Зараз Аліні — 22, Міхаіл старший за неї на кілька років. 2020-го вони одружилися, а через пару місяців поїхали з Білорусі, рятуючись від кримінального переслідування з політичних мотивів, тому імена наших співрозмовників змінені. Спочатку пара жила в Україні, потім переїхала до Польщі.
Влітку 2021-го Аліна повернулася до України: були нагальні справи, які вимагали її присутності. У Луганській області в дівчини мешкає сім’я тітки, там вона зустріла війну. Згадує, що 25-го лютого регіон почали обстрілювати сильніше, і вона поїхала до Харкова: думала, там безпечніше, до того ж у місцевому польському консульстві знаходився її паспорт, який вона здала незадовго до війни, щоби продовжити візу.
Дорога з Харкова. «Нас почали обстрілювати»
Через кілька днів туди ж приїхала її тітка зі своїм 14-річним сином, але місто бомбардували, тож родина вирішила вибиратися. Ледве вдалося знайти автівку. Харків вони покинули 7 березня, їхали із закритими шторками під звуки вибухів та пострілів.
— Це було дуже страшно. Ти боїшся, що може прилетіти в твою машину. Ми забрали з собою речі з бомбосховища, на заправці зняли гроші з картки, щоби заплатити водієві, купили воду та продукти на пару днів. Їхали лісами, покинутими селами, через українські блокпости.
Їхали в бік Полтави. Загалом від Харкова дорога туди займає понад дві години, проте родина Аліни провела в дорозі добу, так і не діставшись міста. Українські військові, згадує дівчина, попереджали про небезпеку, просили зупинятися під час комендантської години. Після одного з блокпостів дівчина написала чоловікові: «Нас почали обстрілювати. Вояки нас урятували, відвезли до бункера». Ці фото з того бункера, — єдині, які вдалося відправити чоловікові з цієї поїздки.
Фотографії з бункера. Джерело: особистий архів героїніНочували в селі Карпиха Полтавської області. Зранку вирушили далі. Автівка звернула на ґрунтову дорогу. Як їхали, дівчина згадати не може: зв’язку не було, за дорогою по онлайн-мапах не простежиш. Пам’ятає тільки, що проїхали лісом хвилин 20, а потім водій різко загальмував. Далі Аліна розповідає у сльозах.
— Нас розвернуло. Підскочили військові. Почали витягувати нас із машини, наставили зброю, спочатку наказали лягти обличчям до землі. Потім підняли, натягнули на голову чи то мішки, чи то пакети, сказали не видавати ні звуку, бо пристрелять. Завели в машину, вона дуже гула. І так ми їхали години дві. За відчуттями — лісом: машина сильно стрибала, мабуть, на ямках.
У цю мить я попрощалася з життям. Подумки, знаєте, підготувалася до того, що зараз нас кудись завезуть, куля в лоб — і ми там залишимося, ніхто навіть не знатиме.
Це такий пекельний страх — тебе трусить, усе всередині перевертається. Було страшно навіть слово сказати цим військовим — ми всі їхали мовчки. Я задихалася, було мало повітря, ми дихали з перервами, бо страшно, тільки плачеш.
Аліна згадує, що чула, як поруч плакав її двоюрідний брат, син тітки.
— У нього, знаєте, був великий стрес ще у Харкові: на їхній приїзд у бомбосховище дуже різко відреагували люди, бо тітка — громадянка Росії, хоч і давно живе в Україні, на підконтрольній Україні території, заміжня за українцем. Це зачепило якусь жінку, і вона накинулася на тітку, сильно штовхнула її сина. Тоді він дуже злякався, а тут ця ситуація. Я чула, як він шморгав носом, але намагався тихо, беззвучно плакати. І ми всі сиділи в шоці від жаху. У нас текли соплі, лилися сльози, але витерти, втягнути все це в себе ми не могли — було страшно видати бодай звук.
У полоні. «Коли хтось із дітей плакав, вони заходили і кричали: “Заткніть своїх шмаркачів!”»
