Дмитро Козацький. Джерело: архів Дарії ЮрченкоКсенія Голубович: Дмитро пішов служити в армію давно чи тільки зараз , коли розпочалася повномасштабна війна?
Дарія Юрченко: Це довга історія. Ми з міста Малин Житомирської області. Діма з самого дитинства , ще до початку війни 2014 року , був патріотом. Між нами вісім років різниці, і скільки його пам’ятаю, він постійно говорив про Україну. Діма, як каже наша мама, великий романтик. Він усе бачив у веселкових барвах: довкола так чудово, світ прекрасний — він любив усіх. І любив природу. І в школі був успішним — не відмінником, але найактивнішим. Діма виступав на багатьох міських олімпіадах і перемагав, їздив на обласні. Потім, після закінчення школи, за ці олімпіади були додаткові бали, і він безкоштовно вступив на факультет інформаційних технологій у Польщі. Це тепер кордони відкриті й усе простіше, а тоді було дуже складно, просто вау! І він поїхав на навчання, згодом відчув там свободу, почав працювати, вів вранішню програму на радіо і вже замислювався, чи не стати йому журналістом.
Коли почався Майдан , Діма був у Польщі, але відразу ж сказав: «Я хочу в Україну!» — й одного прекрасного дня , ще до розгону студентів у Києві , приїхав автостопом за шість гривень. Він дуже хотів на Майдан, його туди просто тягнуло. Але мама сказала — ні, не можна.
Дмитро Козацький із сестрою Дарією. Джерело: архів Дарії ЮрченкоІ ось Діма попросив , щоб я встала о четвертій ранку: він відчинить вхідні двері, а я — двері в туалет, голосно, щоби перебити цей звук. Я ще маленька була, не розуміла, погано я чиню чи добре. Він тоді залишив мамі листа і поїхав на Майдан. Ми дуже боялися. Можна не вірити в якісь потойбічні сили, у знаки, але в нас була кішка, дуже тиха, а тієї ночі, коли Діма поїхав, вона просто збожеволіла: почала дряпатися, голосно шарудіти. Батьки прокинулися — де Діма, що трапилося? Почали йому дзвонити. Тато сказав: «Якщо ти любиш маму , то негайно береш і повертаєшся». І Діма все ж одумався. А це було перед тим , як розганяли студентів... Він і сам ще був дитиною, 19–20 років. Незабаром мені виповниться 19, але я не вважаю себе дорослою.
А коли на Майдані все трохи заспокоїлося , мама сказала: гаразд, їдь уже, якщо так хочеш. Він не завагався і офіційно став там волонтером. У нас взагалі сім’я дуже активна, ми всі їздили на Майдан, навіть я у свої тодішні 11 років. І потім Діма сказав: «Усе , я до Польщі не поїду. Буду тут, в Україні».
Дмитро Козацький із сім’єю. Джерело: архів Дарії Юрченко Діма почав працювати. Мамі це не подобалося , бо в нас маленьке місто — навіщо себе прирікати, якщо можна поїхати кудись далі. А через певний час він вирішив іти в армію. Це було неоднозначне рішення — мабуть, він просто хотів спробувати. Діму відправили у якийсь навчальний заклад, і безпосередньо перед тим, як він туди приїхав, почався російський наступ. А найстрашніше — сказали , що він поїде до Харкова , Києва або Львова , а його відправили до Маріуполя. Там саме почалися бої , мамі було дуже важко. Це відбувалося 2015 року, і з того часу він жив у Маріуполі.
Читати далі
КГ: Як Дмитро потрапив у «Азов»?
ДЮ: Він вирішив вступити туди через кілька років після початку служби. Діма повторював , що в «Азові» немає чогось такого: так, я командир, отже, роби, як я сказав! Там усі рівні. Коли бійці гинуть, для кожного зосібна організовують дні почесті, збираються з родичами. Не те, що кажуть, мовляв, дуже шкода, а потім забувають. Дімі подобалося, що в «Азові» братерство не на словах — там справді всі як брати, всі як рідні. Тому він захотів туди. І був у захваті: ніби робота, але й задоволення. Ми приїжджали до Діми в гості, я гуляла Маріуполем... Ви там бували? Дуже гарне місто, весь час розвивалося. Я приїжджала кожні пів року до Діми й щоразу бачила щось нове.
У нього була мрія — очолити пресслужбу. З самого дитинства Дімі дуже подобалося фотографувати: пам’ятаю , як він помічав те, чого не вловлювало звичайне людське око, завжди бачив якісь деталі. «Боже , подивись, як гарно!» А я: «Ну , як завжди». Тоді він робив фото й виявлялося , що це справді дуже красиво. І мрія збулася: Діма очолив пресслужбу. Він був щасливий, і я ним дуже пишаюся. А зараз така ситуація…
Спочатку , після першого тижня повномасштабної війни, нам сказали, що Малин — спокійне місто, яке не повинні особливо обстрілювати. Ми з моїм хлопцем туди приїхали, і за два-три дні нас обстріляли. Було дуже страшно. Звуку не пригадую, але пам’ятаю картинку, як дивилася вночі з вікна і бачила яскраве світло… Після цього, коли я чула якісь незнайомі звуки, починала сильно панікувати. Але потім звикла і вже не так боялася. Зараз, коли повітряні тривоги, — знаю, що це дуже небезпечно, проте іноді сиджу вдома, не йду в укриття.
