Ципріян Каміль Норвід. Колаж: Євген Приходько / Нова Польща
Ципріян Каміль Норвід. Колаж: Євген Приходько / Нова Польща
20 вересня 2021

С. K. N. Недооцінений пророк літератури

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Історія польського класика Ципріяна Каміля Норвіда.

Ципріян Ксаверій Ґерард Валенти (а саме такі імена отримав Норвід під час хрещення) народився 24 вересня 1821-го, того ж року, який дав світовій літературі таких великих майстрів, як Ґюстав Флобер, Шарль Бодлер і Фьодор Достоєвський.

Ципріян Каміль Норвід, автобіографія до словника-довідника польських митців, 1872

Ципріян Каміль де Норвід прийшов на світ у Мазовії в родовому селі Лясково, за кілька миль від Варшави, в той час, коли в Греції помирав Ноел Байрон, — він і досі не знає, яка з цих двох подій сумніша.

Цей дещо міфологізований фрагмент автобіографії (Джордж Ґордон Байрон насправді помер 19 квітня 1824 року, тобто на четвертому році життя польського поета), що була написана на схилі нелегкого життєвого шляху, демонструє не тільки самоіронію Норвіда, але й усвідомлення ним величі свого багатостороннього мистецького таланту, який, на жаль, недооцінили сучасники.

Непросте дитинство

Митець походив зі збіднілої шляхти. Його батько, Ян Норвід, належав до литовського роду гербу Топор. 1815 року після втрати родинного маєтку він переселився на територію Конгресового Польського Королівства Автономна польська держава у складі Російської імперії в 1815–1917 роках., де працював чиновником у різних інституціях, але впродовж усього життя його доходи ледве давали змогу утримувати родину. 1818 року Ян Норвід узяв шлюб із майбутньою матір’ю митця, Людвікою Здзєборською, яка мала спільного предка з королем Яном ІІІ Собєським і отримала у придане село Лясково Ґлухе, де й народився Ципріян Норвід.

Після смерті матері чотирирічним Норвідом опікувалась бабуся, Анна Гіларія Собєська, яка сильно вплинула на нього, прививаючи католицизм і старопольські традиції.

1831 року, після початку Листопадового повстання, Норвід разом із батьком, братами Людвіком і Ксаверієм та сестрою Пауліною перебрався до Варшави. Цього ж року він розпочав навчання в гімназії, де серед колег і педагогів прославився як талановитий карикатурист й харизматичний декламатор поезії. Через два роки після смерті батька, який помер у борговій в’язниці, Норвід залишив гімназію, не закінчивши п’ятого класу, і почав навчатися в художній школі Алєксандра Кокуляра. Польський художник, колекціонер і педагог, представник пізнього класицизму, співзасновник Школи образотворчого мистецтва у Варшаві.

Європа і творчий зеніт

Кінець 30-х років був ознаменований літературними спробами Норвіда (зокрема, дебютним віршем «Мій останній сонет») на шпальтах варшавських часописів. З огляду на прозорі політичні алюзії, свої перші поезії митець друкував анонімно або підписувався криптонімом «C. N.». Однак попри конспірацію читачі дуже швидко дізналися ім’я автора. Упродовж двох років він став варшавським улюбленцем і постійним гостем літературних салонів, де заворожував слухачів декламуванням поезії.

У травні 1842 року в зеніті літературної слави 20-річний Норвід відправляється за кордон, щоб удосконалитися в мистецтві живопису і скульптури. Дорога веде його через Вільне місто Краків, Вроцлав, Дрезден, Прагу, Марієнбад, Нюрнберг, Мюнхен, Венецію і Флоренцію. У кожному з цих міст митець залишається на деякий час, відвідує картинні галереї та сакральні споруди, вивчає колекції мистецтв. Найдовше він перебував у Флоренції, де від листопада 1843-го до квітня 1844-го року відвідував Флорентійську академію, вивчаючи скульптуру під керівництвом Лоренцо Бартоліні та Луїджі Пампалоні.

Весною 1844 року Норвід переживає розрив із нареченою Камілою Лєманською, з якою заручився ще 1841 року. Не витримавши довгої розлуки й постійного очікування на повернення художника з навчання, Каміля в прощальному листі повернула йому обручку. Історія першого нещасливого кохання мала символічне продовження.

Коли 27 березня 1845 року Норвід приймав у Римі таїнство миропомазання, то взяв собі ім’я колишньої нареченої та деякий час підписував твори криптонімом «C. K. N.»

