В найближчому майбутньому Польща в інтересах власної безпеки і з огляду на пам’ять про минуле підтримуватиме ментальний, культурний і мовний розрив зв’язків між Білоруссю та Росією. Будь-якою Росією.

Народ наш — наче лава,
Що зверху вся тверда, холодна і плюгава,
А внутрішній вогонь згасити не змогли б
Віки. Геть ту труху! Ступаймо вглиб. Цитата з «Дзядів» Адама Міцкевича в перекладі Віктора Гуменюка.

Слова видатного польського поета Адама Міцкевича, який народився на теренах нинішньої Білорусі, описують суспільство колишньої Речі Посполитої в 1820-х роках, через три десятиріччя після зруйнування польсько-литовської державності внаслідок дій Росії та Пруссії. Із таким самим успіхом їх можна використати і в наш час для характеристики стану білоруського суспільства через три декади після приходу до влади Алєксандра Лукашенка.

Упродовж останніх чотирьох років у білоруських в’язницях утримувалися або досі утримуються кілька тисяч політв’язнів, серед яких — багатодітні матері, пенсіонери, студенти й журналісти; білоруський режим набрав тоталітарного характеру, а загальна кількість затриманих чи заарештованих за політичними мотивами досягла рівня 40 тисяч осіб. За даними правозахисного центру «Вясна», на кінець липня 2024 року в тюрмах Білорусі утримували 1391 політв’язня, в тому числі — 180 жінок.

Деспотичність авторитарних режимів викликає в демократичних державах природну солідарність із переслідуваними народами. Політики цих держав спрямовують зусилля на те, щоб задовольнити суспільний запит і відреагувати на грубі порушення прав людини. Саме тому ЄС увів перші помітні санкції проти Білорусі 2006 року — вони стали відповіддю на масові фальсифікації результатів президентських виборів і переслідування активістів демократичних сил. (Варто зауважити, що перші санкції, що включали заборону на видання віз чиновникам, відповідальним за видворення дипломатів ЄС із їхніх резиденцій у мінському районі Дрозди, були введені ще 1998 року).

З тієї самої причини 2020 року, коли стало очевидно, що на виборах перемогла Свєтлана Тихановська, а не Лукашенко, і коли найбільші в історії Білорусі масові протести викликали безпрецедентну хвилю репресій, ЄС прийняв рішення про практично повну блокаду політичних і суттєве послаблення економічних зв’язків із Білоруссю.

Однак репресії — це не єдина причина, через яку Польща впродовж 30 років правління Лукашенка була мало не головним ворогом білоруської пропаганди, а відносини між двома державами почали погіршуватися ще в середині 1990-х років. Аби пояснити цю особливість, треба глибоко сягнути до джерел ставлення Польщі до Білорусі та Алєксандра Лукашенка до Польщі, які можна охарактеризувати як вельми антагоністичні.

Несумісність цінностей

Незалежність Білорусі 1991 року — як і незалежність України — польська еліта, на відміну від еліт багатьох західних країн, сприйняла не з тривогою, а з очевидною втіхою. В польській культурі й традиції Білорусь була не однією з постсовєтських республік, а центральною і східною частиною історичної Литви, пов’язаної з Польщею в рамках Речі Посполитої багатовіковими і добровільними відносинами. Вона також була батьківщиною багатьох відомих поляків — досить згадати лідера національного повстання 1784 року проти Росії та Пруссії й героя США Тадеуша Косцюшка, найвідомішого польського поета Адама Міцкевича чи композитора і творця національної опери Станіслава Монюшка. Нинішня західна Білорусь при цьому була північно-східною частиною міжвоєнної Польщі, звідки походить значна група поляків.

295 тисяч поляків живуть у Білорусі й донині, попри переслідування як за совєтських часів, так і при владі Лукашенка.

