Катажина Пілярська: У вас немає враження, ніби ви перебуваєте між світами? Ще кілька годин тому ви були там, де йде війна.
Наталія Половинка: Мені так не здається, я це сприймаю так, як у назві нашого концерту: Україна — це світ, увесь світ — Україна. Ця війна набагато масштабніша за Україну. Але це боротьба між свідомістю й несвідомістю на Сході й між життям українців і життєвим комфортом решти світу на Заході. Світові лідери звикли до цієї ситуації. Я бачу, як багато допомагають прості люди, як вони об’єдналися в єдиному пориві. Проте що вищі, що солідніші посади, то менше цієї допомоги. І так у багатьох країнах. І що далі від українського кордону, то менше конкретних дій. Путін обплутав усю Європу сіттю своїх грошей, зароблених на людській крові.
КП: Пропаганда і брехня, які він створив, продовжують жити.
НП: Але ми повинні припинити боятися диявола. Ми повинні стати на бік правди, життя та людських цінностей. Тоді краще видно, що цей диявол насправді вигаданий і не такий страшний, як його малюють. Російські війська приїхали з парадними костюмами, переконані, що люди вітатимуть їх квітами. Бачите, наскільки все це неправдиве, як Путін тотально бреше. Це його брехня, і ми знаємо, що це неправда, а уряди багатьох країн досі не говорять про це прямо. На Майдані Україна показала, що хоче бути в Європі, а зараз ми демонструємо, що беремо за основу ті цінності, з яких Європа постала: правда, любов, людська гідність. Ми захищатимемо їх заради всіх. І ми чекаємо, що Європа згадає: це її коріння. І лише спираючись на ці цінності, а не на комфорт та газ, вона зможе себе зберегти.
КП: І тут постає дилема: чи варто зараз рятувати пам’ятки, чи, може, не слід жаліть троянд, коли вмирають люди. Перифраз цитати Юліюша Словацького «Не слід жаліть троянди, коли ліси палають», яка стала крилатою. З іншого боку, це важливо, адже це ваша спадщина, частина національної самосвідомості.
НП: Це неможливо розділити. Якщо ми виживемо, то перше, що нам знадобиться у мирні часи, — наша культура. Уже тиждень я думаю про те, як відбудовуватиму свою країну. Я готова носити каміння й водночас я весь час співатиму, — носитиму цеглу, молитимуся й голосно співатиму, як роблю це зараз. А ще я гадаю, що вже зараз слід подумати, що ми візьмемо з собою в майбутнє з цих часів, що доброго з нами сталося. Наприклад, єдність — як це не парадоксально, але це дар. Виявилося, що ми єдині — не лише українці між собою, а й із поляками — більше, ніж ми коли-небудь могли собі уявити. Зараз між нами не видно відмінностей, бо на перший план виходить те, що ми просто люди. Я зустрічаю чудових людей і дуже вдячна за це.
КП: Мабуть, такої солідарності в Польщі не було з 1980 року, коли постала «Солідарність».
НП: Про Польщу пишуть найбільше, ви допомагаєте зусібіч, всіма можливими способами. А люди, які блокували вантажівки? Це дивовижно: стоїть дівчина, розмовляє телефоном, а за нею кілометри машин. Наталія Панченко. Люба, перекажіть їй мою любов. Ці візки для дітей на кордоні, кожен із цих жестів ми бачимо і вдячні за це. Кожному в Європі, хто виходить на протести, закликає свій уряд. І називає речі своїми іменами: що це війна.
КП: Культурні місця стали укриттями, притулками, місцями прихистку. Навіть у Польщі багато таких місць відкрили на потребу біженців. Якою є ситуація у Львові?
НП: Здається, у кожному театрі є притулок для людей з інших куточків країни. Зараз у Львові вдвічі більше людей, ніж було. Театри стали осередками для волонтерів, складами речей та продуктів. У нашому також живуть люди. Дехто зупиняється ненадовго та їде кудись далі, інші залишаються з нами довше — ми шукаємо для них роботу та краще житло. Зараз ми отримали наказ згори — від міської влади, але й самі маємо потребу все ж грати, працювати як театр. Ті, хто з нами живуть, не хочуть їхати на нове місце, їм у нас добре, але я їм усім пообіцяла, що ми знайдемо для них кращі помешкання, не гірші. Сподіваюся, що скоро ми знову гратимемо, бо після першого шоку, коли найважливіше було перестати боятися, я зрозуміла, що тепер необхідно підтримувати дух. Тому я відразу почала співати в храмах — це завжди було моє робоче місце, а зараз це ще більш потрібно, бо може мати більший вплив. Ідеться не тільки про молитву, а й про співи після молитви — вони є містком між Церквою і світом, стоять на порозі разом із питанням «як жити далі», коли вже виходиш із храму.
