Місця

Як польський волонтер допомагає харків’янам, що живуть у метро

Харківське метро. Фото: Сергій Коровайний

Харківське метро. Фото: Сергій Коровайний

У Харкові понад 130 людей живуть під землею, на станції метро. Одні не хочуть її покидати, бо після запровадження «русского міра» залишились без домівок, а інші просто бояться. Поляк Якуб Яворський уже багато років живе в Англії, а понад 40 днів тому він приїхав в Україну й поселився з цими харків’янами, щоб їм допомагати.

У четвер харківське метро знову перестало курсувати: російські ракети вивели з ладу депо. Раніше рух підземки частково відновили , а люди, які ще в травні, коли ми тут були, гуртувалися на різних станціях, тепер зосередилися на одній — «Героїв праці» на Салтівці, яку методично нищить ворог. «Тепер у нас 130 людей , у тому числі 10 дітей, але після останніх ракетних атак на Харків їх точно буде більше» , — каже нам Якуб Яворський, із яким ми зустрічаємося біля характерного напису «I ♡ Kharkiv» на вході до станції метро, де недавно впала російська ракета.

Харків. Фото: Кароліна Баца-Поґожельська

Куба приїхав сюди 40 днів тому. Раніше він допомагав біженцям на польсько-українському кордоні безвідносно до якихось організацій. Потім повернувся до Великобританії , де живе вже кільканадцять років, позаяк мусив поміняти водійські права. Тоді один зі знайомих попросив Кубу вибратися до Харкова й перевірити становище «людей у метро». Так він і зробив. І з перших днів червня там залишився.

Ліжко Куби стоїть серед наметів переселенців. «Дівчата пошили мені фіранки , майже як у п’ятизірковому готелі» , — намагається жартувати чоловік. Але тут не до жартів: навколо панує біда.

На станції живуть люди різного віку й достатку. Є серед них поліціянтка , квартиру якої знищили орки і яка з метро ходить на роботу. Є кількарічні діти й підлітки, які їздять самокатами по перону. «Двом дівчаткам , шести і восьми років, ми навіть справляли тут дні народження, з тортом, подарунками, все, що тільки могли зробити, — розповідає польський волонтер. — Але вони повинні звідси вийти , прошу, допоможіть нам організувати для них краще місце проживання».

Якуб Яворський (праворуч) у Харківському метро. Джерело: Якуб Яворський / Фейсбук

Усе , що ми можемо зробити сьогодні, щоб хоч трохи підтримати його зусилля, — це придбати 500 літрів води, 300 пачок локшини й гори фруктів для дітей. «Я купую все за свої гроші або за те , що надсилають родичі й знайомі. А утримати 130 людей і справді нелегко, — розповідає Куба. — Тепер були ви й група з США , яка теж нам допомогла, тож за найближчі кілька днів я спокійний. А потім? Не знаю. Тут потрібні психологи, системна допомога, бо в довшій перспективі так жити неможливо».

На станції метро люди сплять або в наметах , або на підлозі, або на піддонах. Серед них молодий чоловік із опіками 60 % тіла. Були різні версії того, що з ним сталося, але йому, безсумнівно, потрібна була допомога. «Харківські лікарні не хотіли його приймати , і я розумію, бо вони тримають місця для солдатів. Знайомі канадці були якраз із каретою швидкої допомоги в Харкові й забрали хлопця до лікарні в Києві, де вдалося знайти для нього місце. І що? Він утік і повернувся до нас, бо тут почувається в безпеці. Але ж так не можна жити», — розповідає Куба.

Харківський метрополітен. Фото: Кароліна Баца-Поґожельська

Поки ми йдемо пероном , Куба вітається з поліціянтами й цілою чергою охочих його обійняти. Видно, що він тут за свого. «Але фотографій не робіть!» — попереджає нас поліціянт. Та начальника станції вдається переконати. «Знаєте , вони тут дуже обережні , — пояснює Куба. — Нещодавно біля метро з’явився диверсант , який, як виявилося, підкинув сюди пристрій для наведення безпілотників. От вони й дмухають на холодне. І ці люди таки заслуговують трішки поваги до їхнього приватного життя. А з іншого боку, я хочу, щоб ви показали якомога більше — може, вдасться їх звідси вивести. Вони повинні звідси вийти».

Ми йдемо до кухні , а кухня тут справжня. Дівчата, які під землею з першого дня широкомасштабної війни, сьогодні найбільш довірені співробітниці Куби, вони щодня готують обід для всіх мешканців підземки, їм навіть виділили спеціальну плиту. «Близько 10-ї ранку ми видаємо сніданок і пакети з допомогою. Наприклад , сьогодні — воду й вологі хустинки, якими люди миються, бо ж душу тут немає. Діти щодня отримують ще й фрукти і йогурти. Потім ми готуємо обід, видаємо. Після цього все прибираємо, й підходить час вечері. Увечері ми заварюємо чай і граємо в карти. Так збігає день за днем» , — розповідає Наташа.

Жінка мешкала на вулиці Дружби народів на Салтівці. В її квартирі вибило вікна й двері , проте Наташа нізащо не готова повертатися в найнебезпечніший район Харкова. «Тут я почуваюся в безпеці. Часом ми чуємо звуки ударів із землі й повітря , коли вони близько, але ми тут усі разом, під землею. Що буде далі? Не знаю, важко говорити про майбутнє, важко взагалі думати, але перемога за нами, за українцями» , — додає Наташа, наголошуючи на слові «перемога».

«Що тобі сказати? Отак собі живемо з дня на день , — розповідає Якуб Яворський. — У мене залишилося ще 112 фунтів на випадок , якби потрібно було евакуюватися. Але я нікуди не збираюся. Ну, добре, завтра їду на фронт, бо ми й там допомагаємо. А сьогодні ми вирішили, що мешканці метро шитимуть маскувальні сітки. Їм теж треба щось робити. Нам усім треба, щоб не збожеволіти».

Важко покидати метро після цих кількох годин , а з ним усіх, хто в ньому живе. Проте ми не прощаємося. Просто кажемо «до побачення». Бо інакше бути не може.

Переклав Андрій Савенець

Стаття була опублікована на порталі Wprost 16 липня 2022 року

21 липня 2022