Даріюш Добек: Вибух війни вас також заскочив зненацька?
Рафал Сонік: Війна вибила нас із рутини. Це була наївність , а може, навіть дурість, причому в гігантському масштабі: починаючи з політичних лідерів і закінчуючи нами, простими громадянами, ніхто не передбачав, що це станеться. До останнього моменту ми думали, що це всього лиш балаканина: «Ну , так, небезпечно, так, неприємно, так, ми під загрозою, але ж ніхто не передбачає війни». Ми думали , що мир важливий для всіх. Ми просто не були уважними. Ми проявили велику наївність. Найбільш символічним прикладом загальноєвропейського масштабу є колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер. У цьому випадку це ікона в найгіршому значенні слова.
ДД: Відбулося найстрашніше. І продовжує тривати...
РС: У день вибуху війни ми були в шоці , у п’ятницю ми й далі не могли в це повірити, а вихідний розпочали в переконанні, що це неможливо. Всі продовжували мізкували, як могло так статися, що у ХХІ сторіччі в Європі вибухнула широкомасштабна війна. Коли в неділю наша свідомість це врешті осмислила, ми почали діяти.
Так сталося , що того дня ми з друзями і партнерами з Corporate Connections зустрілися, щоб обговорити зовсім інші справи, але, звичайно, всі розмови звелися до війни. Ми відразу зійшлися на тому, що якщо вже люди від неї втікають , то їм потрібно допомогти, наприклад, купити речі, необхідні для виживання. І також їх треба прийняти. І буквально за дві години ми зібрали 100 тисяч злотих пожертви у колі людей, з якими я тоді зустрівся. У понеділок ми вирушили купувати речі, а у вівторок прийняли першу групу з дев’яти дітей із вихователем із сімейного дитбудинку з Херсона. Вони кілька днів утікали від війни , переховуючись по сховищах, ровах і вокзалах.
У середу , 2 березня, ми зібралися великою оперативною групою й вирішили, що жодні схеми роботи з дітьми не підходять до воєнних умов. Бо ж тоді вже було відомо, що це не якась там епізодична війнушка, спрямована на анексію наступного фрагмента України. Тож ми вирішили, що задіємо всі відомі нам механізми, з якими зможемо прийняти абсолютно новий виклик, зважаючи на його масштаб.
У четвер уранці ми зустрілися з віцемером Кракова , відповідальним за надзвичайні ситуації. Ми узгодили, що активну участь у доланні цього виклику братиме Міський центр соціальної допомоги, (МСЦД) адміністрація ґміни, Найменша адміністративна одиниця в Польщі. асоціація Siemacha та фонд Demos , які вже не одне десятиріччя допомагають знедоленим дітям. Ми почали думати, хто і як може посприяти проєктові, щоб він подіяв, причому блискавично, а до того ж щоб він набув великого масштабу.
ДД: Подіяло блискавично?
РС: У четвер , 3 березня, перед полуднем, разом із мерією та МЦСД ми вирішили створити центр допомоги у порожньому будинку на вулиці Снядецьких у Кракові , а в п’ятницю о 17:00 почали приймати гостей з України. У цілком оснащеному будинку: ліжка, матраци, спальники, постелі, ковдри, рушники, мило, зубна паста, щітки, шампуні, капці, черевики, комп’ютери, лептопи, телевізори, їжа, фрукти, овочі — одним словом, усе. Ба більше: ще комп’ютерні робочі місця, адміністрація, команда працівників, облік складу. Усе це вдалося зорганізувати за 30 годин. У п’ятницю ми прийняли цих 200 осіб і були вже в процесі підготовки наступного об’єкта. Так само цілком порожнього.
ДД: Без представників краківської ґміни вся ця затія не вдалася б?
РС: Керівництво міської громади пообіцяло , що нам нададуть об’єкти, які їй належать, а крім того, сконтактували нас із основними приватними суб’єктами на території Кракова, що мають приміщення, які можна переоблаштувати на осередки для біженців. Мерія надала нам , зокрема, будинки на вулиці Коперника. Раніше майже всю лікарню перенесли до сучасного комплексу на передмістях , а ці будинки у самому центрі стоять порожні. Там немає практично нічого, крім підлоги, ламп, системи водопостачання і радіаторів опалення, але цього на самому старті вже досить.
Міська громада покриває всі комунальні витрати , ми не платимо жодної квартплати, що страшенно спрощує використання цих будинків. Адже місто не може передати ці будинки фізичній особі або фірмі, бо мусило б зорганізувати тендерні процедури, а законодавства, яке дозволило б робити це в обхід процедур, звичайно ж, не існує. Тож ми не можемо очікувати від ґміни чи мера Кракова, що хтось візьме це на себе. Або ще гірше: що хтось тягатиме їх по судах за те, що передали приватній установі чи підприємцю величезні міські об’єкти. А кому вони могли віддати їх ось так відразу? Міському центру соцдопомоги, бо це їхня структура. Завдяки цьому ми не мусили укладати жодних договорів оренди чи безоплатної передачі, бо зробити це за такий короткий термін було б просто неможливо.
