Сьогодні, коли я стою на могилі свого прадіда Якова Зальберга на єврейському кладовищі на Повонзках, мені соромно: як же так, чому стільки років я приїжджала, блукала сусідніми вуличками, чекала на трамвай під цією стіною і не здогадувалася, що він тут? До нього 80 років ніхто не приходив.
А може, й не варто було? Адже він майже щасливець, мій прадід: устиг померти в ґетто в червні 41-го, але своєю смертю, і не дізнався , що з дев’яти його дітей і кількох десятків онуків виживуть тільки дві доньки та онука. Не знав, що інших вивезли в Треблінку. Не бачив палаючого ґетто, не задихнувся від диму — ні в пожежі, ні в газовій камері. Може, й прах не варто було турбувати? Шукати могилу, плакати над вцілілою з тих часів плитою, розбирати торбу післявоєнних листів, ходити віднайденими адресами? Ні, все-таки варто. Адже тепер у мене є ще одна ниточка зв’язку з родом, що дивом не перервався, ще одна могила, ще одна варшавська адреса, куди можна піти, ще одна причина сюди повертатися. Ланцюг замкнувся, ми знову разом — Зальберги та Варшава, — як і раніше, нерозлучні. Від мого Мінська до Варшави рукою подати.
Усе почалося з листів. Ні, я й до листів знала, що мама та бабуся — варшав’янки, що їхня рідна вулиця — Тварда, що бабуся у 39-му втекла з моєю трирічною матір’ю на руках на схід, нелегально перейшла кордон СРСР і вижила.
Знала, що бабуся була молодшою донькою у великій родині, що у неї було восьмеро братів і сестер. Знала, що її родина мала невеличкий магазинчик кришталю та порцеляни в Халі Міровській Hala Mirowska — торговельні ряди у варшавському районі Мірув, будівля постала на межі ХІХ і ХХ століть і збереглася досі., а її чоловік Єжи Бєльзацький, який закінчив варшавську консерваторію, мав нотне видавництво GeBe. Щоправда, ким був цей Ge, чиє прізвище дало назві перший склад, я так і не довідалась: дід помер 1963 року, і я не встигла з ним познайомитися. Ще я знала, що у ґетто загинули всі, окрім бабусиної старшої сестри Броні, яка втекла й сховалася у варшав’янки Гелени Влодарек, а після війни опинилася в Лондоні.
Відповідь Червоного Хреста про те, що в СРСР немає родини Єжи Бєльзацького. Джерело: особистий архів Ірини Халіп.Знала, що в середині 50-х вона знайшла бабусю через Червоний Хрест (причому не відразу — спочатку їй відповіли, що в СРСР таких немає), а коли приходили листи з марками із зображенням королеви, бабуся плакала. Тільки згодом, значно пізніше, я дізналася, що бабуся плакала не від радості, що озвалася її сестра, яка вижила, а тому що Броня у листах розповідала, як загинула їхня велика родина.
Перший лист, який бабуся Ірини Халіп отримала від сестри Броні 1956 року. Джерело: особистий архів Ірини Халіп.Бабуся зберігала всі листи. І після її смерті, коли ми змінювали квартири одна за одною, ми возили і ці торби листів. Але довгий час до них ніхто не заглядав, допоки їх не почала читати мама. Якось вона сказала: «Уявляєш, мій дід Яків помер у червні 41-го і був похований на єврейському кладовищі в Повонзках. Могила, певно, не збереглася, але хтозна?..» І минулого літа я поїхала у Варшаву з купою листів.
Питаєш, сестро, як загинули наші рідні? Те, що поховала земля, з часом потрібно забути. Але їх не поховала земля. Їх вивезли з Варшави, як ще пів мільйона варшавських євреїв, та отруїли у газових камерах. А тіла спалили. Навіть попелу не лишилося. Пишеш, що маєш право знати? Про що ти хочеш знати? Про те, як маленький Ґєник, син нашого брата Йоська, ходив у арійський район, де знайомі католики давали йому щось поїсти та хліба для родини? А одного разу він повертався в ґетто зі своїм «величезним» скарбом — буханцем хліба, — і його розстріляли німецькі жандарми, а труп затягли в ґетто. А може, ти хочеш знати, як дружину нашого брата Зиґмунта арештували на арійській вулиці та посадили у в’язницю, де вона померла від голоду? Ні, сестро, жодна сила людська не в змозі стерти з пам’яті ці жахливі спогади.
Тепер це й моя пам’ять. Я почала ходити вулицями, які згадувала Броня у листах: Тварда, Вєлька, Цєпла, Лєсьно. Й Окопова, де за 50 метрів від ґетто Броня ховалася в помешканні Гелени Влодарек.
