Є письменники, чия біографія цікавіша за їхні твори. Але випадок Михайла (Міхала) Чайковського особливий: здається, він так захопився писанням пригодницьких книг про героїчні сторінки козацької історії, що й сам не помітив, як стрибнув у вир пригод, революцій і воєн. Бурхлива уява і залежність від адреналіну Чайковського вплинули не тільки на його життя, а й на історію кількох країн Південно-Східної Європи. Це була людина дії, яка завжди досягала бажаного: наприклад, він мріяв про відновлення козацького стану — і врешті став кошовим отаманом Задунайської Січі. Ким він насправді був: візіонером, письменником, політиком, полководцем? А може, просто надзвичайно успішним пройдисвітом?
Міхал чи Михайло?
Біографія Михайла Чайковського варта повноцінного фільму, адже коли її читаєш, постійно видається, що це не реальна людина, а персонаж пригодницького роману. Стільки всього пережити за одне життя під силу не кожному. Зрештою, саме завдяки біографії й різноплановій діяльності постать Чайковського не загубилася на задвірках історії, про нього досі пам’ятають у багатьох країнах.
А почалося життя Михайла Чайковського 29 вересня 1804 року в селі Галчинець між гайдамацькою Коднею і Бердичевом. Майбутній письменник походив зі шляхетської родини, але сам наполягав на тому, що сімейне коріння сягає козацьких родоводів і серед своїх пращурів називав гетьмана Івана Брюховецького. Відтак можна стверджувати, що Чайковський народився в сполонізованій козацькій родині, був польськомовним (українську теж знав) католиком, але вважав себе нащадком українських козаків. Це роздвоєння насправді не є суперечливим, адже Міхал (чи Михайло?) був людиною з пограниччя культур.
Постать Міхала–Михайла Чайковського неймовірно цікава в аспекті національної ідентичності. Адже він сам не бачив суперечності між польською традицією своєї родини й козацьким корінням, писав книжки польською мовою, але про козаків — і для його часу це було цілком природним.
Як письменник він належить до так званої української школи в польській романтичній літературі. Приналежність до неї обумовлюється не тільки місцем народження, а й українськими мотивами творів. І справді, Чайковського найдоречніше порівнювати з Миколою Гоголем: він писав про українські реалії й історію, часто вдаючись до українського фольклору і міфології, проте писав польською мовою. Тож його доречно називати й українським польськомовним письменником.
Зізнаюся: Чайковський цікавий мені не тим, що був розвідником, диверсантом і авантюристом; передусім він важливий, тому що представляє останнє покоління людей «домодерної доби». Якби він народився всього на 10–15 років пізніше (як-от Тарас Шевченко), то вже не мав би шансів так вільно плавати поміж ідентичностями, поєднувати непоєднуване — мусив би вибрати або польський, або український бік.
Михайло Чайковський народився в той час, коли шляхетське походження важило більше за національність, бо усвідомлення національності ще не набуло поширення. Шляхтич належав насамперед до свого стану, а вже потім — до уявної спільноти окремої національності. Саме тут криється відповідь на питання, чому він так легко змінював політичних покровителів, релігію і навіть своє ім’я (погодьтеся, перехід католика в іслам, а потім з ісламу у православ’я — вершина ідентичнісної еквілібристики). Тому правильна відповідь на питання про ім’я Чайковського: він був і Міхалом, і Михайлом, і Мехмедом водночас.
Широкий світ
Михайла Чайковського цілком можна назвати громадянином світу. А також перекотиполем, людиною, яка ніде не пускала коріння і надовго не затримувалася. З батьківського Галчинця Чайковський їде вчитися до Бердичева, а згодом і до Варшави. Тут майбутній письменник зав’язує широкі знайомства з мистецькою богемою й політичною елітою. Зокрема, вперше зустрічається з Адамом Чарторийським, князем, особистим приятелем російського імператора і в минулому міністром закордонних справ Російської імперії, який згодом очолить найбільше польське повстання проти Росії й аж до смерті керуватиме «Отелем Ламбер» — по суті, польським урядом в екзилі.
