Мистецтво витонченої недбалості
У трактаті «Польський придворний» (Dworzanin polski, 1566) Лукаша Ґурніцького — польській адаптації «Придворного» (Il Cortegiano, 1528) Бальдасаре Кастільйоне — один із учасників бесіди про товариські розваги ідеального придворного висловлює думку про те, що той, хто хоче досягти майстерності в шахах.
Він мусить докласти силу-силенну старань, змарнувати дуже багато часу, наче б то вправляється у якійсь поважній науці. І врешті-решт, коли вивчить усе, що можна, то що він вміє? Грати в гру, та й то ще не досконало. А тому, я так розумію, що шахи краще знати посередньо, ніж бути в них великим майстром. Тоді як у всіх інших науках та ремеслах краще перевершити міру і бути серед найкращих. Тут і далі переклади — Валерія Бутевича.
Ґурніцький, який при дворі короля Сиґізмунда ІІ Авґуста був його секретарем і бібліотекарем, вважав шахи корисною товариською грою, що тренує розум, проте пересторога від надмірного захоплення нею пов’язана не лише з марнотратством часу, але й із принципом, який він називає словом niedbałość (недбалість) — польським відповідником sprezzatura (витончена недбалість, невимушеність) Кастільйоне. Ідеальний придворний мусить робити все з удаваною недбалістю й невимушеною грацією, приховуючи, що докладає до справи зусилля.
Той справжній майстер, хто вміє приховати майстерність.
Проте деякі придворні й шляхтичі ставилися до шахів куди серйозніше — як до справжньої науки. Показовою в цьому сенсі є дещо кумедна сцена, описана в XVII столітті ректором Яґеллонського університету Яном Брожеком. Він згадує, що філолог і професор математики Станіслав Ґжепський у карнавальний період запитав свого студента Валентія Фонтану (який згодом теж стане ректором університету), чи той уміє грати в шахи. Коли Валентій підтвердив, професор запропонував: «Давай почитаємо про них у Віди». Вони взяли зі столу латинську поему італійського гуманіста Марко Джироламо Віди і розставили на шахівниці фігури. Потім почали читати вірші вголос і крок за кроком розігрували описані в поемі ходи. Коли Фонтана вигравав, то пив pro victoria (за перемогу), коли ж програвав — pro poena (як покарання).
У цьому анекдоті йдеться про справжній бестселер XVI століття — поему «Гра в шахи» (Scacchia ludus, 1527). Створена вишуканим гекзаметром у стилі Вергілія, вона описувала шахову партію між олімпійськими богами — Аполлоном та Меркурієм. Що цікаво, твір не лише розважав, а й пояснював правила гри, тож міг слугувати як своєрідний підручник для початківців. Героїко-комічний жанр, у якому в піднесеному епічному стилі зображувався «низький» предмет — настільна гра — виявився блискучим рішенням: впродовж трьох століть латиномовний твір перекладали, наслідували і цитували у всій Європі.
Поема «Гра в шахи». Джерело: Національна центральна бібліотека Флоренції / Internet ArchiveШахова муза Кохановського
Польську версію під назвою «Шахи» написав Ян Кохановський, Ян Кохановський (1530–1584) — польський поет епохи Відродження, один із творців нової польської літературної мови. Автор ліричних віршів, сатир, драм. Його творчість справила визначальний вплив на розвиток польської літератури. який, найімовірніше, познайомився з латинським оригіналом у роки свого навчання в Падуанському університеті. На це натякає згадка про Віду в останніх рядках поеми, де, згідно з античною традицією, творча праця уподібнюється до небезпечного морського плавання, а завершення твору — до щасливого причалення до берега:
Мені вже час до берега пристати,
щоб від бігу трохи відпочинок мати,
зійшовши з моря, де я Віду перейняв,
що хвилями Італії блукав,
співаючи віршами про двобої,
де не потрібно ні броні, ні зброї.
Перше видання з’явилося друком у краківській друкарні Мацєя Вижбєти, і відтоді твір набув виняткової популярності: упродовж століття його перевидавали понад 15 разів. Поціновувачі поезії ставили його в один ряд з іншими шедеврами Кохановського: «Відмовою грецьким послам» (Odprawa posłów greckich, 1578), «Псалтирем Давидовим» (Psałterz Dawidów, 1579) і «Елегіями» (Treny, 1580).
