Тисячі українців, які приїхали до Польщі після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, постали перед складним вибором: залишатися у вимушеній міграції чи повертатися додому. Майже половина з опитаних (43 %) не можуть визначитися, що їм робити надалі. Дані опитування агентства Gremi Personal.

Вони цінують життя у Польщі за безпеку, спокій, наявність роботи, розвинену інфраструктуру. Дослідження агенств ARC Rynek i Opinia. Та водночас їх турбують високі ціни на продукти, житло та оренду, ускладнений доступ до медичних послуг та малі шанси знайти роботу за фахом.

7 % українських біженців у Польщі (переважно це жінки) планують переїжджати в інші країни, 38 % хочуть залишитися, 55 % мають намір повернутися в Україну (більшість — після закінчення війни). Дослідження аналітичного центру міжнародної агенції з працевлаштування Gremi Personal.

Що саме схиляє українських біженок до того чи іншого рішення? Публікуємо п’ять історій із перших вуст.

Єлизавета Марчук, 21 рік

Єлизавета Марчук. Джерело: особистий архів

Я приїхала до Варшави з Бродів, що на Львівщині. Моя мама свого часу була військовою, і коли почалося вторгнення, вона вирішила йти воювати. Мама наполягала, щоб я виїхала за кордон. Тож я доєдналася до подруги-харків’янки, яка теж втікала від війни, і ми поїхали до Варшави. У мами тоді виявили онко, вона не пішла воювати, бо була змушена лікуватися.

У Варшаві волонтер з Франції, який допомагав українцям, запропонував нам безплатне житло на місяць. Уже за тиждень життя там я відчула, що могла б залишитись і будувати своє життя. Я чудово знала англійську, непогано — німецьку, тому швидко знайшла добру роботу. Я працювала рекрутеркою на німецькомовному ринку у великій корпорації. Так я підтягнула свою німецьку мову і згодом у рамах ґранту для українців вступила до німецького університету, де зараз навчаюсь онлайн.

Поляки дуже хороші, багато допомагали й допомагають українцям. У мене, наприклад, немає негативного досвіду з ними, тільки одного разу на зупинці полька мені закинула, ніби ми, українці, живемо за її гроші, але я пояснила, що працюю, сплачую податки й живу за свої. Проте останнім часом я все частіше від своїх друзів-українців чую, що вони стикаються з неприйняттям.

Варшава виявилася більш відкритою, ніж я очікувала, а через велику кількість українців часто здається, наче ти вдома. Мабуть, найкрутіше у Варшаві — люди. А ще тут багато можливостей, головне — бути відкритим.

Я намагаюсь максимально допомагати українцям, постійно донатити і поширювати серед поляків правдиву інформацію про війну.

Минулого літа мами не стало через онко. Я залишилась зовсім сама (тато загинув кілька років тому). Зі смертю мами зникло й відчуття дому. Тепер для мене дім — це я.

Востаннє в Україні я була влітку 2023 року. Не знаю, чи повернуся. Зараз там залишився тільки наш будинок, без мами, але зі спогадами — про колишнє життя, школу, безтурботність. Тепер для мене важливо піклуватись про свій ментальний стан, бо від цього залежить, чи зможу я працювати та заробляти, щоб забезпечити собі комфортне життя.

Зараз я працюю в нетворкінгу, в стартапі. Проте якщо рік тому я хотіла залишитись у Варшаві, купити тут квартиру й будувати сім’ю, то зараз уже не впевнена. Довкола безліч можливостей, потрібно розвиватись, не сидіти на місці. Тепер мені здається, що я будь-де зможу почати щось нове.

Анна Черняк, 38 років

До повномасштабного вторгнення я мешкала у Дніпрі, працювала помічницею генерального директора лікарні. Загалом я жила звичайне життя звичайної людини: друзі, компанія, батьки, хлопець.

Після початку повномасштабки ми з сестрою та її маленькими дітьми виїхали спочатку на захід України, а потім до родичів у Варшаву. Дуже довго шукали стале житло, не знали, на скільки орендувати. Пам’ятаю випадок, коли приблизно через місяць нашого перебування у Польщі захворіла дитина сестри. Ми поїхали на вокзал, бо знали, що там є медпункт. Поки його шукали, до нас підійшла полька і дала 200 злотих: сказала, щоб купили дітям іграшки.

