У 1930-ті роки Владислав Стшемінський і Катажина Кобро вважалися творцями авангарду. Їхній союз був гармонійним, проте щастю поклала край війна: злидні, голод і боротьба за виживання перевернули життя митців із ніг на голову, позбавили відчуття власної гідності. У таких умовах від любові до ненависті й справді один крок. Яким було життя скульпторки Катажини Кобро і художника Владислава Стшемінського?
Владислав Стшемінський і Катажина Кобро, 1933. Джерело: Музей мистецтва в ЛодзіЇхній творчий і подружній союз оповитий легендами, у світлі яких Кобро завжди постає жертвою, а Стшемінський — неодмінним кривдником. Напевно так воно і було. Але, працюючи над статтею про пару, розмовляючи з їхньою донькою Нікою, якої тепер уже немає серед живих, зустрічаючись зі знайомими й учнями Стшемінського, читаючи спогади, я зрозумів: правда вкорінена значно глибше.
Годі оминути увагою той беззаперечний факт, що перші серйозні конфлікти між Катажиною Кобро і Владиславом Стшемінським спалахнули на початку війни, 1940 року, а одружилися митці іще 1921-го. Тобто пара 20 років прожила в щасливому подружжі. Вони їздили відпочивати в Закопане і Халупки, мали багато друзів. На світлинах із того періоду подружжя видається щасливим. Цей відрізок життя митців дослідники оминають увагою, а шкода.
Попри часті конфлікти пара ніколи не думала про можливе розлучення. Катажина Кобро не змогла піти від чоловіка, багато років терпіла приниження і водночас відчувала відповідальність за нього, позаяк Владислав Стшемінський мав важку інвалідність.
Життя матері ускладнилося після мого народження. Спочатку весь свій час і енергію вона віддавала мені, немовляті, яке заходилося криком, а потім почалася війна, і мати майже перестала займатися творчістю. Батько під час окупації був пригнічений, його мучили страхи.
У московському госпіталі
Владислав Стшемінський з 11-літнього віку навчався в московському Алєксандрівському кадетському корпусі, який закінчив 1911 року. Йому тоді не було й 18. Згодом він вступив до петербурзького Миколаївського військово-інженерного училища, а 1914 року, в середині липня, опинився в Першій кавказькій дивізії.
28 червня 1914 року сербський студент Гаврило Принцип застрелив у Сараєві ерцгерцога Франца Фердинанда і його дружину. Підозра в підготовці замаху впала на Сербію. Австро-Угорщина у відповідь напала на Сараєво. Так почалася Перша світова війна.
Владислав Стшемінський служив тоді офіцером у саперних частинах. Його відрядили у фортецю Осовець. Через багато років він розповідав доньці про те, що йому довелося там пережити: холод, розбиті дороги, бруд, воші. Потім їхню військову частину перевели в містечко Пєршай у Білорусі. Якось уночі, у травні 1916 року, солдат Стшемінський, спіткнувшись, упустив у окоп гранату зі знятою чекою. Загинуло багато товаришів. Солдат потрапив до польового госпіталю, де йому ампутували ліву руку нижче від ліктя і праву ногу, залишивши тільки третину стегна. Осколком пошкодило око. Пізніше Стшемінського перевезли до Москви.
Там, у госпіталі імені Прохорова, працювала медсестрою юна Катєріна Кобро. Як і багато інших дівчат із хороших сімей, вона вважала своїм обов’язком під час війни доглядати за пораненими. Так вони й познайомилися. Катя розповідала Стшемінському про свої захоплення. Казала, що хоче вивчати скульптуру. Поранений офіцер теж захоплювався мистецтвом, щоправда, ніколи серйозно не розмірковував над тим, щоб присвятити йому своє життя. Тепер він вирішив, що саме час почати все спочатку.
Загалом пацієнти у госпіталі не вирізнялися терпінням, швидко впадали у відчай. Але не Стшемінський. Ні нещасний випадок, ні важке поранення, ні каліцтво не похитнули душевної рівноваги Владислава. Саме це найбільше приваблювало в ньому Катєріну.
