Нью-Йорк. 1976 рік. У скромному помешканні в фотелі сидить 80-літній, виснажений хворобою чоловік і перебирає в руках фотонегативи Львова. Над його робочим столом — «Гуцульський пейзаж», намальований львівським художником-емігрантом Зиґмунтом Менкесом. Поруч — фотопортрет, підписаний власноруч: «Юзеф і Петронеля, або Трістан та Ізольда».
«Трістаном», авжеж, є Юзеф Віттлін. «Ізольдою» — його улюблена кішка, яка спить на колінах, час від часу ліниво поглядаючи на негативи в руках господаря.
Юзеф Віттлін усе життя повертався пам’яттю і творчістю до Львова, місця своєї молодості, яке, образно кажучи, він вивіз у тривожній валізі, втікаючи в еміграцію 1939 року.
Юзеф Віттлін. Джерело: Національна цифрова бібліотека POLONAЮність на порозі війни
Народжений у Дмитрові на Львівщині 1896 року, Юзеф Віттлін змалечку був обізнаний із життям місцевих поляків, українців та, звісно, євреїв — адже батько Кароль та мати Роза були єврейського походження. До Львова сім’я переїхала, коли Юзефу було п’ять років: матір важко занедужала, а у великому місті було більше можливостей лікування.
Навчаючись у Сьомій класичній гімназії, Юзеф зацікавився античною літературою, філософією, почав писати вірші. У родині Віттлінів, яка спершу займалася управою маєтку, а згодом — торгівлею, не було тяглості літературних зацікавлень. Помираючи, батько Юзефа хотів лиш одного: «хай Юзя перестане писати». Та Юзьо не лише не перестав писати, а й узявся перекладати, та ще й відразу «Одіссею» Гомера. До слова, то не було просто амбітне гімназійне вправляння в слові — розпочату тоді копітку перекладацьку роботу він допрацьовуватиме до 1957 року.
Та не класичною літературою єдиною: підліток Юзеф обожнював «копати м’яча» на львівських подвір’ях, ходити в кінотеатри і читати кримінальні оповідки.
Літературно-львівській юності 18-літнього Віттліна поклала край Перша світова війна. На звістку про її початок він, не вагаючись, вступив до Польського легіону — добровольчого формування при австрійському війську. Та невдовзі підрозділ розпустили: легіоністи відмовилися присягати на вірність австро-угорському цісареві.
Між Віднем і окопами
Поки в Галичині війна розгорталася на повну, у Відні вирувало культурно-освітнє й богемне життя. 1915 року Віттлін, вчорашній легіоніст, стає віденським студентом: він вивчає філософію й німецьку літературу, вчащає на найцікавіші культурні події, приятелює, зокрема, з Карлом Краусом, Йозефом Ротом та Райнером Марією Рільке. Завдяки Віттліну, вірші Рільке вперше з’являються друком польською мовою.
Натомість Йозеф Рот став побратимом Віттліна не лише по богемному життю, а й по армійському вишколу: обоє були пацифістами, однак не змогли спокійно студіювати в університеті, тоді як їхні однолітки гинули в окопах, тож приятелі зголосилися добровольцями до війська. Проте Віттліну вже вдруге не судилося понюхати пороху: напередодні того, як підрозділ мав вирушати на італійський фронт, письменник занедужав і потрапив до лазарету.
У польовому шпиталі, одужуючи від скарлатини, я відчув гостру тугу за Гомером, а історія солдата, що поневіряється війною й тужить за батьківщиною, за спокоєм і тихим родинним життям, стала для мене тотожною історії скитальця Одіссея.
Віттлін повернувся до перекладу «Одіссеї», а його військова служба розгорталася поза фронтом і зводилася до ролі перекладача у таборі для італійських полонених.
І знову до Львова
Повернувшись після демобілізації до рідного міста, Віттлін не віднайшов омріяного спокою: у листопаді 1918 року розпочалася польсько-українська боротьба за Східну Галичину загалом і Львів зокрема. Юзеф, пацифіст за переконаннями, трактував цю боротьбу як братнє взаємне насилля й дуже болісно переживав події, які розгорталися на його очах.
Зберігати психологічну рівновагу йому допомагала творчість: він писав верлібри, які згодом лягли в основу збірки «Гімни» (1920). Одягнені у віршовану форму пацифіські настрої ще зіграють злий жарт у долі Віттліна, та про це згодом.