На Азовсталі. Фото: Дмитро КозацькийКГ: Коли ви дізналися , що вони застрягли на Азовсталі?
ДЮ: Розумієте , там постійно точилися бойові дії. І мабуть, такого не було, щоб не стріляли: щогодини вибухи. Це вже стало звичним. А Діма знімав усі відео «Азову», я завжди їх дивилася й іноді чула його голос за кадром. Пам’ятаю, гортаю відео, почую його — це як диво, відразу тепло на душі. Звісно, ми переписувалися, але коли звучить рідний голос... Дуже важко, коли не знаєш, що буде далі. Коли чуєш, що один його побратим загинув, а іншого поранили. Усе чуєш і розумієш, що нічим не можеш зарадити. Лише фінансово: ми купували боєприпаси. Та це не гарантувало, що в нього ось зараз не влучить бомба.
Азовсталь бомбили постійно , навіть у тлі голосових повідомлень було чути, що бомблять і бомблять… Це дуже страшно. Навіть на відео, де він співає «Стефанію», це чути, і це не постановка — це реальне життя. 83 дні вони жили на Азовсталі, не знаючи, що буде завтра. Ні про кого нічого не відомо, але я хоча б сиджу на кухні з увімкненим світлом, можу випити склянку води й щось з’їсти… У них цього не було. Невідання, що буде через п’ять хвилин, вбиває найсильніше. Це страшенно важко. Коли твоя рідна людина в облозі, не може бути інших почуттів.
КГ: А в нього була дівчина?
ДЮ: Не було. Коли Діма концентрується на чомусь , у нього все пролітає повз: зайва інформація, сторонні думки, дівчата, погуляти, випити, сходити в кіно… Він сконцентрований на одній справі і все тут. А на Азовсталі у Діми були навіть дві справи — вижити й відбитися. Я думаю, що він там своє кохання поки не шукав. Але було б чудово, так.
КГ: Серед загиблих на Азовсталі були й дівчата?
ДЮ: Про дівчат-воїнів мені невідомо , але через обстріли загинуло дуже багато цивільних.
КГ: Коли наказали здаватися , Дмитро це важко сприйняв?
ДЮ: Ми з ним домовилися обговорювати емоції вже після того , як він приїде додому. Не хочеться Діму наштовхувати на дурні думки, не хочеться самій погано думати, бо й так важко. Ми домовилися сісти й поговорити про все, коли він приїде. Щодо полону я не маю жодної інформації — знаю, що мій брат там, сподіваюся на дзвінок від нього і дуже чекаю, що він скоро повернеться. А як усе відбувалося, під чиїм керівництвом, хто запропонував і що думали азовці, я не знаю.
КГ: Перш ніж їх забрали , Діма встиг поговорити з вами й мамою?
ДЮ: Так , ми говорили за день до того, як їх забрали в полон. Уся наша сім’я з різних місць зібралася на відеоконференцію. Напевно, Дімі було страшно, адже їм залишалося або померти на Азовсталі, або вижити в полоні. Наші розмови були побутові, ми не запитували, «який у тебе настрій?», «що ти думаєш?» Ми вирішили поговорити про це, коли він уже повернеться. Мама казала: от ми зараз розмовляємо всією родиною, і наче все гаразд, здається, ніби Діма зараз не в облозі, а Даша тут, біля мене. Я говорила про футболки з Діминими фотографіями — мені з цим допомагали, зокрема й він, у тому, що стосувалося профілю в інстаграмі, наприклад. Тобто тільки побутові розмови. І, мабуть, це й краще, що ми насолодилися буденним життям: обговорювали, хто що їв, які плани на завтра. Діма показував свій одяг: ось так піду, ось так одягну светер, покрасуюсь. Добре, що не велися розмови про полон, бо зараз було б набагато складніше. Діма нам повторював, що все буде гаразд. І я вірю в це.
На Азовсталі. Фото: Дмитро Козацький КГ: Я бачила фотографію Діми з котом на Азовсталі. Що це за кіт?
ДЮ: Це дуже зворушлива історія. В останній розмові Діма розповів , що до нього прибилася кішка. На заводі було дуже багато тварин, яких урятували бійці «Азову». Вони жили своїм спокійним життям, як і їхні господарі, до того, як у Маріуполі розбомбили будинки. І цю кішку, яка до Діми прибилася, він забрав із собою у полон, щоб вона не померла там, на Азовсталі. Знаєте, коли людина в такій ситуації думає не тільки про себе, а й про свого чотирилапого друга — це показник людяності й доброти.
Дмитро Козацький. Джерело: архів Дарії ЮрченкоКГ: Як ви собі уявляєте можливість повернення Діми й інших бійців додому?
ДЮ: Щодо звільнення , то я навіть не знаю, чого чекати, просто сподіваюся, що він повернеться і все. Ми вже придумали, як його зустрічатимемо, як усі разом зберемося. Але як це все буде, не знаємо.
КГ: А що саме робитимете , коли Діма повернеться?
ДЮ: Ми вже набудували грандіозних планів. Підемо з Катею Осадчою на каву , підемо на ТСН... Усе здійснимо, коли він приїде. Інакше бути не може.
Переклала Марія Шагурі