Суверенна Польща не мала територіальних претензій до Білорусі, але, безумовно, хотіла бачити в ній країну, що обрала подібну до польської модель економічного розвитку (тобто пройшла б аналогічну економічну трансформацію й відновила б зв’язки із Заходом), і водночас будувала б свою ідентичність на антисовєтському й національному фундаменті. На практиці це означало не лише підтримку десовєтизації, але й поступову дерусифікацію Білорусі. Однак два політики, які уособлювали (в радикальній і поміркованій версіях) такий розвиток Білорусі — лідер Білоруського національного фронту і першовідкривач місць масових убивств білоруської еліти в Куропатах під Мінськом під час сталінського терору Зенон Позняк і Станіслав Шушкевич, голова Верховної Ради, — не користувалися популярністю серед більшості співвітчизників. На перших президентських виборах 1994 року три чверті населення не підтримали програму обох кандидатів, і цієї тези не змінюють гіпотетичні, хоча й складні для доведення маніпуляції в рамках передвиборчої кампанії або з результатами голосування, що їх здійснювали білоруські й російські спецслужби з метою зниження популярності обох кандидатів. На виборах переміг молодий кандидат Алєксандр Лукашенко, який апелював до постсовєтської ностальгії й популізму найпримітивнішого штибу, легко зрозумілих політично недосвідченому народу. У другому турі він здобув перемогу над В’ячеславом Кебичем, тодішнім прем’єр-міністром із совєтської номенклатури, що була символом корупції й нездарного управління.

Інавгурація Лукашенка 1994 року. Джерело: hrodna.life

Перемогу постсовєтського популізму над програмою європеїзації та ренаціоналізації Білорусі в антисовєтському дусі польські еліти сприйняли з неспокоєм. Вона посилилася, коли весною 1995 року з ініціативи Лукашенка в Білорусі пройшов референдум, на якому відновлено статус російської мови як другої офіційної поруч із білоруською. Пояснення влади, що ця зміна означає прийняття мовних реалій і повагу до носіїв обох мов, якими говорять у Білорусі, звучали не надто переконливо. Адже російська мова й без того переважала в суспільному житті Білорусі, якщо взяти до уваги масову русифікацію міст упродовж кількох десятиліть. У цій ситуації надання офіційного статусу російській мові було не чим іншим, як наданням широким елітам постсовєтської Білорусі права не вивчати білоруської мови й не розмовляти нею, зведенням її статусу до мови села й гуманітарної інтелігенції. Водночас із цією зміною було введено й другу, яка лише підтвердила таке розуміння — «Погоню», історичний герб Великого Князівства Литовського, затверджений 1991 року як герб Білорусі, що підкреслював історичне коріння білоруської державності, і біло-червоно-білий прапор замінили модифікацією герба і прапора совєтської Білорусі, яку критики іронічно охрестили «заходом сонця над болотом».

Неспокій переріс у тривогу, коли в боротьбі за владу між президентом і Верховною Радою, що загострилася після референдуму 1995 року, в листопаді 1996 року переміг перший. У Білорусі настав період авторитаризму; режим не лише політично, але й ідеологічно закріплював зв’язки з Росією та совєтським минулим, зневажав польський шлях трансформацій і зображував історичні, культурні та державні відносини білоруських земель із Польщею в чорних тонах. Без сумніву, ініціатором такої політики був сам Лукашенко, випускник історичного факультету Могильовського провінційного педінституту, а за переконаннями представник «західноросійської» ідеології (в її совєтському тлумаченні), яка наполягала на культурній єдності білорусів та росіян, а в поляках бачила представників чужої для білорусів цивілізації, насильно нав’язаної їм у минулому.

Наростання конфронтації

У результаті перетворень внутрішньої ситуації Білорусі лукашенківський режим і Польща — держава, яка в своїй конституції називала себе Третьою Річчю Посполитою, — опинилися на шляху відкритого конфлікту. В Польщі було створено радіостанцію «Рація» (Радыё Рацыя), яка вела мовлення на Білорусь білоруською, почалася фінансова підтримка білоруської опозиції.

Водночас у Білорусі велася історична пропаганда проти «бандитів з Армії Крайової», тобто польського підпілля, підпорядкованого уряду в Лондоні, на землях довоєнної Польщі, окупованих СРСР та Німеччиною, а після 1945 року — західної Білорусі. Скасовано плани зі збільшення кількості польських шкіл для польських меншин, залишилися лише дві — у Гродні й Вовковиську, збудовані на кошти польської держави.