— Коли машина зупинилася, нас вивели, відібрали телефони (у мене якимось дивом він залишився), гроші, завели до якогось приміщення, по черзі з кожного познімали мішки і жбурляли туди, наче якусь річ. Я розплющила очі, почула дитячий плач і побачила силуети людей. Там були тільки гасові лампи, нічого не можна було роздивитися. Люди самі не знали, де вони, що відбувається. Дехто тільки розповів, що вони пробули там близько трьох діб до нашого приїзду.
Аліна вважає, що військові, які їх зупинили й захопили, були росіянами.
— Я зрозуміла за їхнім мовленням, діалектом — я знаю, як говорять у Росії. Вони всі розмовляли однаково. І потім, коли нас витягли з машини, ми помітили форму. Чоловік тітки — військовий, зараз воює, тому вона знає, як виглядає українська форма. А це були російські війська. Ну, і на броньованій машині був знак «Z».
У приміщенні, наскільки змогла підрахувати дівчина, сиділо близько 60 людей. Здебільшого жінки та діти, було п’ятеро чи шестеро чоловіків. Ось як вона описує це місце та перебування в ньому:
— Це як занедбана землянка, катакомби якісь, як у лісі. Підлога — земля. Сирі, зацвілі й дуже старі бетонні стіни, напівкругла стеля. Місця було дуже мало — ми сиділи одне на одному. Дуже холодно, сильно замерзали ноги, люди знімали куртки, кофти та віддавали дітям, намагалися їх більше закутати, а самі тулилися одне до одного, щоби було тепліше. Замість туалету ми мали відро, вранці його виносили військові. Спати в цьому всьому було неможливо.
Усі наші продукти та речі залишилися в машині. Кілька жінок мали трохи їжі в сумках — її віддавали дітям. Військові приносили п’ятилітрові бутлі води. Це все.
Дуже хотілося їсти. Організм ослаб. Коли я намагалася підвестися, сильно паморочилося в голові. У мене була температура (я захворіла ще в Харкові, а ліків у підвалі, де ми сиділи, не було). Восени я тяжко перехворіла на ковід, через ускладнення сильно боліла нога, тому я не могла рухатися, відчувала пекельний біль. Це було жахливо. Всі втратили надію, не сподівалися, що нас звільнять, що ми виживемо.
Обгорілий російський танк, Київська область. Джерело: ReutersЗа словами дівчини, військові їм нічого не пояснювали:
— Вони заходили до нас приблизно що п’ять годин, світили на всіх ліхтариком — може, перевіряли, щоб ніхто не вибрався. Заходив один, ще двоє стояли [на вході] зі спрямованими на нас автоматами. Коли було дуже шумно або хтось із дітей плакав, вони заходили і кричали: «Заткніть своїх шмаркачів!» Вимагали, щоби була тиша. А ми й не розмовляли — було страшно. З нами сидів хлопчик років трьох, він не міг говорити, решті дітей на вигляд було від 7 до 15 років. Дорослі намагалися знайти їм заняття. Коли заходили військові, діти ховалися за спини матерів. Вони знали: якщо заходить дядько, плакати не можна. Від усього цього в мене розривалося серце: сидиш і бачиш, як ці діти плачуть, думаєш: за що? Ну, от за що? Адже діти взагалі ні в чому не винні!
10 березня о 14:16 за Києвом Аліні вдалося відправити чоловікові єдине повідомлення: «Ми в полоні».
— Зв’язку не було, єдине, ми знайшли якусь виїмку, з’явилася буквально одна паличка інтернету. Хотілося написати чоловікові, що я його люблю, що буду поруч, навіть якщо мене не стане. Я встигла написати, що ми в полоні у росіян, ми ще зідзвонились на кілька секунд, і зв’язок зник. Але тоді хоча би з’явилася надія, що нас врятують — адже бодай хтось знає, що з нами, де ми приблизно можемо перебувати.
Живий щит. «Нас вишикували в шеренги, від матерів відривали дітей»
Скільки часу Аліна з близькими провели у підвалі, вона не пам’ятає: на вулицю нікого не випускали, у приміщенні було темно, час неможливо було відстежити. Приблизно його підрахували за повідомленнями чоловіку: вранці 9 березня Аліна потрапила в полон, а про те, що їх визволили, вона йому написала 14 березня о 03:29 за київським часом.
