Зоряна Вареня: В одному з інтерв’ю ви говорили, що вас передусім цікавлять відчуття людей. Наприклад, що переживає будівельник, якого мобілізували і який уперше сідає в танк. А що відчуваєте ви, коли їдете у зону бойових дій?
Тетяна Колесниченко: Це як з польотом. Ти можеш сотні разів літати літаком, знаючи, що ймовірність авіатрощі мізерна, але якщо вже вона станеться — шансів вижити не буде. Саме так я почуваюся щоразу, коли їду на фронт. Тобто раціонально усвідомлюю: на 99 % все обійдеться, але завжди присутній той 1 %.
Тетяна Колесниченко. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща Пам’ятаю, наприкінці січня 2023 року ми поїхали до Краматорська робити репортаж про життя в місті, до якого наближається фронт. У перший день нашого приїзду ракета влучила в житловий будинок — за якихось 700 метрів від готелю, де ми зупинилися. Мою кімнату осяяло світло вибуху, а ударна хвиля була така сильна, що вся будівля здригнулася. Ми з журналістами повибігали в коридор. Усі мовчали, паніки не було, але в повітрі відчувалася шалена напруга.
Ми з фотографом Мацєєм Станіком почали з’ясовувати, куди саме влучило, думати, як туди дістатися. Нас стримувала комендантська година: нам могли скасувати акредитацію. Але зрештою ми пішли на місце. Там уже працювали рятувальники. Тоді я вперше вживу побачила знищені авіаударом будинки. Раніше я переглядала багато фото у ЗМІ — але наживо геть інші враження. Через екран ти не вловиш запах горілого, не побачиш, як ще димить стіна, не почуєш тишу, що зависла над містом. Тоді ж я мимохіть побачила тіло жінки. Вона лежала біла, як крейда. Здавалося, це не людина, а манекен. Жахливі відчуття.
Тетяна Колесниченко та Зоряна Вареня. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща ЗВ: Страху?
ТК: Страх приходить уже після — коли повертаєшся додому, де вже немає робочого темпу й можеш розслабитись. Тоді починаєш усвідомлювати, що відбулось насправді. А в поїздці думаєш про роботу: де знайти героїв, як організувати процес, як усе встигнути. Часто я водночас виконую роль і журналістки, і перекладачки, і фіксерки. Обов’язків багато, часу на роздуми чи страх — обмаль. До того ж журналістська робота на фронті вимагає надзвичайної концентрації — ситуація може змінитися щосекунди.
Якось ми з Мацєєм (я завжди їжджу робити репортажі з ним) були на харківському напрямку, неподалік Вовчанська — у підрозділі артилеристів. Вони розвідували ситуацію за допомогою дронів й ми бачили на екранах, як російські солдати бігають лісом. Вони не вірили, що виживуть, тому не особливо зважали на правила безпеки, можна сказати, просто перестали ховатися. Хтось тягнув за собою помаранчевий генератор — вкрай яскраву мішень. Хтось ніс білий мішок, що відразу впадав у вічі. Це було моторошно.
Ми пробули на тих позиціях чотири-пʼять годин, і настав час повертатися. Машина, яка нас мала забрати, не могла під’їхати до бліндажа — навколо суцільне болото, водій боявся застрягнути. Тому треба було кількасот метрів пробігти. Ми були в касках, у бронежилетах — усе важке. Мацєй ще й обвішаний фототехнікою. І раптом нам услід кричать: «Міни! Міни!». — Виявляється, на узбіччі дороги лежали протипіхотні міни. Напруга страшенна. І тут я озираюся — а з нами біжить український солдат із майже таким самим білим мішком, як той росіянин, якого ми бачили на екрані. Тоді я відчула страшну іронію долі.
ЗВ: Памʼятаєте першу поїздку на Донеччину?
ТК: То було за два тижні до повномасштабного вторгнення. В повітрі відчувалася напруга, багато хто говорив, що війна неминуча. Ми вирушили в Україну з журналістом Патриком Міхальським, фотографом Мацєєм Станіком і відеооператором Алєксандером Бєрнацьким. Спершу ми були в Харкові, потім — у Бахмуті, далі — в Авдіївці, а звідти поїхали на Маріуполь. То була моя перша поїздка у прифронтові міста. Мене дуже цікавили люди, які там живуть. Сьогодні половина цих місць стерта з лиця землі.
