Омелян Ковч. Джерело: Вікіпедія«Ось тут перебував Омелян Ковч», — сказав отець Степан Батрух (настоятель греко-католицької церкви Різдва пресвятої Богородиці в Любліні), коли ми зайшли в барак номер 14. Дерев’яні нари на трьох рівнях тяглися вглиб приміщення. Табірні в’язні були для гітлерівців безплатною робочою силою, яку використовували до повного фізичного виснаження. Пайка їжі та умови утримання залишали невільникам мінімальні шанси на виживання.
На виході зупиняємося біля меморіальної таблиці з написом українською, польською та англійською мовами: «Тут я бачу Бога — Бога, який однаковий для всіх, незалежно від наших релігійних відмінностей» (отець Омелян Ковч, в’язень № 2399).
У Майданеку заборонені персональні пам’ятні знаки. Проте ми добилися вшанування отця Ковча. Його єдиного удостоїли відзначення. А нещодавно, 2021 року, в Любліні видатному українцеві відкрили пам’ятник. Будучи вірним Української греко-католицької церкви й живучи серед поляків та євреїв, отець Ковч діяв за законами людяності й не робив різниці між представниками різних національностей та віросповідань.
Отець Омелян чудово розумів, що світ ділиться не на нації, а на тих, хто любить, і тих, хто ненавидить. Сам Ковч належав до перших. Він бачив у людях не ворогів, а братів. Про це свідчить усе його життя.
«Не ридати — а здобувати»
Народився Омелян Ковч 1884 року в селі Космачі на Гуцульщині у родині греко-католицького священника. Системну освіту здобував у Коломийській гімназії, відтак у Римі — в Колегії святих Сергія та Вакха та Папському урбаніянському університеті. 1910 року він одружився з Марією Добрянською (згодом у них народилося шестеро дітей). Через рік отця Омеляна висвятили, і незабаром він зголосився на службу серед українців Боснії, які емігрували туди після переходу краю під владу Австро-Угорської імперії. Під час польсько-української та більшовицько-української воєн отець Омелян служив духівником Бережанського коша УГА, перебував у більшовицькому полоні та відсидів у польському таборі для інтернованих.
1922 року отця Ковча призначили парохом храму святого Миколая в місті Перемишляни. Для українців, які програли визвольну війну, починалося життя під Польщею, яка сама щойно повстала на руїнах трьох імперій. Довелося покладатися тільки на себе і будувати фактично державу в державі. Усе — за власні кошти. «Не ридати — а здобувати», — повчав Омелян Ковч.
Незабаром громадське і ділове життя в Перемишлянах великою мірою завдяки отцеві Ковчу стало прикладом для навколишніх українських громад. Адже священник відновив не тільки місцеву церкву, а й Народний дім, сприяв розбудові українського банку та кооперативу, підтримував «Пласт» та різні осередки української громади. Гроші на проєкти надсилали навіть ті, хто виїжджав за кордон на заробітки.
Місцевій польській владі діяльність українського священника не подобалася, його звинуватили в «антидержавних вчинках», зокрема «в закликах до боротьби проти Польщі». У домі Омеляна Ковча відбувалися поліцейські ревізії (упродовж 1925–1934 років проведено майже 40 обшуків), його притягували до суду, майже 20 разів на коротко арештовували, накладали грошові штрафи.
Та отець продовжував своє служіння українському народу. Хрестив, вінчав, хоронив не згадуючи про плату.
Священник, по-перше, є Божим слугою, по-друге, — духовним отцем парафії. Тож немає ніякої логічної рації, щоб ми жадали від парафіян якоїсь плати за духовні функції. Ми ж служимо не в них, а тільки в Бога. Тож у Нього й просім —Він і дасть нам. А парафіян залишмо в спокої.
«Тільки ґудзики на мундирах змінилися»
Прихід Червоної армії на сучасні терени Західної України у вересні 1939 року докорінно змінив суспільну ситуацію. Комуністи всіляко утискали релігійне життя. Отець Ковч уперто ходив і просив дозволи на релігійні акції, зокрема традиційні перемишлянські Євхаристійні здвиги, вимагаючи дотримання прав людей.
Крах Польщі й беззахисність польського населення провокували декого з українців на помсту за кривди недавніх часів. У селі Коросне на Львівщині, де Ковч тоді був настоятелем церкви, хтось із українців пограбував будинки місцевих поляків. Отець Омелян такі дії своїх парафіян розцінював як святотатство. Його донька, Анна Ковч-Баран, згадує, що під час проповіді священник дуже обурювався з цього приводу.
