Серіал про життя Анни Валєнтинович міг би починатися однією з трьох сцен.

Перша. Перед сільською халупою зупиняється віз, запряжений кіньми. На ньому енергійний блондин. Перед хатою стоять чоловік, молода жінка та кілька босоногих дітлахів. Поляк приїхав за служницею та помічницею в господарстві. У нього вже працювала старша донька української родини Любчиків, але втекла додому, бо було важко. Молодша, 12-річна Анна, каже: «А я би впоралась».

Дівчина застрибує на віз і їде з поляком.

Друга сцена. Серпень 1980 року. Перед брамою Ґданської корабельні імені Лєніна людно. Неподалік на території величезного заводу стоїть хрест (і це в країні з панівною комуністичною ідеологією). Під ним пліч-о-пліч моляться Анна Валєнтинович та Лєх Валенса.

Остання сцена. Те саме село в Україні, з якого 55 років тому Анна поїхала з поляком. Старої хати вже немає, але господарство не надто змінилося. Анна Валєнтинович говорить рідній сестрі: «Якщо я помру тут, поховай мене на цвинтарі біля батьків. А якщо у Польщі — на мій похорон не приїжджайте».

* * *

Навесні 2020 року портрет Анни Валєнтинович — у тій же квітчастій сукні, що на знімках зі страйку 1980 року на тлі кранів корабельні — з’явився на альтернативній обкладинці тижневика Time.

Обкладинка тижневика Time. Джерело: пресматеріали

Американський журнал, який багато років присуджує звання «Людина року», так ушановував жінок зі всього світу, які відіграли в минулому столітті важливу роль. Серед них Індіра Ґанді, Мадлен Олбрайт, Елеонора Рузвельт, принцеса Діана, королева Єлизавета ІІ та Мерилін Монро.

Валєнтинович, яка стала жінкою року 1980, досі є символом опору комуністичній владі. Але її шлях розпочався з віри в систему, що будувалася в Польщі після Другої світової війни.

Для юної неосвіченої дівчини з Волині воєнне скитання закінчилося у Ґданську. У 50-х роках вона влаштувалася на Ґданську корабельню зварювальницею. Робота була важкою, але Анна Любчик (дівоче прізвище) відчула, що життя налагоджується. Праця давала гроші, житло й дитсадок для дитини. Вона повірила в пропагандистські гасла комуністів, які обіцяли створити у Польщі рай для робітників. Дівчина стала передовицею, її фотографії висіли на дошках пошани корабельні, про її заслуги писали журналісти, а керівництво нагороджувало відзнаками за важку працю. На верфі вона зустріла свого майбутнього чоловіка — слюсаря Казімєжа Валєнтиновича.

Минали роки, але польським робітникам не жилося краще. Валєнтинович захворіла на рак, тому перекваліфікувалася на кранівницю і почала менше заробляти. Вона була на корабельні, коли в грудні 1970 року міліція та військо за наказом влади розстріляли страйкарів, які протестували проти підвищення цін на харчі.

Анна Валєнтинович

З вікон відомчої лікарні звісили білі простирадла з червоними хрестами, намальованими кров’ю вбитих.

Анна Валєнтинович зв’язалася з нелегальною опозиційною групою — Вільними профспілками узбережжя. Невдовзі її прізвище потрапило до секретних звітів Служби безпеки, а її справа отримала кодову назву «Кранівниця». Почалися арешти, обшуки та цькування на роботі.

Зі звіту офіцера Служби безпеки

Валєнтинович Анна […] має намір використати приїзд Папи Римського до Польщі, щоб популяризувати діяльність антисоціалістичних груп та залучити до них нових прихильників із Ґданської корабельні імені Лєніна.

Пізніше Служба безпеки так аргументує вирок інтернувати опозиціонерку:

З документації Служби безпеки

Попередня діяльність А. Валєнтинович і її здібності організовувати великі групи свідчать про наміри створити незалежний від влади директивний центр, здатний саботувати розпорядження та рішення політично-адміністративних органів влади.