Після відродження незалежності Польщі Віттлін закінчив у Львові філософські студії й відразу вступив на полоністику. Згодом працював у місцевих гімназіях й паралельно — авжеж — продовжував перекладати «Одіссею». Натомість життєва Одіссея Віттліна запровадила його зі Львова до Лодзі: 1922 року він очолив Міський театр, почав писати театральні п’єси і взявся за переклад польською мовою «Епосу про Гільгамеша».
Юзеф Віттлін. Джерело: WikipediaТворча вілла
Із Лодзі до Варшави Віттлін переїхав 1927 року — вже з дружиною Галіною Гендельсман. Невдовзі в них народжується донька Ева, якій ми завдячуємо безцінними спогадами про батька. Зокрема, вона згадує, що в них удома на Мокотуві гостювали Ярослав Івашкевич, Юліан Тувім, Марія Домбровська. Станіслав Віткаций, який теж часто бував у них, залишив два портрети Віттліна. А Бруно Шульц просто на підлозі дитячої кімнати Еви малював для неї малюнки.
Юзеф Віттлін прокидався досить пізно, відтак багато працював. Зазвичай писав від руки — рукописи на друкарські машинці передруковувала дружина, вечорами, після роботи. Був запальний. Завжди елегантний і педантичний. Ненавидів, коли в домі щось лежало не на своєму місці. Терпіти не міг галасу.
Пам’ятаю, як він лютував: висовував голову у вікно й кричав на літаки. Свого часу просто по сусідству з нашим будинком відкрили льотну школу. Батько не зносив того гуркоту, хотів, аби літаки літали тихо. Мама казала, що прообразом театру абсурду був наш дім.
«Сіль землі»
У середині 30-х Віттлін у Франції працював над своїм опус магнум — романом «Сіль землі», який вийшов друком 1936 року й вважається одним із найвідоміших пацифістських романів у польській літературі.
По суті, це твір про те, як світ розсипається під час Першої світової війни. Воєнний Апокаліпсис описаний з нехитрої перспективи Петра Невідомського — дещо змаргіналізованого сина гуцулки і поляка, який працює на залізничному переїзді й раптом якогось дня змушений іти воювати за цісаря.
Наш гуцул відчуває довкола себе присутність трьох сил: Бога, якому належать «земля і небо, Прут і Черемош, Карпати й корови, пси й люди»; цісаря, котрий володіє всією залізницею і в чиїх руках гроші; а також диявола, який зводить на манівці, ховається в писаному слові й засіває в душі сумнів.
При написанні роману Віттлін послуговувався, зокрема, тетралогією Вінценза «На високій полонині» та кількатомовою працею Володимира Шухевича «Гуцульщина». Цей регіон був для нього внутрішньо дуже близький.
Гадаю, якби Ви, Стемповський, Чапський і ще кілька таких людей зібралися в одному місці, де й мені було б дозволено перебувати, ми спільно заснували б новий народ — із гуцульсько-хасидським відтінком, — бо з уже наявними народами якось важко витримати.
У романі «Сіль землі» переплелося багато мотивів, зокрема людського і божественного, натурального гуцульського і церемоніального сецесійно-віденського — як центру і периферії, які почасти замінені місцями. Та ключовим у творі є мотив війни.
Дедалі частіше з’являлися потяги з вояцтвом. Це вояцтво, ще два тижні тому таке веселе, гонористе i розспіване, тепер мовчало, понуре і знесилене. Армія людей, котрі вертали з фронту, була схожа на армію погаслих ліхтарів. Вагони мчали з шаленою швидкістю, наче у прірву. [...]
Прецінь кожен із цих вояків бачив смерть, завдавав смерть іншому i тепер їхнє життя смерділо трупною отрутою. Усі житейські речі змаліли в їхніх очах, — усі, крім тютюну. Чи не кожен із них курив, жадібно затягуючись димом фасованих папіросів, цією остатньою потіхою вояка. Фасовані цигарки солдати отримували в своєму армійському пайку. «Фасувати») у військовому вжитку означало отримувати видані з військового складу продукти, а також одяг чи зброю.