Ірина Халіп біля пам’ятника Умшлаґпляц — колишньої площі, звідки в 1942-1943 роках варшавських євреїв вивозили у концтабори. Фото: Юрій Друг / Нова ПольщаУчора була на траурному засіданні пам’яти загиблих у Варшавському ґетто. 15 років, а здається, це було зовсім недавно. Усі жахи бачу так ясно, наче це трапилось вчора. У залі урочистостей у мене склалося враження, що я — одна з небагатьох, хто на власні очі бачив цей жах — горілих живцем євреїв. Бачила це крізь фіранку з вікна будинку пані Гелени. (Будинок, де я переховувалася у пані Гелени, стояв напроти ґетто, у 50 метрах від стіни). Бачила, як жінка викинула з вікна палаючого будинку, з третього поверху на бруківку згорток з дитиною. Уночі я не могла спати, лежачи на зручному ліжку в будинку пані Гелени — слухала, як вибухають будинок за будинком у ґетто. Тільки Бог знає, що я відчувала тоді і про що думала вчора, коли слухала молитву за померлих мученицькою смертю у газових камерах, замордованих у ґетто, померлих від голоду у концтаборах. Я не могла стриматися й плакала. Моя єдина сестро, пробач мені, що пишу про це. Я не соромлюся сліз, тому що ти мене розумієш.
Але перш ніж опинитися у пані Гелени, перш ніж наважитися втекти з ґетто, Броня втратила єдину доньку — чотирнадцятилітню Стеллу.
13 серпня 1942 року всіх робітників, які були на фабриці (нас було 10 000 робітників-євреїв) зачинили у майстернях. Будівлю оточила німецька зондеркоманда. Решту, хто залишився вдома в малому ґетто, до якого належали вулиці Цєпла, Тварда, Проста, Валіцув та частина Желязної, — вигнали з будинків, сформували з тих нещасних колону та погнали на збірний пункт, який був, якщо не помиляюся, на вулиці Низькій. Саме того дня, коли за кілька годин нас випустили з фабрики, кожен робітник біг як навіжений до себе додому, де залишилися діти. У себе на Цєплій я знайшла лист та фотографію Стелли. На знімку були слова, написані її рукою, слова, які я ніколи не забуду: «Мамо, мене забрали з дому. Врятуй мене!» Я поїхала на збірний пункт, сподіваючись, що, можливо, вдасться її врятувати. Там дізналася, що ешелон з малого ґетто вже поїхав. Я впевнена, що Стелла загинула 13 або 14 серпня у газовій камері. Хоча тоді, 1942 року, кожен єврей ще мав надію, що, можливо, їх дійсно вивезли на роботу, як говорили німці.
Броня — Марія Венґєлек. Великобританія, 1950-ті. Джерело: особистий архів Ірини ХаліпТоді Броня вирішила втекти. Якби її впіймали й убили — ну і що? Нічого страшного в порівнянні із втратою єдиної дитини. Але їй пощастило зустріти Гелену Влодарек — відважну варшав’янку, яка не лише сховала у себе єврейку, живучи за якихось 50 метрів від стін ґетто і щомиті ризикуючи, а й примудрилася десь здобути для Броні фальшиві документи. Згідно з ними, Броня стала католичкою Марією Венґєлек, хатньою робітницею Влодарків.
І, вже як католичка Марія, Броня і Гелена Влодарек 1944 року опинилися в Равенсбрюку. Туди ешелонами вивезли 12 тисяч польських жінок. Вони працювали по 14 годин на добу, отримуючи трохи брукви, кухоль води та 200 грамів хліба на день. Багато з них не дожили до звільнення. Броня та Гелена — так. Гелена повернулася додому, у Варшаву. Броня виїхала в Лондон. Вийшла заміж, стала успішною підприємницею. Принципово не прийняла британське громадянство. Вона писала бабусі: «Я народилася полькою й помру полькою». Так і прожила 34 роки після війни — громадянкою неіснуючої держави: Річ Посполита залишилася там, у 39-му. А Польська Народна Республіка була вже чужою країною. І все своє життя Броня присвятила пошукам хоча б якоїсь інформації про родину.
Свою єдину вцілілу сестру Гуту, мою бабусю, вона знайшла через Червоний Хрест. А за допомогою Гелени Влодарек вона багато років публікувала у варшавських газетах оголошення про пошук рідних та знайомих.
Знайомі знаходилися, просили прислати запрошення у Великобританію. А рідні — ні. Нікому було знаходитися. Броня це знала. Але продовжувала публікувати оголошення. І просила Гелену: «Якщо зустрінеш на вулиці чи у трамваї молоду жінку, схожу на мене, підійди до неї й запитай, чи не знає вона мене чи Стеллу».