Кульмінацією дедалі глибшої кризи став 2005 рік. Тоді консолідований білоруський авторитаризм вирішив підпорядкувати собі найбільшу громадську організацію в країні — Спілку поляків Білорусі. Її «гріхом» стало обрання нового керівництва без узгодження з КДБ (білоруська спецслужба навіть не змінила своєї назви з совєтських часів). Почалися переслідування нового керівництва Спілки, що прагнуло просувати польськомовну освіту й підтримувати пам’ять про польську історію.

Тим часом у Польщі тривала виборча кампанія, причому подвійна — перед парламентськими і президентськими виборами, що сприяло широкому висвітленню проблеми в ЗМІ та звужувало простір для маневру в пошуках дипломатичного вирішення проблеми (за сумнівного припущення, що режим узагалі був у цьому зацікавлений). Невдовзі режим наказав провести в Спілці ще одні вибори, в результаті яких організацію очолило лояльне до лукашенківської влади керівництво. Розкол став фактом. Польща не визнала лукашенківського керівництва Спілки, якому було довірено управління збудованим за польські гроші майном, у тому числі осередками польської культури, а режим не визнав керівництва, яке в Польщі на офіційному рівні вважалося легітимним.

Невдовзі після кризи в організації відбулися нові президентські вибори. Головним кандидатом від опозиції став почесний член Спілки поляків Алєксандр Мілінкевич. Він народився в білоруській сім’ї інтелігентів, вільно говорить польською, а його предки брали участь в антиросійському повстанні 1863 року. Мілінкевич був дуже популярним у Польщі, і це утвердило Лукашенка в переконанні, що Польща підтримувала й буде підтримувати його політичних опонентів, а отже, немає сенсу йти на будь-які компроміси з Варшавою.

Після традиційно сфальсифікованих президентських виборів Польща зміцнила підтримку білоруської опозиції: заснувала стипендійні програми для репресованих активістів та незалежний білорусомовний телеканал «Белсат», який мав стати альтернативою для російськомовної пропаганди державних ЗМІ.

Упродовж наступних 13 років — до 2020 року — як білоруський режим, так і польсько-білоруські відносини були стабільними. Режим мав ознаки зрілого авторитаризму: регулярно фальсифікував вибори, саджав до в’язниці демократичних активістів (особливо коли спалахнули протести після оголошення результатів «виборів») і випускав їх через кілька місяців або років, подаючи це як акт доброї волі, який намагався використати для незначного покращення відносин із ЄС та зміцнення своєї переговорної позиції з Росією.

Своєю чергою, Польща намагалася досягнути невеликої відлиги у відносинах із Мінськом, використовуючи те, що Лукашенко, особливо після окупації Росією Криму і Донбасу, виразніше усвідомив ризики надмірної залежності від Кремля. Однак на перепоні цьому завжди стояло питання про права польської меншини й активи Спілки поляків у Білорусі. Все, чого вдалося досягти, — це те, що режим закривав очі на діяльність представників керівництва невизнаної Спілки поляків у Білорусі, які організовували заходи від імені Спілки, але в статусі приватних осіб або підприємців: наприклад, уроки польської мови або зустрічі з нагоди важливих для поляків свят. Зрештою, ця діяльність де-факто була підпільною. Так, вона не порушувала ані духу, ані букви білоруського закону, але порушувала волю Лукашенка, тобто основу будь-якого права.

Холодна війна

Наступний етап в історії Білорусі, а разом із тим і польсько-білоруських відносин, розпочався в серпні 2020 року, після оголошення результатів чергових президентських виборів. На подив як самого Лукашенка, так і зовнішніх спостерігачів, не повторилася схема: фальсифікації на виборах — багатотисячні протести найбільш ідейної частини опозиції — міліцейські кийки — арешти на кілька тижнів/місяців десятків найактивніших опозиціонерів — амністія.

Цього разу трапилося те, чого не очікував ніхто: Свєтлана Тихановська (кандидатуру якої Лукашенко допустив до виборів, вважаючи, що жінка не зможе сформувати легітимної опозиції), яка балотувалася замість свого чоловіка Сярґєя Тихановського, популярного блогера, «превентивно» кинутого до в’язниці після оголошення про намір брати участь у виборах, виявилася надзвичайно популярною.

