Катажина Пілярська: У вас немає враження , ніби ви перебуваєте між світами? Ще кілька годин тому ви були там, де йде війна.
Наталія Половинка: Мені так не здається , я це сприймаю так, як у назві нашого концерту: Україна — це світ, увесь світ — Україна. Ця війна набагато масштабніша за Україну. Але це боротьба між свідомістю й несвідомістю на Сході й між життям українців і життєвим комфортом решти світу на Заході. Світові лідери звикли до цієї ситуації. Я бачу, як багато допомагають прості люди, як вони об’єдналися в єдиному пориві. Проте що вищі, що солідніші посади, то менше цієї допомоги. І так у багатьох країнах. І що далі від українського кордону, то менше конкретних дій. Путін обплутав усю Європу сіттю своїх грошей , зароблених на людській крові.
КП: Пропаганда і брехня , які він створив, продовжують жити.
НП: Але ми повинні припинити боятися диявола. Ми повинні стати на бік правди , життя та людських цінностей. Тоді краще видно, що цей диявол насправді вигаданий і не такий страшний, як його малюють. Російські війська приїхали з парадними костюмами, переконані, що люди вітатимуть їх квітами. Бачите, наскільки все це неправдиве, як Путін тотально бреше. Це його брехня, і ми знаємо, що це неправда, а уряди багатьох країн досі не говорять про це прямо. На Майдані Україна показала, що хоче бути в Європі, а зараз ми демонструємо, що беремо за основу ті цінності, з яких Європа постала: правда, любов, людська гідність. Ми захищатимемо їх заради всіх. І ми чекаємо, що Європа згадає: це її коріння. І лише спираючись на ці цінності, а не на комфорт та газ , вона зможе себе зберегти.
КП: І тут постає дилема: чи варто зараз рятувати пам’ятки , чи, може, не слід жаліть троянд, коли вмирають люди. Перифраз цитати Юліюша Словацького «Не слід жаліть троянди, коли ліси палають», яка стала крилатою. З іншого боку , це важливо, адже це ваша спадщина, частина національної самосвідомості.
НП: Це неможливо розділити. Якщо ми виживемо , то перше, що нам знадобиться у мирні часи, — наша культура. Уже тиждень я думаю про те, як відбудовуватиму свою країну. Я готова носити каміння й водночас я весь час співатиму, — носитиму цеглу, молитимуся й голосно співатиму, як роблю це зараз. А ще я гадаю, що вже зараз слід подумати, що ми візьмемо з собою в майбутнє з цих часів, що доброго з нами сталося. Наприклад, єдність — як це не парадоксально, але це дар. Виявилося, що ми єдині — не лише українці між собою, а й із поляками — більше, ніж ми коли-небудь могли собі уявити. Зараз між нами не видно відмінностей, бо на перший план виходить те, що ми просто люди. Я зустрічаю чудових людей і дуже вдячна за це.
КП: Мабуть , такої солідарності в Польщі не було з 1980 року, коли постала «Солідарність».
НП: Про Польщу пишуть найбільше , ви допомагаєте зусібіч, всіма можливими способами. А люди, які блокували вантажівки? Це дивовижно: стоїть дівчина, розмовляє телефоном, а за нею кілометри машин. Наталія Панченко. Люба, перекажіть їй мою любов. Ці візки для дітей на кордоні, кожен із цих жестів ми бачимо і вдячні за це. Кожному в Європі, хто виходить на протести, закликає свій уряд. І називає речі своїми іменами: що це війна.
КП: Культурні місця стали укриттями , притулками, місцями прихистку. Навіть у Польщі багато таких місць відкрили на потребу біженців. Якою є ситуація у Львові?
НП: Здається , у кожному театрі є притулок для людей з інших куточків країни. Зараз у Львові вдвічі більше людей, ніж було. Театри стали осередками для волонтерів, складами речей та продуктів. У нашому також живуть люди. Дехто зупиняється ненадовго та їде кудись далі, інші залишаються з нами довше — ми шукаємо для них роботу та краще житло. Зараз ми отримали наказ згори — від міської влади, але й самі маємо потребу все ж грати, працювати як театр. Ті, хто з нами живуть, не хочуть їхати на нове місце, їм у нас добре, але я їм усім пообіцяла, що ми знайдемо для них кращі помешкання, не гірші. Сподіваюся, що скоро ми знову гратимемо, бо після першого шоку, коли найважливіше було перестати боятися, я зрозуміла, що тепер необхідно підтримувати дух. Тому я відразу почала співати в храмах — це завжди було моє робоче місце, а зараз це ще більш потрібно, бо може мати більший вплив. Ідеться не тільки про молитву, а й про співи після молитви — вони є містком між Церквою і світом, стоять на порозі разом із питанням «як жити далі», коли вже виходиш із храму.
