Кінорежисер Єжи Гофман відомий насамперед екранізацією трилогії Генрика Сенкевича («Вогнем і мечем», «Пан Володийовський», «Потоп») та фільмом «Знахар» за однойменною повістю Тадеуша Доленґи-Мостовича. Але якби він зняв стрічку про власне життя, вона перекрила би касові збори навіть всесвітньо відомого «Потопу».
З багатьох тостів, які зазвичай лунають під час застіль, режисера особливо зачіпає той, що піднімає його приятель Віктор Зборовський: «Я не бажаю вам здоров’я, бо на "Титаніку" всі були здорові. Не бажаю вам грошей, бо на "Титаніку" всі мали гроші. Я бажаю вам удачі». Гофман є саме тією людиною, якій неймовірно щастить. Бо великий успіх — це не тільки талант, помножений на колосальну працю. Нічого значного не вийде, якщо не буде також фарту.
Одного разу Гофман усе ж таки спробував зробити автобіографічний фільм. Мав називатися «Сибіриада» — про вимушену п’ятирічку в Сибіру, куди його, восьмирічного хлопчика, під час Другої світової війни запроторила з мамою та її батьками радянська влада. Робота забуксувала вже на стадії сценарію. Режисер звернувся по допомогу до сценариста й режисера Войцєха Леп’янки, але сюжетні лінії все одно не склалися в єдине ціле. Бо закони драматургії вимагали одного, а в житті було зовсім інакше.
Та війна багато визначила в його житті. Випадково чи ні, найголовніші фільми Гофмана — згадана трилогія за романами Сенкевича — про війну. Нехай іншу, XVII століття, але про війну.
1 вересня 1939-го хлопчик мав іти в другий клас у рідних Горлицях, де народився сім років тому. В цьому мальовничому містечку, розташованому за 140 км від Кракова, мешкали дідусь, бабуся, мама, а батько, родом з-під Стрия, переїхав туди після одруження. З початком війни сім’я стала біженцями. Вони розуміли, що чекає на єврейську родину під німецькою окупацією. З Горлиць тікали так: мама з батьками й валізами — на фурманці, а Єжи з батьком — на велосипедах. Відтак потягом до Тернополя, де мешкали родичі. Нарешті осіли в Дашаві, там батьки-медики знайшли роботу.
Невдовзі в Дашаву прийшла Червона армія. Східна Галичина опинилася під радянською окупацією. А наступного 1940 року біженців депортували — пів години на збори, вантажівка, вокзал.
В товарному потязі їхали три тижні. Куди — не знали. Нарешті всіх випхали з вагонів і повели кудись углиб тайги. Сибір! Загнали за колючий дріт до табору й оголосили прибульцям, що вони є «спецпереселенцями».
Влітку 1941-го Єжи відкрив власну теорію відносності.
Парадокс полягав у тому, що частина [депортованих] поляків вижила, а тих охоронців, як-от людей колишнього шефа НКВС Єжова, розстріляного за наказом Сталіна, з початком війни з Німеччиною вислано до штрафбатів, що на практиці означало вірну смерть.
Отже, все відносно в цьому житті. Мить — і ситуація змінюється на протилежну.
І лише згодом усвідомиш, де чорне, а де — біле. Депортовані з Дашави виглядали жертвами, а бабуся й дідусь по батьковій лінії, яких не зачепила ця біда, — щасливчиками. А що в результаті? Вивезення до Сибіру вберегло від Голокосту, а дідусь і бабуся, які залишилися поблизу Стрия, загинули.
Не родич члена ЦК
Батьки хотіли, щоб Єжи став лікарем. Тим більше, що він мав певний досвід. Коли батька 1943 року мобілізували до 1-ї Варшавської польської піхотної дивізії імені Тадеуша Косцюшка, а мама часто-густо перебувала в роз’їздах, до хлопця зверталися люди, які потребували негайної медичної допомоги. Казали: як це, ти — син лікаря, а не можеш допомогти? Тож виривав зуби, ставив банки тощо.
Але присвятити життя медицині не хотів. Казав, що без освіти працювати лікарем не дадуть, а які в спецпереселенця шанси на виш? Хіба вибитися у фельдшери. Але насправді це була відмазка. Ідея сидіти на роботі з восьмої до шістнадцятої викликала в нього відразу. Якби по війні довелося залишитися в тайзі, став би мисливцем. Дорослі брали його на полювання, навчили стріляти. Офіційно вони називалися заготівельниками шкур. Мали вільний графік і безліч пригод. Це йому подобалося.