Підстаркуватий 66-річний диктатор не міг усвідомити, що суспільство змінилося, як і світ довкола. Він не розумів, що в епоху соцмереж його патріархальна риторика і совєтський менталітет, що перетворив Білорусь на заповідник реформованого СРСР, стають дедалі архаїчнішими. Крім того, виборці були щиро обурені величезною кількістю жертв першої хвилі пандемії ковіду, чому можна було б запобігти за умов нормального управління державою.

Тихановська здобула безумовну перемогу, що підтверджувалося неспростовними доказами. Офіційні результати голосування були, звісно ж, сфальсифіковані. І хоча так відбувалося з результатами всіх виборів у незалежній Білорусі, вибори 2020 року відрізнялися масштабом фальсифікацій. Лукашенко зрозумів, що більшість білорусів проти нього, і його перемогла жінка. Ще гіршим, із його перспективи, було те, що країною прокотилася хвиля протестів, у яких брали участь кілька сотень тисяч людей, а владний апарат почав хитатися, бо не було певності, чи диктатурі Лукашенка не настав кінець. Один із найрозумніших його членів, колишній міністр культури і колишній дипломат Павло Латушко, відразу перейшов до табору опозиції. Білоруси виявилися народом, який справді, як писав Міцкевич, схожий на лаву, зовні суху, холодну й плинну, але гарячу всередині.

Протестна акція після виборів у Білорусі 2020 року. Джерело: телеграм-канал «Фотографи проти»

Лукашенко втримався на плаву завдяки своїй безжальності й готовності вбивати протестувальників, контролю над силовими структурами і, нарешті, явній підтримці путінської Росії, яка, спершу розгубившись і витримавши кількаденну паузу, дала чіткий сигнал про підтримку Лукашенка.

Історія взаємин Лукашенка й Путіна, звісно, — тема для окремої розповіді. Тут ми обмежимося згадкою про те, що вони ніколи не відчували взаємної симпатії, але в певному сенсі виявилися приреченими один на одного. Якщо не торкатися економічних питань, то Путіну Лукашенко потрібен як союзник, який легітимізує ідеологію «русского міра», а також як людина, що стоїть на шляху найбільшої небезпеки для самого Путіна, а саме «української хвороби», тобто передання влади в постсовєтських державах шляхом демократичних виборів або революцій, а не внаслідок змови еліт. Лукашенко натомість побоювався Путіна і його бажання анексувати Білорусь, про що той заявив ще 2002 року. Водночас у мінського диктатора, крім російського президента, немає іншого союзника, щоб підтримувати життєздатність білоруської економіки й допомагати в збереженні авторитарної системи влади. Таким чином, двоє немолодих диктаторів змушені взаємодіяти. Що й відбулося 2020 року.

Однак ціна приборкання Білорусі виявилася непомірно високою. На Лукашенка звалилися нові, ще жорсткіші санкції, які посилилися 2021 року, коли за його наказом цивільний авіалайнер, що перетинав повітряний простір Білорусі на шляху з Греції в Литву, здійснив вимушене приземлення на вимогу органів білоруської влади, щоб ті змогли заарештувати опозиційного журналіста Романа Протасевича, який перебував на борту.

У країні, де кількість політв’язнів ніколи не перевищувала кількох десятків, їх раптом виявилося кілька тисяч. Дехто, як, наприклад, Сярґєй Тихановський, отримали по 18 років позбавлення волі. А десятки тисяч учасників протестів (що немало для держави з населенням менше 9 мільйонів осіб) пройшли через арешти, побиття й знущання в тюрмах, утримання в переповнених камерах.

Окрім усього іншого, в Білорусі посилилися русифікація та ідеологічний тиск. З країни виїхало, легально й нелегально, від кількасот тисяч до 1,5 мільйона людей. Як правило, це представники активного, освіченого населення з демократичними поглядами, еліта країни.

