Олена Міщенко: Ярославе , як диригент ви дебютували в 13 років. Закінчили Музичну академію в Познані та Віденський музичний університет музики, гастролювали у Німеччині, Австрії, Чехії, Китаї. А зараз ви стали головним диригентом Сілезької філармонії. Що для вас означає ця посада? Це несподіванка чи радше очікувана перемога?
Ярослав Шемет: Несподіваною була пропозиція , яку я отримав у жовтні 2020-го. Це було неофіційне запрошення до співпраці від генерального директора філармонії. Ми з оркестром репетирували, придивлялися, закохувалися одне в одного. Ми зіграли кілька концертів, записали диск із творами видатного польського композитора Генрика Ґурецького. До речі, одну з тих композицій диригує колишній директор Сілезької філармонії, професор Мірослав Блащик. Тож я це розцінюю як свого роду акт передачі диригентської палички.
Так перевіряли мою компетенцію в різних репертуарах , формах, обставинах. За пів року я звик до думки про нову роботу, тож тепер для мене це призначення очікуване. Та наразі це тільки вікно можливостей, а результат покаже час.
Диригент Ярослав Шемет під час репетиції з оркестром. Фото: Кароль Фатиґа / Нова ПольщаОМ: Як відбувався конкурс на посаду?
ЯШ: Однієї пропозиції генерального директора філармонії замало , аби стати головним диригентом. Був внутрішній конкурс. Мене мала затвердити художня рада, тобто представники кожної секції інструментів, а це десь 20 людей. Було також голосування цілого оркестру.
ОМ: Справжні демократичні вибори.
ЯШ: Так , у колективі кожен має голос і впливає на результат. Крім мене, розглядалося ще кілька кандидатів, та я здобув більшість голосів.
ОМ: Не хочу вдаватися до ейджизму , але доведеться: як воно бути наймолодшим у країні головним диригентом?
ЯШ: Мене вибрали тому , що до уваги брали насамперед компетентність, а не авторитетність імені чи вік. Крім того, молода людина зазвичай більш азартна: хоче все спробувати, викладатися не на сто, а на тисячу відсотків. Праця художнього керівника — важка робота. Я ж не тільки диригую, а й укладаю концертну програму, думаю, кого з солістів запросити, який репертуар обрати. Диригент зі світовим іменем не завжди хотітиме так багато працювати.
Не думаю , що бути наймолодшим головним диригентом і директором філармонії в Польщі — якесь велике досягнення. Я більше радів би, якби полетів з оркестром на іншу планету, щоб там зіграти, або якби ми разом дали концерт, що увійшов би в історію. Бо незабаром моє «наймолодший» закінчиться, і що далі? Про людину говорить її компетенція, а не вік.
Диригент Ярослав Шемет під час репетиції з оркестром. Фото: Кароль Фатиґа / Нова ПольщаОМ: Наскільки великим колективом доводиться керувати?
ЯШ: У філармонії кілька колективів: хор , симфонічний і камерний оркестри. Найбільше я відповідатиму за симфонічний, в якому близько 90 музикантів. Під час пандемії його розділили на два склади. І це комфортно, бо якщо в одному хтось захворіє, може виступати інший. Моя робота — це передусім взаємодія з колективом, а праця з людьми завжди найскладніша.
Професійний досвід я здобував не так , як зазвичай студенти, диригуючи двома роялями в класі. Звісно, це теж важливо, і в жодному разі не хочу применшувати вклад моїх професорів, але практика й реальна робота з оркестром — різні виклики. В 13 років я зібрав оркестр із учнів та випускників харківської спеціалізованої музичної школи. Потім на першому курсі познанської музичної академії організував оркестр, в якому грали студенти й запрошені музиканти. Далі мене запрошували виступати в Харків, почалися асистентські практики в Польщі. І так щораз більше надходило пропозицій. Але все почалося з власної ініціативи. З дуже юного віку я працював, вивчав специфіку роботи музикантів, тому зараз мені легше знаходити спільну мову з колективом. Я не диригент-диктатор. Я не можу, як Артуро Тосканіні сто років тому, прийти й сказати: ви всі ідіоти, грайте, як я сказав, бо інакше вижену вас з оркестру.
ОМ: Часи змінилися?
ЯШ: Так. Тепер такі методи не працюють. Сучасний оркестр — це співпраця , колаборація. Диктаторів і людей агресивних оркестри вже не будуть терпіти. Недавно читав одне з останніх інтерв’ю вже покійного Маріса Янсонса Відомий латвійський і російський диригент. Художній керівник і головний диригент Симфонічного оркестру Баварського радіо (2003–2019).. Він сказав: «Сьогодні Тосканіні вигнали б з оркестру за п’ять хвилин». Зараз дуже міцні й активні профспілки , ніхто не буде толерувати такого, як колись.
