За 18 місяців повномасштабної агресії РФ я вже звик до того , що мене називають воєнним кореспондентом. Хоча мені це не дуже до вподоби, бо зараз так кажуть навіть про журналістів, які працюють лише у Києві чи Львові й не виїжджають у зону бойових дій, не бувають в окопах.
Я ніколи не міг подумати , що їздитиму в Авдіївку й Бахмут, у справжнє воєнне пекло. Раніше, за мирних умов, я певний час працював журналістом, але потім захопився режисурою і працював над документальними фільмами. Наприклад, 2018 року я знімав на Донбасі стрічку про навчання батальйону парамедиків «Госпітальєри» і тоді познайомився з багатьма чудовими людьми.
Коли почалася повномасштабна війна , я не міг не поїхати до Києва. Я не уявляв , як можна залишитися вдома, в Польщі, коли російські солдати входять в Україну, де я багато разів бував, в якій живуть мої друзі. Я відчував, що мій обов’язок, — допомагати українцям та інформувати поляків про те, що відбувається. Мені було 30 років, я не мав сім’ї, відповідно не ніс відповідальності за дітей чи дружину. Мене нічого не стримувало.
24 лютого я поїхав у Львів. Я мав із собою камеру , щоб документувати події — можливо, для нового фільму. Зі Львова я подзвонив мамі, сказав, де я, і попросив пробачення за те, що змушую її хвилюватися. У Львові вже були проблеми з пальним, тож я пересів на потяг і вирушив у Київ. Чесно кажучи, я не був певен, що столиця вистоїть, тому дорогою обдумував план, як втікати, якщо росіяни окупують місто.
Матеуш Ляховський. Джерело: особистий архівМені відразу вдалось потрапити до солдатів. Я допомагав їм розвантажувати й носити гуманітарну допомогу , ліки, які вже тоді почали надходити з Польщі. Навіть є фотографія, на якій я у шапці біжу з коробками.
Мене переповнював запал — я його теж бачив у хлопців-поляків , які приїхали воювати в Інтернаціональний батальйон. Ми багато розмовляли в окопах під Києвом , зі сторони Броварів. У цих воїнів було стільки енергії, наче вони захищають рідну країну. Вони приїхали, щоб спільно з українцями дати відсіч Росії.
Взагалі мої друзі , можу навіть сказати, побратими, — найважливіше для мене на цій війні. Я часто згадую кіборгів: ми сиділи в окопах, фотографувалися на тлі спалених російських танків. З ними мені вдалось в’їхати до Бучі 2 квітня, відразу після звільнення міста від російських окупантів. Я був там одним із перших журналістів.
У Бучі я побачив пекло. Пам’ятаєте фото , які облетіли весь світ? Я бачив ті тіла людей. Деякі вже були накриті, інші — ні. Вбитий літній чоловік на велосипеді лежав ще два дні, після того, як ми зайшли у місто. Розстріляні автівки. Мертві водії. Автомобіль, який, вочевидь, переїхала БМП. Тіла у машинах, тіла на вулицях, тіла скрізь. Їх прикривали тканиною, щоб хоч якось вшанувати честь безневинних жертв. А потім відкрили масові поховання. Буча для мене залишиться найстрашнішим спогадом цієї війни.
Тоді ж я отримав акредитацію в ЗСУ , завдяки чому можу перебувати з воїнами у зоні бойових дій, їздити з ними на завдання, пересуватися містом під час комендантської години. Останні півтора року я практично живу з військовими. Хоча, звісно, не можна порівнювати роботу кореспондента, який час від часу приїжджає на фронт, та солдата, який там безперестанно воює й живе у жахливих умовах. Коли я приїжджаю на позиції, то на третій-четвертий день починаю дратуватися і злитися — не тільки через загрозу загибелі, а й через відсутність елементарних санітарних умов, сморід, бруд, спеку або навпаки лютий мороз. Через монітор усього не передати, та й у фільмах про війну таке не розповідають.
Матеуш Ляховський. Джерело: особистий архівАле були й миті , які в мене досі викликають ейфорію. Наприклад, Херсон відразу після окупації , куди я теж потрапив як один із перших журналістів. Мені дуже пощастило: я в’їхав у місто близько 8-ї ранку, а вже з 9-10-ї почала діяти заборона в’їзду. Тому багато журналістів мало з цим проблеми, а в декого навіть відбирали акредитацію.
