Вікторія і Ярослав
Вікторія і Ярослав. Джерело: особистий архів париЛюбов з першого погляду, або Щаслива п’ятниця тринадцятого
Вони познайомилися в інтернеті. Вікторія — українка, яка багато років живе у Польщі і досконало знає польську. Ярослав — поляк, але виховувався і понад 20 років мешкав у США, тож має і польське, і американське громадянство. У п’ятницю 13 листопада 2023 року вони вперше зустрілися у середмісті Варшави, а вже на п’ятий день почали жити разом.
«Це було моє перше побачення після знайомства у тіндері. Сказала собі: як нічого не вийде, то не вийде, принаймні побачу, як це діє. Не мала жодних очікувань. Не думала, що це буде любов мого життя, а з’ясувалося, що є», — розповідає Вікторія.
У Ярослава вже був досвід побачень після знайомства в інтернеті. Усі — невдалі, — зізнається. Тож і на цю зустріч він не покладав особливих надій: «Я не мав очікувань, не вірив, що в застосунку можна зустріти когось цінного».
Уже півтора року вони разом і самотнім людям радять не боятися знайомитися в інтернеті. «Він був записаний як Енді, і я думала, що йду на зустріч з американцем. Зраділа, що зможу практикувати англійську», — сміється Вікторія. А з’ясувалося, що Енді — друге ім’я Ярослава.
«Щоб побачення вдалося, важливо, аби люди були щирі, щоб писали про себе правду, ким насправді є і чого очікують. Щоб показували своє фото без ретуші, бо мене вже спіткала одна неприємна несподіванка. Вікторія була щирою та чесною, і я таким був. Ми написали про себе все, як воно є в нашому щоденному житті. І тому немає ніяких розчарувань», — усміхається Ярослав.
До слова, у пари двадцятирічна різниця у віці: Ярославу — 51, Вікторії — 31.
Бізнесмен із Гарварда та інфлюенсерка
Ярек (бо саме так його називає Вікторія) має власну справу — займається архітектурною візуалізацією. «У мене в телефоні він досі записаний як бізнесмен з Гарварда», — каже Віка. Вона — блогерка і викладачка польської мови. Допомагає іноземцям, переважно українцям, говорити правильно і без акценту.
Спілкуємося з парою в Івано-Франківську — родинному місті Вікторії. Вперше Ярослав їхав туди без остраху, хоч розумів — війна повсюди в Україні. Зараз це вже четверта його поїздка: «На кордоні дивуються і питають, чи не набридло мені туди їздити, бо поляки зараз мало подорожують за свій східний кордон».
Вікторія і Ярослав у Івано-Франківську. Джерело: особистий архів париЧоловік каже, що раніше ніколи не знаходився у країні, де триває війна, тож було водночас цікаво і моторошно. «Я не знав чого очікувати. Здавалося, що це ненормально — жити у війні. Але провівши тут кілька днів, я побачив, що життя триває відносно спокійно, якщо не брати до уваги, що час від часу виють сирени».
Уперше Ярек почув повітряну тривогу, коли закуповувався у супермаркеті: «Було дуже голосно, я не знав, що робити, розгубився. Але дивився на людей і, що мене здивувало, — вони не реагували на сирену, для них вона вже була звична. Ті, хто працював — продовжував працювали далі, ті, хто їв у кав’ярні – продовжував їсти. Ніхто нікуди не тікав, тож я вирішив зробити так само», — розповідає Ярослав.
«Коли на Івано-Франківськ летіли ракети, — продовжує Вікторія, — Ярослав навіть не прокинувся, хоч я його будила. Я би не запрошувала Ярека до себе, якби знала, що це небезпечно. Але в мене тут родина живе. Я пояснювала, що щось та й може статися, бо, звичайно, ніхто не міг бути певен на всі 100 %. Але я була переконана, що все буде добре».
У своєму блозі жінка показує щоденне життя і часто чує від поляків закиди, мовляв: а де війна? «Не можна не помітити на вулицях людей на візках, із протезами. У Львові я вперше бачила, як прощаються з героями. Мурахи по тілу, коли це згадую. Ярек часто говорить з українцями, знає, як їм важко. І мене дуже дратує питання “де війна?”. За кордоном не розуміють, що в країні, де триває війна, життя теж триває, люди намагаються нормально жити, ходять у кав’ярні, навіть там, де часто прилітає», — каже Віка.
Вікторія і Ярослав. Джерело: особистий архів париТему підхоплює і Ярослав: «Українці щоденно живуть війною, вона присутня в їхніх відчуттях, емоціях, головах. У житті кожного, навіть якщо він не є військовим, лікарем чи волонтером. Вона скрізь. Навіть на заході України. Люди у постійному стресі й напруженні. Мене це дуже зачепило і багато на що відкрило очі. Я бачив нескінченні фото загиблих на міській центральній алеї, похорони молодих героїв. Людей здалеку, які не бачили поранених, протезованих, новини про війну не проймають».
