Для мене він особливо важливий. Трирічною я просила маму, щоб вона ввімкнула мені пісню про роси. Мама не знала, яку саме я маю на увазі, але якось укотре поставила касету з концертною програмою «Мури». «А мури росли, росли, росли», У перекладі Олександра Ірванця: «А тюремний мур росте». — для мене тоді це була пісня про роси. Коли мені виповнилося десять, я вже не плутала слів пісень Качмарського. Я була ним зачарована — настільки, що, даючи книжку для автографа, не могла видушити з себе ні слова, зате в мене залишилось намальоване серденько. Коли він помер, я плакала. А сьогодні працюю в будинку, де раніше містився Teatr Na Rozdrożu — місце, в якому вперше виконувалась концертна програма «Мури».
Я вже колись мала нагоду збирати спогади про Яцека Качмарського, працюючи над циклом матеріалів для Польського радіо, і перечитала більшість присвячених йому книжок, проте досі відчуваю, що знаю недостатньо. Про життя Качмарського написана чудова біографія («Це мій шлях» Кшиштофа Ґайди), його творчості присвячені численні наукові дослідження. Його історію неможливо розповісти на кількох сторінках. Але якщо ви нічого не знаєте про цю особистість, я хотіла б, щоб ви познайомились із нею бодай частково.
Ах, ці «Мури»
Яцек Качмарський створив настільки багато текстів, що міг би обдарувати ними щонайменше кількох виконавців. Він писав цикли про малярство, історію Польщі та світу, епітафії, лімерики, веселі, серйозні й сумні пісні. Він був винятково уважним спостерігачем, коментатором сьогодення і минувшини.
Як можна прочитати на сайті Фонду імені Яцека Качмарського, його творчий доробок містить майже 700 віршів, понад 400 з яких живе своїм життям у формі пісень. Сольно або ж у складі тріо Качмарський – Ґінтровський – Лапінський він офіційно видав 31 студійний і концертний альбом. Крім того, з’являлися також принагідні видання та записи інших виконавців текстів Качмарського.
Зліва направо: Пшемислав Ґінтровський, Збіґнєв Лапінський, Яцек Качмарський. Джерело: PAPХоч ім’я Яцека Качмарського передусім асоціюється з політичними піснями, у його творчості можна виокремити принаймні кілька течій. Надзвичайно важливим, наприклад, був напрямок, присвячений живопису. Митець писав пісні про картини, по-своєму переповідаючи історії з полотен Брейгеля, Босха, Вермера, Матейка, Мальчевського чи Віткація.
Яцек Качмарський був надзвичайно уважним критиком, у своїх творах він коментував польські національні риси, але відверто описував і власні вади. Музикант по-своєму переповідав історію й сучасність. Серед його найпопулярніших пісень можна згадати «Епітафію Владіміру Висоцькому», «Лати», «Крик», «Облаву», «Пейзаж після учти», «Війну посту з карнавалом», «Наш клас» та десятки інших.
І все ж перша асоціація, що постає у більшості людей, — це досі «бард Солідарности». Як казала мені колись Людвіка Вуєц, подруга Качмарського й опозиційна діячка, бардом він став мимовільно. Він не планував цього, але й не нарікав — принаймні спочатку. Пісняр відкрито підтримував страйкову діяльність і зміни, які відбувалися в Польщі, тому спершу пишався тим, що є їхньою частиною. Але «Мури» стали його прокляттям. Ніхто не розуміє, повторював Качмарський, що пісня не про те, як мури впадуть, а про те, як вони ростуть. Однак люди взяли з пісні саме те, що їм було потрібно.
Сам музикант, хоч і не відхрещувався від пісні, з часом почав дистанціюватися від того, як її використовували. Качмарський ніколи не приховував, що написав цей твір на основі іншого. Звідси, зрештою, первісна назва, «Балада про пісню». Музикант написав її після того, коли почув, як Льюїс Льяк із багатотисячним натовпом співає свою пісню «L’Estaca» («Стовп»). Як розповідав мені Філіп Лободзінський (перекладач, журналіст і музикант гурту Zespół Reprezentacyjny), Яцек побачив, яку силу може мати пісня.