Стшемінський провів у госпіталі чимало часу. Його вмовляли вчитися ходити на протезі, проте він так і не зміг до нього звикнути. Його мучили фантомні болі в ампутованій нозі. Коли Стшемінський зміцнів, почав пересуватися на милицях. Катя йому в усьому допомагала, наново вчила ходити. Тоді ж він почав писати фарбами.
Катєріна приходила в госпіталь дедалі рідше: їй потрібно було готуватися до іспитів. Восени 1917 року вона вступила до Московського училища живопису, ліплення й різьблення. А Владислав Стшемінський, вийшовши з госпіталю, у жовтні 1918 року теж почав навчатися в Москві, у Перших вільних художніх майстернях, куди незабаром потрапила і Катєріна Кобро. Це був знак долі — і не єдиний.
Восени 1919 року Стшемінський переїхав до Смоленська, а влітку 1920-го там оселилася і Кобро. Обидвоє були повністю поглинені творчістю. Владислав писав багато картин і вже здобув визнання. Скульптури Каті Кобро теж привертали до себе дедалі більше уваги, їй навіть запропонували викладати в місцевому училищі кераміки.
«А крім усього, я вийшла заміж»
Батько тоді вже був відомим художником, обіймав кілька відповідальних посад, постійно брав участь у різноманітних виставках. У професійній спільноті до нього прислухалися. Мама, хоч і була на п’ять років молодша за батька і менше встигла зробити, без сумніву, стала однією з найпомітніших постатей совєтського художнього авангарду.
Їхні погляди на мистецтво збігалися. Владислав і Катєріна почали працювати разом, а згодом і жити. У той час зважитися на це, кинувши виклик загальноприйнятій моралі, було непросто. Але і Кобро, і Стшемінський були авангардистами в усьому. Наприкінці 1921 року вони зареєстрували шлюб — про що Катя повідомила рідним у листі так: «А крім усього, я вийшла заміж».
До майстерні митців у Смоленську приходило дедалі більше народу. Януш Заґродзький Януш Заґродзький (1941) — історик мистецтва, критик, автор виставок сучасного мистецтва і критичних текстів, засновник галереї Ślad («Слід») у Лодзі. згадував, що ця студія була доволі кумедна: уся заставлена шухлядами, шматками жерсті, різноманітного скла, завалена тирсою. Він охрестив її «палітрою конструктивізму».
1922 року подружжя переїхало до Польщі. Чому? Невідомо, навіть донька не змогла знайти відповіді на це питання. Шлях до Польщі був нелегким. Парі митців довелося вночі пробиратися через зарослі й болота. Увесь багаж тягла на собі Кобро — Стшемінському це було не під силу. Їх затримали польські прикордонники й помістили в камеру, звинувативши в шпигунстві на користь СРСР. Провівши в ув’язненні кілька тижнів, Катя і Владислав зрештою дісталися Вільна, де перебувала сім’я Стшемінського. Свекруха незлюбила Катю — подейкують, через її російське походження.
Владислав Стшемінський. Постсупрематична композиція № 2, 1923, полотно, олія. Джерело: Музей мистецтва в Лодзі
Коли ми приїхали до Польщі, Стшемінський повсюди почав наголошувати на тому, що він — поляк. Я вухам своїм не вірила.
Каті Кобро довелося жити в сім’ї чоловіка. Її роль зводилася до допомоги свекрусі. Стшемінські розмовляли між собою виключно польською, тобто мовою, якої Кобро не розуміла. Тож згодом вона повернулася до своїх, у Латвію.
Катя і Владислав довго писали одне одному листи і, зрештою, вирішили знову з’їхатися, проте оселитися окремо від родини. Щоб отримати польське громадянство, Кобро довелося повінчатися зі Стшемінським у костелі, це сталося 29 липня 1924 року в Ризі.