Перша леді Польщі Аґата Корнхаузер-Дуда вручає сертифікат Анні Черняк. Фото: Ґжеґож Якубовський / Канцелярія президента

У Варшаві ми з сестрою відразу потрапили до фонду Rio Edu Centrum. У них був садок, де мами могли залишати малечу і в цей час вчити польську мову. Один із відкритих уроків провела для нас перша леді Польщі Аґата Корнхаузер-Дуда (вона сама вчителька за освітою). І сертифікат я отримувала з її рук — у Президентському палаці.

Ми, українці, тут стали рідні один одному — разом проживати стрес легше. Зустрічаємось, плетемо сітки для військових, спілкуємось. Часто проводжаємо тих, хто повертається в Україну або хто їде далі на Захід.

У липні 2022 року сестра з дітьми поїхала до Америки, і я залишилась у Варшаві сама. Почала винаймати кімнату. Зараз у Польщі я ніби в підвішеному стані. Багато друзів запитують, чи планую повертатись, коли війна закінчиться. А я не знаю. Батьківщина у мене одна, і я люблю Україну. Але для мене залишається відкритим питання, чи я залишуся в Польщі назавжди. Від початку повномасштабної війни багато що змінилося, мені здається, зараз я зовсім інша людина. І коли у жовтні 2023 року я вперше з’їздила додому в Україну, то відчула, що ніби в гостях. У рідному місті я побачила зруйновані будинки — відразу накотилися сльози, море емоцій. Але у безпечній Польщі я переживаю все це набагато важче ніж коли я в Україні, бо в Україні я вдома, серед своїх. В нас є спільний чат із мешканцями Дніпра, і коли вранці я бачу багато повідомлень в ньому, мені страшно туди заходити, бо розумію, що, мабуть, сталося щось страшне.

Я розумію, що зараз сама, і мені не можна розвалюватись: потрібно працювати, вдосконалювати польську. Але війна завжди в тлі: прочитала новини в трамваї, поплакала, вийшла, пішла працювати.

Марія Білаш, 33 роки

Ми з чоловіком Женею все робили разом: займались спортом, вчили англійську. Нам хотілося проводити більше часу разом. Можливо, через те, що, коли Женя був у АТО, ми не бачились місяцями, а було, що й рік.

2019-го в Жені закінчився контракт, і три наступні роки ми жили своє спокійне цивільне життя у Харкові. Але Женя завжди повторював, що повномасштабна війна неминуча. Мав рацію. Женя пішов воювати. Він хотів, щоб я виїхала. Моя двоюрідна сестра навчалась у Сілезькому університеті в Катовицях. Родичам українських студентів, які втікали від війни, запропонували місця в гуртожитку. Мама взяла кота і відразу поїхала туди. Я теж.

З Катовиць ми переїхали до Цєшина, який виявився дуже привітним містечком. У перші тижні в нас були панічні напади, особливо коли чули пожежну сирену. А якось ми з мамою йшли вулицею, і раптом автівка на люк наїхала. Був такий голосний звук, що ми вдвох заплакали.

Марія та Євген. Джерело: особистий архів

Якось мені на фейсбуку написав поляк і запропонував покататися з ним і його подругою на велосипедах у горах. Я не знала, що відповісти, а мій чоловік Женя написав з фронту: «Їдь». Кажу: «Я ніколи їх не бачила». А він: «Їдь, тобі потрібні друзі поляки». І я поїхала. Ми спілкувались і польською, і англійською, та головне — знайшли багато спільних тем. У лютому 2023 року подзвонила мама Жені, повідомила, що він загинув. Я до останнього не вірила, поїхала на впізнання до Харкова. Ховали його як героя, з колоною військових, з українськими прапорами.

Я полюбила Польщу, особливо за її прекрасних людей. Але все одно не відчувала себе там удома, мабуть, тому що там надто спокійно для мене. Моя душа, моє серце, мої думки — в Україні. Я повернулась до Харкова. Шкода тільки, що зброї у мене немає — якщо щось станеться, не зможу відстрілюватись. Але мені вже не страшно. Після загибелі Жені страх пропав.

Я планую вступити на другу вищу, на психолога, щоб допомагати військовим і їхнім родинам. Мама з котом — у Польщі, і я не хочу, щоб вони зараз поверталися.

Одарка Цимбал, 19 років

Я походжу з Черкащини, але більшість життя провела у Києві. У 2022 ми з мамою доїхали до Жешува, залишились там на тиждень, волонтерили. А потім батько через знайомих знайшов нам житло у Варшаві, і ми переїхали туди.