Роман, який вийшов 1936-го, викликав фурор: часопис Wiadomości Literackie назвав його найкращим романом року, польська академія літератури нагороджує автора престижною премією Złoty Wawrzyn.
Тільки за 1936-1938 роки розійшлося 6 тисяч примірників книжки. До вересня 1939-го її перевидавали 4 рази, переклали 13 мовами й висунули на Нобелівську премію. Та почалася війна — й кілька років премію не присуджували нікому.
1936 року вийшла друком тільки перша частина задуманої трилогії — «Сіль землі. Роман про терплячого піхотинця». Наступні частини — «Здорова смерть» і «Діра в небі» — залишилися недописаними.
Тож я втікав не у вересні [1939-го] і не від німців, а значно раніше — від таких поляків, як Пєтркевич. Факт є фактом: після «реперкусій», які спричинили його виступи, — зокрема вилучення моїх творів зі шкільних читанок, недопущення їх до виконання на радіо, — мені стало так тяжко й гірко на серці, що й втратив бажання писати.
Юзеф Віттлін виїхав до абатства Руайомон під Парижем. У перші дні Другої світової війни він у розпачі кинувся клопотатися про виїзні документи для дружини і доньки, які залишилися у Варшаві.
Галіна Віттлін відвезла Еву до Івашкевичів до Стависька, де було безпечніше. Тим часом Варшаву бомбардували, у віллу на Мокотуві влучив снаряд: згоріла вся довоєнна кореспонденція Віттліна, кілька дереворитів Мунка, два портрети Віттліна пензля Віткація, два рисунки Шульца із написаною присвятою Еві Віттлін, книжки, документи. Цінності з дому повиносили мародери.
Виробити французьку візи для дружини і доньки Віттліну допоміг Владислав Сікорський, і в квітні 1940 року сім’я зустрілася в Франції.
У «чорному» списку
Невдовзі Гітлер напав і на Францію. Віттліни знову шукають шляхів утечі, адже письменника вже повідомили, що він числиться в чорному списку Гітлера — заборонених письменників.
Віттліни кілька разів намагалися виїхати до Англії, та їм не вдалося, і почалися поневіряння охопленою війною Європою. Великим клопотом був брак коштів: сім’я жила почасти за рахунок гонорарів, які Юзеф Віттлін отримував від західних видавництв за «Сіль землі», а також завдяки фінансовій підтримці знайомих і новоствореного польського еміграційного уряду в Лондоні.
Врешті Віттліну вдалося отримати необхідні виїзду з Франції документи — транзитну візу до Португалії (з Китаєм як кінцевим пунктом подорожі). Та насправді вони планували дістатися з Португалії до Америки.
Дорогою, в Сарагосі, з’ясувалося, що Віттлін — у списку розшукуваних. І ні, цього разу не через єврейське походження (генерал Франко не переслідував євреїв). Раніше, ймовірно, через ПЕН, письменник підписав протест після смерті Федеріка Гаріа Лорки, за що йому самому загрожував розстріл.
Все ж Віттлінам вдалося дістатися до Лісабона, де певний час була змушена ще чекати американської візи.
Юзеф Віттлін. Джерело: архів Алєксандра Янти / WikipediaУ «білому» списку
Виїзду до Америки небияк посприяв приятель Юзефа Віттліна, німецький письменник Герман Кестен. Завдяки йому ім’я польського письменника з’явилося в так званому білому списку Томаса Манна від імені Американського комітету порятунку біженців.
Тож у червні 1941 року Віттліни з важкими валізами, повними рукописів, а також детальних нотаток, зокрема другої і третьої частини трилогії «Сіль землі», чекали у натовпі таким самих біженців у португальському порту на судно до Америки. Люди юрмилися, галасували, намагаючись пробитися ближче до розхитаних шлюпок, які довозили пасажирів до судна. У цій метушні якийсь розгарячкований солдат, вихопив одну або дві шкіряні валізи з рук Віттліна і жбурнув їх у воду, горланячи: «Надлишковий вантаж заборонений!». Рукописи безповоротно втрачені.
Нью-Йорк, Нью-Йорк
В Америці Віттлінами заопікувався Кестен, а також поляки з діаспори. Відомого письменника часто запрошували на літературні вечори й читання.
1941 року американське видавництво передруковує лондонське видання «Солі землі».