Враження з Херсону неймовірні. Там було справжнє свято зі сльозами на очах , море людей із блакитно-жовтими прапорами. Вони плакали, обіймали солдатів і нас, журналістів, кричали «Слава Україні». Звісно, були і розповіді про звірства росіян, і фотографії загиблих. На моїх очах херсонець зривав плакат із написом: «Росія і Україна — один народ».
Матеуш Ляховський. Джерело: особистий архівЗараз я співпрацюю з телеканалом TVN24 , виданнями Polsat News та Newsweek Polska. Я дуже люблю свою роботу, щоправда, з першого дня великої війни вона забирає весь час. Я й надалі робитиму репортажі про Україну, але хочу створити щось глибше ніж звіти з передової, які вже губляться у вирі щоденних подій. Мені також хочеться більше працювати з темою військових конфліктів, наприклад, у Ізраїлі й Карабаху.
За півтора року повномасштабної війни багато змінилося. Я бачив , як люди переходили з російської мови на українську, як розвіювались ілюзії про РФ. Один мій знайомий із Харкова, який раніше був проросійськи налаштований, кардинально змінив свою думку. Кілька років тому він хотів, щоб Харків став частиною Росії, думав, що тоді місто розвиватиметься краще, буде більше інвестицій, наука піде вперед. Але після того, що росіяни зробили з Салтівкою, мій знайомий остаточно зненавидів Росію.
Відразу після 24 лютого дуже відчувалася єдність українського суспільства. Коли росіяни були під Києвом , люди змобілізувалися, боячись, що Росія здолає Україну. Тоді всі жили війною. В останні місяці бої перенеслися на Донбас, у Запорізьку та Херсонську області. І частина українців, на жаль, починає забувати про те, що там відбувається.
Багато чоловіків сидять на заході України. І я не кажу , що це неправильно. Не всі повинні йти до армії. Але кожен повинен максимально допомагати, працювати на перемогу. Передусім я маю на увазі чоловіків, які носять золоті ланцюжки та дорогі годинники, їздять шикарними спортивними автівками, насолоджуються життям і не думають про війну. Коли я їх бачу, відразу згадую своїх друзів-воїнів, які сидять в окопах, у багні, без туалетів, світла, води, їжі, з одним старлінком і генератором. Я навіть знаю, скільки коштує відкосити від призову. Існують два різні світи, і це просто несправедливо. Сподіваюсь, ситуація зміниться після того, як Зеленський звільнив військових комісарів.
Матеуш Ляховський із українським воїном. Джерело: особистий архівЯ навчився сприймати все більш раціонально , відтинатися від емоцій , панувати над психологічними реакціями. Хоча після ексгумацій та втрат друзів важко утримувати емоційний баланс. Спершу побачені жахливі сцени вводили мене у ступор. Мені було необхідно кілька днів, щоб прийти до тями. Але згодом я навчився сприймати важкі ситуації, навіть відчувати при цьому певну покору. Хоча за час повномасштабної війни практично посивів.
Зараз я плáчу рідко , зазвичай — на похоронах друзів і знайомих. Але на початку великої війни я плакав дуже часто. Бо як інакше, коли бачиш, наприклад, собак, які гризуть рештки людських тіл у Макарові, а підійти й забрати труп неможливо: дорога замінована. В таких ситуаціях мені допомагала і досі допомагає робота: я розповідаю, що бачив і ніби вивільняю себе з цих спогадів, передаю їх далі.
У Чернігові я розмовляв з жінкою , яка все життя пропрацювала вчителькою російської мови і літератури. Ми стояли біля її вщент зруйнованого будинку. Вона плакала і розповідала, що не знає, як далі жити, і що більше ніколи не розмовлятиме російською, і тим паче не навчатиме дітей цієї мови. Вона не хотіла мати з Росією нічого спільного.
Думаю , не тільки вона, — ніхто не хоче нічого спільного мати з Росією. Приїхавши в Україну, я спершу спілкувався російською, бо знав цю мову зі школи, але дуже швидко вивчив українську, — я теж хочу відітнутися від усього, що пов’язане з РФ.
Записала Зоряна Вареня