Подружжя переїхало до Польщі й оселилося в місті Щекоціни на річці Пілиці. Тоді вони часто змінювали адреси: зі Щекоцін переїхали в Бжезіни під Лодзю, потім у село Жаковиці, а звідти в місто Колюшки в Лодзькому воєводстві.
Колюшки здалися мамі мало не мегаполісом. Батькам довелося прожити тут чотири роки.
Це був щасливий час. Мистецьке подружжя разом працювало над книжкою «Просторова композиція. Розрахунок просторово-часового ритму». Спільну роботу зумовила необхідність, позаяк Катажина Кобро неграмотно писала польською. Стшемінський виправляв її орфографічні помилки. То був період інтенсивного творчого зростання, скульпторка працювала над своїми знаменитими просторовими композиціями. Катажина стала першою у світі мисткинею, яка вписала скульптуру в простір — у цьому вона випередила навіть Генрі Мура.
Катажина Кобро. Просторова композиція 4, 1929. Джерело: Музей мистецтва в ЛодзіЗрештою, восени 1931 року Катажина і Владислав переїхали до Лодзі. Тут вони далі працювали разом, навіть хотіли відкрити мистецьку школу, де сповідувалися б більш передові погляди, ніж у знаменитому німецькому Баугаузі.
У Лодзі Стшемінський і Кобро теж часто переїжджали з місця на місце. Селилися вони зазвичай у кімнатках без зручностей, де ще треба було виділити місце для творчості. Взимку і влітку подружжя влаштовувало собі канікули. У Закопаному вони познайомилися з Віткацієм, той навіть написав портрет Кобро. Різдво зустрічали з родиною Юліана Пшибося Юліан Пшибось (1901–1970) — польський поет, есеїст і перекладач, друг сім’ї Стшемінського та Кобро. у місті Вісла. Їхньому шлюбу було вже 10 років, і ніщо не віщувало катастрофи.
Катажина Кобро. Просторова композиція 9, 1933. Джерело: Музей мистецтва в ЛодзіПочаток пекла
1935 року мамине бажання народити дитину остаточно визріло. Вона була красивою, сильною, енергійною жінкою, яка не встигла пізнати радощів материнства. Життя, цілком присвячене творчості, перестало її задовольняти. Крім того, вона розуміла, що їй 37 років і скоро буде вже пізно народжувати.
Владислав Стшемінський спочатку не хотів дитини. Його мати твердила Катажині, що її обов’язок — піклуватися про Владека, намащувати йому хліб маслом, розрізати ножем їжу, що лежить у нього на тарілці.
І цей Владек був моєю дитиною. Мені здавалося, що я зможу заглушити в собі інстинкт материнства.
Ніка народилася в листопаді 1936 року, на три місяці зарано. Персонал пологового будинку складався переважно з німців. Владислав Стшемінський стверджував, що це фашисти, які хочуть убити його доньку. Казав, буцімто вони дають їй отруту.
Тоді й почалося майже параноїдальне ставлення батька до німців.
Варто звернути увагу на цю фразу, бо подальші конфлікти Стшемінського з дружиною були явно замішані на національних забобонах. По-перше, Катя була росіянкою. По-друге, по батьківській лінії в неї було німецьке коріння: прізвище її діда звучало «фон Кобро».
До двох років Ніка тяжко хворіла. Для всіх це був важкий час. Навколо говорили про війну і, коли вона почалася, родина, рятуючись від бомбардувань, втекла до Вілейки. До Другої світової війни Вілейка входила до складу Польщі. Нині це місто на території Білорусі. Катажина масажувала паралізованим стареньким ноги — за молоко або макарони для дитини. У найлютіші морози вона ходила без панчіх — на них не вистачало грошей. Коштів узагалі ні на що не вистачало.