Святкувати життя
Запитую пару про культурні відмінності. «Їх майже немає», — відповідають.
У родині Вікторії найбільше подарунків дарують на день святого Миколая, на Новий Рік — нічого або щось дрібне, на Різдво — хіба що солодощі. У дитинстві Ярослав на Миколая отримував символічні подарунки, а на Сильвестра — нічого. Тепер пара дарує одне одному і родичам подарунки за кожної нагоди. Кажуть: це їхня нова традиція.
«Якщо говорити про релігійні свята, то минулого року я двічі святкував Великдень. Спершу в Польщі, а потім в Україні (там Пасха припала пізніше). І Обливаний понеділок в мене був два рази», — розповідає Ярек.
Вікторія і Ярослав. Джерело: особистий архів париЗагалом, за спостереженнями чоловіка, в Україні більше відчувається «свято життя»: «Зараз люди в Польщі дуже забігані і вже так не радіють життю, як колись. Я це бачу, зокрема, на прикладі мого колеги-українця, який багато років живе в Щецині. Він часто їздить в Україну до родини, друзів, і вони постійно щось святкують. Для нього важливо поїхати хоча б на трішки, і потім — знову до праці. У родині Вікторії теж часто якісь івенти. Тож ми тішимося життям. І що частіше тішимося, то ліпше те життя. Якщо святкувати лише кілька свят на рік, то між ними — довга нудьга. А нам тепер ніколи не нудно», — сміється Ярослав.
Пара розповідає, що їхні родини дуже подібні й заклали у них схожі цінності. І саме це, вважають, і становить фундамент їхніх стосунків. «Наші мами дуже турбуються про нас, часом, може, занадато, але ми це дуже цінуємо. Думаю, нам з Вікторією так добре разом, бо ми зі схожих родин», — каже Ярослав.
«Я дуже люблю родину Ярека. Ми часто до неї їздимо і разом проводимо час. Я не зустрічала з їхнього боку жодних стереотипів щодо українців. Навпаки: коли Ярослав тривалий час був самотній, мама йому радила знайти українку. Я обожнюю ходити по магазинах з його мамою, а ввечері сидіти й говорити за кавою або чаєм. А ще я радію, що Ярек залюбки приїжджає до моєї родини в Україну. Я його не вмовляю, не змушую», — додає Віка.
Вікторія і Ярослав. Джерело: особистий архів париПід час кожної спільної поїздки в Україну Вікторія везе Ярослава в гори — йому подобається «Буковель». А ще йому смакує український хліб і приємно дивує, що на вулицях стоять термінали для оплат різних послуг. З батьком Вікторії Ярослав вже ходив по гриби, тепер у планах — рибалка.
Пара багато часу проводить разом. Обоє працюють онлайн, із дому. Коли Вікторія знімає відео для соцмереж — Ярослав допомагає як оператор. Разом ходять до спортзалу, подорожують. Він купує продукти і готує, вона прибирає. Коли Віка зустрічається з подругами, Ярослав проводить час із дорослим сином. У планах пари — перебратися у більше помешкання і відвідати США. А ще пожити у різних країнах, зокрема Україні — після перемоги.
Йоанна і Сергій
Йоанна і Сергій. Джерело: особистий архів париНаполегливість дорівнює успіх
Із ще однією парою зустрічаємося в юридичній канцелярії у Варшаві. Це спільний бізнес і справа життя Йоанни та Сергія. Вони познайомилися 15 років тому в кав’ярні. Дівчина тоді навчалася на першому курсі російської філології та лінгвістики, а чоловік — на четвертому курсі юридичного.
«Була зима, ми з коліжанкою прогулювали пари, — сміється Йоанна. — Спочатку гуляли середмістям, а потім змерзли і пішли на каву».
«Це було навпроти головної брами Варшавського університету. До речі, цієї кав’ярні вже немає. Я прийшов із другом. Почув, що дівчата говорять по-російськи, мене це зацікавило. Я обернувся і вперше побачив її. Підійшов і заговорив», — згадує Сергій.
«Пам’ятаю: це для мене було дуже стресово, тому що Сергій був такий відважний, а я навпаки — несмілива. Він підійшов і попросив хустинку. Я дала, але не надала цьому особливого значення».
Коли дівчата збиралися виходити, Сергій підійшов іще раз і попросив номер Йоанни. Вона не хотіла давати, але хлопець був наполегливий. «Тоді в кав’ярні, — каже Йоанна, — всі почали на нас дивитися. Клієнти перестали пити каву, працівники перестали її робити і лише спостерігали за нами, як за героями серіалу. Моя коліжанка втекла в туалет. Я не хотіла давати номер телефону, але Сергій переконував: “Ну, що ти втрачаєш? Якщо захочеш, то пізніше просто заблокуєш мене”. І врешті я сказала: “Ну, добре”».