ОМ: Що ще змінилося у вашій професії?
ЯШ: Гонорари. Зараз ніхто не заплатить мільйон доларів за концертний сезон , як колись американському диригенту Джеймсу Лівайну. Зізнаюся, мені прикро, що й досі є така велика різниця (в кілька разів) між гонорарами музикантів оркестру і диригентів. Сума залежить від імені диригента й може становити десятки тисяч євро. Музиканти працюють на місячному контракті й отримують зарплату, натомість запрошені диригенти мають винагороду за виступ. Я викладаю в познанській музичній академії й своїм студентам, майбутнім диригентам, повторюю: музикантів треба шанувати, бо вони грають, а ми виходимо і махаємо руками туди-сюди. Звісно, диригент передає інтенцію композитора, але як він звучить без оркестру? Ніяк.
Диригент Ярослав Шемет під час репетиції з оркестром. Фото: Кароль Фатиґа / Нова ПольщаОМ: Яким буде ваш перший сезон у Сілезькій філармонії?
ЯШ: Пандемія дещо змінила формат діяльності , але роботи попри все чимало. В наступному сезоні у нас із оркестром філармонії заплановано 18 концертів, тобто один-два на місяць. Думаю, вони відбудуться, бо ми вже віднайшли себе в умовах коронакризи. У нас є камери, відповідна техніка — ми можемо транслювати виступи. Звісно, для музикантів грати без публіки в залі — каторга, але ми все одно це робитимемо, навіть якщо малими складами. Хотілося б грати твори українських композиторів і запрошувати українських солістів. Я над цим працюю. Наприклад, у грудні цього року на закриття фестивалю імені Ґурецького приїде львівський оркестр «INSO-Львів».
Окрім цього , я співпрацюю з оперним театром у Катовицях. У січні ми поновили постановку «Удаваної садівниці» Моцарта. А зараз мені запропонували стати музичним керівником «Ластівки» Джакомо Пуччіні. Вистава відбудеться наприкінці травня 2021 року в Сілезькій опері.
Я диригую також у Новій філармонії в Гамбурзі , постійно отримую запрошення виступати з іншими колективами. І, звісно, ще співпрацюю з Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії «INSO-Львів». Але тут перешкоджають коронавірусні обмеження: я дуже хочу поїхати заграти з ними, але ситуація не дозволяє.
ОМ: Не збираєтесь полишити викладацьку діяльність?
ЯШ: Я почав викладати 2018 року , відразу після навчання, і точно не залишу це заняття, адже це неабиякий розвиток. Я ж не просто викладаю — я вчуся разом зі студентами. Часом вони запитують щось, на що я не знаю відповіді, тому шукаю, досліджую і так сам розвиваюся. Їхня цікавість надає мені наснаги.
Диригент Ярослав Шемет під час репетиції з оркестром. Фото: Кароль Фатиґа / Нова ПольщаОМ: Розкажіть про співпрацю з «INSO-Львів».
ЯШ: Перший спільний концерт ми зіграли 2018 року на Leopolis Jazz Fest , потім я став запрошеним диригентом, а тепер уже головним. Ми записали диск із музикою українських композиторів, який з’явиться незабаром. Це зібрання творів Андрія Гнатишина, Василя Барвінського та Антіна Рудницького, солісткою була Катерина Тітова. Завдяки своїй енергії, молодості та атмосфері «INSO-Львів» — один із найкращих оркестрів, з яким мені доводилось працювати. Там я знайшов багато друзів, ми однаково розуміємо музичні матерії.
Я працюю в Україні , щоб підтримувати професійні зв’язки та розвивати культурну дипломатію. Бо гонорари там такі, що навіть не буду озвучувати — ніяк не рівняються до європейських, зокрема й польських. Це може бути та сама цифра, але в валюті країни, в якій музикант працює. Винагорода залежить від статусу й рівня артиста.
ОМ: Яка різниця між українським і польським музичними середовищами?
ЯШ: У музиці , як і в інших сферах: Україна з великим потенціалом, який ми ще вчимося розвивати. Найбільша відмінність полягає в державному фінансуванні. У Польщі про деякі речі музиканти взагалі не думають, бо на це є гроші. В Україні директор оркестру часто змушений обдзвонювати спонсорів, шукати хоч якісь засоби. Багато питань він вирішує в ручному режимі, приватно телефонуючи до бізнесменів або чиновників, а не на рівні офіційних звернень, як це працює в Польщі. Крім цього, треба думати про професійний ріст колективу. А як це робити, якщо держава практично не звертає увагу на культуру, особливо під час пандемії?