1945 року батько надіслав документи, за якими члени його сім’ї змогли повернутися до Польщі й оселитися в Бидгощі. Закінчивши школу на «відмінно», Єжи постановив стати кінорежисером.
Ще в Горлицях він дивився американські фільми за участі дітей-акторів Джекі Куґана і Ширлі Темпл. Хотів бути, як вони. Мрія частково втілилися в Сибіру. За 10 км від табору розташовувався Польський дім літніх людей. Туди раз на тиждень Єжи їздив читати вірші Міцкевича та інших класиків. Старенькі плакали, аплодували. Юний артист почувався на сьомому небі. Після виступу його підгодовували, бо їдальня одержувала посилки від ЮНРРА — міжнародної організації, яка допомагала продовольством та медикаментами. І це ще не все. Серед мешканців був дідусь-скрипаль. Він грав, а літня пані під ту музику вчила Єжи танцювати танго і фокстрот. Це йому подобалося більше, ніж видаляти комусь зуби. І навіть більше за полювання!
Але як потрапити в кінематограф, учорашній школяр не знав. Податися до Лодзької кіношколи? Навряд чи візьмуть. По-перше, він не вміє малювати й фотографувати. По-друге, туди беруть тих, хто вже має першу вищу освіту.
Раптом йому підфартило. Союз польської молоді запропонував своєму активістові Єжи Гофману подати заявку на навчання в університеті марксизму-ленінізму в Москві. Активіст схитрував: написав, що просить направити його в згаданий університет, а якщо це виявиться неможливим, то в Інститут кінематографу. В міністерській комісії, яка проводила співбесіди з претендентами, головував фронтовий побратим батька. На запитання, ким же він хоче стати — марксистом чи кінематографістом, юнак відповів: режисером... Отже, прощавайте класики комунізму! Попереду — кіноінститут.
Його однокурсником був Едвард Скужевський. Затоваришували. А за п’ять років, повернувшись до Польщі, почали працювати разом. Зняли 27 неігрових фільмів, створивши «польську школу» в документальному кіно, а також три ігрові картини.
Часто-густо в керівних кабінетах різних міст чи державних установ чиновники обережно запитували в Єжи: «А ви, бува, не родич члена ЦК Гофмана?» Кмітливий однофамілець витримував значущу паузу, вочевидь натякаючи на позитивну відповідь, а потім, немов би дорікаючи співрозмовнику, казав: «Ну яке це має значення?» І найскладніші питання блискавично розв’язувалися.
Єжи Гофман. Фото: Міхал Тулінський / ForumПан або пропав
Від 1967 року Гофман фільмував без Скужевського, який почав заглядати в чарку частіше, ніж на знімальний майданчик. Режисер вирішив, що настав час реалізувати свою давню мрію — поставити фільми за трилогією Генрика Сенкевича. Письменник з’явився в його житті ще в Сибіру, коли батько надіслав з фронту «Пана Володийовського», фінальний том історичної трилогії. Роман настільки захопив 12-річного читача, що всі інші пригодницькі книжки було відкладено. Читав цілу добу, не міг відірватися. Потім одержав другий том — «Потоп». Натомість перший, «Вогнем і мечем», пошта повернула батькові — військова цензура заборонила пересилати цю книгу. Майбутній режисер прочитав її тільки 1945 року, коли повернувся до Польщі. Потім перечитував трилогію неодноразово. Ще в кіноінституті стверджував, що має перенести її на екран.
Так дивно склалося, що екранізувати романи Сенкевича йому довелося в тому самому порядку, в якому колись уперше їх прочитав: «Пана Володийовського» (третій том) — 1969 року, «Потоп» (другий том) — 1974 року, а «Вогнем і мечем» (перший том) — лише 1999-го, коли в Польщі, яка нарешті вирвалася з кремлівських обіймів, було знято кінематографічне табу з цієї книги.
Звісно, трилогія стала головним брендом Єжи Гофмана, але насправді за мажорними трелями фанфар завжди ховається гіркий присмак розчарувань, невдач і відчаю. У випадку Гофмана зворотною стороною медалі був ще й шалений ризик. От буквально: пан або пропав.
На ідею екранізації «Пана Володийовського» влада дивилася косо. По-перше, ставлення до самої трилогії було не найкращим. По-друге, існували сумніви, чи доцільно довірити 35-річному режисеру, який раніше не знімав костюмованих історичних фільмів, рекордний для польського кіно бюджет у 40 млн злотих. Він перевищував кошторис славетних «Хрестоносців», що їх поставив кілька років тому прижиттєвий класик Алєксандр Форд, витративши 33 млн злотих. Двічі влада ухвалювала рішення про запуск «Пана Володийовського», і двічі його скасовувала. Нарешті можновладці погодилися, поставивши умову: підкреслити, що зрадниками, які здали Кам’янець-Подільський, були єпископ і магнат.
