Серпень 2020 року. Я в Ґданську вже кілька днів. Нещодавно саме пом’якшили карантинні обмеження. Дуже важливо, що в Ґданську є карантинний пункт для бездомних. У кількох будиночках і житлових контейнерах на вулиці Зєльоноґурській карантин можуть пройти водночас 32 людини (перед поселенням у притулку). Це ініціатива ґданського Міського осередку допомоги сім’ї та Товариства підтримки людей у потребі «Пристань» (Przystań). Про пункт мені розповідає Марина Домбровська — вулична соціальна працівниця з Товариства допомоги імені святого брата Альберта. Ми домовляємося зустрітися на станції швидкісної міської залізниці «Ґданськ Вжещ», адже саме за цю ділянку відповідає Марина. Впізнаю її відразу: коротке біляве волосся, зручне взуття, широкі штани, біла футболка, чималий наплічник.
Ми вирушаємо патрулювати нежитлові місця, де можуть перебувати бездомні. Знаю від Марини, що одна з них охоче зі мною порозмовляє, і ми через Марину навіть домовилися зустрітися в конкретному місці й годині. Та жінка не приходить. Марина каже, таке трапляється часто. У бездомних дуже різне відчуття часу й відповідальности, адже вони нерідко зловживають алкоголем, до того ж є й чимало інших чинників. Ми проходимося околицею: а раптом десь натрапимо на ту жінку. Користуючись нагодою, намагаюся дізнатися більше про мікрорайон, проблеми бездомних, які тут живуть, специфіку роботи Марини.
Марина живе в Ґданську вже сьомий рік. Раніше мешкала у Варшаві й Бидґощі, працювала з дітьми в центрах соціальної терапії. У Бидґощі вивчала ресоціалізаційну педагогіку, у Варшаві закінчила Академію спеціальної педагогіки імені Мар’ї Ґжеґожевської. В магістратурі Марина обрала спеціальність «Пенітенціарна ресоціалізація». У рамках університетських занять й так званої люстрації вона відвідала жіночу в’язницю в Ґрудзьондзі.
Після того візиту я переконалася, що не хочу працювати в такому місці. Мій професійний шлях розпочався у Варшаві, в асоціації, яка займалася дітьми з двориків Праґи. Варшавська дільниця.Тоді я вперше довідалася, що таке вулична соціальна робота. Пізніше я познайомилася з Маґдою Бартнік, терапевткою. Вона керувала Фондом зменшення шкоди, працювала з людьми з наркотичною, опіоїдною залежністю. Тут можна було поміняти шприци, зробити безпечну ін’єкцію — так званий «дроп-ін».
Ідея полягала в тому, що, оскільки люди, які вживають наркотики, й надалі їх вживатимуть, то варто якось зменшити від цього шкоду, створити безпечне місце, де вони можуть відпочити, залагодити свої соціальні справи. Я почала помагати в фонді, а інколи виходила з працівниками на вулицю, щоб пробитися до тих, хто поза цією системою опіки.
Ми обходили занедбані будівлі, залагоджували якісь офіційні справи, як-от посвідчення особи. Тоді я вже усвідомила, що хочу працювати з людьми на вулиці. Я ще не знала, чи з особами з наркотичною залежністю, чи дітьми, чи кимось іншим. Бездомні тоді мені взагалі не спадали на думку.
Наприкінці 2014-го Марина приїхала до знайомої в Ґдиню, щоб зустріти Новий рік. Тоді подумала, що її ім’я ідеально пасує до цього міста на узбережжі. Повернувшись до рідної Торуні, вирішила шукати роботу в Тримісті. Міська агломерація, що об’єднує Ґданськ, Ґдиню і Сопот.
Триміста я взагалі не знала зсередини. Не була в курсі, які тут є фонди, асоціації, центри, пов’язані з моєю професією. Я висилала резюме, по суті, наосліп. Врешті найшвидше відгукнувся… «МакДональдз». Лише через якийсь час подруга порадила мене фонду, який шукав вуличного соціального працівника для дітей і молоді на пів ставки і в рамах нового проєкту «Світлиця просто неба». Там я допомагала півтора року. Потім у денному центрі соціальної терапії в Ґдині, де взаємодіяла з дітьми й сім’ями. Мені запропонували роботу в Товаристві допомоги імені святого брата Альберта.
