Упродовж останніх десяти років мене часто запитують , що на війні лякає найбільше. Кожен хоче почути страшні історії про кров, зброю, моє поранення... У липні 2014 року журналістка опинилася у зоні боїв між проросійськими сепаратистами та українськими військами на Луганщині, де отримала важке поранення. Та насправді немає нічого гіршого , ніж коли гинуть друзі. А ще одна страшна і надважка річ — усвідомлювати, що паралельно існує два світи (воєнний і цивільний), і дозволяти собі перебувати під мирним небом після того, як виїхала з бойового пекла, із зони боротьби за виживання.

На російсько-українську війну на Донбасі я поїхала 2014 року. Відтоді час від часу верталася додому , до Польщі. Там люди жили звичайним життям, відвідували кав’ярні, торгові центри, розважалися, сміялися, — мене це вражало. І вражає зараз, під час повномасштабної війни. Адже за сусіднім кордоном гинуть українці, росіяни бомбардують житлові будинки, шпиталі переповнені пораненими солдатами. Та я навчилася нікого не засуджувати, не оцінювати: кожен має право нормально жити.

І ще я навчилась не відбирати це право у себе. Зараз я розумію , що також маю право іноді поїхати відпочити і тішитись малими приємними моментами життя, але у жодному разі я не забуваю тих, хто цієї можливості не має. Колись я нарікала, що немає гарячої води в крані або що затори на дорогах, а зараз майже не звертаю на це уваги. Я намагаюсь сфокусуватися на тому, що є. Я навчилась цінувати життя. Мене тішать маленькі речі: чиста постіль, романтичне повідомлення від чоловіка, тепла вода у крані. Хоча й досі відчуваю дивний сором, коли хочу викласти фото у соцмережах із щасливими моментами й мальовничими пейзажами. