з них сказав, що мій квартирант виглядає як «тигр на малюнку». І це було дуже точне окреслення. У ті дні ми виносили з квартири все, що могли, і складали в знайомих. Тоді я ще подумала, що дуже незручно щось мати, а вже незабаром зрозуміла, що нічого не мати – теж незручно.

Виявилося, що наше співіснування в одній квартирі абсолютно неможливе. Павлишенко псував усе, з чим не вмів поводитися; повикидав із кухні всі більш-менш складніші прилади. Особливо вороже він був налаштований до водопровідної системи. Ганя мене попередила, що «щось з ним не так, бо він засовує голову в кльозету». Наступного дня Павлишенко уже літав за нею з револьвером, звинувачуючи в саботажі. Бо ніби вона винна в тому, що коли він смикає за ланцюжок, вода тече не достатньо довго і він не встигає добре вимити голову.

Не було ні хвилини спокою. Я забороняла Гані залишатися в квартирі, коли сама кудись ішла, бо небезпека для юної красуні наростала з кожною миттю. Коли ми поверталися, на нас завжди чигала якась нова халепа. Тож я вирішила податися у військову прокуратуру і розгорнути боротьбу зі своїм співмешканцем. Мої друзі були приголомшені. «Якщо ви переступите той поріг, більше ніколи звідти не вийдете!» Але я не мала ні найменшого бажання чекати, поки Павлишенко мене прикінчить, тож ми з Ганею і моїми «квартирантками» пішли на вулицю Баторія.

Прокурор нас прийняв і уважно вислухав. Найбільш розсудливо і сміливо говорила Ганя, яка добре знала українську. Прокурор сказав скласти вдома протокол і прийти наступного дня. Тож я все-все описала, співмешканки переклали українською. Наступного дня прокурор знову нас прийняв i знову сказав прийти «завтра». Коли ми так ішли вп’яте, друзі зі мною вже прощалися, наче я покидала їх на віки вічні. У прокуратурі записали мої точні дані, довоєнний стан майна і сказали, що відповідь ми отримаємо вдома. Коли я після лекції ввечері зайшла в квартиру, мене чекала несподіванка. На дверях висіла картка, що тут мешкає Професорка Університету, що її помешкання не можна займати. Ганя i «квартирантки» стояли в коридорі і, побачивши мене, почали навперебій розповідати, що нещодавно до Павлишенка приходив прокурор і Павлишенко був без зброї, і з нього зірвали офіцерські відзнаки, а на голові замість кашкета було щось на зразок будьонівки, як у простих солдатів. Віцепрокурор наказав йому зібрати свої речі i повідомив отетерілим дівицям, що товариша покарано за те, що ганьбив честь Червоної армії, і відтепер «хазяйка» може собі спокійно працювати в своїй науці.

На жаль, це останнє побажання так і не здійснилося. Спокій найближчих днів повсякчас порушували візити знайомих і незнайомих, які в своїх квартирах теж мали совітів і хотіли знати, що такого можна зробити, щоб ті забралися геть.

Совєтська кавалерія у Львові після капітуляції міста. Парад на Гетьманських Валах біля Гранд-готелю. Джерело: Вікіпедія

Період військової окупації Львова закінчився, влада перейшла в руки НКВС. З кожним днем настрої в місті змінювалася. До тих, кого підозрювали в «антиревелюційних симпатіях» у будь-яку пору доби в домівки вдиралися комісари в цивільному, в новеньких коричневих шкірянках або військові в шапках із темно-синім денцем. Зі мною була особлива морока; я ж хронічна «помєщіца», і водночас — завдяки університету — недоторканна, ніби посол. Їх це бісило: «А що ви робили до війни?» — іронічно запитували. — «Те саме, що й зараз — мала пари в університеті, але, крім того, мала спокій і могла писати книжки, а тепер навіть лекцій не можу приготувати, бо щоранку ви гупаєте прикладами в мої двері, потім входите, сидите, щоденно питаєте одне й те саме, не даєте працювати, і при цьому ще кажуть, що в Совітах дбають про наукову роботу». «Але ж ви ґрафіня». — «У вас — не знаю, але в Польщі точно ні». — «Як то в Польше нєт?» «Конституція не визнавала титулів». Коли звучало святе слово «конституція», вони бараніли. Тоді я показувала свої документи і посвідчення, звісно ж, без спадкового титулу. — «Правільно, шо нєма! Але ваш батько, хто був?» — «Мій батько був меценатом мистецтва». Від такого залізного аргументу моїх співбесідників охоплював розпач. «Пішли в НКВС». Я пішла. Там сцена повторювалася. Меценат мистецтва дуже ставав в пригоді: ніхто не знав, що це за звір такий. Але якось знайшовся комісар, який з ним майже розібрався. Це був здоровенний чолов’яга у хутряній шапці. Вишкірившись у посмішці, він сказав: «Але ми знаємо, що ви з діда-прадіда графиня». — «З діда-прадіда — так, але в Польщі — ні, бо Конституція не визнає титулів». І так по колу.