Ми починаємо прогулянку неподалік торговельної галереї «Метрополія». Поблизу — парк, де може бути жінка, яку ми шукаємо. Минаємо кількох бездомних. Марина уважно роззирається й затримує погляд на двох чоловіках, які розмовляють із групою інших чоловіків на сходах.
Це наші клієнти, — каже вона. — А ті, що над ними стоять, становлять для нас серйозну проблему. Вони в ситуації бездомности, дуже герметичні й не хочуть з нами розмовляти. Ми знаємо, що вони крадуть, грабують, зловживають алкоголем. Вони підходять до бездомних, ніби перевіряючи, питають: «Що робиш? Що у твоїй торбі? Куди йдеш?». Ми, працівники, говорячи з людьми, звертаємо увагу, зокрема на те, чи за ними не спостерігають, щоб пізніше вони не мали клопотів. Інколи намагаємося відвести їх убік. Трапляються й побиття важкими предметами — наприклад, молотком. Нам розповідали і про зґвалтування. І в цьому якраз полягає завдання вуличних соціальних працівників — реагувати на насильство й кривду, яких зазнають бездомні. Тоді ми дзвонимо в поліцію, подаємо заяву, намагаємося переконати постраждалу дати свідчення, а якщо вона з якихось причин до цього не готова, то мотивуємо її піти до притулку для жінок, де вона може отримати прихисток. А ще ми задіюємо мережу контактів з установами, зокрема Центром прав жінок.
Я вже не вперше чую про фізичне й сексуальне насильство над бездомними жінками. І вони, як і ті жінки, що мають дім, не хочуть про нього повідомляти. Що ще про це знає Марина?
Таке насилля трапляється дуже часто, але, на жаль, не менш часто з’являється і стокгольмський синдром, коли жінка заперечує наругу: «Та то я впала». Але чомусь чоловіки ніколи не падають, а жінки — постійно. І постраждалі про це не повідомляють, відмовляються свідчити, бояться. Бояться помсти, того, що без чоловіка не справляться, що надто залежні від стосунків. Або ж применшують проблему: «Та нічого страшного, це непоганий хлопець, от тільки часом зривається».
У Ґданську налічується близько 500 бездомних, що живуть на вулиці, приблизно 20 % — жінки. За даними Загальнопольського дослідження кількости бездомних за 2019 рік, у всьому Поморському воєводстві їх налічувалося 3 014. Видно, ця цифра сильно занижена, якщо в самому лише Ґданську живе аж пів тисячі бездомних. А є ще Ґдиня і Сопот, не згадуючи вже про менші населені пункти. Натомість жінки становлять тут дещо вищий відсоток, ніж в інших містах. Але їхні життєві рішення нерідко схожі: щоб бути більш впевненою в собі й почуватися в безпеці, вони входять у стосунки з чоловіками. Але зазвичай це не спрацьовує. Марина пригадує свій досвід кількох останніх років.
Багато маніпуляцій, неприємних історій. Часто одні бездомні вчиняють економічне насильство над іншими. Або, наприклад, чоловік у певному сенсі використовує жінку як свою, так би мовити, переговорну карту, сподіваючись таким чином швидше отримати соціальне помешкання, бо ж через жінку все легше робиться. Трапляються і подружжя на вулиці. Була одна така молода пара. Їй, не знаю, років 25, а йому, може, 28. Вони жили в покинутому будинку, мабуть, утекли з дому. Дівчина мала дитину, яку вчасно влаштували в прийомну сім’ю. Тепер у нас є одна вагітна. Ми повідомляли про це соціального працівника, бо вона з партнером, батьком дитини, яку виношує, живе в покинутому будинку. З ними також її 18-річний син, який став бездомним, опікуючись матір’ю. Загалом чимало бездомних жінок мають дитину. Іноді вагітність ніяк не впливає на стиль життя. Зазвичай бездомні жінки не керуються думкою: «Мушу кинути цигарки й вино, бо я вагітна».
Бездомні вагітні є в багатьох містах, проте жодне не має схеми розв’язання цієї проблеми. Не існує плану, який би крок за кроком пояснював, що робити в такій ситуації. Все залежить від доброї волі тих, хто допомагає.
На вулиці живуть не лише літні, а й молоді. Наймолодшій з тих, кого зустріла Марина, було 18, а найстаршій — пані Ядвізі — понад 70. Я цікавлюся у Марини, чи є якась найпоширеніша причина втрати жінками даху над головою.