До визволення, за словами дівчини, російські військові використовували людей як щит.
— Ми вже читали про такі випадки в новинах, і я була, мабуть, морально до цього готова. Поки ми сиділи у цьому підвалі, я думала, що нас можуть убити, пустити на заміновані території, підпалити. Коли нас звідти швидко вивели, був вечір. Військові були в масках, як у ОМОН-а, в деяких в очах я бачила страх, але в багатьох — шалену лють.
Нас як цуценят викидали надвір. Від матерів відривали дітей і ставили на початок колони.
Коли жінки вимагали віддати їм дітей, військові кричали: «Заткнися, с***, інакше пристрелю». Вимагали, щоб усі мовчали: «Якщо буде хоч один зайвий звук — зловиш кулю».
Нас вишикували у довгі шеренги: першими — діти, за ними — жінки (ми з тіткою стояли в другому ряду прямо за дітьми), останніми йшли чоловіки. Нам сказали йти вперед. Військові стали за нами. Скільки їх було, я не знаю: нам сказали не озиратися. Маленькі діти навіть не плакали — вони видавали звуки, знаєте, схожі на щеняче виття. І це було найжахливіше: хотілося просто закрити собою цю дитину, і вже було все одно: застрелять чи не застрелять.
Аліна каже, що не чула, щоб позаду їхала якась військова техніка. За її словами, броньовані машини, які вона бачила, залишилися на тій тимчасовій стоянці.
— Ми йшли дуже повільно. Мене з обох боків підтримували, бо мені було важко пересуватися, боліла нога, сама я б не дійшла. Інші були і фізично, і морально виснажені. Всіх мучило відчуття, ніби нас ведуть на смерть. Потім ми почули вибух. Від страху присіли, але нас змусили встати і йти вперед. Ми вже зрозуміли, що щось починається.
Наступні події Аліна описує як перестрілку між українськими та російськими військовими.
— Ми пройшли ще, може, метрів 500, почули перший постріл, а далі все як у кошмарі. Почали стріляти. Пам’ятаю, я впала, накрила собою хлопчика років восьми. Я вже розуміла, що позаду йде бій. Жінки так само закривали собою дітей. Далі я вже нічого не бачила. Якийсь чоловік різко крикнув: «С***!» Я почула його стогін, а потім настала тиша. Мабуть, його поранили. За кілька людей від мене жінка встигла прошепотіти дитині, що її поранили. І далі стан такий, знаєте, начебто ти зомліваєш, нічого не усвідомлюєш. Діти дуже плакали. Я навіть не знаю, якими словами це все описати.
Скоріш за все, як припускає Аліна, це українська армія стріляла по російських військових.
— Стріляли ніби здалеку, десь позаду. Я не можу це описати, все було як у тумані. Але стріляли точно ззаду, попереду в нас ніхто не стріляв. Військові, які вели нас, кричали: «Встаньте, с***!» Але потім ніби розосередилися, все різко затихло. Десь було чутно важкі машини.
Потім до нас підійшли українські військові: «Вставайте, не бійтеся». А ми закричали, злякалися: подумали, що це Росія і в нас стрілятимуть.
Військові просто піднімали жінок, одна з них кричала: «Не чіпайте мене, у мене дитина!» Ми просто не розуміли, що це вже наші, що все закінчилося.
Насправді зрозуміти було неважко: ці воєнні розмовляли українською.
— Почали підходити, простягали руку, допомагали підвестися, дітей брали на руки. Пам’ятаю, я не могла встати, падала, і мене в машину понесли на руках. Туди по черзі садили людей, які були зі мною. Коли всіх завели, тітка спитала, де чоловік, який був із нами, водій, ми описали його синю куртку. Нам сказали, що він загинув. Двом пораненим жінкам, коли нас привезли, допомагали військові лікарі. В однієї зачепило плече, другій влучило в живіт — її кудись відвезли.
Російські військові, які вели полонених на місце перестрілки, скоріш за все загинули.
