Януш Корчак — польський педагог і письменник, директор унікального притулку для єврейських дітей у довоєнній Варшаві. Під час Другої світової його вихованці потрапили в ґетто. А він, відомий і шанований чоловік, мав можливість утекти, але не скористався нею, вибравши смерть у газовій камері разом із дітьми. Ідеї Корчака, які ґрунтуються на довірі й повазі до особистості дитини, мали і мають величезний вплив на сучасну педагогіку.
2019 року з’явився український переклад книги «Януш Корчак: скульптор дитячих душ», в якій 12 колишніх вихованців і вихователів варшавського Дому сиріт згадують педагога і його притулок. У 1930-ті роки вони встигли емігрувати до Палестини і таким чином врятувалися від нацистських переслідувань. Марша Талмедж Шнайдер упорядкувала їхні спогади, які відкривають перед читачами щасливий і трагічний світ дитинства, втраченого, а потім віднайденого в притулку Януша Корчака — Старого Доктора, як його називала вся Варшава.
Держава в державі
Як воно: бути єврейським хлопчиком або дівчинкою з бідної сім’ї в довоєнній Варшаві? Вдома живеш надголодь. Щоб бодай іноді відчути себе ситим, доводиться красти продукти й важко працювати. Ти не знаєш, що таке спати у власному ліжку (спиш із братами і сестрами — яка дитяча, ви про що?) Не знаєш, що таке митися щодня, носити чистий одяг, ходити в школу. Часто не знаєш, що таке поважна розмова дорослого з тобою — нехай не на рівних, але принаймні без образ.
Оркестр під керуванням Януша Корчака. Варшава, Дім сиріт, 1923. Джерело: Книжка Janusz Korczak: Sculptor of Children’s SoulsЗате ти знаєш, що таке шмагання (особливо популярний тоді виховний метод). Що таке, говорячи сучасною мовою, булінг, коли сусідські діти-поляки можуть закидати тебе камінням просто так, для розваги, і їм за це нічого не буде, а ти не маєш права поскаржитися, адже це звична річ. Як звичним є й те, що студенти-євреї під час лекцій в університеті не сидять, як інші, а стоять, позаяк для єврейських студентів діє «квота» — їм виділяють лише кілька місць у виші і ще менше стільців.
Якщо хтось із твоїх батьків помер — це не можна обговорювати, не варто нікому звірятися в своїх почуттях: тема смерті — табу, особливо в розмовах із дітьми.
Що таке відпочинок і розваги, ти теж не знаєш. Якщо тобі пощастило опинитися в притулку Корчака і випало таке небувале щастя, як похід у цирк або кіно, це сприймається як настільки неймовірна подія, що від хвилювання в тебе енурез. Цукерка і листівка з підписом учителя як нагорода за хорошу поведінку — найкращий подарунок, який тільки можеш уявити.
Януш Корчак перед Домом сиріт на Крохмальній. Варшава, 1938–1939. Джерело: книжка Janusz Korczak: Sculptor of Children’s SoulsУ країні, що стрімголов падає в крайній націоналізм, очолюваний Янушем Корчаком варшавський Дім сиріт нагадував маленьку державу в державі. Вона ґрунтувалася на особливих принципах — самоврядування, рівноправність і довіра до дитини. Корчак як директор отримував гроші від благодійників, але при цьому стежив, щоб вони не втручалися в життя притулку. Він сам у дитинстві зазнав чимало несправедливості й жорстокості, тож мріяв збудувати в своєму притулку суспільство набагато правильніше і гуманніше, ніж те, яке оточувало Дім сиріт. У ньому діяла своя конституція й органи самоврядування.