КП: Культура завжди сприяла духовному піднесенню. З одного боку , ми бачимо людей культури на фронті, а з іншого ми також бачимо, що незалежно від того, що відбувається, культура завжди поруч — є записи оркестру, що грає в Києві , відео з людьми, які танцюють під час будівництва траншей. Очевидно, що це потрібно, — можливо, зараз навіть більше, ніж у мирний час. І що на війні не соромно співати.
НП: Навіть навпаки , це необхідно! Щовечора я співаю в різних храмах, церквах, і до мене підходять люди й кажуть: «Боже, аж душа відпочиває, хвилинка передиху». Зараз ми настільки напружені, що нам потрібен цей ковток повітря, ця мить із любов’ю, а не тільки з болем. Я всією душею люблю як духовні, так і народні пісні — живі традиції, знання людей, які жили за сотні років до нас. На цьому також побудований мій театр. Комусь зараз доводиться змінювати репертуар, бо він не відповідає воєнному часу — ми ж нічого не змінюємо, цей народний, традиційний переказ на основі джерел нашої культури — доречний. Він живе і далі житиме, він посилає нам знаки, що ми переживемо ці часи.
КП: Разом із тим , ви також речники своєї країни. Я міркувала, чи це добре, що ми відволікаємо вас від того, що є зараз найважливішим, від реальної допомоги, але з іншого боку, можливо, цей розголос, розповіді про те, що відбувається, теж є важливими.
НП: Я думаю про те , щоби діяти не лише у своєму просторі. Театр у нас невеликий, але я хотіла б організовувати дипломатичні поїздки — до Польщі, але не тільки. Показувати ті джерела, з яких бере свій початок Європа, звертатися до ЗМІ, розповідати про те, як є насправді. Під час останньої поїздки до Польщі я зустріла італійця, який сказав мені, що невідомо, звідки ця війна взялася і хто винен. Це для мене було шоком. Схоже, всюди є ЗМІ, які брешуть. Я боюся, що цієї брехні більше, тому вважаю, що мушу їздити й оповідати про те, що бачу.
Мої друзі з Вроцлава переконували мене , що я повинна залишитися в Польщі, але я сказала їм, що не можу, що мушу бути в Україні. І повернувшись до Львова , я відчула, що я там, де повинна бути. А тепер, знову перебуваючи в Польщі, я розумію, що маю бути в обох цих місцях, маю виїжджати і повертатися. І в Польщі, і в Україні слід багато чого зробити, і місія речниці правди надзвичайно важлива. Бо ми можемо воювати там, але платимо за це життями наших молодих хлопців — що довше чекає Європа, то більше чудових людей ми втрачаємо. Треба діяти. Ми з жінками можемо їздити, а хлопці — продовжувати волонтерити на місці. Ми могли б організувати непоганий культурний десант.
КП: А є якась організована співпраця між закладами культури на заході Україні , чи всі діють самостійно і кожен робить у своїй сфері, скільки може?
НП: Зараз ми всі працюємо разом як волонтери , ми єдині й взаємодіємо одне з одним. Але коли з’явилася інформація, що потрібно повертатися до нормальної роботи, тоді, звісно, кожен почав думати про це на свій лад. А я досі вважаю, що зараз, можливо, краще було б, якби ми всі діяли разом, бо самостійність та роздільність наразі не мають сенсу. Можливо, настав час для нових проєктів — спільних.
КП: Що вам найбільше закарбувалося в пам’яті з цього останнього місяця , що ви запам’ятаєте надовго, залишите в собі після війни?
НП: Моїх друзів , поляків, які першими написали мені, щоб я приїхала до них додому. Ми поїхали з донькою та онукою, вони залишилися, а я повернулася до Львова. Але ще до мого від’їзду інститут імені Ґротовського допоміг нам перебратися до Вроцлава. Ми співали в греко-католицькій церкві разом із акторами з інституту, і це теж залишиться зі мною — повний храм народу, збір дарів для України, спільна молитва.
Так само і в Україні — коли я повернулася і в своїй церкві після служби вирішила заспівати ірмоси. Ірмос — у візантійських гімнах строфа, яка з’єднує біблейську пісню з християнськими гімнами іншого віршування, встановлюючи для них метрику наспіву на біблейську тематику До нас приєдналися п’ятеро отців , це було надзвичайно. Люди залишилися після служби, там були жінки, які не припиняли плакати. Було видно, що для них це очищення, що вони собі це дозволили. Бо у нас зараз ніхто не дозволяє собі плакати. Я сама від початку війни не плакала ні разу. Такі ми напружені, сильні. Як і більшість із нас, я не знала, що маю це в собі, але ми маємо цю силу.
КП: Чого , окрім миру, ви бажаєте зараз Україні?
НП: Перемоги. Мир прийде після перемоги. Також я прошу Бога , щоби Він нам швидше допоміг, щоби вбив того диявола.
Це інтерв’ю записане з нагоди заходу «Україна — це світ» у Театральному інституті. ім. Збіґнєва Рашевського (Варшава). Кошти від заходу були передані на охорону українських пам’яток , які перебувають під загрозою війни.
Переклала Ірена Шевченко
