Біженки ромського походження з України, Лодзь. Фото: Цезарий Пекольд / Forum
Біженки ромського походження з України, Лодзь. Фото: Цезарий Пекольд / Forum
06 травня 2022

«Ніхто їх не запросить, бо вони — роми»

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Від початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну роми були й залишаються найбільш небажаною групою біженців — як для українців, що тікають від війни, так і для польських волонтерів.

Серед приблизно трьох мільйонів біженців з України, які в’їхали до Польщі після 24 лютого, чималу частину становлять представники ромської спільноти. За офіційною інформацією, до початку повномасштабної війни в Україні проживало близько 400 тисяч ромів. Однак, за даними громадських організацій, це число занижене і сягало навіть понад пів мільйона. До Польщі могло потрапити близько 20 тисяч членів ромської спільноти.

Кілька ромських родин знайшло притулок в одному з краківських гостелів. Дев’ять жінок, пару підлітків і діти. Вони приїхали з Донецької області, де нині йдуть найбільш інтенсивні бої. Подорож ромів до Польщі тривала п’ять днів. До Кракова вони добиралися різними шляхами. Одній із героїнь цього тексту пощастило з дітьми сісти на потяг, який віз поранених солдатів із фронту на захід України. У Кракові ромськими біженцями заопікувалися товариство Salam Lab та Ромська освітня спілка Harangos, які допомогли їм із тимчасовим місцем проживання та надали все необхідне.

Ромські групи в Україні дуже різні — як в етнічному, так і в релігійному планах. Серед жінок, які приїхали до Кракова, є мусульманки й православні.

Ми молимося за те саме

Христина з донькою Поліною та сином Андрієм приїхали з Покровська. Вона — мусульманка, але вже багато років звикла зустрічати Великдень зі своїми православними подругами. Ромок записували наприкінці квітня, перед Великоднем. Ось як Христина згадує святкування в Україні:

Христина

Спочатку йде наше свято наприкінці Рамадану, а потім — православний Великдень. Найважливіше — накрити на стіл і разом за нього сісти. Ми починаємо святкувати вже в четвер увечері, як і православні.

Страсний Четвер у православ’ї називають Чистим, він пов’язаний з Таємною вечерею й традицією омивання ніг. У ці ж дні відзначається Ід аль-Фітр — ісламське свято розговіння й подяки, яким закінчується Рамадан. У статті йдеться саме про ромські святкування. Адже традиційно святкування мусульманських Рамадану і Ід аль-Фітру не мають жодного зв’язку з відзначанням православної Пасхи і дуже рідко співпадають у часі.

Лариса, подруга Христини, — православна, але її батько був мусульманином. Вони з одного міста, сусідки, але ближче познайомилися, коли діти пішли до однієї школи: малеча подружилася, а з ними, як це зазвичай буває, й мами. Великодній період у Лариси завжди був подвійним святом.

Лариса

У четвер уночі або в п’ятницю вранці ми в селі розпалюємо вогнище, беремо дітей на руки і стрибаємо з ними через полум’я. Чим далі стрибнеш, тим більше щастя матиме дитина. А потім починається застілля. Ми сідаємо за стіл, їмо, п’ємо. У неділю йдемо до церкви святити паску. І так святкуємо подвійно: у чоловікових батьків відзначаємо православні свята, у моїх — мусульманські. Це робить нас багатшими. Бог слухає наші молитви двічі. Тут ми не розпалимо вогнища. Не знаю, чи буде що поставити на святковий стіл. Ці свята нам надовго запам’ятаються.

На думку про свята, які доведеться провести не вдома, Христина навіть не намагається стримати сльози, тільки непомітно витирає їх хустинкою.

Христина

Цього року в мене взагалі нема настрою святкувати. Як тут посвяткуєш? Наші чоловіки залишилися в Україні, ми приїхали сюди самі з дітьми. Напевно, підемо до церкви поспівати, помолитися. Ну, і що, що я мусульманка, а інші тут православні? Навіщо це розділяти? Ми ж віримо в того самого Бога. По-різному молимося, але Бог один.

Поки жінка розповідає, приходять її діти, Андрій і Поліна, — намагаються втішити маму.

Христина з сином Андрієм і донькою Поліною в краківському гостелі. 14 квітня 2022 року / Фото: Яцек Таран / Tygodnik Powszechny

Товариство Salam Lab організувало пункт екстреної допомоги на вулиці Радзівілловській у Кракові й підтримує ромських жінок. Одним із його членів є Кароль Вільчинський. Чоловік вважає напрочуд цінним те, що мусульманки та православні жінки деякі свята відзначають спільно.