ДД: Виняткові часи , тому треба шукати нестандартних рішень.
РС: Завдяки МЦСД ми спільно зайняли ці об’єкти — Siemacha , Demos та Corporate Connections. І тут криється черговий виклик, з яким ані міська громада, ані МЦСД, ані навіть Siemacha й Demos без нас би не впоралися. У цих об’єктах є освітлення, водопостачання, каналізація, вони обігріваються, проте всередині немає абсолютно нічого. Щоб їх облаштувати, міська влада і МЦСД мусили б оголосити тендери або хтось мав би ухвалити рішення, що робить це без тендерів, зважаючи на відповідальну ситуацію. Ніхто при здоровому глузді не може очікувати від чиновника, що той буде діяти в обхід процедур, а отже, де-факто, безправно. І тут є місце для приватного підприємця, який може обдумати рішення і виконати його впродовж кількох годин.
ДД: Розумію , що це питання грошей.
РС: Завдяки тому , що за останні два роки організація Corporate Connections налагодила численні зв’язки з польським бізнесом і польськими підприємцями, ми можемо спиратися на абсолютну взаємну довіру. Ніхто нікого не питає, чи раптом, скажімо, відправка вартістю навіть 200 тисяч злотих не буде використана на власні меркантильні цілі. Усі одне одному довіряють, бо знають, що це застосують задля спільної мети. Як члени Corporate Connections ми зібрали понад 3 мільйони злотих, а разом із SiePomaga — вже понад 40 мільйонів, а крім цього — велетенську кількість продуктів, що в багато разів перевищує цю суму, і біженці вже їх вживають. За нашими оцінками , у нашому проєкті залучено коштів і матеріальної допомоги на понад 120 мільйонів злотих. І це абсолютно безкорисливо.
ДД: Ви усвідомлювали , наскільки велика допомога потрібна?
РС: Масштаб цього виклику величезний і він зростає. Тож навіть якби за це взявся великий підприємець — а я таким не є , бо попри багаторічну діяльність не належу до найбільших — не справився б сам. Як у плані фінансовому, так і в плані організації, асортименту й логістики. Доба має 24 години, тож навіть зі всією своєю командою я б і частково не впорався. Я зрозумів, що у воєнних умовах потрібне публічно-приватне партнерство.
ДД: Розкажіть про організацію допомоги серед приватних підприємців.
РС: Те , що ми робили в нормальному, невоєнному світі, ми перенесли на сучасні реалії. У колі Corporate Connections ми почали розпитувати: слухайте, хто що має? що потрібно? хто може перевезти? скільки чого може подарувати? хто може дати гроші, щоб заплатити за продукти, які нам потрібні негайно, але яких ми не можемо отримати задарма? Ми вже маємо повний спектр. Ці люди феноменальні. Від малих підприємців — до середніх, більших і найбільших. Аж серце радіє! Просто неймовірно, що ці люди роблять.
ДД: Наведіть приклади.
РС: Є багато прикладів надзвичайної мобілізації. Скажімо , 7R — гігант на ринку складських приміщень — передав у користування кілька тисяч квадратних метрів для логістичного центру, який ми незабаром відкриваємо. У п’ятницю на форумі Corporate Connections я попросив про негайний склад для посольства і консула України в Жешуві або околиці. А в суботу до мене подзвонив власник фірми Omega Pilzno і запитав , яка площа потрібна. «Від 3 до 5 тисяч квадратних метрів». — «Будь ласка , маємо». І того ж дня ми зайшли на цей склад.
А Кшиштоф Байолек із Answear розмістив перший бутик одягу і взуття в нашому об’єкті на Коперника , який безкоштовно, але в своєму режимі видає нові продукти. Натомість Рафал Бжоска пообіцяв, що InPost обслужить усю дистрибуцію на території Кракова, а за тиждень ми будемо це організовувати поза межами Малопольського воєводства. Тим часом команда фірми Strabag п’ять ночей і чотири дні працювала в колишньому торговому центрі Plaza, щоб прийняти наступних кілька сотень людей. Там треба було передовсім збудувати душі, адже в торговому центрі їх немає.
ДД: Аж серце радіє.
РС: А ще я отримую такі дзвінки:
«Рафале , я маю сто комплектів постільної білизни, які були приготовані на зміну в квітні. Я вишлю їх тобі, а на квітень сам собі докуплю».
«Рафале , в мене є виробник, який пропонує 200 матраців, наступного тижня він може їх забрати зі складу. Куди їх привезти?»
«Рафале , в мене є вантажівка з консервами».
«Рафале , я маю десять нових телевізорів, які ми хотіли встановити в офісі, але можемо з цим почекати, бо знаю, що тобі вони потрібні більше. Куди їх привезти?»
ДД: Що зараз найбільше потрібно українським біженцям?
РС: Усе , бо, втікаючи, вони забрали тільки найнеобхідніші речі. Вони не можуть обміняти гривень, тому де-факто ми повинні їх усім забезпечити. Звичайно, ми запитуємо, що добре, що погано і що можна покращити. А вони нам відповідають, що почуваються чудово, бо вперше за тиждень прокинулися в нормальних умовах, а не під звуки бомбардування. Звичайно, через кілька днів вони скажуть, що придалося б те чи інше. Але на цю мить ці люди вперше від початку війни перебувають у місці, де тихо, приємно, привітно. Де всі шанують їх, де про них намагаються піклуватися й роблять усе, що тільки можна, щоб вони нарешті почувалися добре.
