Контрабандні маршрути
Цей бізнес вартий мільйонів. Український олігарх Сергій Курченко платить шахтам 25–30 доларів за тонну антрациту. На Заході його продають за 100–160 доларів. Невелика частина вугілля вивозиться вантажівками в Росію. Найчастіше ж воно потрапляє туди залізницею через ділянку кордону, контрольовану сепаратистами.
Серед кількох тисяч вагонів, що використовуються для перевезення, частина — це власність «Укрзалізниці», захоплена сепаратистами на окупованій території Донецької та Луганської областей. Вони їздять нелегально також через те, що, згідно з російським законодавством, вагони, випущені до 1985 року, повинні що п’ять років проходити капітальний ремонт. Від початку окупації минуло якраз стільки часу, а відремонтувати їх «Укрзалізниця» не могла.
Однак передовсім до ОРДЛООкремі райони Донецької та Луганської областей. в’їжджають вагони «Російських залізниць» (РЖД) та іншого державного підприємства — «Федеральної вантажної компанії» (ФГК). Згідно з документами, вони стоять на бічних коліях на прикордонних станціях Ґуково або Успєнська в селі Авіло-Успєнка. Виявив це «Інфорпост», який із дебальцівського порталу місцевого значення перетворився на цікаве джерело інформації з окупованих територій.
У липні 2019 року на території ОРДЛО перебувало 240 вагонів, а впродовж доби майже 700 вагонів перетинало кордон у той чи інший бік, проїжджаючи тільки через Успєнську.
Потяги вивозять антрацит, метал і кокс, а ввозять вугільний концентрат, бензин, нафту, пропан-бутан і залізну руду. Трапляються й цікавіші вантажі. Для прикладу, «Інфорпост» знайшов вагон із сіллю з Азербайджану, висланий із розташованої неподалік Баку станції Хирдалан.
Залізничні бази даних подають неправдиву інформацію, нібито ці тисячі вагонів стоять на бічних коліях станції Успєнська й чекають на завантаження. 20 липня 2019 року там мало б перебувати 5258 вагонів. Це технічно неможливо — це звичайна станція з чотирма коліями й без жодної інфраструктури для завантаження вугілля. А той факт, що там починаються маршрути потягів із коксівним вугіллям і коксом, лише підтверджує цю тезу. Це дуже крихкі види сировини, а процес їхнього завантаження складний. Тим часом на супутникових знімках Google не видно жодної інфраструктури, яка б дозволяла вантажити вугілля.
Перетин кордону відбувається на пунктах пропуску для залізничного сполучення «Червона Могила — Ґуково» («ЛНР») та «Квашине — Успєнська» («ДНР»). Перевізником майже завжди є «РЖД Логистика». Перетин кордону вагонами кілька разів описали у своїх звітах спостерігачі Організації з безпеки і співробітництва в Європі, які працюють з обох боків фронту.
У звіті від 13 січня 2019 року читаємо: «На залізничній станції у Вознесенівці [дорога на Ґуково. — Прим. авт.] команда Місії зафіксувала понад 60 вантажних вагонів, зокрема 12 цистерн для перевезення пального (за оцінкою, усі були порожні). Спостерігачі бачили також 60 залізничних вагонів, які рухалися в бік кордону з Російською Федерацією. В останньому вагоні вони бачили двох озброєних членів збройних формувань. Приблизно через 10 хвилин два члени збройних формувань, які перебували на залізничній станції, попросили патруль Місії залишити цей район».
Для російської залізниці це золота жила. 2017 року, відразу після запровадження Україною блокади Донбасу, галузевий часопис «РЖД-Партнер» писав: «Не залишалося нічого іншого, як переорієнтувати постачання вугілля в напрямку Росії. Логістичні ланцюги змінилися. Але для цього потрібен був час. Отже, перспективи для залізничного перевезення вугілля доволі оптимістичні, чому сприяє як запровадження нових технологій у мережі РЖД, так і сприятлива світова кон’юнктура».
У річному звіті за 2018 рік компанія «РЖД Логистика» похвалила свою ростовську філію за те, що та «надала ТОВ Торговий дім “Угольные технологии” комплекс послуг з отримання, переробки, складування вантажу та його відправлення на експорт». Із реєстрів випливає, що ТОВ ТД «Угольные технологии» не лише продає антрацит із Донбасу, але й постачає туди залізну руду з Росії. Торговий дім «Угольные технологии» легко переплутати з компанією «Угольные технологии», заанґажованою в продаж вугілля до Польщі (нам не вдалося довести зв’язку між ними). ОБСЄ у звіті від 21 вересня 2019 року підтвердила цю інформацію: «На залізничних коліях орієнтовно за 500 метрів на південь від залізничної станції в Дебальцевому виявлено вагони для перевезення вугілля (частина заповнені, а інші порожні), на деяких із них було маркування та логотип “Російських залізниць”, а на інших — “Федеральної вантажної компанії” Російської Федерації».
