.jpg?updatedAt=1750837609642)
У мене постійно з’являються нові ідеї, але не всі з них мають шанс на втілення.
Цими словами режисер ніби виправдовувався за навдивовижу малу кількість своїх фільмів (шість повнометражних), зважаючи на його вік (67 років). Одне з оповідань Павліковського (а радше розгорнута ідея потенційного сценарію) було про молодого Йоганна Себастьяна Баха, адже режисер у юності цікавився цим композитором. Та юність пройшла, а з нею й це захоплення.
Я знімаю фільми співвідносно до того етапу життя, який саме проживаю. Фільм про вигнання чи перше кохання — передусім про мене, про те, в якій я зараз точці.
Довгий шлях до кіно
Павел Алєксандер Павліковський народився у Варшаві 1957 року. Його батьки були дивовижною парою, ніби списаною з голлівудської «Звички одружуватися». Англ. «The Marrying Man» — романтична комедія режисера Джеррі Різа 1991 року з Кім Бейсінджер і Алеком Болдуіном у головних ролях.Вона — 17-літня балерина, він — старший на 10 років студент-медик. Згодом його призвали в армію й виявилося, що ані він, ані вона не готові чекати. Їхні шляхи розійшлися на сім років, а потім вони… побралися. За якийсь час батьки Павла, за його ж словами, «розсварилися і розбіглися». Тато виїхав з Польщі на Захід. А 1971 року, коли Павелу ще не виповнилося 14, матір фактично зробила те саме — виїхала з сином до Англії, де хутко вийшла заміж за британця.
Коли за «погану поведінку» 13-літнього Павела вигнали зі школи, він грюкнув перед носом матері дверима і правдами й неправдами виїхав у Німеччину до батька (сказав, що на відпочинок).
Потім мама розлучилася з тим хлопцем, за якого вийшла заміж. Тато тим часом був з іншою жінкою в Німеччині, але також розлучився. Згодом батьки зійшлися і почали жити разом за кордоном. І знову посварилися, і знову розлучилися, а потім знову зійшлися, а потім померли разом після 40 років цього безладу... 1989 року, якраз перед падінням стіни, тож так і не побачили кінця Холодної війни.
З часом Павліковський дізнався, що його бабуся по батькові була єврейкою (відповідно, батько — наполовину євреєм) і загинула під час Другої світової в Аушвіці. Це стало для Павела емоційним потрясінням і вплинуло на його творчий шлях: якщо до цього він більше захоплювався поезією, то тепер узявся за прозу, зокрема почав писати історію про одного чоловіка, — поляка, католика — який дізнається про своє єврейське коріння. Історію Павел тоді не закінчив, однак повернувся до неї багато років по тому.
Чи можна бути добрим християнином, не будучи польським католиком? Чи є релігія племінним розмежуванням, чи це щось духовне всередині нас? Що визначає ідентичність? Кров, яка тече у наших жилах? Віра, з якою ми виросли? Чи, може, самоусвідомлення?
Повернувшись з Німеччини до Британії, Павел вступив в аспірантуру Оксфордського університету й почав вивчати філософію та англійську літературу (чи не тому, що його матір свого часу викладала у Варшавському університеті англійську мову?).
Павліковський хотів бодай на трішки повернутися до Польщі, але його статус «втікача» віщував йому в’язницю. Тому він відклав цю одіссею до кращих часів — початку 1980-х, коли міцнішав рух «Солідарності». А з 1989-го, коли вже не було режимних Сцилли й Харибди, Павліковський безперешкодно приїжджав до Польщі.
До кіно його привів польський фільм — культовий «Попіл і діамант» Анджея Вайди. Цікаво, що стрічку майбутній польський режисер подивився в Нью-Йорку і, як сам казав: «Вона залишила в мені глибокий слід».
Павел Павліковський. Джерело: bregon83 / FlickrТакож на Павліковського великий вплив мали фільми «Дні жнив» та «Безплідні землі» Терренса Маліка, «Таксист» Мартіна Скорсезе і «Злі вулиці» Мілоша Формана. Фільмувати він почав на британському телебаченні: 1986 року зняв для ВВС два короткі епізоди до багатосерійного документального серіалу «Відкритий простір». Попри те, що був самоуком, він показав добрий результат і, врешті, отримав омріяне — можливість зняти авторське кіно.
Великий вплив на життя і творчість Павела Павліковського мала його перша дружина. За версією WP film, він познайомився з нею, піаністкою, російською емігранткою, в Англії, в 90-х, на ВВС. Закохався, одружився, в них народилося двоє дітей. А 2006 року дружина Павліковського згоріла впродовж кількох місяців — надто пізно діагностовано рак. Режисер не відходив від коханої до її останнього подиху. А коли дружини не стало, покинув кіно і наступні п’ять років присвятив вихованню дітей.
