Примирення поляків і українців надзвичайно пришвидшилося. Завдяки своєму екзистенційному характеру на тлі війни РФ проти України цей процес іде з низів , він автентичний і охоплює всі суспільні верстви. І хоча примирення завершиться ще не скоро, його перебіг, досягнутий рівень довіри та спільні інтереси Польщі й України у сфері безпеки дають надію уникнути кітчу примирення, Кітч примирення (Versöhnungskitsch) — термін німецького журналіста Клауса Бахмана щодо польсько-німецьких відносин. якого нам так і не вдалося позбутися в польсько-німецьких відносинах. Головним уроком , засвоєним з цих відносин, має стати усвідомлення: шлях до порозуміння — довгий і тернистий, а ключову роль у ньому відіграють довіра та вміння управляти очікуваннями суспільства.
З Україною легше , ніж з Німеччиною
Процес польсько-українського примирення почався значно пізніше , ніж польсько-німецького, але спочатку точився тим самим шляхом, себто в його основі були символічні жести й політичні декларації, а також діалог інтелектуальних кіл, що завжди важливо і чого ніколи не достатньо. Спочатку цей процес відбувався без відповідного поступу в суспільстві, а інфраструктура для формування взаєморозуміння (інституції, молодіжні обміни тощо) суттєво відставала від тієї, яку вдалося створити в польсько-німецьких відносинах.
Ситуація почала змінюватися після 2004 року , коли Помаранчева революція, а потім і Революція гідності прокинули в поляках бажання допомагати українцям. Згодом, 2014 року, почалася російська агресія, а в лютому 2022-го — повномасштабна війна. Безпрецедентна задіяність польської держави та суспільства у допомогу Україні викликала такий самий безпрецедентний відгук українців. Ще до початку повномасштабної війни поляки були одним із найбільш люблених українцями народів, а дослідження, проведені в останні місяці, засвідчують небувале зростання цієї симпатії — приблизно до 85 %. Аналогічний процес спостерігається і в Польщі, де симпатія до українців сягнула такого високого рівня, як ніколи досі. За результатами найновіших досліджень, вперше в історії рівень позитивного ставлення поляків до українців (69,1 %) виявився вищим, ніж до німців (52,5 %). Водночас лише 5,6 % поляків негативно ставляться до українців, натомість до німців — 17 %.
Значно розширилася інфраструктура суспільних контактів. У Польщі осіло близько 1 ,5 мільйона українських біженців, набагато більше побувало тут проїздом. Але ще до 2022 року Польща була домом для близько 1,5 мільйона українських трудових мігрантів. Завдяки їхній працьовитості й доброму поводженню нівелювалися стереотипи та упередження як з польської, так і з української сторони.
Величезне зростання симпатії українців до поляків обумовлене тим , що Польща виявилася справжнім другом України, який підставив плече в найважчу годину. Тому сьогодні українське суспільство цілком довіряє польському — як сусіду, який хоч і мав історичні провини, та щиро в них розкаявся і з лишком спокутував.
Своєю чергою поляки переконані , що війна РФ проти України — це й «наша війна», а їхні українські сусіди воюють також за них. У цій ситуації всі минулі протиріччя , здебільшого історичного характеру, відійшли на задній план в очікуванні на мирний час. Цілком природнім є бажання не змарнувати цього потенціалу, щоб він посприяв справжньому примиренню в польсько-українських відносинах.
Водночас слід визнати , що примирення Польщі з Україною має іншу вагову категорію, ніж примирення з Німеччиною. Адже ні українці для поляків, ані поляки для українців не є головними національними «винуватцями». Поляки та українці — народи «між» Росією й Німеччиною, а саме ці країни тримають пальму першості в історичних гріхах. Пов’язані з історією польсько-українські проблеми все ж меншого калібру, ніж польсько-німецькі, тому й досягнення згоди та порозуміння Польщі й України має бути легшим.