ЗВ: Що вас там вразило?
ТК: Люди не вірили, що ось-ось почнеться велика війна. Вони закидали нам, що ми своїм приїздом і розпитуваннями сіємо паніку. Що ближче було до лінії зіткнення, то частіше нас звинувачували в провокуванні. Але парадокс — люди, які говорили, що війни не буде, насправді готувались до війни: закуповували на запас макарони, гречку, тушонки. Вони не хотіли визнавати реальність. Їм досить було просто проаналізувати ситуацію на кордоні, зокрема скупчення російських військ, щоб зрозуміти: війна неминуча. Сигнали були очевидні, але люди не хотіли вірити у найгірше. Я теж, до речі.
Тетяна Колесниченко. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща З Маріуполя нам вдалося під’їхати ближче до лінії фронту. Ми дісталися до селища Бердянське в так званій сірій зоні. Люди там постійно жили під загрозою, боялися російських снайперів, оскільки через сусіднє Широкине вже проходила лінія фронту. Місцеві не хотіли визнавати, що військові дії можуть посилитись. Вони нарікали тільки на місцеву владу, яка не надавала жодної допомоги. Думаю, глибоко в душі мешканці розуміли, що може початися повномасштабна війна, але така вже людська натура — заперечувати те, що страшно прийняти.
ЗВ: Як часто ви їздите в Україну робити репортажі?
ТК: Намагаємось виїжджати кожні два-три місяці, залежно від ситуації. На початку повномасштабного вторгнення в мене виникали проблеми з редакцією: польські ЗМІ не були готові до війни і не хотіли брати на себе відповідальність за життя і здоров’я штатних журналістів під час виїздів у зони бойових дій. Мій керівник також не поспішав мене відпускати.
Під час повномасштабної війни ми вперше поїхали в Україну лише у квітні, після деокупації Київщини. Згодом вирушили на Донбас — то було зовсім інше відчуття, ніж те, яке пам’ятаю з попередньої поїздки. Я розуміла, що ми в’їжджаємо у зону бойових дій, де може статися що завгодно.
ЗВ: Ви спілкуєтеся з кимось із героїв своїх репортажів?
ТК: Коли робиш репортаж, глибоко занурюєшся у відчуття героя. Інакше не вийде написати справжню, живу історію. Треба відчути емоції людини, пропустити їх крізь себе, прожити їх разом із нею. Історія героя дуже тобі болить, але коли репортаж завершено — необхідно відпустити її. Бо носити те все в собі — цю зґвалтовану дівчину, солдата, що втратив ноги, жінку, в якої загинула вся родина — надто важко. Я не робот.
Тетяна Колесниченко. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща ЗВ: Але, мабуть, якісь історії запам’яталися найбільше.
ТК: Якось ми приїхали до танкістів на харківському напрямку. Вони дуже класні, відкриті. Майже всі — колишні цивільні, добровольці, які раніше не мали військового досвіду. Серед них був Женя, 28 років. Я дуже хотіла з ним поговорити, але він уникав розмови. До того ж він заїкався — це типово для військових із ПТСР. Командир сказав мені, що, може, краще не турбувати Женю: у нього важка історія — він два дні переховувався десь у полях під обстрілами й лише дивом вийшов. По Жені самому було видно, що він багато пережив і що його всередині розпирають емоції. Він мені сильно врізався в пам’ять. А кілька днів тому написав його командир — Женя загинув. Коли про таке дізнаєшся, починаєш згадувати цих людей. І хоч я намагаюся не брати їхні історії надто близько до серця, все одно частина мене вмирає з цими людьми.
ЗВ: Хто ще запам’ятався?
ТК: Люди на Київщині. Точніше, їхні тіла. Ми були там одразу після звільнення. Картини ексгумацій мене приголомшили. Я досі часто думаю, щó з родинами тих людей. Насправді історій, які повертаються в пам’яті, багато.