То це я вас так 20 років виховував? Ви задивились на цих босяків, що тепер прийшли до нас? Мені здавалося, я виховував вас на добрих парафіян-українців, а я зробив вас голотою. Мені соромно за вас перед Господом Богом. Якщо у вас залишилося хоч трішки патріотизму й совісті, прошу ще сьогодні повернути тим людям усе, що ви від них забрали. Зрозумійте: одна справа — війна, а інша — помста безборонним дітям чи обіднілим матерям.
Його слово сприймали як закон, тож награбоване швидко повернули.
Тоді ми, поляки, вибрали з-поміж себе делегацію і пішли до отця Ковча подякувати з усього серця і попросити, щоб він нас, поляків, долучив до своїх релігійних практик. При цьому ми перепросили отця Ковча за всі прикрощі, які він зазнав за часів польської влади.
Більшовикам діяльність отця Омеляна відверто муляла. Енкавеесівці тільки й чекали нагоди, щоб прибрати священника. Такий момент настав наприкінці червня 1941 року, коли Німеччина напала на СРСР і Москва наказала знищити всіх активних українців. Лише диво врятувало Ковча і його сім’ю: коли енкавеесівці оточили будинок пароха, почався наліт німецької авіації.
Отець Ковч із достойним спокоєм сприйняв чергову зміну влади, філософськи прокоментувавши прихід німців.
Замість одного «добродія» прийшов інший, тільки ґудзики на мундирах змінилися.
Уже через кілька днів парох уперше зіткнувся з дикунською сутністю нової влади. Німецькі солдати, знаючи, що в синагозі моляться десятки людей, вкинули у святиню запалювальні бомби, зачинили двері й стежили, аби ніхто не вирвався з палаючої будівлі. Євреї, які вискочили з оточення, з благаннями прибігли до отця Ковча. Він, ні на мить не завагавшись, помчав рятувати людей. Біля синагоги отець німецькою мовою, яку знав досконало, крикнув до солдатів, щоб ті забиралися геть. Як це не дивно, вони послухалися — сіли в мотоцикли і поїхали. З допомогою інших Омелян Ковч відкрив підперті важким стовпом двері синагоги, забіг усередину і почав витягати напівпритомних людей. Серед тих, кого вдалося врятувати, був белзький рабин Аарон Рокеах, який пізніше через Польщу, Угорщину, Туреччину та Ліван дістався до Палестини й там дочекався проголошення держави Ізраїль 1948 року.
«Я знаю одну владу»
Розпочався звичний для окупованих німцями територій терор: арешти, розстріли, вивіз молоді до Німеччини. Донька отця Ковча згадує, що він почав словом засуджувати злочини, через що його викликали в ґестапо й погрожували розстрілом. «Ви, німці, пишете: “з нами Бог”, а що самі робите?» — запитував він.
У церкві та громадських місцях отець Ковч закликав, а іноді просто благав і українців, і поляків, і євреїв зберігати людську гідність. На жаль, у ті часи повного занепаду моралі на це була здатна тільки жменька людей.
На отця Ковча посипалися доноси: його звинувачували в передачі ліків і харчів українським партизанам. Але найтяжчим злочином священника німецька влада вважала хрещення євреїв. Побоюючись за своє життя, перемишлянські євреї зверталися до отця Омеляна з проханнями охрестити їх. Він не відмовляв, давав їм нові імена та оформлював відповідні документи. Таким чином завдяки Ковчу було врятовано приблизно дві тисячі євреїв.
Парафіяни не розуміли таких учинків пароха і намагалися зупинити його. Як згадує донька Анна Ковч-Баран, тоді на різдвяні канікули із львівської семінарії додому саме приїхав син отця Омеляна — Мирон. Між ним і батьком відбувся непростий діалог.
Чого ті жиди ще приходять? Адже вони бачать: чи хрещені, чи нехрещені — німці не беруть того до уваги, а вбивають їх усіх поголовно, ще й виловлюють давніше хрещених. А ви, тату, через їхні хрещення наражаєтеся на проблеми з боку німецької поліції.
Ти знаєш, як я радію твоєму вибору бути священником, але, на жаль, ти ще не готовий, ти ще добре не розумієш свого священницького покликання. Після свят не вертайся до семінарії, я все зроблю, щоб тебе прийняли до Львівського університету.
Омелян Ковч не міг відмовити, коли чув: «Отче, хочу охреститись».
Він хрестив усюди: спочатку в церкві, а потім перед церквою по одному й цілими групами. Робив це привселюдно, був переконаний, що то його обов’язок. Начальнику німецької поліції пояснював: «Як ти є на фронті, то мусиш стріляти, бо назвуть тебе дезертиром. Такий твій обов’язок. Я — священник і мушу боротись за порятунок людей, це мій фронт».