2,5-годинний «Пан Володийовський» мав колосальний успіх. Його закупили для прокату 24 країни. Лише в Польщі протягом перших п’яти років стрічку подивилися майже 10 млн глядачів.
Гофман миттєво підняв ставки — бюджет його наступного фільму «Потоп», який режисер почав знімати 1971 року, склав абсолютно фантастичну суму в 100 млн злотих. І ось тут, коли, здавалося, він був на вершині професійного успіху, все миттєво змінилося, і біле стало чорним: на початку 1972 року закрилася студія «Камера», виробник «Потопу», і влада зажадала зупинити виробництво. А зупинити — означало поховати фільм, бо зіркові актори мають свої графіки й зібрати всіх одночасно буде майже неможливо. Також пропадуть коштовні декорації, зведені на натурі. Гофман пішов ва-банк: уклав із Головним управлінням кінематографу угоду, взявши на себе мистецьку й фінансову відповідальність за картину.
Було відомо, що в разі провалу це буде моя остання стрічка в житті.
Довелося скоротити сценарій, прибрати роль дружини двох королів Людвіки Марії Ґонзаги, яку мала грати французька кінозірка Жанна Моро. Частину зйомок перенесли в Україну — фільмували в замках у Підгірцях та Олеську на Львівщині та на околиці райцентру Бориспіль за 37 км від Києва. Партнером творчої групи стала Київська кіностудія ім. О. Довженка.
Що ж, Гофман ризикнув і знову спіймав жар-птицю. Фільм тривалістю понад п’ять годин (!) увійшов до трійки найбільш касових польських фільмів усіх часів. Дістав номінацію на «Оскара» як найкращий іноземний фільм 1974 року. Преса повідомила вражаючі дані: знімальний період тривав 535 днів, у картині взяли участь близько 400 акторів (серед яких, до речі, український артист Василь Симчич), для зйомок виготовили 23 тис. костюмів. Марія Олексієвич видала у Варшаві книжку «535 днів "Потопу"» про зйомки унікального фільму. Режисер став прижиттєвим класиком.
Зйомки фільму «Вогнем і мечем» він запустив лише восени 1997 року, коли вдалося залучити 24 млн злотих на його виробництво. Протягом понад пів року відзняв 130 кілометрів (!) плівки. На роль Богдана Хмельницького Гофман запросив свого приятеля Богдана Ступку, кошового отамана — Дмитра Миргородського, Горпини — Руслану Писанку. Побоювання, що картина може успадкувати антиукраїнські нотки, які є в романі Сенкевича, виявилися безпідставними. Тригодинний фільм вийшов на екрани 1999 року. В Польщі його подивилися понад 7 млн глядачів — рекордний показник для останньої декади ХХ століття.
«Дорогі українські друзі...»
Від мами режисер успадкував довголіття: вона прожила 99 років, йому вже за 90. Останній його фільм «1920. Варшавська битва» виявився новаторським — це перша в польському кіно повнометражна картина, повністю зроблена у тривимірній технології. Коли 2011 року фільм вийшов на екрани, Гофману було 79 років.
Режисер відомий своїм сентиментом до України. В 1939–1940 роках у Дашаві навчався в українській школі, володіє мовою. Протягом 33 років його дружиною була киянка Валентина Трахтенберг (померла 1999 року від своєчасно не виявленого раку). Можливо, під її впливом Гофман зацікавився історією України, збирав архівні матеріали, ілюстрації, документи. Його колекція склала основу документального серіалу «Україна. Становлення нації» (4 серії по 50 хвилин), який він зняв 2008 року.
Та й нині класик польського кіно має виразно проукраїнську позицію. В березні 2014 року під час російської агресії підписав звернення відомих діячів польської культури, яке починалося так: «Дорогі українські друзі, у цю важку хвилину хочемо підтримати вас морально і висловити свою солідарність із вами». А 2018 року підтримав звернення Європейської кіноакадемії на захист Олега Сенцова, який тоді перебував у російській в’язниці.
Його шанують. В Тернополі на його честь встановили пам’ятну дошку на фасаді Палацу кіно. А в Лодзі — тій самій, куди не мав шансів вступити до кіношколи, — вже чверть століття на Алеї зірок сяє «зірка» з написом «Єжи Гофман, режисер». Було чорне, стало біле.
Редакторка Марія Шагурі