Я робила репортаж про літніх жінок, яких зґвалтували російські солдати. Одній 75 років. Вона пережила жахливі тортури. Але найбільше мене вразили її руки: зморшкуваті, покручені віком. Як руки моєї бабусі. Розмовляючи з людьми, які все це пережили, намагаєшся не впадати в емоції, але такі деталі врізаються у пам’ять і згодом переживання таки накривають з головою.
ЗВ: Існує поняття «інфляція горя»: людина, яка бачила дуже багато травматичного, починає сприймати це спокійніше. Ви відчуваєте щось подібне? Можна сказати, що до страшного звикається?
ТК: Безумовно, ти черствішаєш. Рівень того, що переживаєш, надто високий: перед очима — тіла дітей і дорослих, в пам’яті — голоси людей, які розповідають про пережиті зґвалтування, тортури, обстріли... А потім, коли опиняєшся в іншій країні й чуєш про якісь буденні проблеми, часто не звертаєш на них уваги або вважаєш незначними. Я знаю, не можна знецінювати чужий біль, не можна мірятися стражданнями — кожен має право на власні переживання. Але прийняти це складно, бо в голові раз у раз зринають картини війни.
Тетяна Колесниченко. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща ЗВ: Чому для вас було так важливо поїхати в Україну, коли почалася повномасштабна війна?
ТК: Вранці 24 лютого 2022 року я, як тільки дізналася, що почалася повномасштабна війна, зателефонувала мамі в Київ. Вона в істериці — над нашим будинком винищувачі. Ніхто не розумів, що робити. Шок, паніка. Я нічим не можу допомогти. Це було одне з найгірших переживань у моєму житті. Я дуже шкодувала, що не в Україні.
Мої рідні виїхали з Києва і за якийсь час дісталися західних областей. Тоді я трохи заспокоїлася і почала планувати роботу. Редакція не хотіла мене відпускати у відрядження. Я навіть думала про те, щоб узяти відпустку і поїхати як фрілансерка або взагалі звільнитися. Але редактор сказав, що якщо я поїду, він не візьме у друк жодного мого матеріалу. Довелось перечекати кілька тижнів, здаля спостерігати за розвитком ситуації.
У польських медіях українські теми часто подавалися з певною відстороненістю, крізь польську призму. Я ж добре знала українську мову, культуру, розуміла ментальність та ще й працювала на найбільшому польському медіапорталі — Wirtualna Polska. Тому я відчувала, що це моя місія — передати контекст, показати справжні емоції та думки українців. Мене цікавили суспільні теми, зокрема біженство, життя людей на місцях. Головне — не просто розповісти ті чи інші історії, а передати їх якнайглибше, з усіма емоціями й нюансами.
Тетяна Колесниченко. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща Іноді я відчуваю таку глибоку повагу до людей, з якими спілкуюсь, що це навіть заважає в роботі. От людина погоджується розповісти свою травматичну історію, як, наприклад, та 75-річна жінка, яка пережила жахливе зґвалтування. А отже, вона ментально повертається в те жахіття і воно її ретравматизує. Якщо людина ділиться своєю історією, ти не можеш, не маєш права передати її поверхнево. Потрібно вкласти в такий репортаж увесь час і сили, відтворити емоції, ментальні аспекти, контекст.
Наприклад, якщо говорити про добровольців, то важливо розкрити, чому вони йдуть на війну, чому вирішують брати до рук зброю. Можливо, іноземцям це буде важко зрозуміти. Можна довго обговорювати статистику — скільки танків на полі бою, скільки зброї, скільки солдатів. Та набагато важливіше пояснити, чому ці люди не тікають із фронту, а воюють, обирають шлях опору. І при цьому я як репортерка стежу за тим, щоб не скотитися у банальність, — це мій найбільший страх.
Розповідати ці історії з кожним разом усе складніше. На початку українці вірили, що коли світ побачить, що відбувається, — обов’язково вплине на ситуацію. Люди відчували порив, вважали своєю місією розповісти про пережите. Але сьогодні вже мало хто готовий ділитись переживаннями.