Ризикну ствердити, що це складні відносини з батьками. Часто в таких сім’ях не було підтримки. Дехто каже: «Я виїхала на 15 років на інший кінець Польщі й не мала контакту з батьками, ніхто мною не цікавився». Або цікавився до певного моменту. Коли трапляється щось погане, сім’я не допомагає. Часто в таких родинах панує насильство.
Чому тоді жінки без даху над головою не шукають допомоги в цілодобових центрах?
Багато жінок побувало в закладах соціального піклування, тобто мають цей досвід. Тільки там повно клієнток, так би мовити, дивних, задиристих, зі своїми звичками, тому я уявляю, як іноді важко там втриматися.
Звичайно, тут важливе й питання утримання від алкоголю — необхідна умова практично всіх закладів. А чимало бездомних жінок залежні від спиртного. Трохи подумавши, Марина додає, що таких більшість.
Іноді невідомо, що є причиною, а що — наслідком. Деякі жінки починають випивати вже на вулиці, позаяк не можуть справитися з ситуацією. А деякі випивали і до того, і саме тому потрапили на вулицю — бо втратили житло, дітей, партнера, бо покинув, бо помер, бо щось змінилося. Бо родичі партнера, в яких вони жили, не сприймають її. Або вона поставила все на одну карту, а ця карта програла. Різні історії.
Іноді шахраї приходять до людей, які мають борги за квартиру, дають їм частину грошей, а потім решту суми не додають, тож ошукані опиняються на вулиці. Є в нас, наприклад, така пані Мажена, яка каже: «Слухай, це мій дім, але я не можу в нього зайти». І так уже вісім років. Махінації, які прокручують цілі групи шахраїв, спрямовані на залежних від алкоголю людей, які часто не орієнтуються в ситуації, по суті, вони безпорадні. Інколи таким шахраєм є знайомий знайомого, який приходить і каже: «Я тобі дам добрі гроші».
Марина згадує ще одне місце, де ми можемо зустріти жінку, яка готова була зі мною поговорити. Ми йдемо на звалище. В будці, колись призначеній для охоронця, живе бездомний. Жінка, яку ми шукаємо, часто його відвідує. Стукаємо. Тиша. Зазирнути всередину не вдається — вікна затулені. Ще рано, близько одинадцятої години. Повертаємося в околиці торгового центру, прочісуємо інший бік району Вжещ. До нас підходить низька, худа, дуже брудна жінка з туманним поглядом, просить грошей. Марина буває тут щодня, але не пригадує, щоб раніше бачила цю бездомну. Її найбільша проблема — не алкоголь, а наркотики. Жінці пропонували різні форми допомоги, але та відмовляється. Живе в квартирі, з якої її невдовзі мають виселити. Виглядає молодо. Жінка підходить до перехожих, більшість її байдуже минає. Один літній чоловік затримується й дістає гаманця.
Давати гроші бездомним — тема делікатна й складна. Вуличні соціальні працівники мають свій підручник, «Підручник вуличного соціального працівника бездомности» (M. Dębski, A. Michalska przy udziale grupy eksperckiej ds. streetworkingu w składzie Anna Adamczyk i in. Podręcznik streetworkera bezdomności. Gdańsk, 2011). в якому чітко зазначено: бездомним не можна давати грошей. Є там й інші рекомендації: наприклад, вказівка не приймати бездомного під свій дах (розділення приватного життя й роботи) або однаково ставитися до всіх безвідносно до їхнього світогляду, цінностей тощо.
Праця вуличного соціального працівника непередбачувана, але є в ній і рутина. Марина та її колеги з ґданського Товариства допомоги імені Святого брата Альберта, окрім патрулювання вулиць, повинні дбати також про формальну сторону.
У нас один офісний день — п’ятниця. Тоді ми укладаємо собі план на два найближчі тижні для двох наших пар — щоб пропатрулювати всі райони Ґданська. В деяких дільницях, як-от у Середмісті і Вжещі, зосереджено найбільше бездомних, тому ці райони в наш план внесено двічі на тиждень. У офісний день ми заповнюємо бланки контакту з клієнтами, обмінюємося інформацією, визначаємо стратегію дій щодо конкретних бездомних, маємо нараду з координатором. Дзвонимо, домовляємося про патрулювання.
Роботу виконуємо згідно з двотижневим планом. Зустрічаємося в домовленому місці й починаємо працювати. Відвідуємо нежитлові місця, патрулюємо місто. Підходимо до людей, розмовляємо, мотивуємо, супроводжуємо. Також маємо ранкові чергування з поліцією, і вечірньо-нічні — з міським патрулем. Служби знають, у чому полягає наша праця, вони — наші союзники, підтримують нас, коли ми заходимо до закинутих великих будівель, де може перебувати багато бездомних. А ми беремо на себе розмови з цими людьми.