Перші листи Броня побоювалася відправляти сестрі прямо з Лондона, аби не додати їй проблем: адже вона стала совєтською громадянкою і всю війну проїздила з оркестром Едді Рознера (її чоловік, мій дід Єжи Бєльзацький був одним із творців і піаністом цього джаз-оркестру). Листи приходили навіть не з Окопової. Адреса була — вулиця Злота, потім — Бялобжезька. Минулого літа я пішла цими адресами, немов слідами. Не знаю, навіщо, але чомусь це було важливо. Я знайшла онуку Гелени, Еву. Вона розповіла, що завдяки порятунку єврейки Броні Гелена стала праведницею народів світу, а її ім’я увічнене у музеї Яд Вашем. А ще вона згадала, як у 60-ті Броня висилала Гелені у Варшаву чудові швейні машинки, і Гелена з донькою змогли відкрити кооператив. Ми з Евою обійнялися. Наші покійні рідні були б щасливі. Одна частина мого слідопитства закінчилася. Друга, дуже важлива, лишилася.
Броня писала моїй бабусі, що їхній батько, Яків Зальберг, помер 5 червня 1941 року. Після війни вона намагалася з’ясувати, чи збереглася могила: давала оголошення, писала листи знайомим, яких знаходила, а потім із гіркотою ділилася з бабусею тим, що вдалося дізнатися.
Завдяки листам із Польщі я знаю, що варшавське кладовище на вулиці Ґенся майже вщент зруйноване і німці знищили документи. Мені писали, що можна зробити якийсь пам’ятник. Ти б хотіла 1972 року поїхати у Варшаву і зайнятися пам’ятником? Якщо тобі потрібне запрошення з Варшави, напиши. Що стосується грошей, то Гелена дасть тобі стільки, скільки потрібно.
Жодна з двох сестер, які вижили, так ніколи більше і не приїхали у Варшаву. Обидві померли думаючи, що могила їхнього батька знищена під час війни. Я теж була в цьому впевнена і пішла на єврейське кладовище, просто аби закінчити своє слідопитське літо і поставити крапку: я зробила все. Я обросла пам’яттю загиблої родини, як старий якір водоростями. Я витоптала ногами всі ці вулиці. Лєсьно, Желязна, Проста, Тварда, Цєпла — це і моє минуле теж. Моє місто. Моя історія. Того будинку на Окоповій, де переховувалася Броня, давно немає, а я досі намагаюся зрозуміти, де саме він стояв. Вдивляюся в обличчя перехожих: а раптом це нащадки інших вцілілих, і вони ходять цими вулицями так само як я, намагаючись знайти сліди наших предків? Стираючи підошви у пошуках тіней. Хапаючись за кожен спогад. Ночами вдивляються у старі фотографії та листи. А можливо, це зовсім інші люди, які й не знають про те, що колись тут було?
Я прийшла на єврейський цвинтар, щоб потім подзвонити мамі — ми з нею разом читали ті листи і разом плакали — і щоб сказати: нічого не лишилося, могила не збереглася. Але Яків Зальберг був тут, і це добре, що він встиг померти у своєму ліжку, а не у Треблінці, мамо.
Але все вийшло не так.
Мила пані у віконці цвинтаря, коли я чомусь почала плутано їй розповідати, навіщо я тут, запросила мене в кабінет директора. Я повторила, що колись тут був похований мій прадід. Директор запитав прізвище, ім’я, дату смерті — і затарабанив по клавіатурі.
«А от і є! — урочисто повідомив він. — Могила вціліла, ходімо!»
Ірина Халіп біля могили прадіда. Фото: Юрій Друг / Нова ПольщаДорогою — могила прадіда була у дальньому кінці кладовища, сама я б ніколи її не знайшла, навіть якби знала, що вона тут — я дізналася, що директора кладовища звуть Ізраель Шпільман. Він розпочав тут працю 2002 року і найперше почав з блокнотом і ручкою обходити цвинтар, метр за метром, складаючи перелік поховань. За 17 років він сформував список із 90 тисяч могил. Створив електронний каталог, тож зараз навпроти кожного прізвища зазначено сектор, ряд і місце. Щоправда, на місцевості зорієнтуватися важко. Тому відвідувачів, які шукали могили своїх рідних, Ізраель сам проводжав до могили.
«А мацева у вас багата, як довоєнна. І збереглася добре», — сказав Шпільман, коли ми підійшли до могили мого прадіда Якова Зальберга. І пішов, пообіцявши дочекатися мене на алеї. Він робив це не вперше. І знав, що кожному, хто знайшов рідну могилу через багато років, потрібно залишитися там на самоті, в тиші. Тому я теж замовкаю.
Переклала Ірена Шевченко
