Владислав Шпільман , випускник Варшавської консерваторії та Берлінської музичної академії, у довоєнній Польщі славився як відомий музикант. Він працював на радіо, писав симфонічну музику й шлягери, часто гастролював. Та війна все перекреслила. Шпільман був євреєм, тож мав загинути у ґетто , але завдяки щасливому збігу обставин і допомозі кількох людей він вижив. Одним із рятівників музиканта був нацистський офіцер Вільгельм Гозенфельд.
Владислав Шпільман , 1934. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіВідразу після війни Шпільман написав книжку спогадів «Загибель міста». Перше видання , понівечене цензурою, вийшло 1946 року. У 1990-х спогади суттєво доповнили і перевидали під новою назвою — «Піаніст». Книжку переклали кількома мовами й вона здобула світове визнання, а 2002 року на екрани вийшов однойменний фільм Романа Полянського, який здобув безліч нагород.
Публікуємо уривки спогадів Шпільмана , фрагменти щоденника Вільгельма Гозенфельда та розповідь німецького дисидента та музиканта Вольфа Бірмана про повоєнну долю офіцера.
Владислав Шпільман. Фрагменти з книжки «Піаніст»
1942
Вранці 2 серпня вийшов наказ , щоб євреї, які залишилися в малому ґетто, до 6-ї вечора його покинули. За кілька днів, приблизно 5 серпня, мені вдалося ненадовго вирватися з роботи. Проходячи Ґєнcьою вулицею, На місці довоєнної вулиці Gęsia у варшавському районі Муранув зараз знаходяться вулиці Налєвки та Мордехая Анєлевича. я випадково став свідком того , як Януш Корчак та його сироти покидали ґетто.
На той ранок , згідно з наказом, призначили звільнення будівлі єврейського дитбудинку, яким завідував Корчак. Вивезти мали тільки дітей, а Корчаку пропонували врятуватися. Він насилу впросив німців, щоб йому дозволили поїхати з дітьми. Корчак був зі своїми вихованцями впродовж багатьох років і не хотів залишати їх самих тепер , в останній дорозі. Прагнучи полегшити сиротам цей шлях, учитель сказав їм, що вони мають чому радіти, адже їдуть у село. Нарешті вони змінять остогидлі задушливі стіни на уквітчані луки, струмки, в яких можна хлюпатися, ліси, де росте безліч грибів і ягід. Корчак попросив дітей святково вдягнутися, і ось вони, ошатні, в піднесеному настрої вишикувалися парами просто неба.
Януш Корчак із вихованцями , середина 1930-х. Джерело: ВікіпедіяМаленьку колону вів есесівець. Він , як і кожен німець, любив дітей, особливо тих, кого незабаром доведеться відправити на той світ. Йому надзвичайно сподобався 12-річний хлопчик-скрипаль із музичним інструментом під пахвою. Есесівець наказав йому йти попереду колони й грати на скрипці.
Коли я зустрів їх на Ґєнсій , діти йшли і хором співали, їхні обличчя сяяли, маленький музикант награвав, а Корчак ніс на руках двох найменших усміхнених малюків і розповідав їм щось кумедне.
Мабуть , навіть у газовій камері, коли діти вже задихалися, а радість і надію в їхніх серцях витіснив жах, Старий Лікар із останніх сил шепотів їм: «Нічого страшного , діти! Нічого страшного...» — щоб уберегти своїх маленьких підопічних від страху смерті.
16 серпня 1942 року прийшла і наша черга. З ґетто мали відправити всю родину Шпільмана: його самого, матір, батька, двох сестер і брата.
Ми рушили до поїзда. Що нас чекає? Що швидше ми опинимося всередині , то краще. За кілька кроків до вагонів вишикувалися шеренги поліцаїв, утворивши широкий коридор для натовпу. Єдиним виходом з цього коридору були відчинені двері в оброблені хлоркою вагони.
Ми пройшли вже , либонь, пів складу, аж раптом почувся чийсь голос:
— Дивись! Дивись! Шпільман!
Чиясь рука вхопила мене за комір і викинула за поліцейський кордон. Чому зі мною так обійшлися? Я не хотів відриватися від своїх. Я хотів бути з ними!
Умшлаґпляц — площа , звідки євреїв із Варшавського ґетто вивозили у концтабори, 1942. Джерело: Інститут національної пам’яті ПольщіТепер я бачив перед собою тільки зімкнутий ряд поліцейських спин. Я кинувся на цю стіну , але вона не піддалася. Я кричав, як одержимий, божеволіючи від страху, що саме тепер, у найвідповідальніший момент, я не потраплю до них і ми розлучимося назавжди.