— Коли нас піднімали, я бачила, що ці військові лежать. То були трупи, наскільки я розумію. При світлі фар я помітила тіло хлопця, на вигляд, може, до 25 років. Багато крові. Їх було шкода. Хоч і розумієш, як вони до тебе ставилися, але по-людськи бачити трупи таких молодих людей — жахливо. Розумієш, що в них десь є сім’ї, матері. Так, це війна, вона не щадить нікого, але це жахливо.
У (відносній) безпеці. «Не хвилюйтесь, у нас теж сім’ї»
Місце, куди привезли людей, Аліна описує як військово-польовий табір у лісі. За її словами, там усіх оглянули, відвели до великого намету.
— Нам дали попити, дітям військові приносили солодощі, фрукти, хто що мав. Там лежали матраци, але поспати за весь час мені вдалося, може, години дві. У якогось українського військового я попросила зарядку (вона так і лишилась у мене), змогла написати чоловікові. Світло там було не завжди, але іноді мені давали зарядити телефон портативною зарядкою. Усі намагалися написати рідним та сказати, що вони живі. Українці не пояснювали, що трапилося, просто заспокоювали нас. Говорили, що за нами приїде автобус, усіх завезуть на вокзал у Полтаву та посадять на евакуаційний потяг.
З табору людей вивезли за кілька днів уранці, згадує Аліна. Автобуси супроводжували військові.
— Вони нас заспокоювали: «Не хвилюйтесь, у нас теж сім’ї. Ми скоро переможемо, і ви зможете повернутися додому». Але все одно було страшно — ми боялися, що все може повторитися, що нас обстріляють, що українські військові теж виставлять нас живим щитом. Хоча ми бачили, що ставлення до нас нормальне, що з нами поводяться по-людськи. У Полтаві нас посадили на поїзд до Львова, звідти я дісталася польського кордону. Я видихнула і зрозуміла, що все закінчилося, тільки коли опинилася вже на польському боці. Це було 19 березня. Мене зустріли чоловік та його друг.
Залізничний львівський вокзал. Джерело: ReutersУдома. «Іноді хочеться повернутися туди, взяти рушницю й піти воювати самій»
Ми розмовляли з Аліною наприкінці березня. Хоча дівчина вже понад десять днів удома поруч із чоловіком, вона ніяк не може відійти від того, що сталося.
— Мені досі важко. Їсти не хочеться. Коли засинаєш, перед очима стоїть усе, що відбувалося, сняться моторошні кошмари. Поспати виходить годину-дві. Нон-стоп читаю новини, пишу рідним, дізнаюся, чи вони живі. І так — цілодобово. У Харкові мені не встигли відкрити візу, звідти мій паспорт відправили до Львова, там я забрала його без візи. Тож зараз треба розбиратися з легалізацією у Польщі. Я не знаю, чи дозволять мені залишитись. І це все морально вбиває.
Війна на цьому для Аліни також не закінчилася. Її рідні, тітка із сином, не поїхали з нею — залишилися в Полтаві, а звідти евакуаційними автобусами поїхали додому на Луганщину.
— В Україні воює її чоловік, і вона не хоче їхати. Сказала: що буде, то буде. Я поїхала, але в Україні дорогі мені люди переживають усе це пекло, сидять у підвалі. Іноді хочеться повернутися туди, взяти рушницю й піти воювати самій. Іноді це відпускає, але днями тітка зателефонувала і сказала, що її чоловіка поранили. Він і його товариш по службі не виходять на зв’язок уже шосту добу, ми не знаємо, де він, чи живий.
Я зідзвонююсь з ними й чую, як десь там стріляють, а вони самі бояться кожного шереху. Вони не мають їжі, грошей, щось купити в магазині — проблема. Вони там просто у казані. Від їхнього міста майже нічого не залишилося. Вони кажуть: «Аліно, молися за нас, ми живемо, поки є сили». І здається: краще б я була там, я могла б їх обійняти, просто бути поруч. Ворогу не побажаєш такого, — зі сльозами каже Аліна. — Не знаю, як із цим жити далі. Напевно, ці спогади та біль зі мною назавжди.