Допомагали євреям і діти отця Ковча.
У Перемишлянах жило дуже багато євреїв: адвокати, лікарі та різного роду ремісники. Під час війни ми ходили в ґетто, я сама носила знайомим їжу. Тато знав, що там є наші сусіди, які голодують. Говорив: «Візьміть, діти, їжу й віднесіть». І ми йшли.
Омелян Ковч звернувся з листом до Гітлера, в якому засуджував масові вбивства та просив дозволити йому відвідувати євреїв у ґетто. 30 грудня 1942 року отця викликали в ґестапо. Його арештували й перевезли у Львів, у тюрму на Лонцького. Головне звинувачення — допомога євреям, себто протидія «німецькій справі». Навіть після знущання й тортур Ковч залишився вірним собі. Він чудово усвідомлював: кожен народ має своїх негідників. У листах із тюрми отець часто просив дітей написати в Польщу і повідомити рідних про долю в’язнів львівської буцегарні.
Вже на еміграції в Канаді доньці Анні Ковч-Баран пощастило зустрітися з Петром Башуком — ще одним в’язнем тюрми на Лонцького, який запам’ятав отця Ковча.
Мене розбудив шепіт його молитви. Старенький священник, як тільки засіріло надворі, стояв біля заґратованого вікна. Обірвана ряса ледь трималася на тортурованому, покаліченому тілі. В’язні після допитів, що не обходилися без побоїв, спали глибоким сном. Дивлюся — він обернувся, благословить окутаних сном ув’язнених, підносить руки вгору і шепоче: «Вірую…» Я зрозумів: він служить службу Божу. Я завмер і — сам не знаю як, бо загартований тюрмами, — розплакався.
У серпні 1943 року отця Ковча перевели в концтабір Майданек біля Любліна.
«Тут я бачу Бога»
Про Майданек говорили: «Звідси можна вийти тільки через димар крематорію». Адміністрація концтабору негативно ставилася до духовних осіб, і більшість священників, які туди потрапляли, приховували, ким вони є. Натомість отець Ковч негайно взявся за виконання священничих обов’язків, ставши для багатьох духовною опорою незалежно від їхньої національності чи конфесійної приналежності. Відправляв богослужіння, сповідав та причащав грудочками чорного хліба, які вдавалося роздобути.
Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком неба, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священник між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо, наші Церкви різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма.
Коли я відправляю святу літургію, вони моляться. Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, яку Бог міг покласти на мою голову? Я тисячу разів на день дякую Богові за те, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри в те, що я роблю. Замість того радійте за мене.
Родина та митрополит УГКЦ Андрей Шептицький робили все, аби отець Ковч вийшов на волю. Однак той відповів у листі, що його місце в концтаборі.
Я розумію, ви стараєтеся визволити мене. Але я прошу не робити цього. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, хто допоможе їм перейти ці страждання? Вони підуть шляхом до Вічності з усіма своїми гріхами і зневірою, які приведуть їх у пекло. А зараз вони йдуть на смерть із високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи.
У січні 1944 року отця Ковча відправили до табірного шпиталю, звідки мало хто повертався. Коли в другій половині березня Майданек готували до евакуації, серед тих, хто вийшов зі шпиталю, Омеляна Ковча не було. Згідно з табірними документами, він помер 25 березня 1944 року від гострого гнійного запалення правої ноги. Його тіло, вочевидь, спалили в місцевому крематорії.
Залишилися свідчення поляка Яна Куликовського, який перебував з отцем Ковчем в одному бараці.
Отець Ковч мав проблеми з ногами. В’язні наскільки могли допомагали йому, але врешті його забрали до табірної лікарні, і звідти він уже не повернувся. Отець готував в’язнів до смерті, морально їх підтримував, сповідав і причащав. Це була надзвичайна людина. Я не знаю, яким би було наше перебування в концтаборі без нього. Ми втратили когось дуже близького, але, на жаль, нічого не могли вдіяти.
2001 року Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив Омеляна Ковча блаженним, а 2005-го з ініціативи отця Степана Батруха польський режисер Ґжеґож Лінковський зняв документальний фільм про українця – пароха Майданека. З 2010 року вручається відзнака Омеляна Ковча за внесок у діалог культур, лауреатами якої є були, зокрема, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Оксана Забужко, а також Аґнєшка Голланд та Тімоті Снайдер.
Постать Омеляна Ковча є символом людяності, що стоїть понад поділами.