Ось так російські державні компанії беруть участь у системній контрабанді, що контролюється державою. Москва формально визнає цю територію частиною України, але вагони в’їжджають без контролю з боку українських митників чи прикордонників і без згоди української влади. Після перевезення вугілля через кордон на нього здебільшого оформляються документи, які підтверджують його російське походження. У сертифікатах походження як місце видобутку фігурують шахти Ростовської области.
Волох,
український публіцист
Вугілля потрібне, тож кожна країна вдає, що вірить цим паперам.
Тим часом власник вугілля може на папері кілька разів помінятися, хоча й не обов’язково. Вагони можуть — але не мусять — приїжджати з окупованих територій, заповнені лише наполовину. У Ростовській області досипається сировина з російського Кузбасу, іноді — невелика кількість із решток місцевих шахт на Ростовщині (там досі діють чотири шахти). Під час перевезення вугілля перемішується, після чого навіть у лабораторних умовах неможливо теоретично встановити його походження. Вугілля можна також ретельно перемішати, вивантаживши на якомусь майданчику на шляху, а потім знову завантажити ним вагони.
«Декларується перевезення, наприклад, 1000 тонн антрациту. Потяг виїжджає з російської шахти в Кузнецькому басейні, але везе лише половину вантажу. На кордоні з Донбасом ця друга половина досипається українським антрацитом. За документами все гаразд, товар перемішується, а довести, звідки походить той чи інший шматок вугілля, неможливо. У цій ситуації аналіз проб вугілля не покаже жодної різниці між українським і російським антрацитом — тільки середні величини між ними», — говорить один із наших польських співрозмовників.
В інтерв’ю інформаційному агентству УНН заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій Георгій Тука говорив:
Тука
Є агентурні джерела й супутникові системи спостереження, і ми постійно отримуємо цю інформацію. На сьогодні в трикутнику Луганськ — Донецьк — прикордонний перехід курсує приблизно 3 тисячі вантажних вагонів на територію Ростовської області.
Всі вони перевозять вугілля?
Тука
Не тільки, є також метал і руда. Але левова частка — так, це вугілля. На Азовському морі використовуються два порти — Таґанроґ і Азов. Якщо говорити лише про Таґанроґ, то вони офіційно прозвітували, що 2017 року було перевантажено приблизно 1,5 мільйона тонн. Загальний обсяг, за нашими оцінками, коливається приблизно в районі 7 мільйонів тонн на рік. Якщо помножити на 50–60 доларів за тонну, можна порахувати приблизну кількість збитків.
Частина сировини потрапляє до російських електростанцій та в анексований Крим. Хронологічно першим експортним маршрутом був курс на російські порти, звідки вугілля пливло далі в Туреччину, Румунію чи Грузію. Найімовірніше, вони часто були виключно транзитними країнами, які використовувалися для заплутування слідів, тоді як насправді вугілля призначалося для покупців у країнах Азії, Балкан, Близького Сходу та Середземного моря. Другим маршрутом є залізничний шлях через Росію в Білорусь і далі в Польщу та інші країни Європейського Союзу або в Україну. Третій веде через балтійський порт Усть-Луґа, де вугілля вантажиться на судна і пливе далі, до бельгійських і голландських портів. Нарешті, четвертий — залізницею до сепаратистської Абхазії, відтак морським шляхом до Туреччини.
Від однієї компанії, яка відстежує бази даних «Російських залізниць», портів та митниць, ми отримали дані щодо постачання донецького антрациту до певних країн за період від березня 2017 року, коли Україна заборонила торгівлю із сепаратистами, до кінця 2019 року.
Загалом упродовж цього періоду з Росії вивезено 8,8 млн тонн вугілля. У першій десятці країн-імпортерів опинилися: Туреччина (4,96 млн), Румунія (1,27 млн), Бельгія (997 тисяч), Польща (423 тисячі), Болгарія (260 тисяч), Грузія (248 тисяч), Єгипет (146 тисяч), Італія (122 тисячі), Молдова (104 тисячі) та Індія (89 тисяч).
Світовим центром торгівлі донецьким вугіллям є Ростов-на-Дону. На диво гарне місто, до того ж оновлене з нагоди Чемпіонату світу з футболу 2018 року, із сучасним, але досить порожнім аеропортом. Проходжаючись околицями вантажної залізничної станції, ми бачили на бічних коліях гопериВантажні вагони для перевезення сипучих вантажів. . Але цей бізнес і тут не любить розголосу.
