«Я воюю за Україну і цим пишаюся». Історія польського добровольця Polsky

Зоряна Вареня: Що ти відчував, коли вперше усвідомив, що по тобі стріляють?

Polsky: У більшості, хто приїжджає воювати в Україну з інших держав, романтизоване уявлення про війну. Їм здається, що все буде красиво й героїчно, як у фільмах про Рембо. А потім, коли їх уперше атакує російський дрон, вони впадають у паніку й починають діяти хаотично й нерозважливо. 

Я від самого початку знав, що все буде жорстоко, складно й заплутано. Розумів, що неможливо повністю підготуватися чи передбачити те, що відбуватиметься на фронті. Адже в бою все йде не за планом, усе складається не так, як очікуєш: люди підводять, комунікація дає збій. Мало хто здатен у такому стресі зберігати тверезу голову й зосередженість.

Особисто я з кожним новим бойовим завданням поступово звикав до думки, що може розгорнутися будь-який сценарій. З часом ставало легше. Звичайно, страх нікуди не зникав — бували й моменти паніки. Але я чітко усвідомлював, куди їду, навіщо і чим усе це може закінчитися. Треба просто робити своє: виконати завдання й повернутися додому. Щоразу я намагаюся саме так і діяти, хоча, звісно, бувають моменти, коли дуже страшно. 

ЗВ: Як приборкати страх?

P: Головне — перші секунди, коли починає накривати. У цей момент треба зайняти голову й руки, зосередитися на якійсь конкретній дії. Можна перезарядити магазин, щось поправити, пройти кілька метрів, озирнутися. Головне — не залишатися без діла. Тоді поступово відпускає. Бо якщо нічого не робити й дозволити паніці взяти гору, добром це не закінчиться. 

ЗВ: Що спонукало тебе залишити звичне життя у Польщі й поїхати воювати в Україну?

P: Це було свідоме рішення, яке визрівало в мені довгий час. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я волонтерив на вокзалі в Ряшеві. Бачив чимало жінок і дітей, які тікали від війни, — багато хто був із котами й собаками. Саме тоді в мене й з’явилося відчуття, що моє місце — на цій війні, що я маю бути на фронті, що потрібен там. Та через особисті обставини зміг поїхати лише 2024 року. 

У мене вже було багато друзів і знайомих серед українців — цивільних, із якими ми познайомилися після лютого 2022 року. Крім того, я допомагав людям з усього світу, які через Польщу їхали в Україну, щоб вступити до Інтернаціонального легіону.

Таким чином, багато людей, які від самого початку цієї війни були до неї залучені, — поляків, білорусів, американців, австралійців, британців, нідерландців, румунів — стали моїми друзями. На жаль, багато із них загинули. 

Polsky з побратимом. Джерело: особистий архів

ЗВ: Розкажи трохи про себе.

P: Мені 42 роки. Я родом із Триміста, [Міська агломерація, що об’єднує Ґданськ, Ґдиню і Сопот.] з офіцерської родини. Однак сам професійним військовослужбовцем у Польщі ніколи не був. Багато про себе розповідати не можу, бо не хочу полегшувати життя росіянам. Для них така інформація цінна, тому нехай самі докладають зусиль, витрачають час і ресурси, щоб її здобути.

ЗВ: На яких напрямках ти воював?

P: На північ від Харкова, село Липці. По прямій це приблизно 20 кілометрів, далі вже кордон із Росією. На цьому секторі я й виконував завдання. 

ЗВ: Тебе поранило під час однієї з місій?

P: Так, зараз я на протезі, мені ампутували ліву ногу. Я наступив на міну дуже близько до російської позиції.

ЗВ: Проте після цього ти продовжуєш воювати.

P: Так, я воюю, виконую різні завдання на прифронтових позиціях. На першій лінії часто доводиться долати великі відстані пішки, а я зараз не в стані пройти 20 кілометрів лісами, де мало не кожні кількасот метрів може атакувати дрон. Та я все ще на війні. 

ЗВ: Важко повертатись на фронт після поранення?