Кароль Вільчинський

Якщо запитати в когось із найрадикальнішого відгалуження ісламу чи православ’я, то він відповість, що це неможливо. Треба пам’ятати про відмінності, адже мусульмани не визнають воскресіння. Проте нікому не можна заборонити святкувати разом. Це не протипоказано. Ці жінки вирвані зі своїх спільнот, залишили свій світ у драматичних обставинах, а тут вони можуть бути разом. Це головне у святах — святкувати спільно, у єдності. Але дуже важливий і психологічний аспект. Єдність дає їм почуття сили, необхідне у таких умовах.

Подякуйте Іґорю

Від початку повномасштабної війни в Україні біженці ромського походження всюди були найменш бажаною групою. Вони зіткнулися з дискримінацією і з боку українців, які тікали від тієї самої війни, і з боку польських волонтерів. Бувало, що ромів відмовлялися обслуговувати в пунктах допомоги біженцям. Там пояснювали свою нехіть тим, що роми беруть забагато безкоштовних речей, буцімто для того, щоб потім їх продавати.

Ромам важко знайти помешкання й отримати допомогу. Волонтери, які їм допомагали, часто розповідають ту саму історію: дзвоню до когось, хто пропонує нічліг, і коли говорю, що біженці — роми, зв’язок уривається. Ніхто навіть слухати не хоче, що це переважно жінки й діти.

Христина

Не знаю чому, але в Польщі нас наче бояться. Хіба цигани — не такі самі люди? Серед нас також є добрі й злі, працьовиті й ледарі. Вже тут, у Кракові, я запитала, як пройти до лікарні, — для своєї дитини. Люди мене обходили стороною, вдавали, ніби не бачать. Лише один молодий чоловік — його звали Іґор — відвів нас до лікаря, а потім ще питав, чи потрібна допомога. Був холодний день, дощ, а ми з дітьми мали на ногах тільки крокси — так приїхали з України. Він покупував нам усім взуття. Хочу йому дуже подякувати: те, що Іґор тоді зробив, ми дуже цінуємо.

Ще якось ми розмовляли з нашими дівчатами на вулиці про те, де попросити одноразовий посуд. Повз нас проходила жінка й голосно сказала, що потрібно самим собі купити, а не ходити й просити. Навіщо вони так кажуть? Та я й сама хотіла би мати свій посуд, але він залишився в Україні. Хіба це приємно — просити в людей одноразову тарілку?

Христина розповідає, що в Україні ніколи не стикалася з таким ставленням, як у Польщі. Тому ці свята будуть також не такими, як раніше.

Христина

У Покровську ми всі були знайомі одне з одним. Люди добре знали мого чоловіка, шанували його. Я тримала свою точку на базарі. Продавала жіночий одяг, білизну, шкарпетки, лосини. Нам нічого не бракувало. Я не сиділа вдома, а тут що робити? Тепер у нас усе позакривали, і магазини з одягом й їжею. До чого повертатися? Я сама в такій ситуації почуваюся дуже погано.

На питання про дискримінацію з обличчя Лариси, подруги Христини, зникає усмішка й вона починає зваженіше добирати слова.

Лариса

Я не хочу про це говорити. Нехай кожен відповідає тільки за себе. Відомо, що люди бувають різні. Одні крадуть, інші діляться. Не можна всіх міряти однією міркою. Сподіваємось, незабаром війна закінчиться, ми поїдемо додому й ні для кого не будемо тягарем. Удома залишилося все. Чи буде нам до чого повертатися? Це війна за наші міста, за наш регіон. Росія хоче нас забрати, а ми не хочемо, ми хочемо бути в Україні.

Бо це роми

Кароль Вільчинський

Мені з самого початку було ясно, що найважче буде розв’язувати проблеми ромської спільноти. Ромів з України я знаю вже кільканадцять років. Їздив туди волонтером. На самому початку [міграційної] кризи лунало дуже багато голосів, що жертвами дискримінації стають чорношкірі біженці: з Африки, Сирії, Афганістану. Але я вже тоді знав, що найбільша дискримінація почнеться у випадку ромів.

До нас часто телефонують чиновники з різних польських міст, що, скажімо, на вокзалі вже кільканадцять днів ночує ромська родина і ми повинні про них подбати. Чому той чиновник сам про них не потурбується, а дзвонить до нас?

Позбутися упереджень і зламати стереотипи можна було б, зокрема, якби якесь свято польські й ромські сім’ї відзначили спільно. Однак не варто сподіватися, що це станеться найближчим часом, зважаючи на різний попередній досвід.

Кароль Вільчинський

Було б ідеально, якби хтось із місцевої мусульманської чи православної громади запросив ромські сім’ї до себе. Тоді б свята точно пройшли геть по-іншому. І теоретично це можливо. Однак я — реаліст і знаю, що так не буде. На жаль, і православні, і мусульманські спільноти доволі закриті. Не думаю, що це трапиться. Причина одна: ніхто їх не запросить, бо вони — роми.

Переклав Андрій Савенець

Стаття була опублікована на сайті видання Tygodnik Powszechny

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також