«Мури» він написав за два роки до початку серпневих страйків 1980-го — це не була пісня, спеціально створена як гімн опору. Зрештою, як і її оригінал, написаний за десять років до цього, 1968-го.
Сам Льяк спочатку не відчував сили свого твору, але люди швидко показали йому, наскільки вона потужна. У приспіві розповідається, що стовп, до якого ми прив’язані, трухлявий. Якщо всі гуртом потягнуть його, він упаде.
Цю пісню музикант почув на зустрічі молодих іберистів Іберист — спеціаліст із культури й мов Піренейського півострова. у історика, ібериста й дипломата Ришарда Шнепфа.
Качмарський виконав тоді кільканадцять своїх пісень. Потім йому показали цю платівку. Як сказав колись Ґрабаж із гурту Strachy Na Lachy, можливо, найкращу концертну платівку в історії. На обкладинці були фотографії з концерту. Яцек оглянув цю платівку, ми поставили її на програвач, і він онімів.
Обкладинка платівки Льюїса Льяка L’estaca. Джерело: пресматеріалиКачмарський не знав каталонської мови, не перекладав оригінальної пісні, а написав свій текст про цей твір, на цю ж мелодію. А коли прийшов час «Солідарності» і серпневих страйків 1980-го, пісня почала жити власним життям.
Ця пісня вписалася в рух «Солідарности», але так ніколи й не була прочитана належним чином. Суспільний попит був не на фінал, у якому співак залишився сам, а на «вирви в мурів зуби ґрат» Тут і далі всі цитати з пісень у перекладі Андрія Савенця. — саме це слухачі взяли з цієї пісні.
Ставлення Качмарського до такої ситуації було непростим.
Він співав цю пісню на концертах, знав, що вона важлива. Він просто намагався виправити цю історію.
Це не єдиний, хоча найвідоміший випадок «використання» твору Качмарського. А в пісні «Заповіт’95» він коментує це так:
Мене сприймали через призму
любови, злости чи змагання,
переробляли кожну пісню,
міняли їх до невпізнання.
З таким ужитком незбагненно,
що ще в мені є щось від мене.
А далі:
Є ще пісні. Чи хочу того,
чи ні — над ними я не владен.
Сумна судилась їм дорога —
боротися з нестерпним ладом.
Лад щез, піснями ж дехто й нині
товче сучасників по спині.
І справді, пісня досі живе своїм життям. Її співали на білоруських протестах 2020 року. Часом її співають і на польських демонстраціях.
Варшавський хлопець
Син митців, живописців, педагогів, істориків мистецтва — Анни Трояновської-Качмарської та Януша Качмарського. Народився 22 березня 1957 року в Варшаві. Однак незабаром він переїхав до бабусі з дідусем, адже батьки повністю присвятили себе професійній діяльності. Внук був у центрі уваги — його виховували, про нього піклувалися, навчали іноземних мов, грі на піаніно. Проте і з батьками він мав гарні стосунки.
Великий вплив на майбутнього поета мали батьки й бабуся з дідусем. Від матері він успадкував імпульсивність і готовність висловити власну думку. Батько пробудив у ньому зацікавлення живописом — брав його на виставки, показував альбоми з репродукціями творів мистецтва, а також розповідав про картини, які бачив молодий Яцек. Бабуся ввела його у світ класичної музики, яка пізніше неодноразово ставала джерелом його мистецького натхнення, а дідусь — довоєнний учитель географії — заразив цікавістю до світу.
Яцек жив у центрі, навчався у доброму ліцеї, тому описав у своїх піснях, наприклад, як шкільним делегаціям доводилося вітати політиків, що проїжджали повз школу, або як він бачив із вікон студентські протести 1968 року. В певному сенсі Качмарський із самого початку був у центрі історичних подій.