P: Дуже важко повернутися з цивільного життя на війну, особливо коли ти на протезі. Усе стає кардинально іншим і значно складнішим. Проте за той рік, що я провів у лікарні, я став смиреннішим — зокрема через біль, який довелося пережити. 

ЗВ: Що для тебе було найважчим в Україні? 

P: Парадоксально, але чимало таких ситуацій траплялося не на війні й не на нульових позиціях. Лежачи в лікарні в Києві, я дізнавався із соцмереж про загибель друзів. І це було не раз і не два. Десятки разів я відкривав стрічку, бачив фотографію й допис про те, що цієї людини більше немає. Так я дізнавався, що напередодні мій знайомий чи близький друг загинув, виконуючи бойове завдання. 

Це було найважчим і найболючішим, і саме це найбільше врізалося в пам’ять. А до того, що поруч вибухала граната, пролітав дрон чи працювала артилерія, я звик. У такі моменти просто думаєш: «Якщо в тебе не влучило — добре. Треба йти далі, треба продовжувати». 

ЗВ: Одним із таких найстрашніших моментів було усвідомлення, що тобі ампутували ногу? 

P: Насправді цю звістку я, на диво, сприйняв більш-менш спокійно. Проте в перші тижні й місяці, крім шаленого болю — я переніс аж шість операцій, — мене переповнювала страшенна ненависть до росіян. Я стискав кулаки й повторював: «Коли я туди повернуся? Коли я туди повернуся?». 

Я говорив про це навіть побратимам, коли мене евакуйовували. Я тоді вже майже втрачав свідомість, але все одно повторював своєму товаришу-латвійцю, що хочу повернутися й далі їх знищувати.

З часом це відчуття трохи розсіялося. Проте я від самого початку казав, що залишаюся в Україні, а якщо для мене знайдеться справа — то й в армії. Усі лише кивали головами, і було видно, що не зовсім мені вірять, думають, що я втечу. Я довів протилежне: через рік повернувся до лав свого підрозділу. 

ЗВ: Після всього, що ти пережив, що тебе найбільше лякає? 

P: Є страх смерті, страх втрати. Хоча сама смерть іноді не така трагічна, як нам здається. Смерть — трагедія передусім для тих, хто залишається. У момент, коли ми йдемо з цього світу, ми вже майже не усвідомлюємо, що все закінчилося, що нас просто більше немає. Для нас усе припиняється: нічого вже не болить, нічого більше не треба. Ми просто йдемо. Наша смерть стає трагедією для наших близьких, яким доводиться переживати втрату й вчитися жити далі. 

Polsky. Джерело: особистий архів

Я був у стані, коли вже почав відключатися. На мені було два турнікети, я втратив багато крові — а це було взимку — і почалося переохолодження. Коли мене завантажили в евакуаційну машину, я просто засинав. І це не було дуже страшно. Я не відчував болю. Просто спокійно й легко засинав, поступово відходив. 

У лікарні я дуже боявся медичних процедур: вони були неймовірно болючими й часто проводилися без знеболення. Щоранку — перев’язка. Бинти присихали до місця ампутації, проступала свіжа кров, і їх доводилося просто віддирати. Нерви були оголені, й цей біль був справді сильнішим за той, який я відчув, коли наступив на міну й вона розірвалася.

Було так боляче, що мене чув увесь шпиталь. Я благав про якесь сильне наркотичне знеболення, бо думав, що просто не витримаю. Здається, двічі мені його давали, проте такі препарати теж не можна приймати занадто часто. Раз мене навіть присипляли.

І ти уяви: щодня вранці, о десятій чи одинадцятій годині, потрібно було встати, прийняти душ і свідомо поїхати на таку перев’язку. Це був жах.

У лікарні мене запитували, чи потрібна мені психологічна допомога після такого поранення. А я казав: «Мені не потрібен психолог через саме поранення. Він потрібен мені через ваші перев’язки». 

ЗВ: Ти боїшся смерті?

P: Бувають дні, коли вона мене лякає, коли я буквально відчуваю, як страх мене паралізує. А бувають дні, коли я просто думаю: «Добре, якщо це має статися зараз — значить, станеться зараз. І що? Моє життя закінчується — значить, так мало бути. І я нічого не можу з цим вдіяти». Можливо, це такий своєрідний спосіб пояснити самому собі те, що неможливо змінити.

