У четвер харківське метро знову перестало курсувати: російські ракети вивели з ладу депо. Раніше рух підземки частково відновили, а люди, які ще в травні, коли ми тут були, гуртувалися на різних станціях, тепер зосередилися на одній — «Героїв праці» на Салтівці, яку методично нищить ворог. «Тепер у нас 130 людей, у тому числі 10 дітей, але після останніх ракетних атак на Харків їх точно буде більше», — каже нам Якуб Яворський, із яким ми зустрічаємося біля характерного напису «I ♡ Kharkiv» на вході до станції метро, де недавно впала російська ракета.
Харків. Фото: Кароліна Баца-ПоґожельськаКуба приїхав сюди 40 днів тому. Раніше він допомагав біженцям на польсько-українському кордоні безвідносно до якихось організацій. Потім повернувся до Великобританії, де живе вже кільканадцять років, позаяк мусив поміняти водійські права. Тоді один зі знайомих попросив Кубу вибратися до Харкова й перевірити становище «людей у метро». Так він і зробив. І з перших днів червня там залишився.
Ліжко Куби стоїть серед наметів переселенців. «Дівчата пошили мені фіранки, майже як у п’ятизірковому готелі», — намагається жартувати чоловік. Але тут не до жартів: навколо панує біда.
На станції живуть люди різного віку й достатку. Є серед них поліціянтка, квартиру якої знищили орки і яка з метро ходить на роботу. Є кількарічні діти й підлітки, які їздять самокатами по перону. «Двом дівчаткам, шести і восьми років, ми навіть справляли тут дні народження, з тортом, подарунками, все, що тільки могли зробити, — розповідає польський волонтер. — Але вони повинні звідси вийти, прошу, допоможіть нам організувати для них краще місце проживання».
Якуб Яворський (праворуч) у Харківському метро. Джерело: Якуб Яворський / ФейсбукУсе, що ми можемо зробити сьогодні, щоб хоч трохи підтримати його зусилля, — це придбати 500 літрів води, 300 пачок локшини й гори фруктів для дітей. «Я купую все за свої гроші або за те, що надсилають родичі й знайомі. А утримати 130 людей і справді нелегко, — розповідає Куба. — Тепер були ви й група з США, яка теж нам допомогла, тож за найближчі кілька днів я спокійний. А потім? Не знаю. Тут потрібні психологи, системна допомога, бо в довшій перспективі так жити неможливо».
На станції метро люди сплять або в наметах, або на підлозі, або на піддонах. Серед них молодий чоловік із опіками 60 % тіла. Були різні версії того, що з ним сталося, але йому, безсумнівно, потрібна була допомога. «Харківські лікарні не хотіли його приймати, і я розумію, бо вони тримають місця для солдатів. Знайомі канадці були якраз із каретою швидкої допомоги в Харкові й забрали хлопця до лікарні в Києві, де вдалося знайти для нього місце. І що? Він утік і повернувся до нас, бо тут почувається в безпеці. Але ж так не можна жити», — розповідає Куба.
Харківський метрополітен. Фото: Кароліна Баца-ПоґожельськаПоки ми йдемо пероном, Куба вітається з поліціянтами й цілою чергою охочих його обійняти. Видно, що він тут за свого. «Але фотографій не робіть!» — попереджає нас поліціянт. Та начальника станції вдається переконати. «Знаєте, вони тут дуже обережні, — пояснює Куба. — Нещодавно біля метро з’явився диверсант, який, як виявилося, підкинув сюди пристрій для наведення безпілотників. От вони й дмухають на холодне. І ці люди таки заслуговують трішки поваги до їхнього приватного життя. А з іншого боку, я хочу, щоб ви показали якомога більше — може, вдасться їх звідси вивести. Вони повинні звідси вийти».
Ми йдемо до кухні, а кухня тут справжня. Дівчата, які під землею з першого дня широкомасштабної війни, сьогодні найбільш довірені співробітниці Куби, вони щодня готують обід для всіх мешканців підземки, їм навіть виділили спеціальну плиту. «Близько 10-ї ранку ми видаємо сніданок і пакети з допомогою. Наприклад, сьогодні — воду й вологі хустинки, якими люди миються, бо ж душу тут немає. Діти щодня отримують ще й фрукти і йогурти. Потім ми готуємо обід, видаємо. Після цього все прибираємо, й підходить час вечері. Увечері ми заварюємо чай і граємо в карти. Так збігає день за днем», — розповідає Наташа.
Жінка мешкала на вулиці Дружби народів на Салтівці. В її квартирі вибило вікна й двері, проте Наташа нізащо не готова повертатися в найнебезпечніший район Харкова. «Тут я почуваюся в безпеці. Часом ми чуємо звуки ударів із землі й повітря, коли вони близько, але ми тут усі разом, під землею. Що буде далі? Не знаю, важко говорити про майбутнє, важко взагалі думати, але перемога за нами, за українцями», — додає Наташа, наголошуючи на слові «перемога».
«Що тобі сказати? Отак собі живемо з дня на день, — розповідає Якуб Яворський. — У мене залишилося ще 112 фунтів на випадок, якби потрібно було евакуюватися. Але я нікуди не збираюся. Ну, добре, завтра їду на фронт, бо ми й там допомагаємо. А сьогодні ми вирішили, що мешканці метро шитимуть маскувальні сітки. Їм теж треба щось робити. Нам усім треба, щоб не збожеволіти».
Важко покидати метро після цих кількох годин, а з ним усіх, хто в ньому живе. Проте ми не прощаємося. Просто кажемо «до побачення». Бо інакше бути не може.
Переклав Андрій Савенець
Стаття була опублікована на порталі Wprost 16 липня 2022 року