Розлютившись , один із поліцаїв, обернувся до мене:
— Що ви виробляєте? Краще рятуйтесь!
Рятуйтесь? Від чого? Тієї миті я зрозумів , що чекало людей, загнаних у вагони.
Я глянув на поїзд: двері вже були зачинені , склад повільно і важко набирав швидкість.
Я відвернувся і , голосно ридаючи, попрямував спорожнілою вулицею, а навздогін долинав усе слабший крик зачинених у вагонах людей; він звучав, як писк набитих у клітки птахів, які відчували смертельну небезпеку.
1943
Ательє , де я опинився і де мені судилося провести деякий час, виявилося досить великим приміщенням — щось на кшталт залу із заскленою стелею. Обабіч розкинулися маленькі спальні, відокремлені дверима. [Анджей та Яніна] Боґуцькі приготували для мене розкладачку. Після казармових нар, на яких я спав досі, розкладачка видалася розкішним ложем.
Я був щасливий уже тому , що не бачу німців, не чую їхніх криків і мені не доводиться побоюватися, що будь-якої хвилини якийсь есесівець може побити, а то й убити мене. У ті дні я намагався не думати про те, що на мене чекає, поки не закінчиться війна, і чи взагалі я доживу до її закінчення. Надію вселила звістка, яку принесла Боґуцька: совєтські війська відбили Харків. Але що буде зі мною? Я розумів , що довго відсиджуватися в ательє не вдасться.
[Пйотр] Перковський найближчими днями мав знайти квартиранта , адже німці планували провести перепис населення: поліція обшукуватиме квартири й перевірятиме, чи мають мешканці належну прописку і чи дозволено їм проживання. Майже щодня приходили кандидати у квартиранти, щоб оглянути приміщення. Тоді мені доводилося йти в одну зі спалень і замикатися на ключ.
Через два тижні Боґуцький зумів домовитись із колишнім музичним редактором Польського радіо [Едмундом] Рудніцьким — моїм начальником у міжвоєнні роки; якось увечері він з’явився у товаристві інженера Ґембчинcького. Потрібно було перебратися у флігель того самого будинку , у квартиру Ґембчинських.
Того ж вечора мені пощастило торкнутися клавіатури фортепіано — вперше за сім місяців. За ті сім місяців , коли я втратив усіх дорогих мені людей, пережив ліквідацію ґетто, потім розбирав його стіни, згодом тягав вапно та цеглу. Я довго опирався вмовлянням пані Ґембчинської, але врешті піддався. Задеревілі пальці насилу рухалися по клавішах, звук різав слух, здавався чимось чужим, майже нестерпним.
Серпень 1944 року 1 серпня 1944 року почалося Варшавське повстання.
Опівдні знизу прийшла подруга Гелени. Принесла їжу й новини. Новини не надто втішні: від самого початку наш район був під повним контролем німців , молодь із бойових дружин повстанців ледве встигла пробитися до середмістя. Тепер не могло бути й мови про те , щоб вийти з дому. Потрібно було чекати, доки квартал відіб’ють загони із центру.
— Може , якось проскочимо? — запитав я.
Вона глянула на мене з жалем.
— Та ви ж півтора року не виходили з укриття! У вас ноги підкосяться , перш ніж ви хоч пів дороги здолаєте.
Вона похитала головою і , взявши мене за руку, заспокійливо додала:
— Залишайтеся тут. Перечекаємо.
Жінка сподівалася на краще. Вона вивела мене на сходову клітку , до вікна, звідки було видно заднє подвір’я. Весь квартал палав. Чувся тріскіт кроков у полум’ї, гуркіт падіння склепінь, крики людей і звуки пострілів. Хмара червоно-коричневого диму застилала небо. Коли вітер на мить прорідив її, було чітко видно, як удалині на горизонті майорить біло-червоний прапор.
Дні йшли за днями. Допомога з центру міста не надходила.
12 серпня у нашому під’їзді знову почалася паніка. Нажахані люди снували сходами вгору-вниз. З уривків розмов я вловив , що будинок оточений німцями і треба якнайшвидше тікати, бо його ось-ось може знищити артилерія. Першим відрухом було вдягнутися, але я відразу зрозумів, що на вулицю виходити не можна: я потраплю до рук есесівців, і мене відразу застрелять. Вирішив не йти. З вулиці долинали постріли і гортанний дискант, що підвивав:
— Усім виходити! Негайно покинути будівлю!