ЗВ: Що тебе найбільше лякає у війні?

P: Кількість безпритульних собак і котів, які були вбиті або загинули десь на фронті. Там, де я працював, уже не залишалося цивільних людей — усіх евакуювали. А тварини були. Чесно кажучи, на мене не справляли такого жаху навіть старі російські трупи, які там лежали. 

В одному з населених пунктів біля Липців залишилося, мабуть, лише два вцілілі будинки. Усі інші зрівняні із землею після бомбардувань. І мене найбільше вразило, що в одному з цих будинків на своїх господарів постійно чекало двоє собак. 

Щоразу, коли я проходив повз, вони вибігали й гавкали — я почав залишати їм їжу. Згодом вони гавкали вже по-іншому — не як на чужого, а ніби просто віталися. Вони не відходили від зруйнованого будинку, охороняли його, чекали на господарів. Ось до такого я не можу звикнути навіть досі.

Зараз мене ще інколи лякає моя кицька: вона вночі на мене нападає. Її евакуювали дроном із Запорізького напрямку. Вона ще кошеня, чотири-п’ять місяців. Я не давав їй імені, просто кицька. 

Кицька. Джерело: особистий архів

ЗВ: Ти казав, що в лікарні хотів якнайшвидше повернутися й розібратися з росіянами. Згодом ці емоції трохи вщухли? 

P: Війна пробуджує в нас атавізми, первісні інстинктивні реакції. Тоді, в лікарні, я боявся, що, якщо колись зустріну російського солдата, то через увесь пережитий біль просто схоплю його й розірву голими руками. Настільки сильною була моя ненависть до них. 

Коли я повернувся до лав свого підрозділу, виявилося, що на нашій базі є багато полонених російських військових. Я заходив на них подивитись, зазирнути в очі. На жаль, усі вони виявилися чи то з Південної Америки, чи то з Африки. Я ще не зустрів власне російського солдата, росіянина.

Я завжди поводився з ними професійно, ніколи не бив їх. Я завжди казав: ми не такі, як вони; ми такого не робимо; ми — професіонали. Знищувати їх у бойовому контакті — наш обов’язок, це нормально. Але коли вони військовополонені, ніхто не має права їх бити. Це ознака слабкості. 

ЗВ: Як ти відпочиваєш після бойових завдань?

P: Міксую музику вдома. Від електронної, альтернативної, техно — до якоїсь поп-музики, репу. Мені це подобається. Так я борюся з ПТСР. Я не тікаю в наркотики, алкоголь чи цигарки. У мене вдома є професійне музичне обладнання, воно стоїть поруч із автоматом та військовим спорядженням. Тож мене лікують мій кіт і моя музика.

ЗВ: ПТСР — серйозна проблема. Ти звертався по допомогу?

P: Я лікуюся медикаментозно з 2014 року. У моєму житті було багато травматичних і стресових подій, які накопичилися за короткий проміжок часу. Різні життєві ситуації наклалися одна на одну. По суті, я став бомбою уповільненої дії, яка зрештою вибухнула. 

Я один із небагатьох, хто приїхав на війну вже з діагностованим ПТСР. Я багато про це знаю. Моя сестра — одна з найкращих психологинь у Польщі, я прочитав чимало її книжок.

Я помічаю багато симптомів у хлопців, які повертаються з фронту. Я не психолог і не хочу за нього себе видавати, але я сам пережив травму й розумію, як вона проявляється. Якщо людина не намагається впоратися з нею через, скажімо, хобі, кіно чи музику, а тікає в наркотики або алкоголь, для неї це може дуже погано закінчитися.

ЗВ: Твій стан погіршився, коли ти потрапив на війну?

P: Я почуваюся набагато краще на війні, ніж поза нею. Перебування в такому сильному стресі мене, звісно, не лікує, але певною мірою допомагає. Проблемою було б зараз опинитися в Польщі — у безпечному домі, просто читати книжку чи слухати музику. А коли я в Харкові, куди постійно щось прилітає, то зосереджуюся на тому, щоб дати собі тут раду. 

