Тривав 13-й день мого безперервного чергування. Коли росіяни скинули бомбу на маріупольський пологовий будинок , звідти всіх почали перевозити до нашої лікарні. Вагітних жінок, немовлят, тих, хто ховався в підвалах і кому пощастило вижити. Здавалося, поранені не закінчаться ніколи. Їх ставало все більше. Малюки з медичними трубками, загорнуті в ковдри, обсипані уламками та склом після вибуху. Їхні слабкі легені могли врятувати тільки кисневі станції, але у нас уже не було електроенергії. Ми були змушені говорити батькам: «Вибачте , ми нічим не можемо допомогти, їдьте додому». Це було дуже складно морально. Коли вони доїжджали додому , дитина без кисню помирала. Таким я запам’ятала 9 березня 2022 року.
Людмила Васковська. Фото: Кароліна Йондерко / Нова ПольщаКоли ввечері напередодні повномасштабного вторгнення я збиралася на роботу , то й гадки не мала, що більше ніколи не повернусь у свою квартиру. Я взяла змінні речі й тормозок. Новини були невтішні, напруга відчувалась у повітрі. Але тривожних валізок ми з чоловіком не збирали. Гадали, якщо і почнеться, то буде, як 2014 року. В разі чого — евакуюємось у напрямку Херсона. Ми не очікували , що опинимось в облозі.
Зранку 24-го мені подзвонила мама і сказала , що почалася війна. Я саме працювала в реанімаційній. Відкрила новини й усе зрозуміла. Згодом на роботу приїхав чоловік (він теж лікар), привіз документи. Про всяк випадок ми пішли в магазин, але на полицях уже майже нічого не було.
До лікарні привозили перших постраждалих , жителів області, з осколковими пораненнями від вибухів. Коли росіяни підійшли до міста й почалися обстріли, швидкі вже привозили по три-чотири людини. Роботи більшало. Тож із реанімаційного відділення я перейшла працювати у приймальне, де тоді був тільки один лікар-терапевт. Ми стабілізували пацієнтів перед операцією. Мене врятувало те, що в університеті я ходила на так званий хірургічний гурток. Терапевт дуже професійно застосовував дефібрилятор.
Людмила Васковська. Фото: Кароліна Йондерко / Нова ПольщаКожен лікар тоді працював за всіма спеціальностями водночас , адже персоналу залишалося дуже мало — тільки ті, хто в ніч на 24-те був на чергуванні. Багато людей не вийшло на роботу: хтось виїхав, хтось не зміг через обстріли, у когось були лежачі рідні. Але вийшли студенти медичного університету, які підробляли у нас медсестрами та медбратами.
Першого ж дня ми зібрались з колективом , щоб обговорити, як діяти. Почали згадувати, чого нас вчили в університеті стосовно ситуацій воєнного часу, зокрема про кваліфікування пацієнтів кольоровими картками залежно від їхнього стану. Стандартно це мало виглядати так, що людей у критичному стані, яким потрібна невідкладна допомога, позначаємо червоними картками. Тих, хто в критичному стані, але їхньому життю наразі нічого не загрожує, позначаємо жовтими. Зеленими — тих, чиєму життю нічого не загрожує. Але під час війни це все не працює. Персонал не був до такого готовий. Нам доводилося обирати, кого рятувати, хоча ми вірили до останнього, що зможемо допомогти всім. Але коли водночас привозять десять людей, то, звісно, ти не можеш врятувати всіх. Жодні медичні протоколи вже не діяли.
Людмила Васковська. Фото: Кароліна Йондерко / Нова ПольщаЄдиний раз я заплакала , коли до нас привезли трьох хлопців, які грали на подвір’ї у футбол і біля них упала бомба. Одному ампутували ногу, в іншого було поранення грудної клітини. А третій, на жаль, загинув. Батько плакав над тілом сина просто в операційній. Зазвичай тримаєшся, не показуєш емоцій, але тоді було дуже боляче. Все це зняли журналісти й їхні кадри згодом увійшли до документального фільму «20 днів у Маріуполі». Добре, що в лікарні були кореспонденти.
Завдяки їм світ побачив, що відбувається в нашому місті. Якби не було цих матеріалів, питання: «А в Маріуполі справді було так , як розповідають?» — звучало б іще частіше.
Коли навкруги стільки смертей , в коридорах на підлозі лежать поранені й кричать, як їм боляче, тебе переповнюють жахливі емоції. Ми, лікарі, звикли до ран після ДТП, до смертей людей похилого віку після інсультів, а тут усе геть інакше. Ми ніколи не бачили стільки загиблих дітей. З кожним днем поранених ставало все більше, але емоції не притуплялися. До такого неможливо звикнути.
Нас рятувала механічна і монотонна робота. Вона давала відчуття , що навіть у цьому пеклі ти комусь потрібен. Якщо складеш руки і панікуватимеш, від цього буде гірше і тобі, і оточуючим. Завдяки роботі ми відмикалися від думок про те, в яку прірву летить наш світ.
Під час війни погані люди стають ще гіршими , а добрі — ще кращими. Попри те, що довкола розгорталася суцільна трагедія, було й багато любові. Наш медбрат вирішив, що саме час освідчитися дівчині. Він побіг до неї через усе місто. Летіли ракети, падали бомби, Маріуполь накривало «Градами». Медбрат таки добрався до дівчини, освідчився їй і повернувся назад на роботу.
З кожним днем у лікарні ставало все менше їжі та медикаментів. Деякі люди тоді мародерили магазини та аптеки й частину здобичі приносили в лікарню і віддавали нам. Я їм вдячна. Ми харчувались печивом: з’їв одне — і нумо далі працювати.