Поема вплинула і на репутацію Яна Кохановського, про що промовисто свідчить картина Яна Матейки «Бабінська республіка» (Rzeczpospolita Babińska, 1881), яка зображує літературно-товариський гурток, що збирався у маєтку Бабін Бабін — село поблизу Любліна, де в XVI–XVII століттях діяла так звана Бабінська республіка — жартівливе літературно-шляхетське товариство, учасники якого пародіювали державні установи, присвоюючи одне одному вигадані уряди за дотепність і почуття гумору. — своєрідна шляхетська карнавальна республіка, де кожен отримував пародійний уряд відповідно до своїх вад і чеснот. Матейко зібрав на одному полотні найяскравіших представників польського Ренесансу, використовуючи улюблений принцип асинхронізму — свідомого суміщення на постатей, що насправді жили в різний час, — а молодого Кохановського представив замисленим саме над шахівницею.
Картина Яна Матейки «Бабінська республіка». Джерело: Національний музей у Варшаві / WikipediaПоема «Шахи» довго сприймалася лише як переклад твору Віди. Так, наприклад, Адам Міцкевич у вірші «Шашки» (Warcaby, 1819/1822) звертається до італійського гуманіста:
О Відо! Якби мав я твій пензель багатий,
що так майстерно в польські перевдягся шати!
Дозволь, твоїм ідучи слідом відкриття,
надати й моїм віршам блиску та життя.
Адам Міцкевич залишив нам і свій коментар цих рядків.
Шахи італійського поета Віди, взірцево перекладені Яном Кохановським.
Насправді ж це твердження помилкове, адже «Шахи» — не переклад, а творча адаптація. Довів це класичний філолог Станіслав Вітковський, який порівняв обидва тексти. У першому виданні поема Кохановського разом із присвятою, що слугує вступом, налічує 602 рядки. Повністю оригінальними є 268 рядків. Решта 334 — запозичені, наслідувані або прямо перекладені з латиномовної поеми Віди, яка налічує 658 рядків. Проте Вітковський зазначає, що запозичення стосуються переважно другорядних деталей — опису правил гри, ходів фігур та самого перебігу партії, тоді як загальний сюжетний план поеми — оригінальний витвір польського поета.
Полеміка польської та італійської поем
Спершу розглянемо шахові правила. Наприкінці XV століття гра пережила справжню революцію, яка почалася з Каталонії та швидко поширилася усією Європою. У «Scacchia ludus» викладені реформовані правила, які по суті є сучасними шаховими правилами, а Кохановський слідом за Відою пропагує їх у Речі Посполитій. Ключова інновація стосувалася ферзя, або королеви. До цього королева ходила лише на одне поле по діагоналі і була посередньою фігурою, натомість тепер вона отримала право рухатися в будь-якому напрямку на довільну кількість полів, ставши найсильнішою бойовою одиницею. Цей варіант шахів почали називати scacchi alla rabiosa, що з італійської перекладається як «шалені шахи». Віда прямо називає королеву шаленою — regina furens.
Проте королева, шалена духом, найкраща частина війська, рухається вперед, назад, праворуч і ліворуч.
Натомість Кохановський, який королеву між іншим називає бабою, панею, королевською коханкою, негритянкою (чорна королева), відьмою, передає шаленство описово, акцентуючи на її невгамовній силі.
Бабі під руку краще не попадати:
і в обличчя вдарить,
і в спину,
і збоку кинеться.
Решта фігур ходить так само, як у сучасних шахах. Тура зветься у Кохановського Рохом (roch — від перського слова на позначення бойової колісниці) або Слоном — бо в середньовічній іконографії цю фігуру зображали як бойового слона з вежею на спині. Кінь — Рицарем або Вершником. Слон — Попом, Єпископом, Священником, Монахом або Фенрихом (fenrych — від німецького слова на позначення прапороносця). Пішак — Піхотою, Драбом, Придворним або Служебницею.
Відмінностей від сучасних правил дві. Перша — рокіровки у сучасному розумінні поема ще не знає: замість неї Кохановський описує середньовічний saltus — «стрибок короля», коли монарх міг одноразово перескочити через кілька полів, немов утікаючи на кухню. Друга — пішак, досягнувши останньої горизонталі, стає королевою, але шаху одразу не дає.
Кохановський полемізував у поемі з тими, хто, спираючись на авторитет португальського майстра Педро Дам’яна, вважав миттєвий шах законним. Та з історичного погляду Кохановський програв цю суперечку: сучасні правила дозволяють пішаку давати шах у момент перетворення.
Ян Кохановський. Джерело: Національна цифрова бібліотека POLONAАполлон проти Меркурія
Що ж стосується сюжетних відмінностей поем, то у Віди партія між Аполлоном і Меркурієм — звичайна розвага після бенкету, олімпійське видовище, організоване Океаном і санкціоноване Юпітером. Суперників обирає Юпітер, і для обох це радше виконання батьківського наказу, ніж справжнє змагання. Нагорода переможцю партії обіцяна, але яка саме — сказано розпливчасто. У фінальному епізоді поеми Меркурій отримує як переможець кадуцей — жезл, який і так є його божественним атрибутом.