Часто в українських інституціях дві людини змушені виконувати роботу цілого штату працівників. Ось , наприклад, зараз у польській філармонії я маю під собою відділ, що займається концертами, промоцією і не тільки. Тобто є цілі колективи, з якими можна консультуватися або попросити забезпечити все, що необхідно для роботи оркестру. Натомість в Україні я реально знаю три великі оркестри, де дві людини віддуваються за все: від запрошень учасників до розміщення їх у готелях. А чому так? Бо немає належного фінансування. Держава повинна більшу увагу звертати на музичну галузь, і, сподіваюся, стараннями всіх нас це відбудеться. Оксана Линів Українська диригентка, перша жінка на посаді головного диригента Опери та філармонійного оркестру в місті Ґрац, засновниця та художня керівниця фестивалю LvivMozArt. теж постійно на цьому наголошує , тому надіюся, це дасть свої плоди.
ОМ: Ви переїхали за кордон у пошуках більших можливостей?
ЯШ: Якби закінчивши харківську школу , я залишився в Україні, то не знаю, чим би зараз займався. Може, вчив би дітей у музичній школі в Мерефі, звідки я родом. Звісно, нічого не маю проти музичної школи й вчителів у своїй коханій Мерефі, але для себе я не бачив там можливостей. Ось, до прикладу: якби після навчання я вирішив викладати й прийшов на кафедру симфонічного диригування, скажімо, в Харкові або Києві , мені б сказали: «Ідітє атсюда, мальчік». Якби зараз, у мої 25, хтось в Україні припустив, що я можу бути головним диригентом державної філармонії й запросив би на конкурс, — мене б так само відправили кудись далеко. Сказали б, що треба спочатку поносити портфель за старим досвідченим диригентом і тільки потім на щось претендувати. І в усій цій ситуації ми дивуємося, чому в країні нічого не змінюється. Та тому що молоді носять портфелі замість того, аби реально працювати й творити. Я на цій темі починаю дуже злитися, мені страшенно прикро за українських музикантів, які змушені жити в такій реальності.
ОМ: Чому ви обрали саме Польщу?
ЯШ: У мене польське коріння , але не це головна причина. Закінчуючи школу, я вже знав, що хочу йти на симфонічне диригування, тому шукав майстра, який навчив би мене більше, ніж просто махати рукою. На сайтах музичних академій я шукав контакти професорів, писав їм, домовлявся про зустрічі, їздив у різні країни на консультації і врешті знайшов свого вчителя в Музичній академії у Познані — професора Варчіслава Кунца.
Я приїхав у Польщу , коли мені було 17. Думаю, це одна з причин, чому я швидко тут прижився і не відчуваю жодних бар’єрів, ні ментальних, ні мовних. Мені в принципі скрізь добре, ми всі живемо на одній планеті. Окрім цього, моя мова — музика, а вона універсальна. Куди б я не поїхав, знаю, що публіка мене зрозуміє, і це прекрасно. Тому повторюю: мій дім — це диригентський пульт і сцена.
Диригент Ярослав Шемет під час репетиції з оркестром. Фото: Кароль Фатиґа / Нова ПольщаОМ: Що ви відчуваєте на сцені?
ЯШ: Радість спільного музикування , творення миті, яка більше ніколи не повториться. Бо кожен виступ (навіть якщо ми граємо ту саму композицію) унікальний, зі своєю енергією і вібраціями. Зараз, у період пандемії, я передусім відчуваю вдячність, що ми взагалі маємо змогу працювати. Наприклад, у Німеччині більшість колективів зараз не грає. А ми в Польщі можемо це робити, граємо постійно і багато, щоправда, без глядачів у залі.
ОМ: Що є головним у професії диригента?
ЯШ: Прозвучить банально , але варто бути стовідсотковим майстром, багато працювати, віддаватися справі повністю. Однак ще треба опинитися в потрібному місці в потрібний час. Мені завжди щастило на хороших і правильних людей. Починаючи від Мерефи, і далі Харків, Познань, Відень — де б я не був, я завжди потрапляв до тих, хто був мені потрібний і відігравав важливу роль. Мій викладач Варчіслав Кунц говорив, перше й основне правило — готовність. Якщо завтра зателефонують і спитають, чи ти можеш летіти в Берлін й замінити когось на виступі з якоюсь програмою, то ти поїдеш, якщо її вмієш і знаєш. У мене так було в Мюнхені колись. Готовність дає змогу використати шанси долі. Але знову ж таки, головне — добре виконувати свою роботу і тоді все прийде.