Саме ці імена — Ципріян Каміль Норвід — уже після смерті митця ввійдуть в історію польської культури.
Портрет Марії Калерґіс, Ципріян Каміль Норвід. Джерело: Вікімедіа

Щоби подолати депресію, Норвід відправляється в подорож Італією. Відвідує Неаполь, Помпеї, Геркуланум, Рим і приблизно тоді знайомиться з Мар’єю Калерґіс, яка стала його великим нещасливим коханням. Мар’я була талановитою піаністкою, заможною красунею й господинею мистецьких салонів у різних містах Європи. Серед шанувальників її краси й таланту були Фридерик Шопен, Станіслав Монюшко, Ріхард Вагнер, Ференц Ліст, Генріх Гейне, Теофіль Ґотьє, Ежен Сю та чимало інших відомих митців.

Норвід був бідним, але багатообіцяльним літератором і художником. А Калерґіс кохала іншого, графа Адама Потоцького, й трактувала поета як одного з багатьох шанувальників, у товаристві якого приємно проводити час. Натомість Норвід бажав більшого. Його закоханість тривала кілька років, він присвячував Мар’ї вірші та слідував за нею європейськими містами в надії підкорити серце піаністки, однак старання були марні. Після вияснення стосунків Мар’я розірвала з Норвідом усілякі контакти.

Нерозділене кохання надломило поета, що проявилося в нетривалому перебуванні в монастирі та спробі почати нове життя в Америці.

Проте це почуття також живило його творчість, а багато років після розриву стосунків Норвід присвятив Мар’ї Калерґіс драму «Перстень Великої Дами» (1872).

Політика й еміграція

1846 року з Норвідом стався неприємний інцидент, який трагічно позначився на його подальшому житті. У Берліні на вимогу російського посольства його арештували за підозрою в антиросійській діяльності. Приводом стало те, що Норвід передав свій паспорт польському підпільному діячеві Максиміліяну Ятовту, аби той зміг виїхати у Париж. Проте їх викрила поліція. Пізніше Максиміліян Ятовт перебував на засланні в Оренбурзі разом із Тарасом Шевченком і залишив спогади про українського поета.

У жахливих умовах берлінської в’язниці Норвід захворів і внаслідок ускладнень на все життя майже повністю втратив слух.

Норвідові загрожувала депортація до Російської імперії, однак завдяки заступництву впливових друзів йому вдалося вийти на свободу.

З Пруссії митець вирушив до Брюсселя, де прославився серед еміграції виступом у міській ратуші з нагоди 16-ї річниці Листопадового повстання. Він проголосив духовно-політичний маніфест «Звернення митця, який нещодавно прибув на еміграцію» Пол. «Głos niedawno do wychodźctwa przybyłego artysty»., у якому батьківщину пов’язував із моральною силою, що об’єднує громадян. Ці ідеї Норвід незабаром розгорнув у низці публіцистичних статей «Листи про еміграцію», а згодом і в поемі «Прометедіон» (1851).

У лютому 1847 року Норвід переїхав до Риму, де відкрив власну художню майстерню, намагаючись поліпшити своє фінансове положення, хоча в цей час його все більше починає вабити література. Тут він став свідком революційних подій Весни народів, яку, з одного боку, вітав, адже виступи, скеровані проти монархій, сприяли емансипації народів і були проявом поступу. А з іншого, поміркований і дещо консервативний у своїх переконаннях Норвід побоювався тез про секуляризацію, тож був противником позбавлення папства світської влади. Він брав участь в організації підтримки для папи Пія IX серед польської еміграції й навіть виходив із рушницею на його захист (від можливих нападів із боку прихильників Гарібальді). Так чи сяк, вибух і занепад Весни народів, а також суспільно-політичні та інтелектуальні процеси, які вона породила, позначилися на всій подальшій творчості Норвіда.

Конфлікт великих романтиків

У Римі Норвід познайомився з романтиками старшого покоління — Юзефом Богданом Залєським, Адамом Міцкевичем та Зиґмунтом Красінським. З Богданом Залєським, представником української школи в польській поезії Творчість групи польськомовних письменників доби Романтизму, які зверталися до української тематики (історія, фольклор, описи природи)., Норвід зберіг сердечні стосунки впродовж усього життя. Зустріч із Міцкевичем почалася з конфлікту, який принаймні на особистому, але не на ідейному рівні пом’якшився у паризький період.

Міцкевич прибув до Риму в лютому 1846 року, щоби створити Польський легіон, який мав допомогти італійцям у їхній боротьбі за незалежність. Спочатку Міцкевич заручився підтримкою Пія IX, але коли той відмовився воювати проти австрійців, легіон Міцкевича виступив проти папи на боці Гарібальді. Під час однієї із зустрічей із польською еміграцією Норвід, який критично ставився до воєнних планів Міцкевича та його містично-релігійного месіанізму, публічно піддав критиці автора «Книги польського народу…» Пол. «Księgi narodu polskiego i pielgrzymstwa polskiego».