Шалено здібний і розумний, із великим почуттям гумору — така оцінка з’являється у всіх спогадах про Яцека Качмарського. Через навчальні заклади він проходив без особливих проблем і без особливої заанґажованости — запам’ятовував багато, чимало знав, вільний час присвячував не стільки навчанню, скільки читанню, розмовам, малюванню та писанню власних текстів.
Але на тлі всього класу Яцек однозначно виділявся (і відчував свою відмінність) блискучим розумом, величезними знаннями про культуру й мистецтво, неприборканою уявою, незвичайною особистістю, сповненою енергії, запалу та ідей (які він негайно ж повинен був утілити) і якоюсь нетерплячою, захланною цікавістю до світу. Балади Яцек писав, наскільки я пам’ятаю, від першого класу. Саме під час навчання в ліцеї він створив, зокрема, «Прибуття титанів», «Дитсадок», «Облаву».
У ліцейний період Качмарський написав також «Мандрівку з тінню» й «Зал чекання», які донині належать до найвідоміших творів автора. Тоді ж відбулася одна цікава історія — пісняр переклав польською й адаптував популярний американський мюзикл «Ісус Христос — суперзірка» і хотів показати виставу в школі. Часи, однак, були такі, що ідея напоролася на категоричну відмову дирекції, яка заявила, що зі шкільних стін лише щойно зняли хрести, тому таких речей у школі не буде. Тут, може, варто згадати, що сам Яцек походив із сім’ї атеїстів.
Грати на піаніно він не любив, тож виторгував у бабці, що вправлятиметься далі, якщо отримає гітару. І грати на ній Качмарський почав нетиповим чином — лівою рукою, але при традиційному розташуванні струн. Так він грав уже завжди, що стало його розпізнавальною особливістю.
Варто відзначити ще кілька важливих моментів із юності Яцека Качмарського. 1974 року, на приватному концерті вдома в режисера Єжи Гофмана, пісняр мав нагоду вживу послухати Владіміра Висоцького — саме тоді він уперше почув «Полювання на вовків», за мотивами якого написав свою «Облаву». 1977 року з цією піснею Качмарський переміг на Фестивалі студентської пісні у Кракові (нагороди на ньому він здобував три роки поспіль). Під час відбіркового етапу фестивалю роком раніше у Варшаві він познайомився з Пшемиславом Ґінтровським і Збіґнєвом Лапінським, із якими пізніше співпрацював і творив легендарне тріо. У ті часи студентська пісня мала велику силу — завдяки перемозі на фестивалі Качмарський підписав контракт на виступи у студентських клубах по всій країні. Згодом поет розповідав про ці концерти:
Ми отримували, здається, 150 злотих за виступ, цього вистачало практично тільки на те, щоб поїсти. Однак кількість тих концертів і повне розуміння того, що ти звертаєшся до дуже великої кількості людей, було для митця винагородою.
Час слави
1977 року Яцек Качмарський розпочав співпрацю з дуже відомим тоді кабаре Pod Egidą, а 1978-го тріо у співпраці з варшавським театром Teatr Na Rozdrożu створило концертну програму «Мури» і розпочало роботу над «Раєм». Велике захоплення публіки спонукало владу раптово закрити театр. Тим часом Качмарський закінчив полоністику у Варшавському університеті й здобув ступінь магістра.
І хоча в серпні 1980-го Качмарський не зіграв концерту в Ґданській корабельні, та восени 1980-го і майже весь 1981-й він грав під час численних протестів, коли серед робітників пробуджувалася «Солідарність». А там усі знали тексти його пісень — звідси й пішло неофіційне звання «барда “Солідарности”».
Коли помер Владімір Висоцький, Качмарський написав пісню, яка вважається однією з найважливіших у його доробку, якою він із року в рік завершував свої концерти, яка приносила йому нагороди на чергових фестивалях — «Епітафія Владіміру Висоцькому».