«Я знаю людей, які мають справу з цим вугіллям у порту. Я з ними позавчора випивав, але нічого вам про них не розповім. Ви все опишете і Європу для них закриють. Ви одне зрозумійте: Донбас — це жорстка політика. Якщо хтось постачає вугілля, це означає, що йому це дозволили, що йому дали за це взятися. Але поки маєш із цим справу, мусиш дослухатися до рекомендацій якогось куратора. Якщо товар походить із зони воєнного конфлікту, то куратором, напевно, є хтось з армії або спецслужб», — розповів один із наших співрозмовників.
Пересторогою може слугувати приклад ростовського бізнесмена Алєксєя Поліна, чия компанія «ДонУгольТрейд» постачала антрацит також до Польщі. У грудні 2018 року Поліна засуджено до п’яти років ув’язнення. Він пообіцяв керівникові компанії-конкурента, що за хабар розміром 18,5 млн рублів (1,1 млн злотих) доможеться закриття справ, які проти того відкрила прокуратура. Якщо така пропозиція була озвучена, Полін мусив бути впевненим у тому, що його «дах» спрацює. З якоїсь причини не спрацював. Можливо, що бізнесмен перестав «дослухатися до рекомендацій».
На Ростовщині функціонують теж так звані копанки, хоча в порівнянні з копанками по інший бік кордону це справжня дрібниця.
2018 року затримано полковника поліції, що був «дахом» для антрацитної копанки, якою керував його тесть. У шахті працювали біженці з «ДНР» та «ЛНР», яких сюди потрапило чимало, особливо на початку війни.
Попри масовану пропаганду про гноблений фашистами Донбас, ставлення до прибульців не завжди було прихильне. Це визнає місцевий журналіст Гліб Голод: «Я навчався тоді на факультеті журналістики. Нас на курсі було шістдесят осіб, з яких двадцять — з України. Пригадую тиху, мовчазну дівчину з-під Луганська. Лише пізніше, коли я почав із нею розмовляти, вона розповіла, як місяцями їхня сім’я збирала гроші на ремонт вікон, а через кілька годин по тому, як вставили нові, десь недалеко пролунав вибух і вибило шиби. Як вона їхала через область і бачила людські рештки, що висіли на електричних дротах. Як українці перекрили якусь дорогу й вони мусили їхати через заміноване поле».
Голод зізнається, що 2014 року сам називав українців зневажливим словом «хохли»: «Тепер мені сором за те, як я часом трактував тих двадцятьох українців із нашого курсу. Це такі самі люди, як ми. На щастя, я це переріс».
Деякі його колеги реагували ще інакше.
«Ми тут усі виросли серед ветеранів Великої вітчизняної війни. У кожній сім’ї хтось загинув; у мене от — прадід. День перемоги — це було щось святе, а влада поступово перетворювала його на свято війни. Тому коли по телевізору почули про фашистів, багато хто їхав на фронт. Мої друзі, історичні реконструктори, поїхали просто так, щоби подивитися на справжню війну. Їм не сподобалося й вони повернулися», — розповідає Голод.
. . .
Вугілля пливе з Ростова в Туреччину й Румунію, а звідти — далі на Близький Схід. Однак із польської перспективи важливішим є інший маршрут — білоруський. Теоретично не можна виключити, що антрацит потрапляє також до польських портів, хоча б із російської Усть-Луґи. Про це писав у контексті Ґдині Фелікс Акерманн, посилаючись на анонімного «менеджера великої логістичної компанії». Ми не знайшли доказів цього, а наші співрозмовники переконували, що трейдери не використовують польські порти. У нашому розпорядженні — інформація з польських та закордонних джерел, перевізні документи та база даних «Російських залізниць».
Інформацію про білоруський контрабандний шлях підтвердили також білоруські, російські й українські журналісти. Олександр Ярошевич із видання «Белорусские новости» розмовляв із «джерелом на ринку», яке підтвердило, що в цьому бізнесі переважно «ростовські хлопці».
«Цього інакше не продаси, от і доводиться ось так возити. Видобувають його в Україні, везуть до Росії, роблять із нього російське, а потім уже як російське воно йде в Європу. Але деякі постачальники [з Польщі] не хочуть спонсорувати Донбас, тому [іноді] на нього оформляються білоруські документи. А дехто просто возить його прямо з [окупованої частини] України в Білорусь, потім у Білорусі перевантажує в нові вагони і везе в Польщу», — розповідає наш інформатор, який порівняв цю схему з реекспортом польських яблук у Росію.