Запитую в Марини, як вони визначають, де в Ґданську можуть перебувати бездомні.
У нас є так звана мапа нежитлових місць. Це просто таблиця, в якій ми ці пункти записуємо. Вносимо адресу, номер будинку, район, характеристику місця: чи сюди приходять цілодобово, чи тільки вдень, чи щоб переночувати, чи це місце для жебрів, зустрічей, випивки, ну, і ще додатковий коментар, якщо він потрібен. На мапі є зі сто кількадесять місць, але це не всі. Про такі точки нам також повідомляють містяни. Вони або дзвонять в офіс, або до нас на службові телефони, або пишуть до Міського осередку допомоги сім’ї. Тоді він дає знати нам або поліції.
В нас уже є 11 товстих папок, бо вулична соціальна робота в Ґданську триває понад 10 років, тож документації назбиралося. На кожного бездомного ми заводимо окрему картку, в якій є, зокрема, ім’я й прізвище. Часом людина не хоче вказувати свої дані, тоді ми не допитуємося, не нав’язуємося. Тоді ми намагаємося якось характерно цю людину описати, щоб знати, з ким контактуємо. Також у картку ми записуємо (якщо вдається дізнатися), дату народження, адресу останньої реєстрації, звичне місце перебування, інформацію про те, чи людина вже отримувала якусь допомогу в Ґданську і яку саме, чи має посвідчення особи, якісь проблеми зі здоров’ям, групу інвалідности, залежність від алкоголю чи наркотиків, чи сиділа у виправному закладі, чи має якесь джерело доходу, чи десь працює, яку має освіту, щоб потенційно допомогти знайти роботу. Уже після зустрічі з бездомним, відійшовши вбік, записуємо також, де ми зустрілися, як людина була одягнена, чи перебувала під впливом алкоголю або інших психоактивних речовин, чи охоче йде на контакт. А ще — всю важливу інформацію, яка випливає з розмови: що відбувалося останнім часом, які нагальні проблеми, чи вдалося щось залагодити після минулої зустрічі, чи стосовно цієї людини викликали служби, чи був спільний похід до організації, соціального працівника, міської установи, у чиїй присутності. Це дуже цінно, коли доводиться когось розшукувати, бо ми вже знаємо, з ким ця людина спілкується і в кого можна про неї розпитати.
Того дня нам так і не вдається зустріти жодну бездомну, яка б охоче зі мною поговорила. Марина пропонує поспілкуватися з Мартою Фарон, асистенткою Housing First, — програми яку також реалізує Товариство допомоги імені святого брата Альберта. Ми домовляємося про зустріч через кілька днів у офісі, де Марта приймає бездомних.
«Housing First» — переосмислення традиційного підходу до проблеми бездомности. В Польщі діє так звана «сходинкова система» виходу з бездомности, тобто працюють пункти обігріву, нічліжки, притулки. І лише на останньому щаблі цієї драбини — омріяне власне житло. Натомість у нашому проєкті житло є з самого спочатку. Ми пропонуємо його людям, які живуть на вулиці в так званій довготривалій бездомності, хронічній, мінімум шість років. Перебування у притулку не суперечить участі людини в програмі, адже не всі в цій системі втримуються. Багато бездомних мають якісь розлади чи психічні хвороби й залежності. Наш проєкт задуманий саме для тих, хто відповідає цим трьом критеріям — психічна хвороба, залежність, довгострокова бездомність. Тому їм важко виконати вимоги сходинкової системи. Housing First реалізується паралельно у трьох містах — Ґданську, Варшаві та Вроцлаві. Ми маємо десять квартир, до яких набрали людей на основі контактів вуличних соціальних працівників. Але ми даємо не тільки квартиру, а й асистуємо, допомагаємо, щоб людина могла в помешканні себе утримати. Я як асистентка щонайменше раз на тиждень відвідую цих людей. Про візити завжди домовляємося заздалегідь. Усі кроки обговорюємо з цією людиною, керуємося її вибором, працюємо в темпі, ритмі й на умовах, пристосованих до її індивідуальних потреб. З кожним учасником підписується договір позички житла, оскільки наймачем квартир є Товариство допомоги імені святого брата Альберта. Він дуже схожий на всі стандартні договори оренди квартири. Ми не ходимо з алкоматом, не перевіряємо на тверезість. У програмі передбачено, що якщо людина має постійний дохід — наприклад, пенсію за старістю чи інвалідністю або зарплату з документально підтвердженої роботи, то до 30 % цього доходу стягується на утримання помешкання.