Естетика документального
Павліковський-режисер починав із документального кіно. Знятий 1992 року на пагорбах над Сараєвом «Сербський епос» («Serbian Epics», 1992) розкриває всю дивовижність його як документаліста. По суті, це політика, показана збоку. От ми бачимо гори над Сараєвом, всіяні БТРами, танками і військовими — картинка з масштабного панно війни між сербами, боснійцями і хорватами. Проте в кадр крупним планом спочатку потрапляє чоловік, який співає і грає народну пісню на стародавньому інструменті. Потім — священник, який проповідує перед солдатами. Згодом — Радован Караджич, тодішній очільник Сербської Республіки і без п’яти хвилин військовий злочинець, екстрадований і засуджений міжнародними судами на довічне ув’язнення за геноцид. Втім, на кадрі з Караджичем підпис: «Поет і психіатр». Він оглядає землю з ілюмінатора гвинтокрила. А потім у старій хаті запалює свічку перед іконою. Хреститься. Відтак сідає на ліжко, співає, грає.
Це була радше спроба проникнути всередину певного типу мислення й візуально показати природу цієї війни під певним кутом зору. А також війни між містом і селом — як зіткнення двох культур і двох менталітетів.
Павліковський знімав фільм не про Караджича, але йому було важливо залучити його як поета, співака, носія сербської культури, спорідненої з минулим.
Розмовляючи з пресслужбою Караджича, я пояснював: передусім мене цікавить сербська усна епічна поезія. І це була щира правда. Їх здивувало, що хтось хоче знімати не стільки про війну, скільки про культуру.
У «Сербському епосі» чимало вражаючих кадрів — бородатий «четник» у пілотці совєтського штибу і з автоматом п’є горілку; діти граються на танку і механік-водій піднімає їх на гарматному стволі; голова націонал-більшовицької партії Росії, письменник Едуард Лімонов стріляє з кулемета Калашникова у напрямку Сараєва.
Це кіно показало: Павліковський здатен зняти щось більше ніж просто фільм — він може створити цілу фреску, живу картину, в якій пересікаються минуле і сучасне, немає буквалізму і яка наштовхує на роздуми.
Під впливом дружини-росіянки Павліковський настільки захопився російським контекстом, що зняв документальні фільми про Достоєвського, Єрофєєва й Жиріновського. «Z Moskwy do Pietuszek z Wieniediktem Jerofiejewem» (1990); «Podróżach Dostojewskiego» (1991); «Wycieczka z Żyrinowskim» (1995).Проте зі смертю дружини закінчився і цей етап і захоплення. Сценарій про Лімонова Павліковський відклав як такий, що вже «не на часі».
Усе документальне кіно Павліковського таке: оригінальне, бурхливе, з викликом, з нетиповими типами в кадрі — як-от російським письменником Вєнєдіктом Єрофеєвим, політиком Володимиром Жиріновським чи трагікомічним правнуком Фьодора Достоєвського. Документальний період творчості Павліковського збігався у часі з його захопленням усім російським і коханням до першої дружини-росіянки. До речі, її ім’я режисер тримав у таємниці.
Мені подобалося робити документальні фільми. То був мій золотий період. Але насправді немає аж такої великої різниці між документальними фільмами, які я знімав, і художніми.
«…які я почав знімати», — додамо від себе.
Стиль Павліковського-режисера загалом відзначається тяжінням до документалізму: він байдужий до ефектного й приділяє увагу не стільки самому кадру (хоча часом і робив по 27 дублів), скільки перебігу історії. Для Павліковського важливо максимально оприявнити персонажа, зробити кожен кадр із ним унікальним, вибудувати і логічно завершити лінію великого сенсу.
Павел Павліковський. Джерело: Pawel Pawlikowski / FacebookХудожня автобіографічність
Перші два повнометражні ігрові фільми Павліковського, «Кореспондент» («The Stringer», 1998) і «Останній прихисток» («Last Resort», 2000), як і більшість документальних, створені під впливом першої дружини. Ба більше — «...прихисток» має автобіографічні алюзії: у ньому розгортається історія росіянки, яка опинилась у Британії й змушена просити політичного притулку.