Дім сиріт на вулиці Крохмальна, 92. У центрі — Януш Корчак і Стефанія Вільчинська. Джерело: Книжка Janusz Korczak: Sculptor of Children’s SoulsПо суті, Корчак створив правову дитячу республіку, в якій діти могли осмислено робити власний вибір, а закони надійно захищали їх від деспотизму дорослих. В основі конституції цієї республіки були милосердя і прощення. Із Кодексу товариського суду Дому сиріт: «Якщо хто-небудь вчинив проступок, його слід пробачити. Якщо він вчинив проступок тому, що не знав, то тепер він уже знає. Якщо він зробив проступок тому, що йому важко чинити по-іншому, тепер він намагатиметься звикнути до нового принципу. Але суд зобов’язаний захищати тихих дітей, щоб їх не ображали сильні... захищати сумлінних і працьовитих, щоб їм не заважали ледачі... дбати, щоб був порядок, тому що від безладу найбільше страждають добрі, тихі й сумлінні».
У 1930-ті роки автора цієї незвичайної педагогічної системи у Польщі знали майже всі. Крім того, що Януш Корчак був директором двох варшавських притулків, він прославився як лікар і письменник, автор книг «Король Мацюсь Перший», «Пригоди короля Мацюся» Найновіше українське видання з’явилося 2011 року у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га». У книжку ввійшли уривки, які не потрапили в совєтські видання. і «Як любити дитину». Корчак також читав лекції в університеті та педагогічних училищах. На Польському радіо вів щотижневу програму «Розмови зі Старим Доктором», в якій обговорював із батьками складні питання виховання, а дітям радив, як краще відстоювати свої права. Слухачі обожнювали його передачу. До слова, Корчак був тоді єдиним євреєм, який виступав на радіо — всі інші єврейські програми в Польщі були заборонені.
Після смерті Пілсудського 1935 року в Польщі різко посилилися антисемітські настрої. Виступи Корчака на радіо припинили, незабаром йому заборонили читати лекції в університеті. З кожним місяцем ситуація у Варшаві ставала все напруженішою. Зростала кількість бідних, батьки не могли дати дітям повноцінну освіту. За спогадами одного з авторів книжки, дехто навіть намовляв дітей красти картоплю й вугілля з поїздів.
Посилювалися гоніння на євреїв. Одного разу Корчак побачив у Варшаві напис: «Ще одна єврейська дитина — на шматок хліба менше для поляків».
Під написом була намальована єврейська дитина, яка втікає від хліба. Ультраправі вважали, що слід перестати давати хліб єврейським дітям. В таких умовах добування грошей і провіанту для будинку вимагало від директора все більших зусиль.
Відсутність можливості вести передачі на радіо і читати лекції в університеті було для Корчака напрочуд болючим — адже він любив Польщу і відчував себе повноправним її громадянином. Спостерігаючи за зростанням антисемітизму в країні й розуміючи, що ні до чого хорошого це не призведе, Корчак почав серйозно задумуватись над тим, щоб переїхати з дітьми в Ерец-Ісраель (Палестину). У 30-ті він двічі побував на Землі обітованій, працював у кібуці, намагався створити там основу для нового Дому сиріт. Його права рука Стефанія Вільчинська (у притулку її називали пані Стефа) теж туди їздила і задумувалась про еміграцію.
Януш Корчак в кібуці Ейн-Харод. 1930-ті. Джерело: urokiistorii.ruПроте, провівши кілька місяців в Ерец-Ісраелі, Корчак відчув, що мовний і культурний бар’єри занадто великі. Тож вони зі Стефанією Вільчинською повернулися в Польщу до своїх дітей і залишилися з ними до самого кінця — до 5 серпня 1942 року, коли, за наказом командування нацистських окупаційних військ у Варшаві, Януш Корчак разом із персоналом Дому сиріт повів своїх маленьких вихованців до залізничної станції на варшавському Умшлаґпляці Тепер — вулиця Ставки., звідки відправлялися потяги в табір смерті Треблінка.
Спогади, зібрані в книзі, залишило попереднє покоління вихованців і вихователів Дому сиріт. Наводимо кілька фрагментів, що дають уявлення про те, як жила дитяча республіка Януша Корчака. Деякі уривки наводяться дослівно, інші — в скороченому переказі.