Чайковський із властивим йому завзяттям бере участь у Листопадовому повстанні 1830–1831 років, з порогу батьківської хати в Галчинці оголошує, що дарує своїм кріпакам волю і закликає їх приєднатися до бунту. Після поразки повстання його маєток конфіскували, а сам Чайковський був змушений втекти на еміграцію.
У Парижі він пише козацькі повісті й бере активну участь у польському еміграційному житті. Зокрема, за намовою князя Чарторийського Чайковський погоджується поїхати з «дипломатичною» місією на Балкани, які вже тоді вважалися пороховою бочкою Європи. Ідея «Отелю Ламбер» була простою: спровокувати якомога більше повстань, революцій і воєн, щоб зіткнути лобами імперії, які роздерли на шматки Польщу. Коли імперії виснажать одна одну, на їхніх руїнах постане незалежна держава.
На Балканах, у цьому найважливішому і найбільш багатообіцяльному регіоні, вже все вирувало, не вистачало лише іскри. Чайковський для виконання поставлених завдань отримав величезну суму грошей від князя Чарторийського; де треба — підкуповував, де треба — фінансував, а деінде просто гостив потрібних людей.
Організаторський геній Чайковського безумовний: йому вдалося підняти повстання проти Османської імперії в Сербії, «стипендією» профінансувати створення найважливішого в історії Сербії політичного документа — «Начертанія» Ілії Ґарашаніна, суттєво вплинути на політичні процеси в Болгарії. Крім того, не забуває він і про рідну Україну — існує теорія, що саме Чайковський був автором «Книги буття українського народу», основоположного документа Кирило-Мефодіївського братства.
Під знаменами Аллаха
Свою балканську діяльність Чайковський розгортав із власної штаб-квартири в Стамбулі. Не маючи проблем із фінансуванням, він навіть придбав на околиці міста шматок землі й заклав нове поселення — Адамполь, назване на честь князя Адама Чарторийського (до речі, воно досі існує в межах Стамбулу). Саме в своєму домі в столиці Османської імперії Чайковський приймає Адама Міцкевича, який невдовзі помирає в нього на руках.
З дозволу султана Чайковський у Стамбулі формує військові загони з козаків (поляків, українців, болгар, сербів, кавказців та інших) для боротьби з Росією під час Кримської війни. Саме тоді він і стає останнім кошовим отаманом Задунайської Січі.
Михайло Чайковський (Садик-паша). Джерело: Вікіпедія1850 року Михайло Чайковський приймає іслам і повністю переходить на службу до султана, хоча вся його діяльність і надалі присвячена боротьбі проти Росії й відродженню Польщі. Він отримує титул паші й у турецьку історію входить як Мехмед Садик-паша. Під знаменами Аллаха воює проти Росії, знімає облогу Сілістри й стає першим губернатором окупованого Бухареста (до речі, син Чайковського так само від імені султана стане пізніше губернатором Лівану).
Після смерті султана Абдули-Меджида Чайковський бере участь у спробі державного перевороту, чим налаштовує проти себе наступника султана. Кар’єра далі не розвивається, до того ж помирає дружина Чайковського і здається, що життя летить шкереберть.
Останньою краплею було рішення турецької влади ввести у козацьких підрозділах турецьку мову, фактично потурчити козаків, проти чого Чайковський рішуче протестує. Він виходить на пенсію і через російського посла в Константинополі просить у російського імператора прощення й дозволу повернутися на батьківщину. 1872-го він переїжджає до Києва разом із молодою дружиною — грецькою аристократкою Іриною Теоскало. А вже наступного року приймає нове хрещення і стає православним, будує садибу і переїжджає на хутір Бірки (нині Чернігівщина).