Тріо двічі брало участь також у Національному фестивалі польської пісні в місті Ополі (він багато років вважався одним із найважливіших у Польщі). Що цікаво, першого разу тріо грало не на самому фестивалі, а на пов’язаному з ним заході, де його почули журналісти й вирішили присудити музикантам спеціальну премію — абсолютно поза регламентом. Завдяки цьому наступного року тріо виступило на головному концерті й посіло друге місце. Однак виконання «Епітафії Владіміру Висоцькому» на державному телебаченні — це вже для комуністичної влади було занадто, і трансляцію пісні перервали. Того ж 1981 року, виконавши «Епітафію Владіміру Висоцькому» та «Епітафію Сєрґєю Єсєніну», музиканти перемогли на Огляді акторської пісні у Вроцлаві. З часом з’являлися все нові нагороди.
У жовтні 1981 року тріо поїхало за кордон. Музикантів запросили на турне Францією, під час якого почали з’являтися пропозиції наступних концертів. Качмарський, який володів французькою мовою, залишився в Парижі, щоб залагодити формальності, а Ґінтровський із Лапінським повернулися до Польщі, щоб перенести заплановані концерти. Тим часом 13 грудня 1981 року в Польщі оголосили воєнний стан. Так розпочався період, який Качмарський називав «десятиріччям вигнання» — на батьківщину він повернувся лише 1990-го, через дев’ять років. Дізнавшись про воєнний стан, пісняр спершу приєднався до руху опору за кордоном, але незабаром повернувся до музики. Проведений за кордоном час був заповнений концертами, а від 1984 року ще й роботою в надзвичайно важливому тоді ЗМІ — «Радіо Свобода / Вільна Європа». Для пісняра виділили постійне місце в програмі — «П’ятнадцятихвилинка Яцека Качмарського». Тоді він уже був одружений у першому шлюбі (з початку 1981 року) й мав сина.
Після повернення Качмарського з еміграції 1990 року виявилося, що публіка досі на нього чекає. Тоді він уже не почувався бардом «Солідарности», з якою в той час не мав нічого спільного, але для слухачів залишався ним. Публіка, що чекала пісень Качмарського, заповнювала багатотисячні зали. Він весь час створював нові пісні, тому в 90-х мав у доробку вже кільканадцять платівок. А ще Качмарський видав свій перший роман «Автопортрет із каналією» — адже він писав і прозу. Загалом він видав п’ять книжок, хоча вони не були такі популярні, як вірші.
Качмарський був двічі одружений, двічі розлучений, дітей теж мав двоє. Він намагався лікувати алкогольну залежність, але проблема поверталася. 1995 року Качмарський переїхав (разом із другою дружиною й донькою) до Австралії. Тоді він припинив публічні виступи, але повертався до Європи з новими концертними програмами й дисками, які писав, і його чекали віддані слухачі. Останній, як згодом виявилося, концерт пісняр зіграв 12 січня 2002 року в Парижі.
Усе мало бути по-іншому
Інформація про хворобу з’явилася 2002 року. На свій 45-й день народження Качмарський почув від лікарів, що біль горла, який дошкуляв йому вже кілька місяців, — це злоякісна пухлина стравоходу на третій стадії. Йому радили вирізати здорову тоді ще гортань. Він не зважився на це, не міг уявити себе без голосу. Розпочався період лікування, яке він із тодішньою партнеркою, Аліцією Дельґас, намагався знайти в Європі. Пісняр лікувався в австрійському Центрі онкологічної реабілітації й регенерації в Іглсі біля Інсбрука, раніше випробувавши також методи нетрадиційної медицини. Якийсь час лікування приносило результати, але воно було дуже дороге. Тому коли рознеслася звістка про хворобу, настала загальна мобілізація: всі збирали кошти на терапію барда. Артисти виступали з благодійними концертами для Яцека, фани організовували збори коштів. У березні 2004 року його стан погіршився, а в ніч на 10 квітня його з дому забрала швидка допомога. У лікарні Качмарський знепритомнів, а ввечері 10 квітня помер. Була Велика субота.
На похорон прийшли велелюдні натовпи. Періщив дощ, було багато свічок (як відсилання до рядків «вони тисячі свіч палили йому»), друзів, прапорів «Солідарности», а наприкінці всі присутні заспівали «Мури».