Кохановський запозичив у свого латинського попередника лише каркас, замінивши античні атрибути на сучасний йому двірський антураж і сюжетну схему рицарського роману. Король Данії Тарсес мав надзвичайно вродливу доньку Анну, в яку були закохані два іноземних придворні — Божуй і Фьодор, що віддавна служили при королівському дворі. Ті двоє так змагалися за прихильність батька і доньки, що врешті посварилися і вирішили розсудити справу поєдинком на мечах. Тарсес, не бажаючи кровопролиття при дворі й не знаючи, кому з двох віддати перевагу, запропонував замість поєдинку шахову партію. Отже, замість Олімпу бачимо у Кохановського королівський двір, замість богів — шляхтичів, замість туманної нагороди — руку королівни, а Божуй і Фьодор по-справжньому вмотивовані до змагання.
Кольори визначив жереб: Божую випали білі фігури, Фьодору — чорні. Право першого ходу також розіграли — тоді воно ще не було закріплене за білими і перевагу його не усвідомлювали. Партія йшла з перемінним успіхом і не без кумедних пригод: обидва суперники вдавалися до хитрощів. Божуй, наприклад, непомітно повернув на дошку збитого слона і поставив його на порожнє поле, сподіваючись, що ніхто не помітить. Фьодор помітив і висміяв суперника, який ще намагався вдати, що просто помилився.
Якоїсь миті спалахнула суперечка щодо правила, яке досі діє у класичних шахах: Божуй торкнувся фігури і хотів відіграти хід назад, але Фьодор непохитно нагадав йому правило: «Чого торкнувся, тим й ходи, як в давнину робили». Поступово становище Фьодора погіршилося і він опинився перед неминучим матом, тож, щоб відтягнути поразку, наполіг на перенесенні партії на наступний день. Шахівницю залишили під охороною, і всі розійшлися на відпочинок.
Любовні шахові перипетії
І ось тут проявляється найважливіша інновація сюжету: у Кохановського шахівниця стає ареною любовної інтриги. Виявляється, Анна таємно закохана у Фьодора — і саме це вносить у шаховий поєдинок драматичну напругу. Вночі вона таємними коридорами пробирається до кімнати із шахівницею, вивчає позицію, знаходить рятівну матову комбінацію і залишає Фьодору зашифровану пораду. Потім обертає туру рогами в бік білого короля — і виходить, заливаючись сльозами. Роги тут — не ікла слона, як помилково вважали деякі коментатори, а характерні виступи самої вежі, добре помітні на шахових фігурах XIII–XVI століть: саме так Анна показує Фьодору, з якої клітинки починається комбінація.
Зранку Фьодор помічає, що тура стоїть інакше, ніж він її залишив, розуміє, що це не випадковість, розшифровує підказку і дає супернику мат в три ходи. Божуй покидає королівський двір без прощання, а Анна одружується зі своїм коханим.
На відміну від банального мату ферзем й королем, яким Віда закінчує свою поему, Кохановський використав у фіналі справжню шахову задачу, відому в шаховій літературі ще з часів Середньовіччя — так званий мат Діларам. Звернув увагу на це український візантолог Ігор Шевченко: порівнявши позицію у «Шахах» із давніми рукописами шахових задач, він висунув переконливу гіпотезу — шаховий фінал поеми є спрощеним варіантом саме цієї задачі, а польський поет, найімовірніше, перейняв не лише ідею цього мату, а й супровідну оповідь.
Сама задача має арабо-перське походження. Європа прийняла не тільки гру з мусульманського світу, а й перші зразки шахової теорії: найдавніші європейські збірники задач успадкували свій матеріал від арабських колекцій мансуб («розставлених позицій»), тобто збірників шахових етюдів. Саме в цих західних компіляціях, як зазначає Шевченко, знаходимо понад 200 споріднених варіацій задачі Діларам.
Деякі арабські збірники мали літературне, поетичне обрамлення. Один із варіантів цієї оповіді розповідає про східного вельможу, який поставив свою улюблену наложницю Діларам як ставку в шаховій партії. Коли гравець опинився на межі поразки, Діларам, яка спостерігала за грою з-за завіси, вигукнула: «Віддай обидві тури, не віддавай Діларам!». Вельможа послухав і переміг.