ДД: Скільком людям зможуть допомогти краківські центри допомоги?
РС: Досі вони вже допомогли щонайменше 3 тисячам біженців , а загалом можуть 4–6 тисячам. Проте через нас пройде набагато більше людей, бо близько 15–25 % ротуються: одні залишають центри допомоги і шукають собі житла далі, а на їхнє місце приїжджають інші. Усі, хто звідси їде, отримують від нас речову допомогу. Звичайно, ніхто нічого не нав’язує. Це не є якийсь готовий комплект у пакеті чи торбі. Просто вони приходять на склад і кажуть, що їм потрібно. «Можу взяти рушник? Одяг? Зубну щітку? Пасту? Шампунь?» І отримують це.
ДД: Ми говоримо про матеріальну допомогу. Однак важко психологічно втекти від цієї драми , яка розгортається на наших очах.
РС: Ми всі один з одним на «ти» , бо сьогодні не такі обставини, щоб вибудовувати будь-які, навіть найменші, стіни чи бар’єри. Сьогодні вони у всіх планах відразу ж руйнуються. Сьогодні всі рівні. Коли біженці потрапляють до нас, ми називаємо їх гістьми. Бо це означає, що ми ставимося до них із повагою і даємо все найкраще. Адже гостей приймають у найкращих умовах.
ДД: Ви часто запитуєте себе , що буде далі? І щодо хвиль біженства, і щодо війни загалом.
РС: Польща вже організовує систему працевлаштування , спрямування людей далі, пропонування різних можливостей. Ми є своєрідним хабом — це не місце, де люди житимуть роками. Ми всі робимо те, що вміємо найкраще. З вірою, що ті, хто ухвалює рішення щодо долі нашого народу чи всієї Європи, вже прокинулися і зрозуміли, що ми прямували в глухий кут.
ДД: Анджей Васілєвський Відомий польський юрист, промотор і боксерський менеджер. в одному з інтерв’ю зазначав: «Настав час створити відповідні системи. Я не знаю , що відбувається на урядовому рівні, чи з’явилися вже якісь євросоюзні чи інші гроші».
РС: І я вірю , що це відбувається, але роблю своє. Чекаю з вірою. Так само як усі бізнесмени, з якими я співпрацюю. Corporate Connections робить те, що найкраще робило до широкомасштабної війни: поєднує бізнес. У цьому випадку соціальне підприємництво. Я сповідую такий внутрішній принцип: «Великі успіхи складаються з малих справ і послідовности». І намагаюся діяти згідно з ним.
ДД: Як війна змінила ваше життя?
РС: Раніше я працював від години 9-ї , 10-ї, а часом 11-ї, якщо мав уранці тренування, до приблизно 18-ї. Тепер працюю від 7-ї до 2-ї або 3-ї ночі, сплю п’ять годин і знову на ногах. І так робить більшість польських підприємців, яких я знаю. Це наша найбільша спільна ініціатива в житті. Усі зімкнули шереги. Мені, по суті, жодного разу не відмовили.
Вже понад два тижні 80 % моїх щоденних зусиль присвячені цій сфері , а 20 % — моїй щоденній роботі у фірмі. І всі мої співробітники прийняли це з абсолютним розумінням. Вони перейняли частину моїх обов’язків, бо знають, що зараз набагато важливіше допомагати біженцям.
ДД: Ви наочно переконалися , з чим зіштовхуються біженці після перетину кордону?
РС: Знаєте , яку усмішку викликають слова керівниці об’єкта, що в неї все є? Яке це задоволення? Знаєте, яка це радість, коли я заходжу до кімнати, де люди вперше за довгий час виспалися? Коли я питаю, чого їм ще бракує, а вони відповідають: «Дякую , все є»? Я шаную кожну людину , яка робить жест вдячности. Але не маю часу їх приймати. Повторюю всім, що час на подяки ще надійде. Тепер час допомагати.
ДД: До вас потрапляють люди різного соціального статусу?
РС: Майже 100 % приїхало потягами , якими PKP Intercity безкоштовно перевозить українців із Перемишля вглиб Польщі. Зазвичай вони не мають при собі ні копійки. 80 % — матері з дітьми. Кілька відсотків — самотні літні жінки. А ще кілька — чоловіки , нездатні воювати. Нещодавно в одному з наших об’єктів я розмовляв із літньою жінкою з України, яка є ворожкою в котромусь поколінні. Вона мені каже: «Я наворожила цю війну. Тепер я вам наворожу , коли вона закінчиться, і все, що ви хочете знати про своє майбутнє».
ДД: Ви зважилися на це?
РС: Звісно. Тільки переклав на пізніше , щоб зосередитися на тому, що зараз головне.
Переклав Андрій Савенець
Інтерв’ю було опубліковане на сайті видання Onet