Йоанна довго ігнорувала дзвінки і повідомлення Сергія, але він не здавався і вигадав план: «Щовечера в той самий час я надсилав есемески з одним словом: “Добраніч”. Вони залишалися без відповіді. Я писав кожного дня, цілий місяць. Й одного разу (це було заплановано) не надіслав смс. Не відправив традиційне «добраніч» в конкретній годині і за якийсь час отримав повідомлення: “А чому нічого не пишеш?”. І тоді я зрозумів, що вона моя».
Перше побачення відбулося влітку, — розповідає Йоанна. Каже: воно було дивне. Тоді Сергій вже працював у канцелярії. «На прогулянці він постійно носив із собою сумку з комп’ютером і якимись документами. Я тоді ще не розуміла, що юриспруденція пов’язана з різними персональними даними, що все дуже відповідально. Сергій всюди ходив із тою торбою, щоб не загубити документи. Тоді я подумала: “Якийсь дивний чувак. Милий, але дивний”», — зізнається жінка.
Йоанна і Сергій. Джерело: особистий архів париСергій же відразу зрозумів, що Йоанна — та єдина. Вони могли розмовляти всю ніч, чудово розуміли один одного. Закінчивши університет, чоловік відкрив власну справу — бюро юридично-економічних порад. Згодом — фірму, що надає юридичні консультації. Намовив теж Йоанну здобути юридичну освіту, аби це був сімейний бізнес. Нині працюють разом. Графіки трохи різні, але бачаться на роботі постійно.
Маріуполь
Сам Сергій із Маріуполя. Після закінчення школи, порадившись з батьками, вирішив навчатися за кордоном. Польщу обрав, бо близько, до того ж хлопець мав польське коріння.
«Глибше мову я почав вчити вже у Польщі. Було складно, моментами не все розумів під час навчання. На лекціях польські слова записував кирилицею, а після занять перекладав», — розповідає Сергій
Культурні відмінності пара помітила не відразу. Йоанна каже, у Сергія більша прив’язаність до родини. «Мені здається, в Україні міцніший зв’язок з батьками, сім’єю. Сергій часто зідзвонюється з родичами, у них більша потреба поговорити, зустрітися. У нас не так. Принаймні в моєму оточенні. Було трохи дивно, що я з батьками зідзвонюся раз чи двічі на тиждень, а Сергій — по кілька разів на день. І якщо зателефонував рано, а ввечері ні, то мама вже дуже непокоїться», — ділиться Йоанна.
Також жінка помітила різницю в кухні. Вважає, що українська — різноманітніша, принаймні так їй здалося у Маріуполі 2012 року. Сергій відповідає: «Це, мабуть, тому, що Маріуполь — специфічне місто, його колись заснували греки. Тому середземноморська кухня наклала свій відбиток».
Йоанна і Сергій. Фото: Наталя Волосацька13 років тому Сергій повіз Йоанну в родинне місто, щоб вона подивилася, звідки він походить.
«Я бачила Донецький аеропорт, вперше і востаннє. Ми просто з Варшави полетіли до Донецька. Політ короткий, трохи понад годину. Пригадую, аеропорт був такий вау, супер. Мене Сергій перед тим готував, казав: ну, не дивуйся, бо Маріуполь — то не Варшава, там буде все по-іншому. І я виходжу на летовищі і така: та ти що? тут краще ніж в аеропорту Шопена!», — пригадує жінка.
«А потім була маршрутка, — веде далі Сергій і обоє сміються. — З Донецька в Маріуполь ми їхали жовтим бусом “Богдан”, і все вже не здавалося таким веселим. Я бував у Маріуполі рідко (більше вже призвичаївся до Польщі), тому забув, як там заведено. У Донецьку ми пішли в касу, купили квитки на автобус з визначеними місцями. А тоді майже ніхто квитків не купував — всі підходили до водія і давали йому гроші. Ми зайшли в автобус і з'ясувалося, що на наших місцях сидить якась вагітна. Ми почали шукати інші місця, але прибіг водій, побачив наші квитки, почав вагітну кудись пересаджувати».
Йоанна дуже тепло розповідає про цю поїздку. Каже, був листопад і тепле море. Пара з болем згадує, як росіяни нищили місто 2022 року.
Запитую, що їх поєднує, крім роботи. Сергій жартує: «кредит» і четверо котів. Подружжя багато часу проводить разом, але хобі в них різні: Йоанна співає, займається спортом, читає та опікується бездомними тваринами, Сергій захоплюється спортивною стрільбою й катається на велосипеді.