ЗВ: Ви робили репортажі з росіянами, які потрапили в український полон. Ви дозволяли собі емоції під час цих розмов?
ТК: Я три чи чотири рази їздила в табори, де перебувають росіяни. Розмови з військовополоненими — дуже делікатна справа. Я намагалася вимкнути емоції. Багато українських журналістів приїжджало в табори вже в агресивному настрої, налаштовані щось вибити з тих росіян. Я розумію ці емоції, але з професійної точки зору це не надто ефективно. Крім того, ніхто з полонених росіян не скаже правди. На сто осіб, можливо, знайдеться один нахаба, який випалить, що думає. Більшість просто бреше в очі.
Тетяна Колесниченко. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща Я намагалась ставити росіянам питання, відповіді на які могли б допомогти мені зрозуміти їхню мотивацію. Я намагалась розпитувати не стільки про моральні судження, скільки про технічні деталі: як вони прийшли на територію України, коли був перший обстріл, які завдання вони виконували. І хоча більшість бреше, багато можна зрозуміти з контексту. Вони говорили не те, що насправді думали. Вони розуміли: все сказане може обернутися проти них після повернення у Росію в рамах обміну.
Проте один хлопець, здається, говорив щиро. Не пам’ятаю його імені. Він потрапив у полон на запорізькому напрямку під час українського контрнаступу 2023 року. Всю розмову він сидів відвернутий, дивився в іншу сторону. Він розповів, що вирішив служити добровільно. Мабуть, думав, що потрапить у ситуацію на кшталт тієї, яка була в Другу світову війну — боротьба з нацистами, мужність в окопах, місцеві зустрічають із квітами. Такий собі російський романтизм. Крім того, у нього народилася донька, тож, імовірно, йому були потрібні гроші. Та й, певно, хотілося втекти від проблем із маленькою дитиною. Однак цього росіянина глибоко розчарувало те, з чим він зіткнувся. Про жодне братерство в окопах не було й мови. Коли почався український наступ, солдати з його підрозділу повтікали, а його залишили. Я бачила по ньому: він хоче щось сказати про них, але не скаже, бо це може мати для нього серйозні наслідки в майбутньому. Тим більше, що він погодився, щоб його сфотографували.
ЗВ: Як ви даєте раду зі стресом? Багато журналістів, які працюють з військовими, скаржаться на посттравматичний стресовий розлад.
ТК: Мене заспокоює спілкування з природою, зокрема прогулянки лісом, полями. Мені подобається спостерігати за тим, як природа пережила не одну війну і як зараз продовжує жити в своєму ритмі. Дерева, трава — їм байдуже, яка партія зараз при владі, хто президент Польщі, що зробить Дональд Трамп. Природа залишається незмінною. Вона завжди зберігає сталість, звісно, якщо людина не руйнує її. Хтось вірить у бога, а я відчуваю глибокий зв’язок із природою.
Тетяна Колесниченко. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща ПТСР з’являється тоді, коли щось закінчується, а війна триває. Для військових, як і для нас, журналістів, все ще попереду. Ми раз у раз повертаємось у зону бойових дій, їздимо на фронт. Поки що у нас лише проміжні ефекти синдрому, але, думаю, після закінчення війни почнеться процес поновного переживання. Наразі у мене немає кошмарних снів чи тривожних думок. Я зосереджуюся на роботі. Моя чітка ціль — закрити одну тему, щоб перейти до наступної.
Коли після поїздок на фронт повертаєшся додому, починаєш по-іншому цінувати прості речі. Наприклад, ми з нареченим багато років мріяли про дім і нещодавно почали відновлювати старий будинок, та ще й взяли собаку з притулку. Я навчилася розмежовувати тотальне горе і біль, які бачу на війні, й своє життя тут.
На початку повномасштабного вторгнення ми з моїм нареченим почали сваритися і навіть на пів року розійшлися — емоції зашкалювали. Він — поляк, з його перспективи все виглядало інакше. Йому було важко прийняти те, що я їду на фронт. Казав, що не хоче чекати на моє повернення в цинковій труні. На щастя, згодом ми порозумілися.
ЗВ: Всі ваші репортажі ілюстровані неймовірними фотографіями Мацєя Станіка.