З 1979 року Служба безпеки та керівництво корабельні вели гру, спрямовану на переслідування непокірної кранівниці: переводили в інший відділ, не дозволяли повернутися на своє робоче місце, замикали у роздягальні. Валєнтинович боролася в суді, але безрезультатно. На початку серпня 1980 року, за п’ять місяців до виходу на пенсію, її звільнили з корабельні за «дисциплінарні порушення». Дирекція взяла на озброєння те, що одного дня Валєнтинович не з’явилася на вказаному їй робочому місці. А вона натомість стверджувала, що мала медичну довідку, згідно з якою не могла там працювати. Через багато років Анна Валєнтинович розповіла письменникові Томашеві Яструну:

Анна Валєнтинович

Я йшла вулицями Ґданська, опустивши голову, почувалася, як побита собака, геть розбита. Я ніби чула власні слова, сказані десятки років тому: ніхто ніколи не матиме підстав звільнити мене з роботи. А зараз 52-га стаття! Мене вигнали за саботаж, пияцтво та крадіжку. І як жити без корабельні? Це кінець.

Історію Анни Валєнтинович використали колеги з опозиції, щоб підбурити до страйку робітників Ґданської корабельні. До протесту долучилися сотні заводів із усієї Польщі. Через два тижні влада Польської Народної Республіки підписала угоду зі страйкарями й погодилася на створення незалежної профспілки. У країні, підконтрольній Радянському Союзу, це була безпрецедентна подія.

Валєнтинович брала участь у страйку від першого до останнього дня і була однією з підписантів історичної угоди. Вона доклала зусиль до створення «Солідарності», яка згодом об’єднала 10 млн поляків.

Навесні 2010 року під Смоленськом розбився польський літак, на борту якого перебували президент із дружиною, парламентарі, командири, керівники державних установ, духовенство та ветерани. Вони летіли на урочистості, присвячені 70-й річниці Катинського злочину. Усі пасажири та члени екіпажу (96 людей) загинули. Анна Валєнтинович теж серед жертв.

Анна Валєнтинович. Фото: Адам Варзава / Forum

Українські журналісти про смерть Валєнтинович писали: «Загинула українка, яка змінила долю Польщі». Незважаючи на цю згадку, українське походження легенди «Солідарності» лишилося непоміченим. Тривала національна жалоба, в Польщу одні за одними прилітали літаки з тілами загиблих у катастрофі, ЗМІ були перейняті достроковими президентськими виборами.

Через шість років у Рівне приїхав історик із Ґданського університету, професор Ігор Галагіда. Під час роботи в архіві він вирішив перевірити історію родини Валєнтинович. Пошуки привели його в село Садове. Там він поспілкувався з сестрою Анни Ольгою та братом Василем. Цей факт виявився неочікуваним, адже Валєнтинович ніколи публічно не згадувала про найближчих родичів. Вона стверджувала, що її близькі загинули у війні.

Історію перших кільканадцяти років її життя Ігор Галагіда розкрив у статті «Невідоме дитинство Анни Валєнтинович», яка з’явилася у віснику польського Інституту національної пам’яті. Факти зі статті не збігалися з офіційною біографією Анни Валєнтинович, представленою в енциклопедіях, підручниках і книгах з історії. Згідно зі спрощеною офіційною історією, Валєнтинович народилася в польській католицькій родині в Рівному, батьки померли невдовзі після початку Другої світової, а єдиний брат був депортований у Радянський Союз і ніколи звідти не повернувся.

* * *

Цю загадку ми намагалися розгадати з Мареком Стерлінґовим, збираючи матеріал для біографії Анни Валєнтинович. Подорож до України, зустрічі з родичами та пошуки в архівах допомогли відтворити долю активістки «Солідарності» та історію її родини, яку вона не розкривала.

Анна народилася 1929 року в селі Сінне (зараз Садове), неподалік Рівного, у багатодітній селянській родині Любчиків. Її батьків звали Назар та Пріська (уроджена Пашковець). Старший брат Іван був сином Пріськи від першого шлюбу. Сім’я належала до протестантської спільноти штундистів, які з’явилися на Волині у другій половині ХІХ століття. Анна Валєнтинович, віддана католичка в дорослому житті, була охрещена лише в 1960-х, коли виходила заміж. Запис про це можна знайти у книгах парафії Найсвятішого серця Ісуса в Ґданську.

Мати Анни померла, коли дівчинці було вісім. Батько одружився вдруге. Почалася Друга світова війна й Любчики, які до того жили бідно, але якось перебивалися, тепер злидарювали. Старша сестра Ольга пішла служницею до Едмунда та Валєнтини Телєсницьких — заможної польської родини з сусіднього села Пустомити.

Ольга Любчик, 2018. Фото: Дорота Карась

Ольга, з якою 2018 року ми розмовляли у селі Садове, згадувала перебування у поляків як винятково важке.