На схилі літ Чайковський так і не став щасливим: молода дружина його зраджує і втікає з управителем маєтку, шансів на відновлення Польщі немає, репутація Чайковського в Російській імперії неоднозначна, поляки вважають його зрадником та й літературні успіхи його посередні. Разом зі своїм ординарцем Морозовичем він переїжджає в сусіднє село Пархимів, аскетично живе в сільській хатині, але коли серцевий напад забирає останню близьку йому людину — Морозовича — старий революціонер і письменник вирішує накласти на себе руки. Помер Чайковський у ніч із 4 на 5 січня 1886 року. Чи це не диво — з таким стилем життя прожити 82 роки!
Що після Чайковського?
Ось уже кілька років я збираю про Михайла Чайковського матеріали, адже хочу написати про нього історичний роман. Чим більше заглиблююся в його життя й епоху — тим більше відкладаю момент початку писання. Але мені цікаво час від часу повертатися до пригод Садика-паші, згадувати той чи інший фрагмент його біографії, вигадувати щоразу інший початок роману.
Готуючись до писання, я відвідав кілька місць, пов’язаних із життям Михайла Чайковського. Перше — будинок у багатолюдному спальному районі Стамбулу, де в Чайковського гостював (і де помер) Адам Міцкевич. Зараз тут музей Міцкевича, і хоча справжніх артефактів у ньому не збереглося, зате в підвалі є символічна могила польського національного пророка. Сам будинок згорів у великій міській пожежі, тож нині на туристів чекає тільки реконструкція.
Музей Міцкевича в Стамбулі. Джерело: mickiewiczstambul.comДва роки тому я шукав маєток Чайковського у Бірках на Чернігівщині. Таксист, який віз мене із Козельця, про таку садибу не чув, місцеві селяни теж не знали, про що мова. Знайти її вдалося тільки, коли я почав питати про стару школу. Бо в садибі Чайковського за совєтських часів облаштували навчальний заклад, який закрили на початку двотисячних. Дерев’яний дім пустував і кілька років тому його, на жаль, спалили. Тож від маєтку Чайковського залишився тільки кам’яний фундамент, що ховається між зарослями.
За десяток кілометрів звідти — у селі Пархимів — за приміщенням совєтської контори збереглася могила Чайковського (позаяк він був самогубцем, його поховали не на цвинтарі). Кілька років тому завдяки підтримці Посольства Польщі могилу відновили й обгородили.
У лютому 2021-го я відвідав село Гальчин на Житомирщині, де Чайковський народився. Родинний маєток — а це імпозантний дерев’яний палацик на кам’яному фундаменті — зберігся до наших днів у досить доброму стані. Ще донедавна в ньому діяла сільська школа, але тепер він пустує. З 2021 року в бюджеті громади не передбачено навіть ставки сторожа будівлі, тож тепер вона справді під загрозою: може перетворитися на притон, смітник, або ж її взагалі задля розваги спалить сільський молодняк. Якщо не вжити заходів і не знайти мінімальні кошти на утримання будівлі (наприклад, облаштувавши в ній сільський музей), то дуже скоро ми можемо її втратити, так само як уже втратили дім Чайковського в Бірках.
Крім цього, Михайло Чайковський продовжує жити в наукових дослідженнях і літературних творах, зокрема, польських: Ядвіґа Худзіковська написала його документальну біографію «Дивовижне життя Садика-паші», а Єжи Латка — пригодницький роман «Царгородський поєдинок». Українською мовою повість про Михайла Чайковського створив волинський письменник Іван Корсак — «Отаман Чайка». Торік українською видали спогади Чайковського під дещо дивною назвою «Шляхта обирає авантюризм».
Чайковський не загубився в лабіринтах історії, про нього знають, його пам’ятають, але немає сумнівів, що слава про цю непересічну людину могла би бути гучнішою. Сподіваюся, про нього з’являтимуться нові книжки, а відтак і серіали й художні фільми, що зроблять ім’я Міхала–Михайла–Мехмеда відомішим серед широкого загалу. Адже хто-хто, а він цього точно заслуговує.