Так у сім’ї митців почалося пекло. Через дев’ять місяців вони повернулися до Польщі — у вагонах для худоби. У Лодзі на Катажину почали чинити тиск, щоб вона, через своє німецьке походження, підписала фолькліст. Volkliste — реєстр осіб німецької національності, який вела німецька окупаційна влада на території Польщі під час Другої світової війни. Зрештою, Кобро і Стшемінський подали заяву на внесення їх до так званого «російського списку», що давало можливість отримувати більший продуктовий пайок. Владислав Стшемінський не міг собі цього пробачити до кінця життя, звинувачуючи дружину в тому, що, якби вона не була росіянкою, їх би не примусили це зробити. Такий крок здавався йому зрадою, хоча митці зробили його задля дитини.
Із творчістю було покінчено: на перший план вийшло питання виживання. Кобро шила іграшки для дітей, які вимінювала на продукти й гроші. Стшемінський малював листівки — пейзажі «Зі святом» або букети «З днем ангела». Обидвоє шили сумки. Становище було — далі нема куди.
Без сварок і сутичок не минало жодного дня.
Коли діти господарів кімнати, яку винаймали митці, захворіли на скарлатину, Катажина скористалася цим і поїхала з донькою до подруги, Ади Краузе. Стшемінський приходив до них майже щодня.
Звинувачення
1943 року Катажина Кобро потай від чоловіка хрестила доньку в православній церкві. Коли Владислав Стшемінський про це дізнався, страшенно розлютився.
Уявіть, під час війни фон кобра втекла з Укою Так він називав доньку.до німкені і, доки жила там у неї, охрестила Уку в православній церкві.
У травні 1944 року подружжя знову оселилося разом. Тепер уже справа не обмежувалася сварками. Стшемінський почав бити дружину, пускаючи в хід милиці.
Від цих років, як і від наступних, у мене в пам’яті залишилися тільки мамині синці — на плечах, спині та голові.
Коли Владислав Стшемінський звинуватив дружину в тому, що вона не привозить дров, а значить, не дбає про доньку, Катажина Кобро в розпачі спустилася в підвал і порубала сокирою свої скульптури.
Восени 1945 року Стшемінський почав працювати у Вищій державній школі пластичних мистецтв. Він вів курс «Композиція і принципи форми» і виявився чудовим викладачем. Зараз би сказали, що в нього була харизма: люди тягнулися до митця. Це підтверджує і Кристина Кріґер, яка навчалася в нього, Кристина Кріґер (1926–2013) — польська архітекторка, урбаністка, художниця, яка працювала в Лодзі. з якою я розмовляв у Лодзі.
Він був неймовірний. Так нам здавалося, попри його фізичні вади. Заняття він вів, стоячи біля дошки й ілюструючи свої слова малюнками. Говорив завжди конкретно. Студенти його обожнювали, колеги терпіти не могли. Особливо після 1949 року, в період розквіту соцреалізму. Лодзькі митці стали соцреалістами, то хіба могла їм сподобатися людина з іншими поглядами на мистецтво?
На початку 1947 року Владислав Стшемінський подав на дружину до суду, вимагаючи позбавити її батьківських прав, і тим самим відрізав усі шляхи до примирення. Подружжя продовжувало жити разом, ненавидячи одне одного ще більше. У цей час в інституті хотіли запропонувати Катажині Кобро очолити кафедру скульптури. Стшемінський сприйняв це як особисту образу. Він не бачив для себе можливості не тільки співпрацювати з дружиною, а й навіть зустрічатися з нею в інститутських коридорах. Коли запитали його думку щодо призначення Катажини на цю посаду, він висловився проти, заявивши, що дружина позбавляє доньку національної самосвідомості, навіюючи їй ворожість до Польщі та любов до німців і росіян. Такий аргумент, коли після війни минуло лише два роки, вирішив справу.
Старі друзі й учні батька в один голос заявляли, що, коли розмова заходила про дружину, професор змінювався до невпізнання. Зі злістю і люттю він звинувачував її у всіх смертних гріхах. Мама теж скаржилася всім довкола на сварки й ганебні вчинки чоловіка, кладучи на нього відповідальність за все зло, яке їй довелося зазнати в житті.