Помешкання — це нерідко омріяне благо також для людей, які не страждають від бездомности. Тому я запитую, чи є якісь часові обмеження проживання в квартирі учасників програми.
Ні. Стільки, скільки буде потрібно. Ми не очікуємо, що ця людина, наприклад, через рік стане незалежною, бо, можливо, дехто ніколи не зможе досягнути повної незалежности.
Ґданська група підтримки, про яку говорить Марта, складається з двох асистенток, аніматора реалізації, соціального працівника з Міського осередку допомоги сім’ї та спеціалістів, психіатра, психотерапевтки, що працює з залежностями, профконсультанта, медсестри, людини, яка допомагає з доглядом. Зараз, у серпні 2020 року, в програмі бере участь 10 людей, зокрема чотири жінки. На жаль, жодна не була готова розповісти про своє становище, однак Марта, якій я довіряю, знає історію кожної. Вже на початку нашої розмови вона каже, що бездомність жінок складніша й важча, ніж чоловіків.
На основі свого досвіду вуличної соціальної працівниці можу припустити, що жінка на вулиці деградує набагато швидше, ніж чоловік, неодноразово стає жертвою різноманітних форм насильства, від психічного по фізичне чи сексуальне. У більшості було складне дитинство, багаж травматичних подій. Для кожної життя на вулиці — невпинна боротьба за виживання. У нас також є досвід деструктивного впливу груп бездомних, які діють трохи за принципом мафії. Одна з жінок, учасниць нашого проєкту, стала жертвою такої групи. Навіть перебуваючи в помешканні, не могла від них відкараскатися. Через певні життєві ситуації вона була дуже податлива. Ця жінка втратила партнера, осамотіла, а самій на вулиці дуже важко. В підлітковому віці вона втекла з дому, де її сексуально використовував батько — так і почала жити на вулиці. Все її дитинство пройшло під знаком насильства й страху. Сьогодні їй 42 роки. Вона пережила епізод, десь трирічний, проживання в квартирі, але також із партнером-насильником. У неї четверо дітей, за якими доглядає бабуся. Жінка зізнається, що якби її партнер жив, їй напевно було б легше, вона не була б такою самотньою, мала б опору. А сьогодні почувається безсилою. Тепер жінка вже не в помешканні, але ми продовжуємо надавати їй підтримку. Вона саме потрапила на два тижні до контейнерного пункту (через пандемію) і намагаємося її вмовити на виїзне лікування, бо вона сама говорила, що хоче відділитися від цієї групи, а тут, у Ґданську, це буде неможливо. Йдеться про виїзну восьмитижневу психологічну терапію від залежності, шанс поборотися за себе. Зараз вона на правильному шляху.
У програмі беруть участь й інші жінки: віком 30, 59 і 75 років. Наймолодша росла у прийомній сім’ї, адже її батьки померли, розповідає Марта.
Її примушували займатися проституцією. Вона також зловживала наркотиками. Коли приходила зима, вона намагалася потрапити до соціального установ, але їй не вдавалося там прижитися через соціальну дезадаптацію, вона не дотримувалася правил, агресувала через чималу кількість людей навколо. Такі притулки — звісно, дуже потрібні, але все-таки це тотальні інституції. Я маю на увазі, що в них є певні норми, скажімо, коли можна приходити, коли прокидатися. Є визначений і обов’язковий для всіх порядок. Але деякі люди не можуть до нього пристосуватися, особливо якщо в них є певні розлади чи життєвий досвід, з яким вони не можуть впоратися. Тепер ця жінка перебуває у квартирі, почувається там у безпеці, знайшла себе, починає розвиватися.
59-літня жінка також добре справляється в помешканні.