Примирення або «примирення еліт»
Процес примирення поляків та німців триває вже багато років , і йдеться не тільки про післявоєнний період, символом якого став лист польських єпископів. 1965 року 34 польські єпископи написали листа німецьким із ключовою думкою: «Ми прощаємо і просимо прощення». Останні 30 років ми спостерігаємо процес примирення між вільними суспільствами та державами. Безперечно , в польсько-німецькому зближенні після періоду трансформації є кілька великих досягнень. Завдяки подоланню повоєнної ненависті та «фаталізму ворожості», що саме собою було небувалим успіхом, після 1989 року вдалося підготувати правову базу , зокрема ключовий договір про визнання кордону. Досягненням можна вважати й співпрацю при вступі Польщі до ЄС та НАТО , а також створення мережі інституційних зв’язків та молодіжного обміну. Головною і найбільш ефективною була й досі залишається економічна співпраця, яка жваво розвивається.
Тоді чому так важко погодитися з наведеним нижче твердженням історика Ярослава Куйша та соціологині Кароліни Віґури?
Після Другої світової війни полякам і німцям вдалося пройти один із найуспішніших процесів примирення.
І наприкінці їхньої думки:
І все ж польське і німецьке суспільства майже нічого не знають одне про одного.
А якщо суспільства нічого не знають одне про одного , то постають питання: наскільки якісне таке примирення і з ким воно відбулося? Автори мають рацію: «Нам потрібне нове різнобічне примирення й партнерство з Німеччиною». Але чи можна говорити — як вони пишуть , — що «примирення відбулося на рівні еліт»? Ні. І не тільки тому , що ні в Німеччині, ні в Польщі немає єдиної «еліти». Щось негаразд із примиренням поляків і німців, якщо відправною точкою для нового договору про співпрацю та дружбу між Польщею та Німеччиною став німецько-французький Єлисейський трактат 1963 року, а не польсько-німецька угода про добросусідство 1991-го.
Вічно живий кітч примирення
Наведемо ще одну цитату.
Таким чином постає не тільки спотворений , але й парадоксальний образ Польщі в Німеччині: Польща — країна хитрих торгашів, автомобільних мафіозі, п’яниць і, звичайно ж, клерикальних антисемітів. Але цих антисемітів, торгашів та мафіозі представляють лише просвітлені, європейські й пронімецькі інтелектуали…
Це цитата з блискучої статті Клауса Бахмана для видання Rzeczpospolitа за 1994 рік [sic!] , у якій автор, тодішній кореспондент австрійського видання Die Presse, вперше вжив вислів «кітч примирення». Навіть зараз, через багато років, читати цей текст важко, бо в багатьох місцях він вражає своєю актуальністю:
Політики й інтелектуали воліють говорити про співпрацю , добросусідство, дружбу — особливо охоче це роблять німецькі політики — і про примирення. Тим часом старі стереотипи залишаються у свідомості, їх доповнюють нові, і таким чином за димовою завісою гучних слів кожен думає про іншого те, що й завжди.
Проблеми між німцями та поляками не вирішити ні мовчанням, ні униканням болючих тем, — тільки жвавими дискусіями й спорами.
Замість того, щоб підтримувати одні одних, польські германофіли та німецькі полонофіли запевнюють один одного у взаємній симпатії, оминаючи при цьому дражливі теми.
Досі джерелом проблем у польсько-німецьких відносинах є надмір порожніх жестів , які відвертають увагу від незгод, уникнення дискусій й небажання розв’язувати реальні проблеми. Типовим прикладом цього є часто вживане німецьке кліше про думання «про майбутнє» та бажання «йти вперед», які звучать щоразу, коли поляки висувають якісь вимоги, очікують роз’яснень чи конкретних дій, а німецьку сторону це не влаштовує. Еріка Штайнбах Німецька політикиня, у 1998–2014 роках — очільниця Союзу вигнаних, який представляв інтереси німців, що втікали від наступу совєтських військ або яких депортували після війни. просуває створення Центру боротьби з виселенням , маніпулюючи фактами та емоціями? Німці відповідають: «Думаймо про майбутнє!» Поляки , литовці, українці висувають аргументи про небезпеку спершу першої, а потім і другої гілки газопроводу «Північний потік»? «Не демонізуймо бізнес-проєкти» , «поговорімо про кліматичну політику». Полякам не подобається система голосування в Раді ЄС і в них є краща ідея? «Не конфліктуймо , потрібно йти вперед!»