Один з котів подружжя. Джерело: особистий архів пари«Разом ми багато гуляємо, в лісі й місті. Щодня приблизно по дві години. Тоді можемо спокійно поговорити, щось спланувати. Обидвоє любимо Мадейру, можливо, там колись оселимося. Ми щасливі! І щоб так було надалі», — підсумовує Йоанна.
У вільний час подружжя волонтерить — надають безкоштовні юридичні консультації, здебільшого українським біженцям. Як тільки почалося повномасштабне вторгнення, Сергій кілька місяців взагалі весь свій час присвячував втікачам від війни.
Нині пара планує розширити бізнес, більше подорожувати, а ще — знову полетіти літаком до Донецька і відвідати Маріуполь, український Маріуполь.
Олександра і Даміан
Олександра і Даміан. Джерело: особистий архів париТіндер єднає серця
27-річна Олександра приїхала до Польщі 2022 року з української столиці: втікала від війни. У Польщі вона, уродженка нині окупованого Мелітополя, знайшла не тільки спокій, а й нову роботу та кохання. У тіндері дівчина познайомилася з Даміаном і, не зволікаючи, пішла з ним на побачення. Польської мови вона тоді зовсім не знала, порозумілися англійською.
«Ми недовго переписувалися, може, повідомлень 20 було. Поговорили про музику. Даміан грає на гітарі, а я вчилася на перкусії. Уперше ми зустрілися у центрі, біля Палацу культури. Пішли на каву, потім гуляли містом. Що мені дуже сподобалося: того ж вечора Даміан йшов на зустріч зі своїми друзями і взяв мене з собою. Представив мене не як дівчину, а просто як знайому», — зізнається Олександра.
Олександра і Даміан. Джерело: особистий архів пари«Приблизно тиждень ми переписувалися, а потім зустрілися. Нам добре розмовлялося, був такий гарний вайб», — додає Даміан.
Після третього побачення Олександра зрозуміла, що з їхнього знайомства вийде щось серйозне, після трьох тижнів відчула, що то любов, а через дев’ять місяців пара почала жити разом.
«До Польщі я приїхала з мамою, і ми планували за кілька місяців повертатися в Україну, але я зустріла Даміана і залишилася. Тож мама повернулася сама», — каже, усміхаючись, жінка.
Олександра працює програмісткою в Google, Даміан займається інвестиціями. Разом ходять у спортзал, рідше — на зустрічі з друзями. Вони називають себе інтровертами, віддають перевагу бути удвох — готують їжу, дивляться серіали, грають у комп’ютерні ігри. Недавно Олександра захопилася парфумерією, вивчає і створює аромати.
Квіти і питання «хто платить»
Великої культурної відмінності між поляками і українцями Олександра та Даміан не помічають, але на своєму прикладі розповідають про певну різницю.
«Для мене як українки було важливо, щоб хлопець дарував квіти і не тільки на свята, а просто так. Даміан не був до цього призвичаєний. Тут так не надто заведено, дехто дарує, але більшість цьому не приділяє уваги. Мені здається, що Україна, якщо говорити про зв’язки, партнерства, дещо традиційніша. У нас заведено, що платить хлопець. Для Даміана це було трохи дивно, але він пристосувався. Коли зрозумів, що для мене важливі квіти, почав їх дарувати», — розповідає Олександра.
Зараз, додає жінка, живуть на український зразок — Даміан платить за помешкання, хоча на початку стосунків було по-іншому.
Пара зізнається, що іноді свариться. Ініціаторка — Олександра: «Мені можуть не сподобатися якісь дрібниці, наприклад, якщо Даміан чогось не зробив. А він дуже спокійний. Щоб він почав кричати — та це просто не можливо».
Олександра і Даміан. Джерело: особистий архів париНині пара розмовляє між собою польською, хоча досі трапляється, що Олександра робить помилки. На початках Даміан не виправляв, а зараз усе ж робить зауваження.
«Часом Олександра говорить слова, які смішно звучать у певному контексті, або вигадує такі, яких немає у польській мові. У неї акцент — вона м’яко вимовляє деякі звуки, які треба говорить твердо, але мені це навіть подобається», — каже Даміан.
Пара часто їздить до родини Даміана, яка живе неподалік. До Олександри періодично приїжджає бабуся з України, привозить сувеніри і смаколики, які пара обожнює.
«Даміан підтримує Україну. Щодо війни — в нас немає жодних розбіжностей, і це було для мене найважливіше», — зізнається Олександра.
Даміан жодного разу не був в Україні. Поїздку вже планували, але тоді саме з’явилися повідомлення про можливі сильні обстріли. Тож побувати на батьківщині Олександри чоловік планує після перемоги.