Політичні справи теж просувалися швидко. Якщо — згідно з Конституцією — тільки сама країна може вирішувати, чи хоче належати, а точніше, просити прийняти її до Союзу Рядянських Соціалістичних Республік, то Західна Україна незабаром після свого звільнення мала виявити волю населення. Оголосили плебісцит У листопаді 1939 року Радянський Союз окупував східні терени Другої Речі Посполитої. і розгорнули кампанію. Польське радіо з Франції від імені Уряду закликало голосувати, позаяк будь-які плебісцити, організовані до підписання мирної угоди, ipso facto недійсні, Уряд Речі Посполитої не хоче, щоб його громадяни ризикували своєю безпекою, не йдучи голосувати. Яким прикрим це не було, але ми майже всі голосували. Завдяки орфографічній помилці в моєму прізвищі мені вдалося не віднайти себе в списку і не голосувати, але це була радше випадковість. Того ж дня ввечері об 23-ій (голосувати можна було до півночі) із гучним криком до мене прийшов міліцейський патруль, озброєний до зубів, із претензіями, чому мій чоловік не голосував. Я сказала, що не відповідаю за нього, бо ніколи не мала на нього жодного впливу. Роздратування гостей зростало. І тільки коли вони зрозуміли, що я не можу змусити голосувати людину, якої не існує, вибухнули сміхом і пішли геть.

Згодом пройшло друге голосування. Після багатомільйонного бурхливого волевиявлення населення Союз Соціалістичних Республік зволив прийняти цього Вениаміна, Західну Україну в своє родинне коло. Тепер прийшла черга вибирати її представників. Фотографії кандидатів із надрукованими біографіями виднілися на стінах будинків. Одним із головних представників Львова був професор Студинський, який за особливі заслуги як видатний дослідник української літератури ще Австрією був титулований надзвичайним професором; а коли 1918 року запанувала ворожа йому Польща, вона понизила його до звичайного професора (sic!) І цього разу Уряд Польщі зайняв ту саму позицію, тому ми всі голосували. Я розумію, що спротив тут не мав би жодного сенсу, і все ж, попри все, зізнаюся, що такі дії залишають дуже неприємні відчуття. Голосування було таємне, міліціянт відвів мене і Ганю за заслону до урни i простежив, щоб ми вкинули картку, яку нам перед тим видали. Так воля населення була виявлена i воля Конституції сповнена.

Тим часом довкола нас ставало все гарячіше і все тісніше. Дні коротшали і тьмяніли, почалися сильні морози особливо суворої зими, а нас із кожним днем все більше пригнічувала найстрашніша в світі річ — неволя. Ми все глибше в ній погрузали, як і все вище виростали на наших очах гори брудного снігу на вулицях совєтського Львова. Частішали арешти. Передусім забирали молодих чоловіків. Бригідки були переповнені, а до всього кудись безслідно зникали хлопці. Спершу зовсім юні — за те що в школі співали патріотичних пісень. Коли вони зникли — вперше між нами прогримів зловіщий поголос, уперше хтось озвучив думку: «Їх вивезли в Росію».

Повторювалися сцени з розповідей Соболєвського з третьої частини «Дзядів» — слово в слово — з тією лише різницею, що цього разу цих дітей поїхало дуже багато. Згодом почали зникати й дорослі, і то чимало. Зникали безслідно, тільки вздовж залізничних колій знаходили записки: «Нас везуть у Росію. Благаємо, згадуйте про нас після війни» i низка підписів. Професорів не брали. Тільки в перші дні зникли Лєон Козловський, Станіслав Ґрабський i Людвік Двожак, прокурор у комуністичних процесах, відтоді тиша. Зате серед інтелігенції були численні арешти, не кажучи вже про офіцерів, яких забрали відразу після капітуляції, і велика частина яких давала про себе знати з Козєльська i Старобєльська. Ми раділи тому, що вони разом, бо гуртом їм буде легше вижити...

Переклала Наталя Ткачик

Редакція висловлює вдячність Фундації Лянцкоронських за можливість перекладу та видавництву Книги ХХІ за можливість публікації

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також