І таких прикладів безліч. Зараз цю фразу про майбутнє можна часто почути в дискусіях про наслідки залежності Німеччини від Росії та про військову допомогу Україні , яку поляки й інші держави східного флангу вважають невідповідною німецькому потенціалу.
Лілі Ґарднер Фельдман , американська дослідниця з Університету Джона Гопкінса та авторка важливої книжки про примирення в зовнішній політиці Німеччини, зазначає, що примирення завжди має причину. Сторона, яка його ініціює, керується моральними міркуваннями або прагматизмом (інколи і тим, і іншим). Озираючись на останні десятиліття, важко не помітити, що у випадку з Німеччиною прагнення до примирення з Польщею мало переважно (якщо не виключно) прагматичний характер. Мета полягала в тому, щоб усунути іміджові проблеми Берліна, які є результатом жахливої історії, і зосередитися на майбутньому та економічному розвитку (взаємовигідному), проте ціною маргіналізації минулого.
Однак це не допомогло уникнути глибоких кризисних ситуацій у відносинах між Варшавою та Берліном. Вони виникали через зневажливе та патерналістське ставлення німців до поляків , але також в результаті того, що поляки не були щирими у цьому діалозі, бажаючи уникнути напруження у відносинах із сусідом, який підтримував їхню інтеграцію з ЄС і НАТО. Якщо й порушувалися спірні питання, то в Німеччині зазвичай применшували їхнє значення, щоб не створювати зайві перешкоди у співпраці, яка добре розвивається. Хто хотів глибших розмов і спільного аналізу, вважався шкідником.
Як наслідок , сподівання на те, що польсько-німецькі відносини дадуть новий поштовх розвитку Європейського Союзу, виявилися наївними. Годі досягнути ефекту синергії та додатньої вартості, якщо партнери не ставляться один до одного по-партнерськи. Ще одним негативним наслідком стала поступова радикалізація як способів, так і змісту висловлювань на польській політичній сцені в адрес Німеччини.
До цього слід додати низку постійних проблем , через відсутність розв’язання яких існує ризик, що їх ніколи не вдасться вирішити. Навіть прихильники «звичайного» сусідства, без емоційних чи катастрофічних нагнітань, не могли зрозуміти байдужості німецької держави до майже повної відсутності у німців знань про Польщу та її історію , до маргінальної присутності Польщі в німецьких підручниках (зокрема інформації про польські жертви Другої світової війни), до недотримання умов із вивчення польської мови, недотримання гарантій рівноправності німців у Польщі та поляків у Німеччині, зафіксовані в Договорі про добросусідство. Лише німецька віра в polnische Wirtschaft Дослівно — «польська економіка»: наявний у Німеччині негативний стереотип про польський суспільний лад як хаотичний і негосподарський. ослабла через польські економічні успіхи.
Велике значення мала теж нерозв’язана — на думку більш ніж половини польського суспільства — проблема невиплати компенсацій , що суперечило польському уявленню про справедливість, в основі якого лежить переконання: після розкаяння має відбутися спокутування провини. Вищезгадана Лілі Ґарднер Фельдман вважає, що у процесі примирення «репарації — це перший крок».
Невикористане вікно можливостей
На другому десятилітті ХХІ століття в результаті економічної кризи та кризи безпеки , спричинених анексією Криму та початком війни на Донбасі , з’явилися нові можливості для польсько-німецьких відносин. Здавалося б, утворився новий контекст розвитку співробітництва, оскільки криза змусила обидві сторони кардинально змінити політику. Можна було очікувати, що близьке сусідство і членство в ЄС і НАТО будуть пріоритетними у відносинах, зокрема ділових, із третіми країнами. І що не відбудеться повторення ані Довіля, де під час саміту 2010 року архітектура безпеки Європи обговорювалася в трикутнику Німеччина — Франція — Росія, ані Муліно (центр підготовки російської армії, збудований до 2014 року німецьким концерном Rheinmetall).