Як було в інших притулках
У Варшаві існувало кілька сиротинців, але вони були «благодійними», себто туди приймали тільки круглих сиріт. Діти в цих жахливих місцях, як правило, були самотні, озлоблені, пригнічені й бідні. Життя в страху було звичним явищем, оскільки часто застосовувалися тілесні покарання. Ці нещасні носили огидний та порваний одяг, їм голили голови. А в притулку Януша Корчака все було по-іншому. Я часто думала, що називати його слід Домом Корчака, а не сиротинцем.
Перші враження від притулку
Отримавши рекомендації від свого професора, який радив мені працювати вихователькою, я прибула на Крохмальну, 92 і побачила велику триповерхову будівлю. На подвір’ї зустріла чоловіка в брудному робочому костюмі оливкового кольору, який збирав папірці та сміття і складав на візок. Я звернулася до нього з питанням, де знайти Януша Корчака, директора. Відповідь була для мене несподіванкою: «Я не схожий на керівника сиротинця?» Я була шокована! У ті часи в Польщі директор такого закладу не те що ніколи так не говорив, а й не міг бути так одягнений! Між різними прошарками суспільства завжди була прірва.
До того, як я потрапив до дитячого будинку Корчака, в мене не було справжньої сім’ї. Після смерті батька ми запросили дядька жити з нами. Пригадую, як він бив мого брата, щоб той був слухняним хлопчиком. Я тоді був іще дуже маленьким.
Як і чимало інших хлопців, я відвідував хедер (єврейську релігійну школу), де мені не подобалось. Учителі били нас палицями без причин. Натомість у сиротинці до нас ніхто так не ставився.
Коли я спустився вниз у підвал, то побачив дітей, які чистили своє взуття. З ними працював чоловік, одягнений у довгий лабораторний халат. Мені сказали, що це доктор Януш Корчак, Пан Доктор. Я страшенно боявся лікарів! Невже це лікар? Він не був схожий на лікаря. Хіба я міг боятися лікаря, який натирає до блиску взуття?
А ось уривок із розповіді Сари Кремер, батька якої вбили під час Першої світової:
У ті часи говорити про померлих було нечуваним. Пам’ятаю, як одного разу Януш Корчак запитав мене про тата. Я розповіла йому все, що знала. Діти запрошували своїх батьків до школи, щоб ті поговорили з викладачами. Я не могла цього робити: мені було сумно, оскільки я відчувала себе покинутою. Я розповіла про це Корчаку, він поклав руку мені на плече — як завжди, з любов’ю, — і мені відразу стало краще. Відтоді я відчувала його присутність, це було чимось неймовірним. Корчак сказав: «Моя донечко, я чудово розумію тебе і твої почуття. Відтепер ти можеш називати мене батьком. А Стефа буде ходити і спілкуватися з твоїми вчителями».
Суд справедливості
Товариський суд був головним органом дитячого самоврядування в Домі сиріт. Щотижня вибиралися судді — з дітей, на яких за весь попередній тиждень ніхто не поскаржився. Судді були водночас і обвинувачами, і захисниками підсудних. Якщо діти вважали, що хтось із вихователів або директор вчинив протиправно, то мали право подати до суду і на них.
Як в Ізраїлі ми обираємо парламент або кнесет, так у сиротинці ми робили щось подібне. Кожен мав право голосувати за людину, яка буде у Суді. Пам’ятаю, що була у Суді Справедливості кілька разів.
Я завжди ставала на бік «поганих» дітей. Вважала, що він або вона можуть виправити свою поведінку і що коли Суд проти дитини, це вплине на неї негативно. Я це розуміла, і Пан Доктор погоджувався зі мною.
Дов Нецер згадує, як одного разу викликали до суду самого Корчака. У притулок потрапила дівчинка, у якої ще не було друзів, і вона гралася на самоті. Пан Доктор взяв її з собою в сад і підсадив на дерево. Дівчинка почала плакати, але він спокійно спостерігав за тим, що відбувається. Старші діти, почувши плач, прийшли подивитися, що сталося, а побачивши, попросили зняти дівчинку. Корчак уперто мовчав.
Діти стали кричати: «Подай на нього до суду!» Тоді він зняв мене з дерева і сказав: «Вони мають рацію, подай на мене до суду!»