ТК: Для нас це ключова і нерозривна співпраця. Я ніколи не їжджу робити матеріали в Україну без Мацєя. Іноді текст може передати більше, ніж фото, а іноді навпаки — фото виражає більше за слова. Тому наша ідеальна формула — мати і те, й інше. Важливо побачити конкретну людину, а потім ще й прочитати її історію — тоді все оживає.
ЗВ: Скільки років ви у Польщі і чому переїхали?
ТК: Я живу в Польщі вже майже 17 років. Моя мама має польське походження і коли виховувала мене з сестрою, акцентувала на нашому польському корінні, польській крові. А вирішила я переїхати в Польщу, коли 2008 року почалася економічна криза. Згодом познайомилася зі своїм нареченим (він поляк), що й вплинуло на моє рішення залишитися.
Спочатку найбільшою перешкодою для мене була мова, адже це головне джерело самовираження. Коли я приїхала, не могла говорити польською, хоч усе розуміла, тому почувалася безпорадною, як собака.
ЗВ: Як ви, журналістка польсько-українського походження, яка народилася і виховувалася в Україні, але вже багато років живе у Польщі, ідентифікуєте себе?
ТК: Непросто відповісти. Я вже віддавна в Польщі, маю польське громадянство. Коли приїжджаю в Україну, дехто сприймає мене за польку й робить мені компліменти за мою добру українську мову. Це викликає в мене ніяковість і навіть сором, бо українською я вже говорю з польським акцентом.
Хочеш — не хочеш, та в певний момент виникає питання: хто я? звідки я? де моє коріння? де моє життя? Для себе я визначилася: я — і українська, і польська журналістка. Я не хочу проводити жорсткі межі. Я — це я, з двома національностями. Я їх не розділяю і не хочу обирати між ними. Я знаю обидві мови, розумію обидва контексти. Я працюю для польських медій, пишу польською, функціоную в польському інформаційному середовищі, але все, що я роблю — про Україну.
Тетяна Колесниченко. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща ЗВ: Які основні відмінності між польською й українською журналістикою?
ТК: Я починала працювати в Україні, в газеті «День». Пам’ятаю, хтось привіз із Польщі газету Wyborcza. Ми не знали польської мови, тому не могли прочитати її, але були під величезним враженням того, як вона зверстана, оформлена, як гарно продумано шпальти.
Останніми роками українські журналісти й загалом медіа досягли високого рівня. Я спілкувалася з журналісткою з NV, яка розповіла, що іноді літає, наприклад, у Нью-Йорк, щоб бути на офіційних заходах, утримувати контакти з високопосадовцями, тобто отримувати інформацію з перших уст, мати власні джерела та інсайди. Я не знаю жодної польської редакції, яка б працювала таким чином.
ЗВ: Чи помітили ви зменшення зацікавлення поляків темою війни в Україні?
ТК: Цей процес триває вже півтора року, і він цілком природній. Кількість переглядів деяких моїх репортажів зменшилася, але вони не втратили своєї цінності й знаходять свою аудиторію. Наприклад, текст про переговори між Україною та США щодо природних ресурсів прочитало понад мільйон людей — така сама статистика, як і на початку повномасштабної війни.
ЗВ: Ви відчуваєте зменшення симпатій поляків до українців і навпаки?
ТК: Так. Справжнім випробуванням для наших взаємовідносин стали парламентські вибори в Польщі 2023 року. Тоді було помітне зростання ворожнечі та нетерпимості: коментарі в інтернеті з обвинувальними заявами у невдячності та претензійності, навіть напади на українців. Наприклад, розголосу набула ситуація в Новій Гуті, коли на дитячому майданчику поляк кричав українській біженці з двома дітьми, щоб вони забиралися геть в Україну. Це дуже сумно.
В Україні також назріли певні розчарування в поляках і власних очікуваннях щодо них. Але це тимчасово, я вірю, що ми порозуміємося. Зрештою, ми пливемо в одному човні.