Хоч момент був не надто сприятливий (жовтень 1941 року), проте навіть мої найзаздрісніші колеги мусили визнати, що, мабуть, жодну польську книжку від часів «Селян» не була так гаряче прийнята критикою в Америці й так широко обговорювана. Про неї писали і Томас Манн, і найвидатніші на той час критики роману — Альфред Казін (у «Herald Tribune») та Чарльз Нейдер (той самий, що писав про Томаса Манна і Кафку).
Невдовзі за «Сіль землі» Віттлін в Америці — як перший поляк — отримує престижну премію Art and Letters Grant і гонорар тисячу доларів.
Та попри зацікавлення його творчістю він не почувався добре на чужині — не міг нічого писати, не хотів вчити англійську мову, не віднайшовся у місцевому літературному середовищі. На цьому тлі почали дедалі частіше давалися взнаки депресійні стани. Письменник волів жити ізольовано на периферіях Нью-Йорка. Крім того, він жив сподіваннями повернутися до Польщі — але незалежної, а не до ПНР, в якій правив комуністичний режим. Хоч Ярослав Івашкевич і Алєксандер Ват намовляли його до цього. Та, очевидно, Віттлін надто добре розумів, яку ціну йому доведеться заплатити повернувшись у ПНР — передусім свободу слова і незалежність від влади. Тому й відмовлявся.
Попри важкі психологічні стани письменник редагує часописи, веде авторські програми на Радіо Вільна Європа, багато перекладає, особливо з іспанської, англійської та німецької мов.
В еміграції Віттлін вирішив прийняти хрещення. Віра була для нього, поляка єврейського походження, надзвичайно важливо, що помітно в його творах. То чому ж він так пізно охрестився?
Батько зволікав із хрещенням, бо не хотів зрадити євреїв, які загинули в Голокості. Загалом він не хотів зрадити всіх тих євреїв, які страждали. Саме тому він охрестився лише після війни, хоча вірував і раніше. Це був своєрідний акт солідарності з євреями.
«Львовіння» в еміграції
Повертаючись, до початків еміграційного періоду Віттліна — перший твір, який він написав на американському континенті, — розлогий есей «Мій Львів». Тоді, 1946 року, вже було остаточно зрозуміло, що місто залишиться в руках совєтів, і Віттлін дуже болісно переживав цю втрату. Тож цим есеєм він повернувся до міста своєї молодості як до втраченого раю.
Віттлін пригадує стару міську топографію Львова, властиві тільки цьому місту слівця, улюблені кав’ярні і місця зустрічей закоханих. Згадує імена львівських поетів, акторів і журналістів — Каспровича, Іжиковського, Макушинського.
Автор окреслює міжнаціональне обличчя міста, де свого часу спільно жили українці, поляки, євреї, вірмени, німці, австрійці, чехи. Оце спільножиття різних культур Віттлін називає особливим словом — «львовіння». Не бракує автору й самоіронії, зокрема, він пише, що якби дожив у Львові до глибокої старості, то напевно б закінчив її у клубі місцевих ідіотів. Львів був місцем, до якого Віттлін думками повертався упродовж усього подальшого життя.
Скільки би зі «світу» я не повертався до Львова – завжди заставав його запахи на місці. Отож, либонь, вони й досі там, бо найважче забити чи вигнати запахи. Справді не знаю, чи то вже старість, що я вже втратив нюх на запах квітів і дерев мого вигнання, – чи тут і справді нічого не пахне? Адже львівські парки примандрували сюди зі мною разом з усіма деревами, квітниками і грядками. А львівські аптеки, шинки і фруктові крамниці перепливли океан і по стількох роках тривають в мені далі, такі ж живі і блаженні. Вже сам спогад про них пахне. А може, то зовсім не запах Львова з його чарівною флорою, а іно моєї молодости? Переклав Юрко Прохасько.
Той, хто витягує з Віттліна статті
Юзеф Віттлін. Джерело: архів Алєксандра Янти / WikipediaЧас від часу він приїжджає до Європи — навідати доньку і онука.
1958 року Віттлін у Мезон Ляфіт познайомився з Єжи Ґєдройцем, і відтоді розпочинається його співпраця із часописом «Культура». Проте Віттлін, перфекціоніст, писав довго і важко, виважуючи кожне слово, а тому - досить мало.