Приватне життя Владислава Стшемінського і Катажини Кобро стало предметом загального обговорення. Сторонніх посвячували в найінтимніші подробиці. Кожен із подружжя намагався не залишитися в боргу.
Владислав Стшемінський. Післяобраз сонця, 1948, полотно, олія. Джерело: Музей мистецтва в ЛодзіНаприкінці навчального року Владислав Стшемінський пішов із дому. Він винайняв кімнату на вулиці Коллонтая, будинок 8. Меблів там майже не було. Ліжко, столик і кілька стільців, щоб могли розміститися студенти, які його повсякчас відвідували.
Суджуся з паршивою коброю, щоб у неї відібрали доньку. Здається, проти неї буде порушено кримінальну справу. Вона це заслужила.
То була дуже гучна справа.
Не розумію, що тоді коїлося з батьком. Він вишукано говорив і писав про мистецтво. У нього була чуйна душа художника. І при цьому він так погано відгукувався про маму. Його листи до Юліана Пшибося змусили мене серйозно задуматися. Сторінка із захопливою розповіддю про мистецтво сусідить там з іншою, де він дуже грубо, вульгарно відгукується про маму.
У судовий процес втягнули дуже багато людей, на засідання викликали все нових свідків.
Якась важка історія з дружиною. Стшемінський був би прекрасний, якби не відсутність передніх зубів, яких йому не хочеться вставляти. Зрештою, у нього якісь важкі сімейні обставини, щодо яких із ним важко солідаризуватися.
Найгірше, що в судовому процесі митців брала участь 11-річна донька Ніка. Суд вирішив залишити її з Катажиною Кобро.
На думку суддів, мати виховувала в мені ворожість і неповагу до батька. Вона хотіла, щоб я пам’ятала про свою національну приналежність. Для неї це було одним із засобів боротьби з чоловіком.
Сімейний конфлікт провокують обидві сторони, він має глибокий характер і різні причини, дослідження яких виходить за рамки поточного процесу.
Звісно ж, Стшемінський оскаржив ухвалене рішення.
Я захищатиму свою дитину до останнього подиху. Я бідна, на мені немає цілої сорочки. У мене немає 20 тисяч, щоб купити хоча б один виступ спритного адвоката, і тому я прошу суд вибачити мені, якщо я роблю якусь юридичну помилку.
Суд затвердив рішення в нижчій інстанції.
Стшемінський на той час був у розквіті. Водив доньку в цукерню, купував їй подарунки. Давав гроші на її утримання. Приносили їх Катажині Кобро студенти Стшемінського, зокрема Стефан Кріґер.
Стшемінський допомагав Кобро і доньці грошима. Він відчував свою відповідальність за родину. Тоді це мало значення, навіть якщо вони поливали один одного брудом у судах. Якось мій чоловік привіз Ніці велосипед — подарунок Стшемінського, — і Кобро начебто сказала доньці: «Дивись, велосипед тобі прислав, щоб ти на ньому розбилася».
«Блакитні квіточки»
Найважчим видався 1949 рік. Проти Катажини Кобро висунули звинувачення в підписанні фольклісту і приналежності до фашистських організацій. Її засудили до шести місяців в’язниці.
Для матері почався кошмар. Вона взагалі перестала спати ночами. Лягаючи в ліжко, вона гадала, чи не прийдуть за нею вранці, щоб відвезти до в’язниці.
Апеляційний суд признав Кобро невинною, чому неабияк посприяла участь знаменитого адвоката Генрика Фінкштейна, який заявив, що суд неправильно витлумачив закон.
Матеріальне становище Владислава Стшемінського погіршилося. Його вигнали з роботи, позбавивши засобів до існування. Виручали, як і раніше, студенти, які приносили улюбленому професору продукти.