Я підійшов до вікна. На певній відстані будинок був оточений СС. З цивільних нікого не видно. Вся будівля охоплена полумʼям , німці явно чекали, коли спалахнуть верхні поверхи.
Отже , ось вона, моя смерть, — смерть, на яку я чекав п’ять років, від якої день за днем вислизав, щоб саме тепер вона до мене добралася.
Я не раз намагався її уявити. Чекав , що німці мене схоплять, катуватимуть, потім пристрелять чи задушать у газовій камері. Але я ніколи не припускав, що згорю живцем.
Я розсміявся з такої підступності долі. Я був абсолютно спокійний , впевнений, що перебіг подій годі змінити. Озирнувся: обриси кімнати були розмиті — все розпливалося в густому диму, враження моторошне, гнітюче. Дихати ставало все важче, в голові наростав шум, я ледь не знепритомнів. Перші ознаки дії чадного газу.
Я знову ліг на диван. Згоріти живцем не мало сенсу: можна було цього уникнути , проковтнувши снодійне. Незважаючи ні на що, моя смерть буде набагато легшою за смерть моїх батьків і рідних, замучених у Треблінці. В останні хвилини я думав тільки про них.
Я дістав пляшечку з таблетками , висипав жменю до рота і проковтнув. Потягнувся за опіумом, хотів для більшої надійності прийняти ще цей наркотик, але не встиг. Снодійне, вжите натще, подіяло миттєво.
Я провалився у сон.
Вулиця Маршалковська під час Варшавського повстання. Джерело: Національний центр культуриОсінь 1944
5 жовтня з міста між шеренгами німецьких солдатів почали виводити загони повстанців: дехто був одягнений у мундири , у багатьох були тільки біло-червоні пов’язки на рукаві.
Евакуація залишків цивільного населення тривала ще вісім днів. Останні мешканці покинули місто 14 жовтня. Вже стемніло , коли запізніла групка, яку підганяли есесівці, проходила повз будинок, у якому я ховався. Висунувшись із вигорілого вікна, я дивився на них, поки згорблені під вагою клунків постаті не розтанули в темряві.
Евакуація жителів столиці після капітуляції Варшавського повстання Джерело: ВікіпедіяТепер я залишився геть один; все , що я мав, — трохи сухарів на дні сумки та брудна вода у ванні. І тільки одне-єдине питання: як довго я ще протягну в таких умовах, враховуючи, що осінні дні все коротші й насувається зима?
Прийшло 15 листопада. Випав перший сніг. Холод мучив мене все сильніше , хоч я лежав, закопавшись у купу лахміття, яке знайшов під час поневірянь.
Коли я прокидався вранці , лахміття були вкриті пухнастим білим шаром снігу. Я влаштував собі лігво в кутку горища під уцілілим шматком даху, але більша частина покрівлі була зірвана, і сніг налітав зусібіч.
Через два дні я знову вирушив на пошуки їжі. Цього разу я хотів зробити більше запасів , щоб рідше залишати притулок. Шукати доводилося вдень: я ще не так добре знав будинок, щоб нишпорити по ньому вночі. Потрапив на якусь кухню, звідти до комори. Знайшов кілька банок, якісь мішечки та сумки, вміст яких неодмінно треба було перевірити. Я розв’язував затягнуті вузлом мотузки, відкривав покришки. Мене з головою поглинуло це заняття. Аж раптом голос просто в мене за спиною:
— Was suchen Sie hier?
Позаду , спершись на кухонний буфет і схрестивши руки на грудях, стояв підтягнутий, елегантний німецький офіцер.
— Що ви тут шукаєте? — повторив він. — Хіба ви не знаєте , що сюди переїжджає штаб оборони Варшави?..
Я опустився на стілець , що стояв біля дверей у комору. І раптом з невідворотною ясністю відчув: мені вже не вистачить сил вибратися з нової пастки. Сили залишили мене раптово, як буває при непритомності. Я сидів, тупо дивлячись на офіцера і важко дихаючи. Лише через якийсь час знайшовся що сказати:
— Робіть зі мною що хочете. Я звідси не рушу.
— Я не маю наміру робити з вами щось погане , — знизав плечима офіцер. — Хто ви?
— Я піаніст.