Коли Корчак почув, що діти захищають дівчинку, то зрозумів, що в неї тепер з’явилися друзі. Саме цього він і прагнув. І коли зняв дівчинку з дерева, вона з новими товаришами побігла до дошки, щоб написати на ній ім’я Корчака. Це означало, що його викликають до суду. Вона виграла справу.
Пригадую другий випадок, коли на Корчака подали до суду. Ініціатором була прачка, не єврейка. Вона поскаржилася, що спідня білизна хлопчиків порвана. Що вони робили? Розповім. Коли йшли із зали, де роздавали риб’ячий жир, до їдальні внизу, то спускалися дерев’яними поруччями і рвали штани. Але позов прачки не задовольнили. Одного дня Корчак зробив те саме, що й хлопці-бешкетники: намагався з’їхати з поручнів. Після цього Педагог сам написав своє ім’я на дошці оголошень, наполягаючи, щоб його викликали до суду. Під час суду Януш Корчак сказав, що шкодує про свій вчинок і більше не повторюватиме цю ганебну витівку. Але мені здавалося, що глибоко в душі він зовсім не жалкував.
Новачки, наставники та «кастинг» вихователя
Окрім Корчака, його помічників і вихователів у Домі сиріт працювали молоді люди — «наставники», які були не набагато старші за своїх підопічних. Вони стежили за тим, щоб діти могли достосуватися до розпорядку життя притулку, допомагали їм із навчанням і набуттям професійних навичок.
Я сказала йому, що мій професор мене рекомендував для роботи в дитячому будинку, й простягнула документи. Він навіть не глянув на них, але промовив: «Мені не потрібні ваші документи чи резюме. Якщо ви бачите бодай одну дитину, що стоїть самотньо, ви повинні подбати про неї, ставитися до неї, як до особистості з характером. Кожна людина має право на індивідуальне ставлення та свої права».
Корчак повторював: «Не розповідай, що професор говорив на своїй лекції, а скажи, як ти впоралась зі складною дитиною, яка щось вкрала чи збрехала».
Вихователі допомагали вихованцям пристосуватися до нового оточення. Це була філософія Корчака, яка дозволяла старшим піклуватися про менших. Новенькі ніколи не почувалися самотніми. Тож існувало щось схоже на трикутник: дитина + вихователь + доросла людина або вчитель, Корчак чи Стефа. Пам’ятаю, як Януш Корчак сидів у колі вихованців, чистив картоплю для вечері й розповідав історії дітям, які повернулися зі школи. За чищенням картоплі він брав участь у бесідах і вислуховував оповіді про пригоди дітей і дорослих.
Одного разу в притулок привели хлопчика Аронека: до цього він жив у підвалі з хворою матір’ю, яка померла. Йому дали наставника-однолітка, щоб допомогти адаптуватися. Спочатку хлопчик крав і брехав, спізнювався на заняття, відмовлявся митися. Через три місяці відбулося голосування за те, щоб його прийняти або виключити. За результатами голосування Аронеку дали ще один шанс — три додаткові місяці. За цей час він почав поводитися чемніше, хоча не завжди. Тоді Пан Доктор поговорив із його наставником і попросив його працювати краще, щоб допомогти Аронеку залишитися в притулку. Згодом Аронек почав поводитися так, як заведено в притулку, навіть грав у виставах і став одним із найталановитіших акторів.
Дитяча газета
Ще однією частиною дитячого самоврядування була щотижнева газета Mały Pregląd («Малий огляд»), яку видавали самі ж діти для дітей. Корчак заохочував писати для газети всіх вихованців будинку, але нікого не примушував.
Щотижнева газета Mały PreglądЦе видання для сиротинця було першим у Польщі, в якому діти відверто писали про свої думки, переживання, ділилися досвідом. У газеті також оприлюднювалися рішення суду. Щотижня Януш Корчак публікував свою статтю чи одну з цікавих історій. Вранці у суботу, після сніданку та перед тим, як відвідувати родини, діти збиралися, щоб послухати газету, яку хтось читав уголос. Так навіть наймолодші вихованці могли ознайомитись із новинами. Відтак обговорювали події тижня, рішення суду, розв’язували інші проблеми.