У третьому повнометражному фільмі Павліковського «Моє літо любові» («My Summer of Love», 2004) продовжується лінія персонально авторського, нехай і в метафоричній формі. У стрічці розгортається історія лесбійського кохання підліток Мони і Темсін, яких ділить «класова прірва», але присутній і персонаж Філ — втілення гетеросексуального і водночас релігійного начала.
Всі три персонажі — це я... Адже в різних стосунках ми граємо різні ролі. Захоплення, яке Мона відчуває до Темсін, мені знайоме. Адже їхні стосунки не суто жіночі. Хоча, можливо, жінки цікавіші, бо їхні ігри влади більше розпалюють уяву. І їм трапляються всілякі чутливі чоловіки, як-от я.
2011 року Павліковський зняв фільм про жінку, яка… загубилася в Парижі — «Жінка з п’ятої дільниці» («Kobieta z piątej dzielnicy»).
Я сподівався зняти комерційне кіно, а вийшов найменш комерційний фільм, який тільки можна уявити.
«Жінка...» вийшла максимально закритою, герметичною і камерною (в сенсі навіть «тюремної камери», адже герої замкнуті в собі й зачинені у своїй квартирі) картиною про ту ж таки любов, але безголосу, яка п’ять років перебувала в стані колапсу.
Чорно-білий психологізм «Іди»
Втілюючи свою творчу концепцію — дати ідеям добре відлежатися й якщо вони істинні, то визріюють у щось вартісне, — Павліковський повернувся до теми духовності й ідентичності через багато років і 2013-го зняв «Іду», один із найважливіших фільмів польського кінематографа. І він, як і попередні фільми режисера, знову про жінку, але цього разу про ту, яка себе знайшла.
«Іда» стала втіленням мети Павліковського, який хотів «врятувати певний образ людства; відвоювати певну територію від банальності та матеріалізму, які нас оточують». Цей фільм придбала Бібліотека Інституту Тейлора Бібліотека Оксфордського університету, присвячена вивченню мов Європи.для своєї колекції європейського та світового кіно, яка налічує майже 150 польських художніх фільмів. 2015 року «Іда» отримала «Оскара» як «найкраще неангломовне кіно».
Павел Павліковський на врученні премії «Оскар». Джерело: Walt Disney Television / FlickrЧорно-біле кіно. І дражливий сюжет: католицька черниця перед складанням обітниці дізнається, що вона — єврейка, а її рідних вбили поляки в концтаборі. По суті, це почасти історія самого Павліковського-поляка, який дізнався, що його бабуся була єврейкою і загинула в Аушвіці.
Я хотів зняти історичний фільм, який не схожий на історичний фільм. Фільм про мораль, але без жодних повчань. Я хотів розповісти історію, в якій у кожного свої причини, історію ближчу до поезії, ніж до прози.
Польська Антидифамаційна ліга Редут доброго імені — Польська ліга проти дифамації — організація, створена 2013 року. Її метою є «захист доброго імені Польщі та польського народу від наклепів у міжнародних ЗМІ та історичних спотворень у світі політики».звинуватила режисера: мовляв, він «не визнає німецької окупації і перекладає провину за Голокост на поляків». На що зазвичай спокійний і навіть дещо флегматичний Павліковський обурився.
Я хотів нівелювати суперечки. Бо кіно — це універсальне мистецтво, конкретне. А не для пояснення історії й винайдення її певної «версії».
Втім, попри художню значимість «Іди», не вона стала magnum opus Павліковського.
Magnum opus
За фільм «Холодна війна» Павел Павліковський отримав нагороду Каннського фестивалю, яку присвятив співсценаристу Янушу Ґловацькому, вже після його смерті.
В основу сюжету цього фільму ягли перипетії бурхливого кохання батьків Павела Павліковського. Багатозначна назва відсилає до часів, коли близькі люди були змушені жити по різні сторони завіси між Заходом і Варшавським блоком, а також апелює до «війни» між батьком-матір’ю, до кохання, що спалює, і, мов Фенікс, відроджується.
Єдине, що у фільмі суттєво відрізняється від реальної історії батьків режисера — музика, яка поєднала героїв. Все інше — по суті, автобіографія, хитромудро вписана в нову фреску.
Історія моїх батьків була матрицею всіх моїх історій.
Знайомство героїв на прослуховуваннях (які для режисера завжди були надважливими), їхній виїзд за кордон, повернення, його ув’язнення (замість армії), її одруження, спільне захоплення джазом (яким захоплюється режисер), богемне життя в Парижі.
Я завжди намагаюся робити фільми прості, але багатошарові; показати світ не так, як інші — а глибоко неоднозначним та сповненим таємниць.
І йому це чудово вдається.
Редакторка Наталя Ткачик