Журналістські посвідчення авторів книги, видані Міністерством закордонних справ Білорусі.Фото: Кароліна
Баца-Поґожельська
Білорусь неодноразово виступала як держава-контрабандист. 2012-го року вона продавала за кордон російську нафту під виглядом розчинників і розріджувачів, оминаючи необхідність сплати експортного мита до російського бюджету. У той час продаж розчинників і розріджувачів був вартий 12 відсотків усього бюджету.
Після 2014 року білоруси допомагали західним фірмам, реекспортуючи їхню продукцію — перероблену або й ні — до Росії, оминаючи ембарго, введене у відповідь на санкції. Так на російських полицях з’явилися білоруські креветки й лосось.
У цьому контексті виникнення теми антрациту було лише питанням часу.
2019 року білоруське «Радыё Свабода» з подивом констатувало лавиноподібне зростання експорту вугілля. Обсяги продажів кам’яного вугілля в Україну зросли 2018 року в 980 разів (із 600 тонн до 588 тисяч тонн).
Водночас у Білорусі немає жодної вугільної шахти, крім того, ця сировина не використовується в тамтешній енергетиці, орієнтованій на газ. Так по нитці до клубка білоруські колеги дійшли до того, що вугіллям торгують приватні фірми, які, найімовірніше, отримують товар з ОРДЛО.
Уже в травні 2015 року українські служби дослідили роль компаній «ВЕСТЭК» із Бреста й «Бизнес-Альянс» із Гомеля в постачанні вугілля з ОРДЛО на підконтрольну уряду територію України. «Радыё Свабода» повідомило, що, за даними української прокуратури, обидві компанії купували сировину в ТД «Уголь Донбасса», контрольованого «ДНР» та особисто її «віцепрем’єром» Тімофєєвим. Білоруси продавали вугілля далі естонцям, а ті — остаточному отримувачу, яким була українська компанія «Авалон Трейд», що належала бізнесмену з Донецька. Вугілля до неї не дійшло, бо українські служби вилучили його для слідчих дій.
Згодом у документах українських слідчих з’явилися білоруські фірми, зокрема зареєстрована в Мінську «ЭколайнСистемс». За вказаною в документах адресою, у багатоповерхівці завдовжки кількасот метрів на вул. Сторожевській на самому березі Свіслочі, яка протікає через столицю, ми не знайшли нічого, що могло б вказувати на присутність вугільного трейдера.
«Белорусские новости» встановили, що донецьке вугілля потрапляло через Білорусь до українських електростанцій у Чернігові, Києві та Слов’янську. Дві перші належать колишньому депутату від «Нашої України» Анатолію Шкрібляку, а останню 2018 року викупив у Олександра Януковича тодішній депутат від «Блоку Петра Порошенка» Максим Єфімов. Джерела стверджували, що до серйозних покупців належали також підприємства Ахметова, але той це завжди заперечував.
У ролі посередника мав виступати «Бизнес-Альянс» Андрія Байди. Журналістам він сказав так: «Як було вигідно возити через Білорусь, то ми возили через Білорусь. Ми вже кілька місяців цього не робимо. Тепер нас це не цікавить. І ціни впали, і з українцями важко працювати. У них там тепер так, як у дев’яностих роках. Така практика нам не подобається».
Бізнесмен заперечував, що торгував сировиною з «ДНР/ЛНР» під виглядом російської: «Не можна ввезти «запорожця» під виглядом «мерседеса». Вугілля, як кожен товар, відрізняється своїми характеристиками. Лабораторії видають сертифікати й не вдадуться до фальсифікації. Це неможливо. Нас незаконні схеми не цікавлять».
«Ми ведемо переговори з Білоруссю, Туреччиною, Китаєм. Йдеться передусім про купівлю вугілля. З’являються складнощі з вивезенням продукції, з оформленням сертифікатів. Ми шукаємо шляхів розв’язання проблем, я впевнений, що вихід знайдемо. Тут є тонка грань між економікою й політикою», — пояснював російській газеті «Известия» очільник «ЛНР» Іґорь Плотніцький у травні 2017 року.
Тодішній перший віцепрем’єр Білорусі Володимир Семашко все заперечував, а міністр енергетики України Ігор Насалик переконував, що «це може бути реекспорт із Росії, але одне можу сказати точно — це не з ОРДЛО». Що цікаво, українська статистика не зафіксувала стрибка в торговому обміні, про який прозвітували білоруси. Жоден із наших співрозмовників ані співрозмовників наших колег із Мінська не зумів пояснити, з чого випливає ця різниця.