КП: Культура завжди сприяла духовному піднесенню. З одного боку, ми бачимо людей культури на фронті, а з іншого ми також бачимо, що незалежно від того, що відбувається, культура завжди поруч — є записи оркестру, що грає в Києві, відео з людьми, які танцюють під час будівництва траншей. Очевидно, що це потрібно, — можливо, зараз навіть більше, ніж у мирний час. І що на війні не соромно співати.
НП: Навіть навпаки, це необхідно! Щовечора я співаю в різних храмах, церквах, і до мене підходять люди й кажуть: «Боже, аж душа відпочиває, хвилинка передиху». Зараз ми настільки напружені, що нам потрібен цей ковток повітря, ця мить із любов’ю, а не тільки з болем. Я всією душею люблю як духовні, так і народні пісні — живі традиції, знання людей, які жили за сотні років до нас. На цьому також побудований мій театр. Комусь зараз доводиться змінювати репертуар, бо він не відповідає воєнному часу — ми ж нічого не змінюємо, цей народний, традиційний переказ на основі джерел нашої культури — доречний. Він живе і далі житиме, він посилає нам знаки, що ми переживемо ці часи.
КП: Разом із тим, ви також речники своєї країни. Я міркувала, чи це добре, що ми відволікаємо вас від того, що є зараз найважливішим, від реальної допомоги, але з іншого боку, можливо, цей розголос, розповіді про те, що відбувається, теж є важливими.
НП: Я думаю про те, щоби діяти не лише у своєму просторі. Театр у нас невеликий, але я хотіла б організовувати дипломатичні поїздки — до Польщі, але не тільки. Показувати ті джерела, з яких бере свій початок Європа, звертатися до ЗМІ, розповідати про те, як є насправді. Під час останньої поїздки до Польщі я зустріла італійця, який сказав мені, що невідомо, звідки ця війна взялася і хто винен. Це для мене було шоком. Схоже, всюди є ЗМІ, які брешуть. Я боюся, що цієї брехні більше, тому вважаю, що мушу їздити й оповідати про те, що бачу.
Мої друзі з Вроцлава переконували мене, що я повинна залишитися в Польщі, але я сказала їм, що не можу, що мушу бути в Україні. І повернувшись до Львова, я відчула, що я там, де повинна бути. А тепер, знову перебуваючи в Польщі, я розумію, що маю бути в обох цих місцях, маю виїжджати і повертатися. І в Польщі, і в Україні слід багато чого зробити, і місія речниці правди надзвичайно важлива. Бо ми можемо воювати там, але платимо за це життями наших молодих хлопців — що довше чекає Європа, то більше чудових людей ми втрачаємо. Треба діяти. Ми з жінками можемо їздити, а хлопці — продовжувати волонтерити на місці. Ми могли б організувати непоганий культурний десант.
КП: А є якась організована співпраця між закладами культури на заході Україні, чи всі діють самостійно і кожен робить у своїй сфері, скільки може?
НП: Зараз ми всі працюємо разом як волонтери, ми єдині й взаємодіємо одне з одним. Але коли з’явилася інформація, що потрібно повертатися до нормальної роботи, тоді, звісно, кожен почав думати про це на свій лад. А я досі вважаю, що зараз, можливо, краще було б, якби ми всі діяли разом, бо самостійність та роздільність наразі не мають сенсу. Можливо, настав час для нових проєктів — спільних.
КП: Що вам найбільше закарбувалося в пам’яті з цього останнього місяця, що ви запам’ятаєте надовго, залишите в собі після війни?
НП: Моїх друзів, поляків, які першими написали мені, щоб я приїхала до них додому. Ми поїхали з донькою та онукою, вони залишилися, а я повернулася до Львова. Але ще до мого від’їзду інститут імені Ґротовського допоміг нам перебратися до Вроцлава. Ми співали в греко-католицькій церкві разом із акторами з інституту, і це теж залишиться зі мною — повний храм народу, збір дарів для України, спільна молитва.
Так само і в Україні — коли я повернулася і в своїй церкві після служби вирішила заспівати ірмоси. Ірмос — у візантійських гімнах строфа, яка з’єднує біблейську пісню з християнськими гімнами іншого віршування, встановлюючи для них метрику наспіву на біблейську тематику До нас приєдналися п’ятеро отців, це було надзвичайно. Люди залишилися після служби, там були жінки, які не припиняли плакати. Було видно, що для них це очищення, що вони собі це дозволили. Бо у нас зараз ніхто не дозволяє собі плакати. Я сама від початку війни не плакала ні разу. Такі ми напружені, сильні. Як і більшість із нас, я не знала, що маю це в собі, але ми маємо цю силу.
КП: Чого, окрім миру, ви бажаєте зараз Україні?
НП: Перемоги. Мир прийде після перемоги. Також я прошу Бога, щоби Він нам швидше допоміг, щоби вбив того диявола.
Це інтерв’ю записане з нагоди заходу «Україна — це світ» у Театральному інституті. ім. Збіґнєва Рашевського (Варшава). Кошти від заходу були передані на охорону українських пам’яток, які перебувають під загрозою війни.
Переклала Ірена Шевченко