Неопластична кімната, спроєктована Владиславом Стшемінським 1946 року. Джерело: ВікіпедіяУ Катажини Кобро все частіше почали виникати проблеми зі здоров’ям, яке стрімко погіршувалося. У мисткині почалися кровотечі. Лікарі діагностували рак шийки матки. Катажина тоді важила 44,7 кілограма при зрості 164 сантиметри. Її помістили в інститут імені Марії Склодовської-Кюрі у Варшаві, де вона пройшла курс опромінення. Мисткиня повернулася в Лодзь, проте хвороба прогресувала.
Матір не брали в лікарню, попри те, що її мучили жахливі болі. Краплі з морфієм давно перестали допомагати. Їй дедалі частіше доводилося робити уколи. У якусь мить я помітила, що мама намагається зняти коронки з передніх зубів. Вони були золоті, з накладками з порцеляни. Мама не хотіла, щоб її поховали з ними. Даючи мені свої штучні зуби, вона сказала, що це на чорний день.
Коли Владислав Стшемінський дізнався про хворобу дружини, зважився її відвідати. На жаль, нічим хорошим це не закінчилося. Кобро сказала йому: «Я не хочу, щоб ти приходив на мій похорон». Стан мисткині ще більше погіршився, її забрали до будинку для невиліковно хворих, де вона померла 21 лютого 1951 року.
Донька Ніка не повідомила Владислава Стшемінського про похорон. Жодна газета не опублікувала некролога. Митець дізнався про смерть дружини, тільки коли зайшов до доньки.
Чому ти мені відразу не сказала про похорон? Я б поклав на її могилу блакитні квіточки.
Багато років Ніка Стшемінська запитувала себе, чому саме блакитні. Але не знайшла відповіді.
Катажина Кобро. Оголена, 1948. Джерело: Музей мистецтва в ЛодзіДівчинку помістили в дитячий будинок у Геленувці. Владислав Стшемінський, щоб частіше бачитися з донькою, зголосився безкоштовно вести там гурток художньої творчості. Незабаром Ніка втекла з дитячого будинку до Стшемінського, якому після довгих клопотів таки дозволили зайнятися вихованням дочки.
Атмосфера в домі батька сильно відрізнялася від тієї, до якої я звикла у матері. До нас на вулицю Сребжинську майже ніхто не заходив. А тут вечорами двері, можна сказати, не зачинялися.
У Стшемінського виявили запущений туберкульоз. Він потрапив до лікарні, а Ніка — до сиротинця для дівчаток на вулиці Каролівській, 51. Студенти продовжували допомагати улюбленому викладачеві.
Він провів у лікарні майже рік. Ми його відвідували. Приносили каву, яку він дуже любив. Щоб кава не встигла охолонути, ми заварювали її в нашого товариша, який жив найближче до лікарні. Стшемінський чекав на нас, як і раніше, розповідав про мистецтво і поводився мовби нічого не сталося, мовби ніякої хвороби й не було. Цікавився нашим особистим життям.
Помер митець 26 грудня 1952 року.
Похорон батька відбувся 31 грудня 1952 року на Старому цвинтарі в Лодзі. За кілька годин наступав новий, 1953 рік. Попрощатися прийшло дуже багато людей. Я запам’ятала похорон мами, на якому, крім мене, було всього кілька знайомих.
Я не знаю людини палкішої за Стшемінського, він був сповнений бажання жити, здатний на глибокі переживання, не спотворені банальною екзальтацією.
Я відвідав обидва кладовища. Ніку Стшемінську поховали на православному, у могилі матері. Донька померла 2001 року. Нагробок прикрашала копія скульптури Катажини Кобро у вигляді оголеної дівчини. Вона була зроблена з епоксидної смоли. Цвинтарні злодії, думаючи, що це метал, хотіли вкрасти її й здати на брухт. Відрізали скульптурі ногу і на цьому здалися.
На могилу Катажини Кобро і Ніки Стшемінської я поклав блакитні квіти.
Стаття публікувалася в часописі «Новая Польша» №11/2005
Переклала Наталка Римська