Ольга Любчик

До столу мене не запрошували. Я їла картоплю, яку готувала для свиней. Місця в домі було достатньо, але мені наказали спати під піччю. Не дали навіть подушки. Один ватник я клала під голову, а другим вкривалася. Так і спала. Врешті не витримала і втекла додому.

Едмунд Телєсницький знову з’явився у Любчиків. Цього разу в служниці пішла молодша на три роки від Ольги Анна. Був 1941 рік.

Через два роки на Волині розпочалася різанина, яку розгорнули українські націоналісти. З УПА співпрацював старший брат Анни, Іван. Наприкінці війни совєтський суд заслав його на каторгу на 15 років.

Телєсницькі залишили Пустомити влітку 1943 року. Невідомо, чи хтось попередив їх про напад, чи вони самі вирішили втекти. Вони забрали з собою й українську служницю. Незабаром після від’їзду Телєсницьких упівці спалили їхній будинок, а всіх поляків, які лишилися в маєтку, вбили.

Узимку 1943–1944 років Телєсницькі дісталися до Рівного, куди з’їжджалися поляки з багатьох місць, втікаючи від нападів українських націоналістів. Звідти, підкупивши німецьких вартових, вантажним потягом сім’я дісталася до Варшави. Чому вони забрали Анну із собою? Можливо, хотіли їй допомогти, бо німці тоді захопили село Сінне і вбили усіх мешканців. Родина Любчиків вижила, бо сховалася у лісі. Можливо, Телєсницькі непокоїлися, що дівчина залишилася зовсім одна. Хоча рідні Анни гадають інакше: на їхню думку, польська родина викрала сестру, щоб використовувати для важкої праці.

До кінця війни Телєсницькі разом із Анною мешкали у родича в лісничій хаті в Мальцовізні. 1945 року вони переїхали в Ґданськ. Наступні п’ять років Валєнтинович працювала в їхньому господарстві. А коли пішла від них, заробляла на життя нянею, хатньою робітницею, працювала на маргаринній фабриці. 1950 року влаштувалася на Ґданську корабельню. Тоді вона виробила документи, яких їй бракувало. За новим свідоцтвом про народження, завіреним повітовим судом, Анна Любчик народилася у Рівному, її батьків звали Ян та Алєксандра, а єдиного брата — Анджей. Цей факт у повітовому суді підтвердило двоє свідків. У післявоєнному хаосі, коли мільйони людей мігрували, втрачали та повертали домівки й близьких, такої зміни даних просто не помітили.

* * *

Чому Валєнтинович стерла з документів українську родину і витворила для себе польську ідентичність? Відповідь можна шукати в повоєнній ворожості поляків до українців, у свіжій пам’яті про злочини УПА на Волині та Східній Малопольщі. Від своєї господарки Валєнтини Телєсницької Анна почула пораду, яку згодом переповіла журналістці Яніні Янковській: «Не слухай цих людей. Це кашуби, підлий народ, вони хочуть тобі зашкодити. Ніхто не подбає про тебе так, як ми. Тільки тут ти у безпеці» Ця аудіорозмова з 1983 року ніколи не була опублікована. Відразу після її запису журналістку заарештували, а плівки вдалося віднайти тільки 2019-го..

Вона могла взяти ці слова до серця, коли починала самостійне життя. Польське походження спростило їй цей шлях.

Свою родину Валєнтинович зустріла знову через 55 років. Її розшукували рідні, які залишилися на Волині. Їм допоміг історик із Тернополя Єфрем Гасай. Анна повернулася в рідне село й зустрілася з близькими. Вона не побачила батька: Назар Любчик помер за кільканадцять місяців до її приїзду. Похований на цвинтарі у селі Садове.

Могила Назара Любчика і Марії Любчик. Фото: Дорота Карась

Ольга Любчик розповідала, що, обійнявши могилу батька, Анна Валєнтинович зі сльозами на очах промовляла:

Анна Валєнтинович

Простіть мені, тату, що не повернулася раніше, не розшукала вас. На це були різні причини. Недоля розлучила нас навіки, та я вдячна вам, що ви мене шукали.

У наступні роки Валєнтинович регулярно відвідувала свою родину в Україні та допомагала родичам. Її старша сестра Ольга відвідала її в Ґданську. Вони планували зустрітися влітку 2010 року. Після смерті Анни родичі привезли з могили у Польщі землю та організували символічний похорон у церкві.

2020 року на території Посольства Польщі в Києві відкрили погруддя Анни Валєнтинович.

Переклала Ірена Шевченко