Через Білорусь і Україну вугілля потрапляло далі — у Словаччину. Над текстом про ці постачання, який опублікований у низці видань — польському Dziennik Gazeta Prawna, чеському Deník N та словацькому Denník N — ми працювали разом із Томашем Форрою. Його співрозмовник зі словацьких залізниць відстежував перевезення антрациту й часто помічав розбіжності в документації. А представник фірми VUM із міста Ж’яр-над-Гроном, яка була одним з отримувачів донецького вугілля, визнав, що 2018 року вони «експериментували» з постачальниками. Він стверджував, що отримав від російського постачальника вугілля з російським сертифікатом походження.
З перспективи Курченка справжнє вікно у світ відкривається не в Ростові чи Бресті, а в країнах Бенілюксу. Перевезення морем дешевше, ніж сушею. Через бельгійські та голландські порти АРА — Амстердам, Роттердам і Антверпен — а також менший Порт Північного моря (North Sea Port), тобто об’єднані порти в Ґенті, Терньозені і Фліссінґені, проходить значна частка світової морської торгівлі.
Порт Антверпена. Джерело: wikimedia.orgМи відвідали всі шість згаданих міст, але в більшості з них нас зустріла стіна мовчання. А цікавитися є чим. Хоча б повідомленням на вебсайті Роттердамського порту з вересня 2018 року про візит вісімдесяти представників російських терміналів, логістичних компаній та морських перевізників із Санкт-Петербурга й околиць, які зустрілися з директором порту Аллардом Кастеляйном та бургомістром Ахмедом Абуталебом.
Пресслужби порту й міста відмовилися відповідати на наші запитання, хто конкретно приїхав до Голландії і про що велися переговори.
Прессекретар порту Леон Віллемс написав нам, що «серед учасників із російського боку були представники транспортного й логістичного сектору та російських портів», але жодних договорів не підписано, оскільки мета зустрічі полягала в «обміні інформацією».
Керівниця пресслужби Абуталеба Клаудіа Вергулп побажала нам «приємного перебування в Нідерландах», після чого перестала відповідати на електронні листи. Так само на наші запитання не відповіли ані бургомістр, чию електронну адресу ми отримали від місцевої журналістки, ані російське посольство в Амстердамі, очільник якого Олександр Шульгін був присутній на зустрічах. «Росія зустрічає Роттердам» — такий заголовок має пресреліз порту.
Одна з українських енергетичних компаній звернулася до Європолу та голландської поліції з проханням заблокувати постачання вугілля з ОРДЛО до Євросоюзу. З нашої інформації випливає, що поліція визнала свою юрисдикцію, але не розпочала слідства з огляду на відсутність доступу до окупованих територій.
У бельгійському Антверпені, у футуристичному будинку правління порту, збудованому за проєктом Захи Гадід, працівники пресслужби попросили нас надіслати запитання електронною поштою. Згодом ми отримали листа від пресслужби за підписом Вільми Схіперс: «Як орган правління порту, ми не маємо доступу до комерційних деталей окремих товарних операцій. Ними володіють фірми, що діють у порту, оскільки це вони укладають безпосередні договори з клієнтами». Однак останні, коли ми їх запитали прямо, послалися на комерційну таємницю.
Лише добряче поїздивши портами Бенілюксу, ми змогли відшукати людину, більш охочу до розмови. Цю інформаторку ми знайшли в голландському вантажному терміналі в одному з невеликих портів біля кордону з Бельгією. Від неї ми дізналися, що оскільки антрацит постачається меншими партіями, ніж інші види вугілля чи залізної руди, то зазвичай (хоч не завжди) потрапляє до порту в Терньозені, невеликому містечку з чарівним старим містом, де народилася Сандра Рулофс, дружина Міхеіла Саакашвілі.
«Ми маємо розвинену систему контролю. Коли отримуємо товар, перевіряємо форму Т1 [цей документ видається для перевезення вантажу від однієї митниці до іншої. — Прим. авт.]. У разі її відсутности ми самі мусили б нести відповідальність. Компанії зі співвласниками-американцями остерігаються вантажів з Ірану, Криму чи Сирії, торгівля з якими заборонена. Але клієнта й товар перевіряють митні служби. Ми знаємо про українське вугілля, але воно виглядає, як російське, і надходить із російських портів. Ми просимо показати сертифікати походження, але то вже справа митників — з’ясовувати, чи вони справжні», — пояснила жінка.
З такого штибу перекладанням відповідальности ми зустрічалися на кожному кроці. Але принаймні ми підтвердили інформацію про новий контрабандний маршрут, який вів з Усть-Луґи до портів Західної Європи. Минуло півтора року. У липні 2019 року потік антрациту, що плив через Усть-Луґу, висох, і Бельгія почала зникати зі списку держав-імпортерів цієї сировини. Наші інформатори не зуміли пояснити цього явища. Можливо, уже тоді Курченко починав втрачати свою позицію. З’явилася інформація про проблеми з платоспроможністю його компаній.