Вона довго перебувала в бездомності — якихось 15–16 років. В неї помітне послаблення когнітивних функцій, зокрема легке слабоумство. Вона вже багато років зловживає алкоголем, але віднайшла себе в цій квартирі й почувається там у безпеці. Ще коли ця жінка жила на вулиці, то мала таку поширену серед літніх людей проблему, як нетримання сечі. Вона не могла скористатися з лазні, адже треба бути тверезим, бо там не хочуть ризикувати з приступом алкогольної епілепсії. У квартирі вона нездатна сама піти в душ, їй для цього потрібна допомога, але вона дуже її цінує й щоразу, коли є час і можливість, миється під душем. Вона намагається дотримуватися чистоти — і своєї, і в квартирі. Ця жінка — приклад того, як покращення умов життя зародило бажання піклуватися про себе. На вулиці вона не мала для цього умов. А в помешканні — розцвіла. Зрештою, вона просто чарівна, бо після душу завжди каже: «Тепер вийду в місто свіжа, чиста й запашна».
Як згадувала Марта Фарон, програма Housing First (первинно це американський задум) залучає людей, які страждають від багаторічної бездомности й водночас мають психічне захворювання або залежність. Він націлений на тих, кому польська система протидії кризі бездомности не здатна допомогти вже багато років. Зрештою, в польській системі допомоги є прогалини в багатьох сферах. Досконалий приклад цього — історія 75-річної жінки, якій виділили житло в рамках програми.
Вона взагалі не п’є, натомість має психічне захворювання. Живе на вулиці вже 28 років. Колись ця жінка працювала бухгалтеркою. Вона лікувалася, але коли померла її мама, перестала і хвороба почала прогресувати. Потім її виселили з квартири, а далі — бездомність. У помешканні вона справляється. Щоправда, у кожної з наших підопічних своє розуміння поняття «справлятися». Через психічну хворобу ця жінка повсюди збирає сміття, крім того, не користується, скажімо, пральною машинкою. Ми працюємо над тим, щоб нівелювати страхи, зокрема надумані. Вона 28 років узагалі не була в жодній квартирі, тож після такого довгого періоду їй важко прижитися. Це дуже розумна, дотепна й симпатична людина, дещо іронічна, з чорним гумором. Видно прогрес, тільки він дуже повільний, причому в випадку кожної з цих осіб. Проєкт Housing First заповнює прогалину в системі. Важливо мати широкий діапазон засобів допомоги, щоб пристосовувати їх до потреб конкретної людини, а не людину пристосовувати до конкретного розв’язку.
Бездомні люди — часто дуже слабкі, не здатні впоратися з багатьма викликами щоденного життя, а система їм у цьому не тільки не допомагає, а й перешкоджає. Для деяких навіть формальна сторона становить виклик: вони не можуть подати заяву на соціальні виплати, не знають, де розташовані місця надання екстреної допомоги, де, наприклад, видають їжу чи одяг. Дехто не орієнтується, де можна переночувати, не знає про обігрівальні пункти, нічліжки чи притулки. Що діється з цими людьми? Вони животіють на вулиці — під мостами, на лавках у парку, на вокзалах. Що їм залишиться? Злидарювати? Красти? Впадати в маразми, депресію, суїцидальні думки? Чи рідні бездомних знають, що їхня мати, дружина, донька, сестра не має даху над головою? Часто постає й питання дітей цих жінок.
У 75-літньої жінки немає дітей. У 59-літньої — доросла донька і внучка, й тепер, після довгої перерви, їй вдалося з ними зустрітися. Для неї це була несамовита подія й радість. 30-річна жінка учетверте вагітна. Двоє дітей у прийомній сім’ї, а одна померла при пологах. З найстаршим, 10-річним сином вона вряди-годи контактує. 40-річна має кілька дітей, уже дорослих, теж від часу до часу спілкується з ними — навідує, але дуже коротко, намагається встановити контакт. Хоч ці відносини не надто міцні, жінка сподівається, що з часом вони ставатимуть кращі. Тому, хто йде з дому, потім часто важко повернутися. З’являється сором і відчуття, що повернення — це поразка. Очевидно, наявність постійного місця сприяє відбудові сімейних зв’язків. Наймолодша з жінок підтримує відносини з близькими, рада, що має куди запросити їх на каву, порозмовляти, і вони її відвідують. Вона може розраховувати на підтримку рідних. 42-річна наша підопічна також підтримує контакти з сім’єю, зокрема мамою, яка для неї дуже важлива.
Не всім вдається відродити стосунки з сім’єю. Дехто її просто не має. Їм важче. Але в програмі вони можуть розраховувати на підтримку всієї команди.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
Фрагмент друкується за виданням: Sylwia Góra. Kobiety, których nie ma. Bezdomność kobiet w Polsce. — Warszawa: Marginesy, 2022.
Редакція висловлює вдячність видавництву Marginesy за можливість публікації