2-го березня зник зв’язок. Я бігала на восьмий поверх , адже там біля одного з вікон можна було зловити мережу. Це було дуже небезпечно, адже в будь-який момент верхні поверхи могли скластися від російської ракети чи бомби. Я відправляла смс-ки родині — батьки з сестрами тоді жили в харківському метро. А через кілька днів знову підіймалася на 8-й поверх , і тоді приходила відповідь, що з ними все добре. Для мене інформація від рідних була найважливіша.
Людмила Васковська. Фото: Кароліна Йондерко / Нова ПольщаНа третьому тижні великої війни через нас пройшла лінія фронту. 13-го березня в лікарні вже були росіяни. Спочатку будівлю «прочистив» спецназ. Вони шукали військових , роздягали хлопців — чи нема синців від прикладів, патріотичних татуювань. Потім зайшли так звані солдати «ДНР» та «ЛНР». І тут почався жах.
Більшість — наркомани. Вони самі в цьому зізнавалися , просили, щоб ми їм хоч щось вкололи. Ці «військові», переважно колишні ув’язнені, вибивали двері в кабінети, — шукали препарати. З ними неможливо було розмовляти. Я їм казала: «У нас нічого немає , все вже використали. Якщо ви нас вб’єте, хто вам допоможе?». А вони у відповідь: «Как ето нічєго нєт? Ето же больніца!».
Коли прийшов «русскій мір» , медперсонал і постраждалі з першого поверху перейшли в підвал. Там стояв страшенний холод, неможливо було спати. Ми знайшли короновірусні комбінезони, але від них тепліше не ставало. З’являлися думки, що всі загинуть.
Тоді ми з колегами остаточно зрозуміли: потрібно виїжджати. Не було ні світла , ні води. Ми вже навіть не могли стерилізувати інструменти, — мили все брудною водою.
15 березня. Сцена як з фільму — ніч , горить свічка, ми сидимо, думаємо, що робити. Швидко вирішили, що зранку виїжджаємо — дорога до Запоріжжя була недалека. Але спочатку потрібно було домовитись із головним росіянином, якого всі називали Осєтіном, про те, щоб нам дали вийти з лікарні. Адже окупанти постійно повторювали: хто вийде — розстріляємо. Потрібно було придумати причину. Чоловіки сказали, що нам треба провідати рідних, і це спрацювало. Ми вийшли в хірургічних костюмах, накинули куртки — і по машинах.
Наша колона складалася з 17 автівок , у кожній по 5–6 людей. Ми їхали абсолютно пустою дорогою. Пройшли 15 блокпостів. Окупанти не розуміли, хто ми і звідки: «Лікарі? Ну , проїжджайте». Коли ми були на українському блокпості , наші солдати здивувались, мовляв: ви звідки? там лінія фронту, йдуть бої. Те, що ми приїхали в Запоріжжя цілими — справжнє диво.
Але не всі виїхали. У моєму близькому оточенні не було лікарів із проросійськими поглядами , але вже після виїзду колеги розповідали, що дехто в лікарні радів приходу «русского міра». Коли росіяни повністю окупували Маріуполь, ці лікарі у своїх кабінетах повісили прапори Росії й портрети Путіна. Вони бачили, як РФ знищує їхнє місто , як сусіди закопують тіла вбитих росіянами родичів у дворах, і все одно потім записували Путіну відеопривітання на день народження, співали йому пісень. Зрадники.
Людмила Васковська. Фото: Кароліна Йондерко / Нова ПольщаЯ вже не вперше залишаю дім. До 2018 року я жила в Донецьку. Потім приїжджала туди час від часу , щоб подивитися, чи все гаразд із нашим сімейним будинком. Там уже не було ні друзів, ні близьких, з якими я б підтримувала контакти. Єдине, що мене гріло в Донецьку, — спогади.
І тепер я не хочу повертатись у Маріуполь , не зважаючи на те, що наша квартира там ціла, хоч і розграбована. Речі — діло наживне. Головне, що ми вижили.
Тепер я розумію , що мій дім там, де мої рідні, а не власні квадратні метри. Хай це буде винайнята квартира, зате всі поруч і ти знаєш, що у них усе добре. Як у Донецьку, так і в Маріуполі люди вже інші. Я не бачу там свого майбутнього.
Зараз я живу і працюю в Києві , в Маріупольській лікарні № 2. Дирекції нашої лікарні вдалося зібрати частину колективу, ми зняли приміщення у столиці й працюємо. В Києві у нас тимчасова юридична адреса. Якщо в Маріуполі у нас було три крила, вісім поверхів і десять операційних, то тут маємо маленьке поліклінічне відділення, вісім палат і дві операційні. А з хірургічних у нас працюють майже всі відділення — хірургія, травматологія, урологія, нейрохірургія, ендоскопія. До нас приєдналися колеги з Краматорського кардіологічного центру. Загалом сьогодні маємо близько 100 людей персоналу.
Більшість пацієнтів — маріупольці. Але звертаються й інші переселенці , наприклад, із Херсона. В лікарню приходить усе більше киян: вони зрозуміли, що рівень допомоги у нас нічим не поступається місцевим клінікам, а черги набагато менші.
Чи не щодня пригадується , щó було в Маріуполі. Наприклад, коли я на роботі, а лунає повітряна тривога, летять дрони і потрібно спускатися в підвал із пацієнтами, — у такі миті думаєш про жахливий березень 2022. Війна триває, ми щодня бачимо страждання людей, щоразу згадуємо, як було страшно в Маріуполі, і розуміємо, як важко тим, хто зараз це переживає. Хочеться, щоб війна закінчилася.
Записав Євген Приходько