Спільна праця
У дитячому будинку всі мали якісь обов’язки. Я витирав пилюку на піаніно, що стояло у великій залі. Я взагалі не любив роботу, бо раніше був вільним і нічого не робив. Тепер я розумію суть цієї системи. Всі діти допомагали у догляді за будинком, у кожного було якесь завдання. Що старшим я ставав, то робота ставала важчою та відповідальнішою.
Також пам’ятаю, як ми вчотирьох мили підлогу на кухні. Кімната була поділена на чотири частини. Кожна з нас мала свою для прибирання. Тож ми затіяли гру-змагання — хто зробить усе найкраще та найшвидше. Януш Корчак навчив нас, що праця — частина життя, і вона може бути веселою. Я пронесла цю ідею, цю робочу етику крізь усе життя.
Я була в групі вихователів, які мали певну педагогічну підготовку. Більшість із нас були з повних сімей, мали хороше дитинство й будинки, тому ми не знали, як користуватися ганчірками, як їх викручувати, не кажучи вже про прибирання.
Корчак говорив: «Коли приходиш розповісти мені, як добре ти вимив стіл, підлогу чи навіть унітаз, говори це з такою гордістю, наче розповідаєш про навчання і хороші оцінки. Я буду щасливий».
Януш Корчак був вихователем вихователів.
Довіра
У сиротинці була маленька кімната, яку називали «магазин». Корчак виділяв спеціальні години, коли діти могли прийти туди і з ним порозмовляти. До магазину завжди стояла довга черга. Всі хотіли поговорити з Паном Доктором. Зазвичай діти звірялися в якихось слабкостях, яких прагнули позбутися, або просили порад. Вони пошепки розповідали Пану Доктору про те, що в них на душі. Наставник закладався з дітьми, що вони зможуть виправити недоліки, з якими вже звикли жити. Тому якщо дитина перемагала свої слабкості чи долала моральні перешкоди, вона отримувала листівку як винагороду. На листівці було написано: «Спогад про перемогу над собою».
Визначною рисою Януша Корчака було те, що він не приховував від дітей неприємні речі. Наприклад, деякі старші вихованці (переважно 12-річні) хворіли на енурез, зрозуміло, що з психологічних причин, через сімейні проблеми. У багатьох тодішніх сиротинцях діти з такою проблемою суворо каралися і тому приховували цей факт, але у нас все було по-іншому. Якось Пан Доктор особисто взяв постільну білизну, виправ її й повісив сушитися.
Заохочення і покарання
За кожну досягнену мету були свої винагороди. Пригадую ту особливу цукерку. Вона була неймовірно пахка і на смак — як мигдаль. Яка чудова винагорода! Та ми працювали не заради цукерок. Дитина могла змінити свою поведінку, контролювати себе і відчувати задоволення від власних успіхів. Вихованці так довіряли Пану Доктору! Розуміли, що він вірить у них. Це була велич системи Януша Корчака.
Я пам’ятаю, що деякі вихованці отримували покарання на 300 балів за те, що ставили підніжки й давали копняка іншим дітям. Хто так робить? Коли я коїв щось погане, то засмучувався і починав затинатися, бо мені не вистачало слів. Якщо хтось із дітей отримував суворе покарання на 700 і більше балів, він чи вона відчували страшенну розгубленість, оскільки їм загрожувало виключення із притулку. Якби моя мама отримала лист із попередженням про моє виключення, це було б великою ганьбою для неї.
Важливим методом Януша Корчака були листівки — підтримка у багатьох ситуаціях. Їх ніколи не давали за хороші оцінки, тільки за якісь інші досягнення.
Януш Корчак помічав, як хтось із його вихованців, скажімо, допоміг кухареві перенести тяжкий пакунок через вулицю (у деяких випадках Пан Доктор це бачив через вікно горища), або як дитина допомагала безпритульній собаці на вулиці. Діти не знали, що за ними спостерігають, і навіть не думали про винагороду, але отримували листівки, які були для них неабияк важливі. Зазвичай діти клали такі листівки під подушку, тримали біля себе, берегли.