Мама повернулась, але мені не надто хочеться їхати додому, адже останні роки там видалися важкі емоційно. Тому для мене не було важко залишитися одній в чужій країні.

Мої батьки — в Україні, де війна, брати — в Ізраїлі, де теж неспокійно, а я — в Польщі. Інколи мені сняться страшні сни, що на вулицях звучать заклики пройти в укриття, надіти маски, — і я розумію, що то ніби почалася ядерна війна.

Одарка Цимбал. Джерело: особистий архів

Якось, коли я їхала потягом Польщею, мені прийшла ідея: «А чому б не читати вірші українських поетів і так збирати гроші на ЗСУ? Адже в переходах грають музику за донати». Відтоді я організовую читання, на яких ми збираємо на фонд «Повернись живим». Нещодавно організували вечір пам’яті загиблого поета та військового Максима Кривцова.

Я доволі швидко і добре вивчила польську, зараз навіть даю приватні уроки. Я ніколи не зустрічалась з твердженнями, що забираю у когось роботу, краду чоловіків чи якимись іншими стереотипами. Одного разу тільки п’яна бездомна сказала мені в грубій формі забиратись в Україну, — тоді, пам’ятаю, я дуже злякалась.

Звичайно ж, коли бачу страйки польських фермерів, — стає неприємно, навіть з’являється бажання виїхати. Це така ложка дьогтю в діжці меду. Також у Польщі мені не подобається те, що в неділю зачинені магазини. В такі дні я максимально відчуваю ностальгію за домом. Загалом у Варшаві я почуваюся у безпеці, мені тут комфортно. І все ж я не розглядаю Польщу як країну, де житиму все життя. Ми з братами, які в Ізраїлі, часто міркуємо про повернення в Україну. Моєю глобальною мрією є жити в українському селі. Це я зрозуміла після того, як якось у Варшаві зробила собі тату дому. Тим більше, що в Україні стоїть хата моїх дідуся і бабусі. Насправді я не вибирала жити у ЄС, я тут — біженка. А жити в українському селі — це буде мій власний вибір. Тому цього літа планую поїхати в Україну, щоб навчитись керувати автомобілем — без нього в селі буде важко.

Я сумую за своїм Києвом, за батьками. Коли приїжджаю, мама купує найкращі продукти і варить наш справжній український борщ. Тато купує київський торт. І я насолоджуюсь всім, чого мені так не вистачає в моєму варшавському житті.

Христина Волошина, 32 роки

Христина з сином. Джерело: особистий архів

Коли почалася повномасштабна війна, ми відразу виїхали з Харкова — з семирічним сином, двома котами, теж взяли орхідеї. Спершу жили пів року у Нідерландах, потім рік у Словенії. Я дуже втомилась від постійних переїздів і стресу й уже була готова їхати в Харків, але там саме посилилися обстріли. Мені треба було поновити паспорт сина, тож я вирішила зробити це у Варшаві — там простіше. Я одразу закохалась у Польщу. А Варшава мені нагадала рідний Харків. Тоді й вирішили тут залишитися. Свій новий дім ми знайшли під Варшавою, в містечку Ґродзіськ-Мазовецький.

У Польщі для мене дуже важливо було віддати сина до стаціонарної школи — ми втомились від онлайн навчання, йому не вистачало друзів, він щоразу запитував, коли ми повернемось в Україну. А тут йому подобається, у нього з’явились польські товариші, він добре вивчив мову. Коли бачиш свою дитину щасливою, відчуваєш, нарешті, що тут — як удома. Ми подали документи на посвідку тимчасового перебування, і я дуже сподіваюсь, що таки її отримаємо. Нам нікуди повертатись. Мені страшно думати, як зараз виглядає наша оселя у Харківської області. Телефон досі висвітлює її як геолокацію «дім». Їхати туди 16 годин. Можливо, що це не так і довго, проте страшенно боляче. Я не була там з 2022 року. Мрію, коли прийду, найперше піду в «Буфет» і замовлю нашу фірмову піцу. Там колись працювала моя бабуся, тому це смак мого дитинства.

Я завжди буду вдячна полякам за те, як нас прийняли. Саме тут я перестала плакати, а зараз відчуваю, що хочу залишитися. Сподіваюсь отримати документи, піти на професійні курси польської мови. Але щоб будувати конкретні плани, потрібно мати посвідку перебування. Тому я дуже хвилююсь за ці документи і через невизначеність свого майбутнього.