Я — той, хто витягує з Віттліна статті, але, за моїми підрахунками, витягнення одного есею вимагає від мене двох років зусиль і близько 89 листів. Після цього він мені надсилає есей на зовсім іншу тему, але завше блискучий.
Загалом співпраці із паризькою «Культурою» тривала близько 30 років і на її шпальтах вийшло 16 есеїв і статей Віттліна. Попри концепцію УЛБ Мєрошевського, яка вважається концептуальною для середовища Інституту літератури, Віттлін так і не міг змиритися із втратою так званих Кресів, особливо Львова. Він писав, що не може відмовитися від Львова позаяк Львів не хоче відмовитися від нього.
Саме у видавництві Інституту літератури 1963 року вийшла збірка знакових есеїв Віттліна «Орфей у пеклі ХХ століття», чимало з яких, зокрема програмний, дуже актуально звучить і нині, особливо на тлі російсько-української війни та голосу письменників.
Мітичний Орфей своїм співом приручав диких бестій, так що ті тулилися до його ніг і покірно слухали його пісень. Сьогоднішній Орфей уже не має цієї сили. Жодна пісня не стримала вибуху вулканів людської ненависті, не зімкнула пащ, не вберегла від танків, не завадила бомбам палити міста. Жодна пісня не розірвала газових камер, не стерла з лиця землі Дахау й Берґен-Бельзен, Освенцім, Майданек і Треблінку. Пекло мітичного Орфея лежало під землею. Пекло сьогоднішніх Орфеїв — ах, надто добре ми його знаємо — це земля, заселена живими людьми. Але голос Орфеїв надто кволий, щоб заглушити вбивчий гуркіт дочасності, пекельний рев убивчих машин. Переклала Наталя Ткачик.
«Мені соромно жити»
У Америці Віттлінам жилося дуже складно, зокрема через проблеми з житлом, відсутність коштів, важку хворобу шлунка Віттлліна.
Я живу в безперервній депресії, щодня читаю в польських газетах прізвища своїх друзів — письменників, учителів, професорів, — з якими колись був пов’язаний, і які вбиті або померли в концтаборах. Мені соромно жити. Я зовсім відвик писати.
Ці стани поглиблювалися настільки, що інколи у листах до друзів Віттлін зізнавався про суїцидальні настрої. При цьому Віттлін зневажав психіатрів, деякі з них називали Віттліна королем неврастеніків. Проте письменник дуже цінував одного з них — польського єврея з Лодзі, теж емігранта Рудольфа Льовенштайна. Той вважав, що якби хтось зі спеціалістів провів курс глибинного психоаналізу Віттліна, то вбив би його креативність. Дедалі затяжніші депресивні стани дуже сильно позначалися на родині, особливо на Галіні.
*
Не стало Юзефа Віттліна 28 лютого 1976 року. Через заборону в його творчості в ПНР, вона досі залишається несправедливо призабутою, а життєпис видатного письменника ще не глибинно досліджений. Можливо, глибше зрозуміти його бачення подій другої половини ХХ століття і особливості його художнього світогляду, плани щодо нових творів вдасться саме 2026 року: коли мине 50 років з його смерті, архіви оприлоюднять 134 кишенькові нотатники, які він писав із 1920-х по 1960-ті роки.
Пам'ятна табличка у Варшаві. Фото: Адріан Грицюк / WikipediaРедактор Євген Клімакін
Джерела: Zajączkowski. Jozef Wittlin — na szlakach ucieczki i ocalenia // Pamiętnik Literacki CIX, 2018, z. 1; Choroszy J. Między stereotypem a mitem – huculski Józef Wittlin. Teka Komisji Polsko-Ukraińskich Związków Kulturowych, 2021, 38; Łukasz Tischner, „Sól ziemi” // Etapy Józefa Wittlina. – Red. W. Ligęza, W.S.Wocław. – Wydawnictwo UJ; Listy 1947–1976 — Jerzy Giedroyć, Józef Wittlin, Wydawnictwo Więzi, 2017; Cz. Miłosz, Mój Wittlin // Dekada Literacka, 2001, nr 5–6; E. Wittlin Lipton, Z dnia na dzień. Reportaż z modą w tle z czasów zawieruchy , 2012.