Для тих, у кого немає родичів
Якщо вихованцям було нікого відвідувати, Януш Корчак сам проводив час наодинці з тими сиротами! Він водив їх до таких цікавих місць! Іноді вони ходили в кінотеатр, цирк та просто на прогулянку. Він купував їм морозиво і різні смаколики! Вони нам усе розповідали і ми їм заздрили.
Ще однією особливістю притулку було те, що Януш Корчак виховував у дітей обов’язок пам’ятати про померлих батьків. І хоча Доктор не був релігійною людиною, він щодня одягав кіпу і разом із дітьми читав єврейську молитву за померлих (кадиш). Вчитель дозволяв вихованцям молитися і сидів поруч. Це була особиста підтримка і любов, яку він давав у такий важкий час.
Чого навчились у Домі
Пригадую, як ми ходили в лікарню, щоб провідати дітей на Різдво. Це не було наше свято, але свою годину гри ми присвячували тому, що робили прикраси для ялинок. Деякі Пан Доктор робив із нами. Це було справжнє щастя — відвідувати дітей у лікарні. Корчак навчив нас ділитися з іншими, поважати їх, розуміти їхні почуття, ніколи нікому не робити боляче. Цього я дотримуюся і досі.
Педагог прагнув навчити дітей знати ціну грошам, незважаючи на те, що вони мали майже все потрібне і нічого не купували самі. Однак якщо вихованець під час прибирання розбив склянку або ж мив щось і не був обережний, він мав за це платити. Звісно, у дітей не було грошей, тож доводилося виконувати додаткову роботу — пів злотого за певний обсяг праці. Так вихованці вчилися відповідальності й розуміння того, як важко заробляти.
Для вихованців притулку гроші не були важливі. Ми мали все, що було потрібно. Ось чому я навіть сьогодні не надаю великого значення грошам: добре їх мати, але якщо нічого немає, можу обійтись.
Зараз і тут, в Ізраїлі, я допомагаю оплачувати освіту деяким дітям. Відчуваю, що таким чином можу бодай якось віддячити за своє дитинство.
Життя після
Шломо Надель розповідає, що на початку Другої світової вже було небезпечно залишатися у Варшаві. Хлопчиків його віку примушували працювати в спеціалізованих таборах, де їх жорстоко били. Шломо вирішив утікати. Попросив поради у Корчака. Директор його підтримав: бачачи серйозність ситуації в країні, він порадив юнакові зробити це просто зараз. Далі була довга історія втечі й поневірянь, що закінчилася 1950 року переїздом до Ізраїлю. У Шломо була сім’я і дворічний син. Спочатку їх поселили в наметовому таборі. Дитина часто хворіла, і батьки її ледь не втратили. Але отримати квартиру не могли, позаяк повноцінне житло надавали тільки сім’ям із двома дітьми. Можна було збрехати і сказати, що дружина Шломо вагітна, але вони ввважали, що брехня — поганий шлях. Тому залишилися в крихітному будиночку на кілька сімей.
Настанови Януша Корчака, — не брехати і не красти — супроводжували мене по життю. Деякі люди можуть назвати мене фраєром, але я задоволений своїм життям. Навіть коли моральний кодекс не допомагає, коли світ здається геть лихим, я радію. Десь там високо Януш Корчак дивиться на мене, усміхається та схвалює мою поведінку.
Пригадую оповідання Януша Корчака «Гершко». Це легенда про Тіта та римлян, які знищують храм в Єрусалимі. Тіт палив сувої Тори, але вони не згоріли, а злетіли до неба. Це схоже на історію самого Корчака. Нацисти вбили його і спалили в Треблінці. У нього навіть немає могили. І все-таки я вірю, що його душа спускається до нас з небес.
Критика і вдячність
Замолоду всі ідеалісти, всі хочуть покращити життя. На відміну від більшості тогочасних людей, я був правдивим, чесним і прямолінійним навіть в армії. Саме ці цінності сформував у мені Януш Корчак.