Це могло бути пов’язано зі зміною влади в Києві, що відбулася в середині 2019 року. Команда Володимира Зеленського неоднозначно висловлювалася щодо необхідности утримання торговельної блокади Донбасу. З’являлася інформація про переговори з цього питання, що велися з Росією. У разі зняття блокади треба було б відповісти на запитання, у яких правових рамках можна було б утримувати відносини з компаніями, які захопили сепаратисти.
Очільник МЗС Вадим Пристайко говорив у вересні 2019 року в інтерв’ю «Європейській правді», що повернення підприємств є передумовою скасування блокади.
За такого розвитку подій Курченко міг би стати зайвим баластом, а повернуте майно могло би повернутися до попередніх власників — наприклад, Ріната Ахметова. Наші джерела в ДТЕК стверджували, що не повернуться на окупований Донбас, якщо не матимуть гарантій безпеки, тобто якщо на місці не з’явиться українська поліція. Але політики з оточення Ахметова переконували, що повернення антрацитних шахт неуникне. Наприклад, Олена Бондаренко, членкиня Партії регіонів із Макіївки, яку ми зустріли в Москві на конференції в пропагандистській агенції «Россия сегодня» у величезному будинку, розташованому неподалік парку Ґорького.
Для мене як громадянки й політика право власности повинно бути непорушне. Може, це непопулярна думка, але я вважаю, що кожен власник повинен мати право повернути свою власність, де б вона не перебувала. У Польщі було використано право реституції, ми можемо скористатися з цього європейського досвіду.
Ви вважаєте, що Курченко так просто погодиться віддати цю власність?
Пардон, а хто такий Курченко? Він мав до конфлікту якісь активи на Донбасі? Отож-бо. А отже, він не повинен мати нічого спільного з власністю, яка залишилася на Донбасі.
Міхал Потоцький
Він має такі впливи в Донецьку, які йому приписують?
Я про це знаю тільки з газет. Я не маю можливости туди поїхати. Якщо він на щось впливає, то лише за допомогою нелегальних схем.
Вугілля на підприємстві холдингу ДТЕК, Дніпро. Фото: Кароліна Баца-ПоґожельськаПодорож у Польщу. Малашевичі
2018 року залізничний пункт пропуску на білорусько-польському кордоні в Малашевичах був забитий вугіллям. Після того, як у липні 2018 року Сейм ухвалив зміни до закону про якість твердого палива, імпортери перелякалися ускладнень, пов’язаних з обмеженням на ввезення несортованого вугілля, і почали запасатися, скільки дасться. У жовтні гори вугілля на терміналах були набагато вищими, ніж роком раніше, коли ми були в Малашевичах.
Це невелике село є ключовим пунктом на мапі імпорту антрациту до Польщі. Майже всі товарно-транспортні накладні та інші документи, які ми здобули, свідчать про те, що саме через цей пункт у нашу країну в’їжджають потяги з донецьким вугіллям, принаймні відколи Київ увів блокаду Донбасу.
Часто це навіть окремі вагони, дочеплені до основного складу потяга. По кілька десятків тонн сировини, якою ніхто серйозно не цікавився. Заступник міністра розвитку Тадеуш Косцінський, відповідаючи на запит депутатів із партії «Новочесна», пояснив це так:
Докази щодо походження товарів вимагаються від імпортерів тільки тоді, коли походження товарів, які вони ввозять, впливає на застосування пільгових митних ставок. На вугілля, імпорт якого звільнений із мита, митні пільги не поширюються. Це означає, що імпортер, оформляючи митну декларацію, не зобов’язаний надавати сертифікату походження чи іншого документу походження товару, оскільки такий документ не впливає на розмір мита.
Тому митників не цікавить, звідки це вугілля до нас їде. Відправники в накладних вписують станцію відправлення на території Росії. Іноді в залізничних документах вказується навіть, що країна походження невідома. Так само як і виробник, дані про якого часто відсутні. Нікого не дивує те, що станцією завантаження є Ґуково або Успєнська.
Максимум того, що можна перевірити на кордоні, — це якісні параметри сировини. Найчастіше це роблять отримувачі власним коштом, однак кожен такий аналіз коштує принаймні 400 злотих за одну пробу. Покупці радше не схильні до збільшення витрат, тож зважуються на аналізи переважно тоді, коли хочуть перевірити, чи контрагент їх не ошукав. Місце походження їх не цікавить — зрештою, досвідчений трейдер і так знає, коли купує український антрацит.
Вольчин,
заст. директора Інституту вугільних енерготехнологій НАНУ — виданню «Реальная газета»
Фахівець може відрізнити навіть вугілля з різних регіонів Донецького басейну: вугілля з покладів у Антрациті від ровеньківського або від вугілля із Шахтарська. Усе це донбаське вугілля, але, наприклад, температура плавлення попелу відрізняється.