Як відомо , жодного перезапуску не відбулося. Німеччина зробила ставку не на коректування, а на продовження своєї попередньої політики. Німецька енергетична трансформація спиралася на російський газ та некритичне переконання, що відбувається формування «взаємозалежності». Через рік після анексії Криму підписано угоду про будівництво «Північного потоку-2», і Німеччина відстоювала його майже до самого 24 лютого 2022 року. Годі уявити щось, що ще більше суперечило б польським і, як невдовзі виявилося, європейським інтересам. Поляки, незалежно від своїх політичних поглядів, були глибоко переконані, що їхні німецькі сусіди ведуть політику, яка загрожує безпеці Польщі. У польсько-українських стосунках ситуація протилежна — українці, які з 2014 року перебувають на першій лінії фронту, своєю героїчною обороною зміцнюють безпеку Польщі.
Не повторювати помилок
Німецькій та польській сторонам принаймні варто подумати , як виправити допущені помилки. Для нас особливо важливо не повторювати їх у процесі співпраці та примирення з українцями. Список нижче — це лише частина того, що потрібно зробити.
По-перше , потрібно ставитися один до одного серйозно. Німецькі партнери, можливо, і не зовсім свідомо протягом багатьох років чітко давали нам зрозуміти: ми серйозно поставимося до закликів польської сторони й того, що для неї важливо, тільки тоді, коли питання стоятиме руба або справа дійде до серйозного конфлікту.
По-друге , потрібно активно працювати над тим, щоб більше дізнаватися одне про одного. Треба не лише мотивувати партнера фінансувати вивчення польської мови та переглядати зміст підручників, а й самим інвестувати гроші платників податків у ефективніше просування польської культури та історії. Також потрібно вкладати засоби й сили в аналіз політики, культури та економіки партнера. Асиметрія між величезною кількістю польських германістів (в усіх галузях) і жменькою німецьких полоністів вражає.
По-третє , потрібно популяризувати отримані знання. Поширена теза про те, що польсько-німецькі проблеми виникають, зокрема, через різну історичну вразливість, є хибною. Антипольські ідеї, які спостерігаються в Німеччині, — результат елементарної відсутності знань. Невігластво демонструють також інтелектуали, які плутають повстання у Варшаві 1994 року під час заходів, приурочених до Варшавського повстання, президент Німеччини Роман Герцог переплутав його з повстанням у Варшавському ґетто. або ляпають про 20 мільйонів росіян , які загинули у війні, чи про те, що Росія — важливіший торговий партнер, ніж Польща. Боротьба з антипольським ресентиментом у Німеччині — це теж боротьба зі стереотипами, зокрема тими, які описав Бахман і які, на жаль, досі існують. Невже більше немає німецьких політиків, які борються з антисемітизмом, неофашизмом і націоналізмом у Польщі, хоча в нашій країні ці явища відсутні у тому масштабі, в якому вони існували (і досі снують) в Німеччині? Притулки для біженців горіли не в Польщі, і не в Польщі синагоги від нападів доводиться захищати озброєним поліцейським.
По-четверте , потрібно урізноманітнювати джерела інформації й актуалізувати їхній набір. У німців зазвичай дуже вузьке бачення того, що відбувається в Польщі, тому що вони роками використовують одні й ті ж джерела інформації. І час від часу дивуються: то перемогам окремих партій у Польщі, то розвитку дискурсу на певну тему. Бахман влучно про це висловився 1994 року:
Хто представляє Польщу в німецьких газетах? — Анджей Щипьорський і Адам Міхнік. З ким кожен німецький посланник повинен записати інтерв’ю , щоб вважатися полонофілом? — З Яцеком Куронем і , можливо, Тадеушем Мазовецьким. Вони репрезентують — судячи з результатів останніх виборів — близько 10 % польського населення і перебувають в опозиції. Про інтелектуалів, які представляють решту 90 %, — зокрема, правлячу коаліцію — німецький читач ще нічого не чув.
Достатньо додати кілька інтелектуальних середовищ , а у всьому іншому ця цитата досі актуальна. Це пастка, якої ми повинні уникати в польсько-українських відносинах.