Принципи виховання у дитбудинку випереджували свій час. Я завдячую Янушу Корчаку вибором професії, адже я навчався фотографуванню, живучи у притулку.
Незалежно від того, де ми і ким стали, ми будемо пам’ятати наш дім як щось незбагненно світле. Наше оточення було ізольованим та обмеженим, але максимально наближеним до життя.
Знаю, є люди, які кажуть, що Пан Доктор не підготував дітей до дорослого життя, але я так не думаю. Життя цих дітей було складним, і Корчак давав їм шанс це зрозуміти. Він наголошував: «Ти не можеш одразу змінити дитину, тож будь терплячим і спостерігай за поступовими змінами. Не сподівайся, що всі вони будуть однаково слухняні. Потрібно підготувати дітей до поганих часів». Більшість вихованців, які були в притулку Януша Корчака, стали впливовими людьми і досягли значних успіхів.
Януш Корчак ніколи не був одружений і не мав своїх дітей. Але всім, хто не мав батьків і сім’ї він дав набагато більше. Особисто для мене він був татом.
За все життя я не зустрічала людини його рівня. Він жив заради дітей.
Педагогіка, націлена в майбутнє
Першими послідовниками справи Януша Корчака були випускники Дому сиріт, які емігрували в Ерец-Ісраель в 1930-ті роки. Вони застосовували навчальну систему Корчака в заснованих там притулках. Сьогодні ідеї Корчака використовуються в багатьох педагогічних і просто життєвих сферах.
Про великого педагога написано, мабуть, тисячі книжок, у всьому світі діють товариства імені Януша Корчака. Навчальні заклади в Ізраїлі, Польщі, Німеччині, США, Україні та інших державах використовують його педагогічну систему. Ось кілька прикладів.
Вже понад 50 років у Польщі біля міста Зелена Ґура працює молодіжний літній табір Корчаково, заснований учителем Єжи Зґодзінським. Життя табору ґрунтується на принципах самоврядування, співпраці та праві бути собою. Щоліта сюди приїжджає молодь з усієї Польщі та інших країн.
На фото зліва: Арабський та єврейський юнаки зустрілись завдяки YouthBridge — інтеграційному проєкту Європейської академії імені Януша Корчака, Німеччина. На фото справа: Концерт просто неба, літо 2016. Корчаково, Польща. Джерело: Книжка Janusz Korczak: Sculptor of Children’s SoulsУ 1973–1975 роках у московській школі-інтернаті № 71 існував товариський суд, створений відповідно до ідей Корчака. За час його діяльності зареєстровано 1125 справ. Суд розглядав конфліктні ситуації з життя дітей і сприяв їхньому розв’язанню. А 2009 року в Німеччині постала Академія Януша Корчака, яка займається проблемами інтеграції дітей-біженців.
Ми надихнулися однією з важливих ідей Корчака: про те, що дитина — це іноземець, «інший». Ідея шанобливої взаємодії між Я та Іншим — основа міжкультурних проєктів, в яких задіяні християнські, мусульманські, єзидські, єврейські молодіжні групи. Ми проводимо заходи, які для вихованців готують самі ж вихованці, і так виникає культурний переклад: Я, вступаючи у взаємодію з Іншим, збагачується, і він теж. Саме так народжується досвід майбутнього.
* * *
На фотографії на початку цієї статті зображений оркестр Дому сиріт, ще одне захоплення Януша Корчака. У центрі — Пан Доктор, який тримає біля обличчя ріжок. Ми так і не знаємо, чи вмів Корчак грати на цьому музичному інструменті. Один із його вихованців згадує, що перед тим, як був зроблений знімок, Корчак взяв ріжок, приставив його до вуст і вдавав, що грає. «Він завжди був світлою людиною і часто жартував», — додає мемуарист.
Фрагменти друкуються за виданням: Шнайдер Марша Талмедж. Януш Корчак: скульптор дитячих душ / переклад з англійської учнів Кловського ліцею № 77 м. Київ. — Київ: Дух і Літера, 2019.
Редакція висловлює вдячність видавництву Дух і Літера за можливість публікації