Ланцюги постачання важко перевірити також через те, що в цьому бізнесі легко заплутувати сліди. Відправник може вказати в документах не справжнього остаточного отримувача, а експедитора, тобто організатора перевезення вантажу, що діє на замовлення імпортера. Ростовські «Угольные технологии» в січні й лютому 2017 року, а отже, ще перед введенням блокади, відправили до Польщі 4781 тонну антрациту для компанії «Carbo-Sped», 2290 тонн для «PKP Cargo Connect», 1635 тонн для «RST Logistics» і 975 тонн для фірми «Agrostop». Клопіт у тому, що жодна з цих фірм не є імпортером сировини — усі вони фігурували як експедитори або митні брокери.
Жоден із наших співрозмовників не хотів виступати під власним прізвищем, а фраза «антрацит із Донбасу» викликала в декого паніку, а іноді й агресію.
Фірми «RST Logistics» і «Carbo-Sped» розташовані в тому самому будинку на вулиці Колєяжи в Малашевичах.
«Я не знаю, на чиє замовлення ви дієте і з якою метою. Ми самі не є імпортером і представляємо наших клієнтів. Ми не маємо інформації про те, що далі відбувається з товаром і куди він їде», — ось що ми почули в одній із компаній.
Наші співрозмовники переконували, що їм незнайома назва «Угольные технологии».
«Нас не вводять у курс справи. Ми повинні тільки обслужити на кордоні. Решта нас не цікавить», — додав один із них.
«Ми не маємо жодного контакту з відправниками. Ми не ведемо переговорів з українцями чи росіянами. Нам хоч чорного піску насипте, ми і його перевантажимо», — пояснював інший експедитор.
Інформатори на залізниці розкривають ще один можливий спосіб змінити отримувача, а навіть експедитора, під час перевезення вантажу, ще з білоруського боку.
«Буває так, що товар, заадресований на нас, приїжджає до Бреста, а там його переадресовують на когось іншого. Так діють конкуренти. У нас тоді не буде жодного сліду товару», — пояснює наш співрозмовник у одній із компаній PKP — Польських державних залізниць.
У самих Малашевичах та околицях діє близько 20 фірм, що надають послуги такого типу. Коли ми поїхали туди вперше, ще 2017 року, на кожному з головних вантажних терміналів ми бачили антрацитні гори, що специфічно виблискували на сонці.
2019 року знайти їх уже було важко. За цей час росіяни дещо вдосконалили свої схеми. Раніше вони просто «русифікували» український антрацит, тобто привозили його під російськими документами. Тепер же вони починали змішувати його з російським, що підтвердили нам кілька незалежних джерел у Польщі й за кордоном. Знайти докази всієї цієї процедури практично неможливо.
Походження вугілля найлегше з’ясувати, перевіряючи вміст сірки. Він в українському антрациті набагато вищий, ніж у російському, але щоби довести, що даний вантаж походить із Донбасу, потрібно проаналізувати кілька десятків проб і вивести з них середню величину. При змішуванні російської й української сировини результати аналізів нічого нам не дадуть. Але це ще не все. Наші співрозмовники в Малашевичах звернули увагу на ще один теоретично можливий спосіб ввезення антрациту до Польщі зі зменшенням ризику перевірки.
«Його можна надсилати в закритих контейнерах, а не у відкритих гоперах. Із коксом таке вже траплялося», — повідомив один із наших інформаторів.
Ось так сировина могла б потрапляти транзитом через Польщу на Захід. Контейнери серед товарних потягів мають першість. Інші співрозмовники звертають увагу на те, що контейнери — це занадто дороге рішення, а Сергію Курченку залежить на скороченні витрат до мінімуму. Вугілля зі Сходу — це величезні гроші. Візьмімо рекордний 2018 рік, коли до Польщі приїхало 19,7 млн тонн кам’яного вугілля з-за кордону, зокрема 13,5 млн тонн із Росії. Донецький антрацит становив у цьому обсязі 108 тисяч тонн (дані не охоплюють січня 2018 року), а отже відносно небагато.
«Імпортери й російські виробники вивели з вугільного ринку загалом чотири мільярди злотих. Ми говоримо про ціни нетто на кордоні, без врахування маржі чи витрат на посередництво, а вони ж також фігурують у торгівлі польським вугіллям», — переконував нас співрозмовник із вугільної галузі.
Тут ми беремо до уваги вугілля, призначене як на потреби енергетики й теплопостачання, так і для індивідуальних користувачів. А дві третини цього ринку, тобто близько 9 млн тонн — це вугілля з Росії.