Він глянув на мене уважніше , з явною недовірою. Потім, наче раптом щось усвідомивши, кинув погляд у бік дверей, що вели з кухні до житлових кімнат.
— Ходімо зі мною.
Ми пройшли першу кімнату , яка колись була їдальнею, й увійшли до наступної, де під стіною стояло фортепіано. Офіцер вказав на нього рукою:
— Зіграйте щось.
Може , він і не подумав, що звук рояля негайно приверне увагу есесівців, які снували десь поблизу? Я глянув запитально, не зрушивши з місця. Він зрозумів мої побоювання і тут же додав:
— Грайте. Якщо хтось прийде , сховайтесь у коморі, а я скажу, що грав сам, хотів випробувати інструмент.
Я торкнувся клавіш , пальці тремтіли. Цього разу, для різноманітності, мені пропонували викупити своє життя грою на фортепіано. Я не займався два з половиною роки. Пальці закостеніли, вкрилися товстим шаром бруду, нігті не стрижені з того дня, як будинок, де я ховався, горів. Кімната, в якій стояв рояль, як і більшість кімнат у місті, була без шибок у вікнах, механізм набряк від вогкості, клавіші важко піддавалися натиску пальців.
Кадр із фільму «Піаніст» , 2002. Джерело: пресматеріалиЯ почав грати ноктюрн до-дієз мінор Шопена. Скляний брязкітливий звук , що виривався із розстроєного інструмента, відбивався від порожніх стін квартири і сходової клітки, відгукувався здавленим сумним відлунням у руїнах будинків по той бік вулиці. Коли я закінчив, тиша, що панувала в місті, стала ще глухішою і жахливішою. Звідкись здалеку долинуло котяче нявкання, а внизу, перед будинком, почувся гортанний німецький крик. Офіцер постояв, мовчки дивлячись на мене, потім зітхнув і сказав:
— І все-таки ви не можете залишатися тут. Я відвезу вас за місто , кудись у село. Там ви будете у безпеці.
Фрагменти щоденника Вільгельма Гозенфельда , який урятував Шпільмана
Скрізь панує терор , насильство, страх. Арешти, депортації, навіть розстріли — звичайна річ. Життя людей та їхня особиста свобода тепер не в ціні. Але кожна людина і кожен народ має вроджений інстинкт свободи, і цей інстинкт не можна придушити надовго. Як вчить історія, тиранія ніколи довго не триває.
* * *
Вільгельм Гозенфельд. Джерело: Сімейний архівЧасто розігруються жахливі сцени. Нині тим самим способом очищують Варшавське ґетто , де живе 400 тисяч людей. Замість німецьких поліцаїв для цього використовують батальйони української та литовської поліцій.
Якщо те , що розповідають люди, яким можна довіряти, — правда , то бути німецьким офіцером аж ніяк не почесно, більше неможливо брати участь у цьому. Не можу в це повірити.
Які ж ми боягузи , що дозволяємо все це творити, хоча самі того не бажаємо. Тому ми будемо покарані разом із ними. Це стосуватиметься і наших невинних дітей, адже ми розділяємо провину, змиряючись зі злочинами.
* * *
Просто немислимо , як ми могли чинити такі жахливі злочини проти цивільного населення, проти євреїв. Я постійно запитую себе: як це могло статися?
Мені соромно виходити в місто. Будь-який поляк має право плюнути нам в обличчя. Щодня хтось стріляє у німецьких солдатів. А буде ще гірше , і ми не маємо права скаржитися, бо нічого іншого й не заслужили.
Чому Бог допустив цю жахливу війну , ці страшні жертви? Ми не зробили нічого, щоб завадити нацистам прийти до влади , ми зрадили свої ідеали, ідеали особистої свободи, демократії та свободи релігії.
* * *
Робітники підтримали нацистів , Церква пасивно спостерігала, міщани були надто боязкі, те саме і з вищим духовенством. Ми дозволили розгромити профспілки, придушити релігійні меншини, ліквідувати свободу слова у пресі та на радіо. Потім нас послали на війну, і ми не протестували. Ми були задоволені, що в Німеччині немає парламенту, ми вітали парламент, якому не було чого сказати. Ідеали не можна зраджувати безкарно, тепер усім нам доведеться відповідати за це.
Вольф Бірман , німецький дисидент, про Шпільмана та Гозенфельда
Владислав Шпільман , як випливає з його мемуарів, брав безпосередню участь у героїчному русі опору. Він був одним із тих, кого щодня в колонах гнали на роботу в «арійську» частину міста. А звідти він потай проносив у ґетто не тільки хліб та картоплю, а й патрони для єврейських повстанців. Він лише побіжно, благородно згадує про це героїчне діяння.