По-п’яте , невдачею і поляків, і німців потрібно вважати те, що так легко виявилося використати ресентимент. За результатами опитувань, у Польщі німцям симпатизують, однак залишається питання: чому так легко спровокувати антинімецькі висловлювання? І задуматися над ним повинні не лише поляки, а й німецькі партнери. Як таке може бути, що через 30 років наполегливої праці багатьох німецьких фондів та інститутів, мільйонів витрачених марок і євро та при такому сильному пронімецькому лобі (от би Польща колись створила таке пропольське лобі в Німеччині!) в Польщі так легко викликати сплеск антинімецьких настроїв?
У польсько-німецьких відносинах ми дійшли до точки , коли мали б радіти маленьким крокам в окремих сферах співпраці, без надії на масштабне втілення ідеї великого примирення та дружби у стратегічній співпраці. У найгіршому випадку ми ризикуємо скотитись у байдужість. Це нічого не вирішує, але принаймні це краще, ніж відверта ворожість.
Висновки для польсько-українського примирення
Повернімося до польсько-українських відносин. Примирення між поляками та українцями ще не завершене , але його перспективи досить оптимістичні. Польща на Дніпрі й Україна на Віслі мають такий суспільний капітал, якого Німеччина ніколи не мала в Польщі. Два-три мільйони українців, які живуть у Польщі, створюють величезну мережу зв’язків між нашими суспільствами, — це результат, зокрема, більшої суб’єктності українців у Польщі в порівнянні з «невидимими», асимільованими тисячами поляків у Німеччині. Можна розраховувати на те, що коли оборонна війна України врешті закінчиться, польсько-українське примирення буде легшим, тому що обидві країни й, що важливо, обидва народи створили величезний капітал довіри, причім у найважчий екзистенційний момент.
З проблем польсько-німецького примирення можна зробити важливі висновки для польсько-українських відносин.
По-перше , потрібно ставитися один одного по-партнерськи, адже тільки так можна зміцнити наявну довіру. В останні роки ми бачили й зарозумілість українських еліт (її втіленням стали слова одного з колишніх міністрів закордонних справ про те, що «Польща — це територія між Україною та Німеччиною») , і польське переконання у власній вищості. Додатковим викликом стане і спричинена війною українська асертивність.
По-друге , не варто замітати під килим складні питання й уникати обговорень дражливих тем. Діалог без щирості нічого не вирішить. Дискусія про Волинь, що є найскладнішою в польсько-українському примиренні темою, безсумнівно, повернеться. Однак можна сподіватися, що впевненіша в собі після перемоги Україна проявить не тільки більше мужності, а й породить більше критичних істориків, які сміливо поглянуть на темні сторінки своєї минувшини.
По-третє , потрібно запастися терпінням, тому що процес примирення завжди вимагає багато часу. Потрібно йому сприяти й почати, наприклад, з ушанування місць поховань — спорудити або відновити надгробні хрести, розмістити (по обидві сторони від кордону) таблиці з правдивим текстом.
І врешті , по-четверте, потрібно змиритися з тим, що між усіма, навіть найкращими сусідами, існують і завжди існуватимуть різного роду спірні питання, які є наслідками поточного розвитку їхніх відносин. Їх буде легше обговорювати без історичного багажу.
Насамкінець повернімося до Лілі Ґарднер Фельдман , яка стверджує, що примирення передбачає розвиток дружніх стосунків, емпатії та довіри. Послуговуючись цими категоріями, можна легко дійти висновку, що в процесі польсько-німецького примирення вдалося лише частково виконати перші два пункти. За нещодавніми опитуваннями фонду IBRIS, лише 20 % поляків вважають, що Німеччина дружньо налаштована до Польщі, що свідчить про значний регрес. Довіри ми не збудували. Але ми не можемо дозволити собі просто безпорадно розвести руками, тому що перед нами дуже багато сучасних викликів світу, який змінюється з шаленою швидкістю.
Якщо ж говорити про польсько-українське примирення , то всі три критерії дотримано. Однак ми не повинні забувати, що процес ще не завершено.
Переклала Ірена Шевченко