Середня ціна російського вугілля, призначеного для опалення, становить приблизно 500 злотих. До цього додається близько 4,5 млн тонн для теплопостачання й енергетики за ціною приблизно 300 злотих. У сумі 5,85 млрд злотих. Тема поступово почала використовуватися в політичних кампаніях. Опозиція часто змішувала при цьому обидві проблеми, трактуючи весь імпорт із Росії як «вугілля з Донбасу».
«На східному вугіллі завжди робилися великі гроші. Росія, Казахстан, Україна… Але таких кількостей зі Сходу, як 2018 року, ніхто не бачив і, певно, навіть не сподівався», — говорив один із наших співрозмовників із вугільної галузі.
У лютому 2019 року міністр енергетики Кшиштоф Тхужевський попросив очільницю міністерства фінансів Тересу Червінську надати дані імпортерів вугілля до Польщі, що описало видання Puls Biznesu.
Ця інформація дозволила б міністру краще контролювати галузь, а також ознайомитися з цінами й маржами. Теоретично цей інструмент дозволив би також контролювати ввезення до Польщі антрациту з окупованого Донбасу. Раніше, влітку 2018 року, пояснень від Тхужевського зажадав прем’єр-міністр Матеуш Моравецький, а міністр попросив підпорядковані йому компанії надати йому інформацію, чи якась із них використовує донецький антрацит.
Відповіді були негативними. Ми також ніколи не натрапили на жоден доказ того, що якесь із державних підприємств брало участь у таких оборудках.
Міністерство фінансів Польщі підтвердило нам, що «жодне з державних вугільних і енергетичних підприємств не купувало й не імпортує антрациту з Донбасу. Міністерство фінансів і підпорядковані йому митні служби перевіряють, хто ввозить його до Польщі».
Ми також поцікавилися в міністерстві, чи було проведено контроль підприємств, описаних у наших публікаціях. Підзвітна відомству Державна казначейська адміністрація відповіла, що «з огляду на обов’язок збереження податкової таємниці ми не можемо інформувати про дії Державної казначейської адміністрації, які ведуться в індивідуальних справах, ані про податкові декларації конкретних суб’єктів».
Ще до того, як Київ оголосив про заборону торгівлі з псевдореспубліками, антрацит потрапляв до Польщі також через пункт перетину в Грубешеві. Правила ввезення сировини описала нам 2017 року Аґнєшка Галаса — прессекретарка компанії Польських державних залізниць «Linia Hutnicza Szerokotorowa».
«Українські залізниці, приймаючи товар для перевезення, беруть на себе повну відповідальність за те, що і в якому стані вантажиться до вагона. Вантаж мусить бути завантажений згідно з правилами, має бути належним чином забезпечений і відповідати тому, що вказано в перевізному документі. Решта питань, наприклад, походження товару — це внутрішня справа конкретної країни», — пояснила вона.
Після наших публікацій цією темою зацікавилося Міністерство інфраструктури Польщі. Воно надіслало запити до терміналів у Малашевичах із запитанням, чи до Польщі в’їжджає антрацит. У жовтні 2018 року ми запитали відомство, чи дійсно воно цікавилося цією справою, а якщо так, то чим конкретно й чи ініціатива належала йому самому чи була реалізована, наприклад, у співпраці з міністерством енергетики. На ці запитання нам ніхто не відповів, що було порушенням закону про ЗМІ.
У передвиборчій кампанії 2015 року, але також пізніше, прийшовши до влади, партія «Право і справедливість» висувала ідею накладення ембарго на російське кам’яне вугілля — на все, а не тільки на псевдоросійський антрацит із Донбасу, про який тоді ніхто ще не чув. Але ця ідея швидко відпала. Польща як член Європейського Союзу не може самостійно накладати ембарго на товари з третіх країн. Зате в лютому 2020 року віцепрем’єр Яцек Сасін пообіцяв, що державним підприємствам буде заборонено купувати сировину за кордоном.
Кількома роками раніше, за правління коаліції «Громадянської платформи» й «Польської селянської партії», польська вугільна галузь домагалася застосування антидемпінгових заходів щодо Росії, аргументуючи це тим, що остання дотує свою вугільну галузь і таким чином перешкоджає чесній конкуренції. І якщо дотування видобутку було б складно довести, то дофінансування перевезення — не обов’язково. Але й тут усе обмежилося планами, бо Варшава не шукала підтримки від інших країн. Досягнути ж критичної маси було б складно, з огляду на те, що Німеччина, яка 2018 року закрила останню шахту кам’яного вугілля, щороку імпортує 55 млн тонн цієї сировини. Найбільше, звичайно ж, із Росії.
Переклав Андрій Савенець