Зиґмунт Красінський, фотографія малюнка Ципріяна Каміля Норвіда. Джерело: Цифрова бібліотека Polona

У цьому епізоді проявилася нонконформістська риса Норвіда: його шалений і часом самовбивчий потяг до проголошення «правди», навіть якщо це загрожувало остракізмом.

Проте навіть попри нерозуміння з боку польської еміграції Норвід залишився послідовним критиком романтичного націоналізму до кінця життя.

Натомість стосунки з автором «Не Божественної Комедії» розгорталися за іншим сценарієм. Спершу між Норвідом та Зиґмунтом Красінським виникла сердечна близькість і взаємне захоплення. В одному з листів Красінський описує нового приятеля:

Зиґмунт Красінський

Приязний і сердечний цей норвідівський дух, але мені здається, що він сам себе ще не створив! Не промовив із глибин своїх fiat lux!, Лат. «нехай буде світло». але прийде цей час і він стане міццю.

В особі Красінського Норвід віднайшов таку необхідну для нього моральну підтримку, а також впливового мецената. Проте вони поступово почали віддалятися і приблизно в 1850-ті роки розірвали всілякі контакти. Причиною стали не тільки політичні та світоглядні розбіжності, але й різний підхід до літератури.

Творчість «не для всіх»

Норвід дебютував у період, коли польський романтизм почав вичерпувати свої творчі можливості. Тож свідомий цього, він намагався випрацювати власний стиль, за допомогою якого можна було б виразити в художній формі складні філософські проблеми.

Норвід відмовився від співучості та мелодійності поезії, характерної, наприклад, для його однолітка Теофіла Лєнартовича, який черпав із фольклорних джерел, і як художник, поставив на візуальну сторону тексту, де сенсотворчого значення набував кожен розділовий знак і графема.

До того ж Норвід вбачав завдання літератури не в розвазі чи дидактиці, а в пошуку й пізнанні правди, що вимагало від читачів більшого ангажування й зусиль. Ця «іншість» письма Норвіда, що з плином часу тільки зростала, призвела до того, що звичайні читачі та літературні критики почали говорити про «темність», «незрозумілість» та «складність» його поезії, а самого митця вважати диваком та ексцентриком. Долучився до цього і Красінський, який спершу з позиції досвідченого літератора поблажливо давав Норвідові поради, але зіткнувшись із самостійністю поглядів і непокірністю молодшого поета, почав вороже до нього ставитися.

Зі свого боку Норвід, захищаючи право на власний творчий шлях, не шкодував у адрес своїх критиків іронії та гніву.

Відповідаючи в листі від 17 листопада 1850 року на закиди наближеного до Красінського публіциста, Яна Козмяна, Норвід писав:

Ципріян Каміль Норвід

Майте трохи покори й визнайте, що я не навіжений — це не я темно пишу, це ви темно читаєте. Замість того, щоби зважати на читача й радити літературне кокетство, краще уважно читати те, що було написано без огляду на читача.

Конфлікт із Красінським і познанською інтелігенцією, а пізніше й розгромна рецензія Юліяна Клячка на поему «Прометедіон», з якою Норвід пов’язував великі надії, вплинули на його літературну кар’єру. А ще митця виключили із ширшого кола польської еміграції. В очах середовища, з яким Норвід себе ідентифікував, він перетворився з талановитого поета й художника на невдаху, що пише незрозумілі тексти.

Митець від самого початку розумів, що його творчість не для всіх.

1850 року в листі до Адама Потоцького Норвід визнавав, що «помирає для публіки як ім’я, як перо, як поетичність», а пізніші розчарування та невдачі ще більш підсилили герметичність його поезії.

Норвід своїм «темним письмом» немовби реагував на остракізм і сам відмежовувався від видавців, читачів, критиків, сучасників. Усупереч загальноприйнятій думці, Норвідові досить багато вдалося опублікувати за життя, а деякі твори все ж мали успіх. Проте цей успіх був неспівмірний із його амбіціями й талантом.

Видавничі перипетії

1849 року Норвід перебрався до Парижа, де прожив, якщо не враховувати двох років у Нью-Йорку (1852–1854), до самої смерті. Тут він зустрівся з Фридериком Шопеном і Юліюшем Словацьким, із якими перебував в останні хвилини його життя. Спогади про це Норвід описав у щоденнику «Чорні квіти» (1856). Також він виголосив цикл лекцій «Шість публічних зустрічей про Ю.Словацького» (1860), які, всупереч загальній тенденції применшувати роль Словацького, популяризували творчість автора «Короля Духа».

Свою єдину поетичну збірку Норвідові вдалося видати 1862 року. Вона вийшла у важливій для польської культури серії «Бібліотека польських письменників» лейпцизького видавництва Брокгауза. Згодом це саме видавництво запропонувало поетові видати наступну збірку.