Лінія фронту, загалом війна вчать бути правдивими та прагматичними. Емоції відходять на другий план, бо союз, підтримка — важливіші. Політики завжди маніпулюватимуть емоціями задля популізму, але спільні інтереси мають бути на першому місці. Здається, ми починаємо потроху це розуміти. Особливо, коли стало ясно, що не варто всі ставки робити на союз зі США. Америка ніколи не буде настільки зацікавлена в безпеці нашого регіону, як Польща чи країни Балтії.
Тетяна Колесниченко. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща ЗВ: Що на тлі погіршення польсько-українських відносин зачепило вас найбільше?
ТК: Одного разу, коли ми поверталися з України, на кордоні зіткнулися з протестами польських фермерів, на яких лунали проросійські й антиєвропейські гасла. Та ситуація мені нагадувала те, що я бачила на Донбасі перед повномасштабним вторгненням.
Моя бабуся пережила Голодомор, і я добре розумію, який глибокий символічний сенс для українців має хліб і чому їх так зачепила картина висипаного протестувальниками зерна. Водночас я знала, що це маніпуляція і провокація з боку Росії. Звісно, я особисто нікого не зловила на гарячому, але ми всі чудово розуміємо, що насправді відбувається.
Втім, ще більше мене вразила інша річ — з якою легкістю деякі польські медіа поширюють неправдиві наративи, нав’язані Москвою, зокрема про українських олігархів. Мовляв, саме вони збагачуються на продажі зерна. Насправді, якщо перевірити списки імпортерів та експортерів, то можна побачити, що більшість компаній, які торгують збіжжям, мають американський чи європейський капітал. Серед українських експортерів був лише один, можливо, два бізнесмени, які відповідали критеріям поняття «олігарх». Але коли читати польські ЗМІ, може скластися враження, що всі ці компанії контрольовані жадібними українськими олігархами, які хочуть розорити польського фермера. Ми надто легко піддалися стереотипному мисленню.
І ще одна річ — стереотипи щодо якості українського зерна і їжі, які мене просто обурили. Це був прояв колоніалізму, зверхності. Не можна так ставитися до країни, яка перебуває у важкому воєнному становищі. Мені здається, поляки не до кінця зрозуміли, що російсько-українська війна за їхнім східним кордоном, може докорінно змінити і їхнє життя. Вони мають підтримувати Україну — і не тільки заради українців, а й задля власного майбутнього.
Тетяна Колесниченко. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща ЗВ: Ви маєте найпрестижніші польські журналістські нагороди, як-от премію імені Даріуша Фікуса (причім двічі, у 2024 та 2025 роках, і це вперше один автор отримав її два роки поспіль), Grand Press тощо. Про що ще ви мрієте у професійному плані?
ТК: Так, нагороди важливі, але для мене вони не лише про особисті досягнення. Вони радше про визнання і доказ важливості того, що я роблю. Нагороди дають нам вагомі аргументи, щоб вирушити у наступну поїздку і розповісти більше історій.
І все ж я відчуваю величезну заздрість до журналістів, які займаються розслідуваннями. Їхні статті по-справжньому можуть впливати на ситуацію, щось змінювати, наприклад, призвести до звільнення якогось високопосадовця. Тоді журналіст бачить реальний результат своєї праці. Пишучи репортажі, я розумію: мої слова не повернуть нікому життя і не зцілять ран моїх героїв. І, на жаль, імовірно, більшість росіян не відповідатимуть за свої воєнні злочини.
ЗВ: Що важливо у журналістській професії під час війни?
ТК: Я не намагаюся завдяки своїй роботі під час бойових дій створити власний бренд. Деякі журналісти, висвітлюючи війну за кордоном, часто ставлять себе в центр подій — розповідають, що бачили, кого зустріли, як пережили повітряну тривогу чи обстріл. Я у своїх репортажах даю голос людям, з якими спілкуюся, намагаюся переповісти їхні історії. В мене немає внутрішньої потреби публікувати селфі у касці і бронежилеті з фронту. В нашій поїздках Мацєй фотографує тільки тих, хто буде героєм репортажу.
ЗВ: Наразі ми зустрічаємось у Варшаві. Чи вже плануєте наступну поїздку в Україну?
ТК: Так, звісно!