Спочатку Шпільмана від смерті врятував один із цих проклятих єврейських поліцаїв. А наприкінці це зробив один із офіцерів гітлерівської армії , який знайшов ледь живого піаніста в руїнах опустілої Варшави і... не вбив його. Капітан Гозенфельд навіть приносив йому в укриття їжу, перину, пальто.
Гозенфельд , учитель за фахом, під час Першої світової війни воював у чині поручика; 1939 року він був уже надто старий, щоб вирушити на фронт. Очевидно, тому цього офіцера відрядили керувати спортивними об’єктами, захопленими Вермахтом в окупованій Варшаві.
Від Владислава Шпільмана я дізнався , що він намагався відшукати Гозенфельда ще 1945 року, але безрезультатно. Коли він дістався до табору, в якому скрипаль [Зиґмунт] Лєдніцький бачив Гозенфельда, того вже перевели де-інде. На початку 1945 року Гозенфельд перебував у таборі для військовополонених. Він почув слова Лєдніцького, що проходив повз нього, за якими зрозумів, що перед ним музикант, і попросив передати про нього Шпільману. Той передав інформацію, але не розчув прізвище Гозенфельда.
Доля капітана Гозенфельда — окрема небувала історія. Він помер у таборі для військовополонених під Сталінградом за рік до смерті Сталіна.
У полоні Гозенфельда жорстоко катували: совєтські офіцери вважали його розповіді про те , як він рятував євреїв, особливо цинічною брехнею.
Офіцер дістав кілька крововиливів у мозок , і наприкінці життя розум майже залишив його. Як дитина, Гозенфельд не розумів, за що його катують. Він помер повністю психічно зламаним.
Лєон Варм Лєона Варма, який утік із ешелону до Треблінки, теж врятував Гозенфельд, узявши його на роботу під вигаданим прізвищем. розповів , як військовополонений Гозенфельд передавав прізвище Шпільмана своїй дружині. Пані Гозенфельд навіть показала йому листівку від 15 липня 1946 року, де був перелік прізвищ врятованих чоловіком поляків та євреїв. Вона мала просити їх про допомогу. На тій листівці під номером чотири зазначалося: «Wladislaus Spielmann , pianist im Warschauer Rundfunk». Лєон Варм знайшов адресу піаніста та передав йому інформацію. Таким чином саме завдяки Варму Шпільман дізнався, як звали його рятівника.
Влітку 1997 року , коли вже було відомо, що ця майже забута книга виходить німецькою мовою, я запитав Владислава Шпільмана, чим закінчилася ця історія.
Знаєте , навіть говорити не хочеться. Я ще ніколи ні з ким не розмовляв про це, ні з дружиною, ні з синами. Чому? Та тому, що соромно. Коли 1950 року я нарешті дізнався прізвище того німця, я придушив у собі страх, подолав зневагу і звернувся з проханням до злочинця, з яким жодна пристойна людина в Польщі не стала б спілкуватися, — до Якуба Бермана. Начальник польського відділення НКВС Управління безпеки ПНР. Берман був найвпливовішою людиною в Польщі. Він був скотиною — це знав кожен. Але він мав більше повноважень , ніж наш міністр внутрішніх справ. Я вирішив зробити все можливе, тому пішов до нього й розповів свою історію. І про те, що Гозенфельд урятував не тільки мене, а й маленьких єврейських дітей, яким ще на початку війни купував їжу та черевики. Розповів я і про Лєона Варму, про сім’ю Чечорів, про те, скільки людей завдячує йому життям.
Берман був зі мною люб’язний і обіцяв зробити, що зможе. За кілька днів сам подзвонив: «Шкода! Нічого не вийде». І додав: «Якби цей німець був у Польщі, ми б зуміли його витягнути, але совєтські товариші не хочуть його випускати. Кажуть, він був членом шпигунської групи. Тут поляки нічого вдіяти не можуть, я безсилий», — сказав той, хто своїм всевладдям був зобов’язаний милості Сталіна.
Матеріал публікувався у «Новій Польщі» , № 6, 2001
2008 року , після багаторічних звернень родини Владислава Шпільмана Меморіальний комплекс історії Голокосту Яд Вашем надав Вільгельму Гозенфельду звання Праведника народів світу