Polsky. Джерело: особистий архів

ЗВ: Як близькі відреагували на твоє рішення поїхати на війну?

P: Спочатку вони були трохи налякані, але досить швидко звиклися з цією думкою. Я доросла людина, вони не можуть мені нічого заборонити. А зараз уже цілком із цим змирилися.

ЗВ: Заводять розмови про твоє повернення?

P: Раніше намагалися мене переконувати, але зараз уже ні.

ЗВ: Між твоїм рішенням їхати в Україну і твоїм приїздом минуло майже два роки. Ти за цей час якось готувався до служби? 

P: Я готувався приблизно з 2014-го до 2019 року в Польщі. Я готувався і самостійно, як цивільний, і разом із військовими підрозділами — дуже професійними. Тому коли я приїхав в Україну, я вже мав певну базу й рівень підготовки. Багато навичок я вже добре відпрацював. 

ЗВ: 2014 року тебе до цього підштовхнула анексія Криму та війна на сході України? 

P: Так, але мені також було потрібне додаткове заняття, це стало для мене своєрідними ліками. Я почав цікавитися військовою справою та всім, що з нею пов’язане, — від стрільби до надання першої допомоги на полі бою. Я відчував внутрішню потребу цим займатися. 

ЗВ: Ти час від часу буваєш у Польщі? 

P: Після поранення був лише раз. 

ЗВ: Що тоді відчував?

P: Важко описати. Насправді, після цих двох із половиною років я вже більше почуваюся українцем, ніж поляком. Я об’їздив усю Україну вздовж і впоперек, бував практично у всіх лікарнях. 

Я лікувався зокрема і в центрі Superhumans у Львові. Потрапити туди безпосередньо з фронту було дуже складно, але мені вдалось. Я познайомився там із безліччю чудових людей із такими ж травмами, як у мене, зокрема й із Польщі. А також із дуже неймовірним персоналом — від керівництва та лікарів до охоронців і прибиральниць. Лікування там проходило дуже професійно, з емпатією та на дуже високому рівні.

Загалом в Україні я почуваюся як удома.

ЗВ: Яке місто в Україні тобі найбільше подобається?

P: Київ. Я прожив у ньому рік і знаю його як свої п’ять пальців. Українці жартували, що я став справжнім киянином: у мене там улюблені місця, кав’ярні, магазини з вініловими платівками. Мене там навіть впізнають.

ЗВ: Яку кав’ярню порадиш?

P: На Берестейському проспекті, приблизно за 100 метрів до головного входу в Smart Plaza є чудова кав’ярня, де можна скуштувати каву з Колумбії, Південної Африки, Бразилії та інших країн. Просто фантастика!

ЗВ: Ми вже говорили про те, чи важко повертатись на фронт після поранення. А чи важко повертатись у цивільне життя після фронту?

P: І те, й інше дуже важко. Коли я повертаюсь з фронту й перебуваю, наприклад, у Києві, поруч може проїхати автомобіль чи мотоцикл. Звук, який нагадує дзижчання дрона, може мене на кілька секунд паралізувати. Мені дуже допомагає сміх, чорний гумор та сарказм — це своєрідні ліки від усього. Набагато гірше, коли людина накопичує в собі весь важкий досвід і нікуди не випускає пар. 

ЗВ: У Польщі часто згадують вислів «За нашу і вашу свободу». Чи є він і твоїм життєвим принципом?

Polsky. Джерело: особистий архів

P: У Польщі і України спільний ворог — Росія. На початку я певною мірою виправдовував своє перебування в Україні тим, що так допомагаю Польщі. Бо дуже важливо тримати росіян якомога далі від нашої батьківщини. Але після моїх двох із половиною років в Україні я усвідомлюю, що я воюю за українську землю. І пишаюся цим, і ні про що не шкодую. Попри те, що я втратив ногу, я повернувся на український фронт. 

На мені завжди два шеврони — прапор Польщі й поруч прапор України. І так буде завжди. Два прапори разом. Я отримав президентську нагороду «За оборону України»: я на цьому наголошую, бо для мене це напрочуд важливо. І цю медаль у мене ніхто не забере. 

Редакторка Наталя Ткачик