Над цим амбітним поетичним проєктом «Vade-mecum» Лат. «Іди за мною». Норвід працював у 1865–1866 роках. У ньому митець полемізував із романтичною традицією, ставив собі за мету відродження польської поезії й демонстрував новий поетичний стиль. Збірка мала складатися зі ста віршів, проте так і не була опублікована за життя Норвіда. Перипетії австро-прусської війни змінили видавничі плани Брокгауза, а інших потенційних видавців відлякувала слава «дивного» поета. Повне видання «Vade-mecum» побачило світло лише 1953 року й стало однією з найважливіших книжок в історії польської поезії.

Збірка «Vade-mecum». Джерело: Цифрова бібліотека Polona

Самотній схилок літ

Понад 30 років життя Норвіда в Парижі були позначені скрутним матеріальним становищем, яке змушувало його постійно жити в борг. Література й малярство тільки іноді приносили достойні прибутки, які здебільшого йшли на сплату боргів.

Подекуди Норвідові доводилося заробляти на хліб фізичною працею. Він підробляв у одній із паризьких друкарень і навіть був цвинтарним каменярем.

Туберкульоз, проблеми із зором і слухом, постійні нервові зриви, до яких призводили особисті невдачі та суспільно-політичні події, спричинили вичерпання фізичних сил у Норвіда та його передчасне старіння. Зрештою, тема старості культури займає вагоме місце в його художньому світі.

Ципріян Каміль Норвід, 1871. Джерело: Віківанд

Спроба митця переїхати у Флоренцію, з якою він пов’язував надії на покращення свого здоров’я, виявилася невдалою. І 1877 року за фінансовою допомогою кузена, графа Міхала Клєчковського, Норвід отримав кімнату й харчування в Домі святого Казимира — польському притулку для сиріт і ветеранів у Іврі, передмісті Парижа.

Мінімальний, але безпечний щоденний побут сприяв останнім літературним та художнім працям Норвіда. Власне тут була створена драма «Чиста любов у морських купальнях», новели «Стигмат», «Ad leones!» і «Таємниця лорда Сінґелворс», які видавці назвали «італійською трилогією».

Серед національних пророків

Автопортрет, Ципріян Каміль Норвід. Джерело: Цифрова бібліотека Polona

Норвід помер уві сні вночі з 22 на 23 травня 1883 року від туберкульозу. Усі рукописи, які на момент смерті зберігалися на письмовому столі та в подорожній скрині, спалили монахині Дому святого Казимира. Спершу митця поховали на цвинтарі в Іврі, а через п’ять років тіло ексгумували й перенесли до польської колективної могили на цвинтарі Ле Шампо в Монтморансі, у пантеон польської еміграції.

24 вересня 2001 року, з нагоди 180-ї річниці з дня народження Норвіда відбулося його символічне поховання на Вавелі.

Урну з землею з його останньої могили, яку благословив Іван Павло ІІ помістили в крипті національних пророків біля могили Адама Міцкевича та Юліюша Словацького.

Шлях до визнання таланту Норвіда і його зарахування до національних пророків зайняв чимало часу. Завдяки діяльності Зенона Пшесмицького (1861–1944), який майже все своє свідоме життя присвятив пошукам і впорядкуванню рукописів та малярства Норвіда, а також популяризації його творчості, доробок «дивного й темного» митця набував ширшої популярності в кожного нового покоління польської інтелігенції.

1904 року Пшесмицький у своєму часописі «Химера» видав першу розлогу підбірку Норвіда, а 1911-го почав публікувати зібрання творів. Після Другої світової війни видавничу естафету продовжив Юліюш Віктор Ґомуліцький (1909–2006), який приготував професійне видання «Vade-mecim» і нову версію повного видання творів. Нині в Польщі діє три спеціалізовані наукові осередки: у Любліні, Познані й Варшаві, які продовжують опрацьовувати спадщину Норвіда, що досі породжує запеклі дискусії між істориками літератури.

Джерела: C. K. Norwid, Autobiografia, [w:] «Wiadomości Numizmatyczno-Archeologiczne» 1897, t. 3, nr 4; «Piśmiennictwo Krajowe» 1840, nr 8; J. W. Gomulicki, Kalendarz biograficzny Cypriana Norwida, [w:] C. Norwid, Pisma wszystkie, t. 11, Warszawa 1976; C. Norwid, Pisma wszystkie, t. 8, Warszawa 1976; Kalendarz życia i twórczości Norwida, red. Zofia Trojanowiczowa i Zofia Dambek, t. I–III, Poznań 2007.

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Валерій Бутевич image

Валерій Бутевич

Літературознавець, перекладач. 2018 року захистив у Варшавському університеті дисертацію про творчість Збіґнєва Герберта. Працює в Музеї…

Читайте також