Значна частина цих людей приїхала до Польщі, інші знайшли прихисток у Литві. Так дві країни, історично й культурно найтісніше пов’язані з Білоруссю, надали допомогу її народу. В Польщі з’явилася велика білоруська діаспора, чисельність якої оцінюється приблизно в 300 тисяч осіб. Обидві країни також підтримали білоруських опозиційних політиків, які, зосередившись навколо Свєтлани Тихановської, що проживає у Вільнюсі, де-факто створили еміграційний білоруський уряд.

У відповідь режим закрив обидві польські школи й кинув до в’язниці лідерів польської меншини в Білорусі. Щоправда, Анжеліку Борис за кілька місяців звільнили, однак Анджея Почобута засудили до 8 років ув’язнення за «розпалювання національної ворожнечі».

Крім того, Мінськ здійснив акт гібридної агресії проти Польщі, коли привіз мігрантів з Близького Сходу в Білорусь і підштовхнув їх до перетину польсько-білоруського кордону. У відповідь Польща була змушена зводити дедалі нові прикордонні укріплення, укомплектовуючи їх прикордонними й армійськими підрозділами. Навесні 2024 року один польський солдат загинув, отримавши поранення від агресивних мігрантів, які штурмували кордон.

Польсько-білоруський кордон, 2021. Джерело: Міністерство національної оборони Польщі

Польща, Росія і білоруське питання

Які висновки зі сказаного вище можна зробити стосовно табору демократичної Росії? Насамперед варто сказати, що уявлення мейнстриму російської опозиції про майбутнє Білорусі не збігаються з цілями білоруської опозиції, не кажучи вже про Польщу.

Так, Польщу, білоруські та російські опозиційні сили об’єднує прагнення до демократизації всіх держав Східної Європи, включно з Росією та Білоруссю. Їх також об’єднує усвідомлення того, що путінський режим водночас є ворогом демократичної Росії й демократичної Білорусі та гарантом їхнього тоталітарного характеру.

Існує, однак, фундаментальна різниця. Російська опозиція часто підкреслює спільність долі й розташування Росії та Білорусі й пропонує єдиний підхід держав ЄС і США до розв’язання цієї проблеми. З польської перспективи все виглядає інакше. Незалежна, суверенна і національна Білорусь врешті повинна стати державою Європейського Союзу, яка, відновивши свою мовну й культурну спадщину, що пов’язує її з Литвою, Польщею та Україною, заповнить геополітичний вакуум, що існує зараз між Литвою та Україною і змушує розглядати Білорусь як російський військовий простір і можливе поле бою, якщо розпочнеться війна між Польщею/НАТО та Росією.

За сприятливого сценарію майбутня Білорусь повинна стати не лише демократичною державою, але й ментально та лінгвістично дерусифікованою. Адже мова — це не тільки засіб комунікації, але й носій культурного змісту, і рівень ідентифікації з російською культурою та мовою безпосередньо впливає на підтримку авторитарного режиму, що підтверджується хоча б сфальсифікованими офіційними результатами виборів у Білорусі різних років.

Якщо говорити про відношення до Росії, то на сьогодні існує величезний потенціал недовіри не лише до її режиму, але й до населення, яке, на відміну від білорусів, досі не продемонструвало масового спротиву авторитаризму Путіна і, судячи з опитувань, у своїй більшості підтримує імперську війну проти України або принаймні пасивно до неї ставиться. Тобто займає відмінну від білорусів позицію.

Ця недовіра є настільки великою, що політично спонукає ставитися до Росії й до росіян абсолютно інакше, ніж до Білорусі. Можна прогнозувати, що політична згода польської влади (і суспільства) на зближення Росії з державами ЄС і НАТО, ймовірно, буде досягнута тоді — і лише тоді, — коли російське суспільство пройде процес не лише державно-інституційної демократизації, але й ментальної деімперіалізації. А, як відомо, ментальні зміни тривають набагато довше, ніж інституційні. За оцінками, трансформації відбуватимуться принаймні на чверть сторіччя довше, ніж у Білорусі.

Таким чином, Польща в найближчому майбутньому в інтересах власної безпеки і з огляду на пам’ять про минуле підтримуватиме ментальний, культурний і мовний розрив зв’язків між Білоруссю та Росією. Будь-якою Росією.

Перекладач Андрій Савенець, редакторка Марія Шагурі