Анна у Кохановського виконує точно ту ж роль, що й Діларам у східній легенді, — кохана жінка як ставка в грі, яка рятує обранця зашифрованою підказкою. Показово, що подібний мотив зовнішнього втручання присутній і у Віди — щоправда, лише всередині партії, а не у фіналі: Венера непомітно попереджає Аполлона про підступ Меркурія. Однак сам фінал «Scacchia ludus» — вирішальний удар чорної королеви по білому королю — настає без жодного зовнішнього втручання, просто як наслідок гри. Саме в цьому і є принципова різниця: у Кохановського доля партії, а отже й доля героя, вирішується жінкою, яка підказує комбінацію з жертвою цінної фігури.
Таємниця партії
Від самого початку читачі «Шахів» задавалися спокусливим запитанням: чи можна на основі тексту реконструювати всю партію від першого ходу до мату? Думки панували різні. У XVI столітті один із читачів скептично записав на полях примірника, що зберігається у Штутгарті.
Він розум проявив і силу мови,
у шахи граючи лиш тільки словом.
Звідси ніхто не навчиться грати в шахи,
мату не дасть — і не уникне краху.
Юліан Кшижановський, головний редактор критичного видання польських творів Кохановського, поділяв цей скептицизм і вважав, що поет трактував ходи «вільно, не переймаючись точністю». Та попри ці застереження, спроб реконструкції фінальної позиції та трьохходового мату ставало дедалі більше: за неї бралися Єжи Самуель Бандтке (1826), Маурицій Дзєдушицький (1856), Владислав Коротинський (1884), Станіслав Вітковський (1892) і Ігор Шевченко (1967).
За реконструкцію всієї партії від першого ходу взялися значно пізніше. У липні 1912 року в першому числі нового часопису «Szachista polski» Александр Ваґнер оголосив конкурс на відтворення партії. Завдання виявилося настільки складним, що редакція отримала лише одну роботу, підписану іменем Ванда Реґер Нельська, що було анаграмою імені самого Александра Вагнера.
Ознайомитися з реконструкцією Ваґнера заохочуємо читача самостійно. див. джерела наприкінці статті. Тут наведемо лише позицію у момент відкладення гри та розв’язання фінального мату Діларам, яку запропонував совєтський гросмейстер Юрій Авербах у книзі «У пошуках істини» (1967).
Чорним загрожує мат від білої королеви на полі f7 або g7.
Шахова партія. Джерело: особистий архівОднак зараз рух чорних. Фьодор розшифровує підказку Анни й жертвує туру, що призводить до форсованого мату:
1… Ra1–a8+ — чорна тура з поля а1 іде на а8, дає шах білому королю.
2. Kb8×a8 — білий король з поля b8 б’є туру на полі a8 ;
2… b6–b7+ — чорний пішак з поля b6 іде на b7, дає шах.
3. Kа8–b8 — білий король з поля а8 відступає на b8;
3… c6–c7# — чорний пішак з поля c6 іде на поле c7, мат.
*
Але на цьому читацька рецепція «Шахів» не закінчилася. Дехто намагався реконструювати не лише перебіг шахової партії, а й те, про що Кохановський делікатно промовчав. 1910 року Александр Брюкнер обліковував рукописи Якуба Теодора Трембецького (1643–1720), серед яких був сороміцький вірш «Завершення „Шахів” Яна Кохановського» (Dokończenie „Szachów” Jana Kochanowskiego), де описувалася пошлюбна ніч Фьодора й Анни. Весь твір побудований на шаховій еротичній перифразі, де статевий акт зашифровано як нову шахову партію, зіграну вже коханцями в ліжку.
Джерела: Jan Kochanowski, Szachy, Kraków 1562; Marco Girolamo Vida, Scacchia ludus, Roma 1527; Łukasz Górnicki, Dworzanin polski, Kraków 1566; Stanisław Witkowski, Stosunek „Szachów” Kochanowskiego do „Scacchia ludus” Vidy, Lwów 1892; Julian Krzyżanowski, Nieco o „Szachach” Jana Kochanowskiego. Studium z dziejów romansu staropolskiego, Lublin 1930; Aleksander Wagner, Partia Kochanowskiego, «Szachista Polski» 1 (1912), nr 1 i nr 4; Ihor Ševčenko, Rozważania nad „Szachami" Jana Kochanowskiego, «Pamiętnik Literacki» 1967, z. 2; Ю. Авербах, В поисках истины. Записки гроссмейстера, Москва 1967; Radosław Grześkowiak, Obscenografowie i gracze. Z dziejów dawnej recepcji „Szachów” Jana Kochanowskiego, Warszawa 2023; Aleksander Brückner, Spuścizna rękopiśmienna po Jakubie Teodorze Trembeckim, «Rozprawy Akademii Umiejętności» 1910.