Могила Качмарського на варшавському цвинтарі Повонзки нагадує дві скелі — в пам’ять про однойменну пісню, яку він написав, живучи в селі Ту Рокс під Пертом в Австралії.
По бурях, грозах, шквалах прудкокрилих
я поселивсь на двох близнючих брилах.
З них кожна іншій — дзеркало і кпина,
хоч сила породила їх єдина.
В землі незримий корінь їх єднає,
в буття основу увігнавши разом,
де розум є загрозою й одчаєм,
де шалом є надія, шал — екстазом.
Цю цитату також викарбувано на могильному камені. Як читаємо на сайті Фонду імені Яцека Качмарського, «брила, з якої виготовлено пам’ятник, лежала в саду дому в Осовій, районі Ґданська, де він жив. Скелі були поєднані бронзовими струнами, які символізували струни гітари». Струни, однак, украли. Тож замість них у брилах витесано жолобки, що звужуються донизу й нагадують тріщини.
Незабутній
Час хвороби показав, зокрема, самому Качмарському, наскільки він важливий для своїх слухачів. Після його смерті ухвалено рішення заснувати Фонд імені Яцека Качмарського, щоб пропагувати його творчість і загалом демократичні цінності.
Ще одним заходом, що підтримував пам’ять про Яцека Качмарського, став фестиваль «Надія», який багато років проходив у Колобжезі. Спочатку він задумувався тільки як концерт пам’яті пісняра, але з часом захід розрісся й перетворився на конкурс молодих виконавців. Востаннє фестиваль проводили 2018 року.
У Качмарського досі є епігони — багато хто намагається навчитися так грати й співати, як він. Вони надривають горло, намагаючись імітувати його горлові крики, грають на перевернутих гітарах, прагнуть точно його скопіювати. До тієї міри, що іноді жартують: мовляв, Яцек Качмарський не був настільки автентичний, як вони. Є теж гурти, як-от Лодзько-Хойнувське тріо, які спеціалізуються на виконанні його пісень. Завдяки цьому шанувальники барда, часом занадто молоді, які не застали виступи самого Качмарського, мають змогу послухати концерти, хоч трохи схожі на ті, які давав пісняр.
Феномен. Людина, яка писала і співала поезію й на чиї виступи збиралися такі величезні натовпи слухачів, що сьогодні це можливо хіба що у випадку найбільших попзірок. Деякі шанувальники Качмарського знають сотні виконань його пісень і можуть дискутувати про відмінності між записами його пісень на платівках та концертним звучанням, а ще знають відповіді на такі запитання, як «скільки слів у найдовшому творі барда?»
Насамкінець залишаю вас зі словами, які він написав у «Прощанні з Окуджавою», але які міг би написати і в прощанні з собою:
Ця пісенька прощання
є піснею утрати.
З людьми прощавсь я востаннє —
втрачав світи багаті.
Й немає вже нічого,
лиш те, що ви співали!
Діждать кінця такого —
це все-таки немало.
P.S. Я думала, як бути з тим фактом, що захоплюватися російськими виконавцями сьогодні не зовсім доречне. Текст про Качмарського я почала писати перед 24 лютого. Самого барда вже 18 років немає серед нас. Ми можемо з великою долею ймовірности припускати, що він не підтримав би російсько-українську війну, і все ж, я вважаю, що не можу вписувати його у сучасний контекст. Не можна заперечувати, що Висоцький і Окуджава були для Качмарського важливими постатями, тому, пишучи про нього, важко приховати цей факт.
Під час написання статті я використовувала, зокрема, інформацію, розміщену на сайті Фонду імені Яцека Качмарського www.fundacja-kaczmarski.org та на сайті www.kaczmarski.art.pl.
Для уточнення дат я також використовувала хронологію, уміщену в біографії пера Кшиштофа Ґайди «Це мій шлях» (Wydawnictwo Dolnośląskie, 2009).
Переклав Андрій Савенець
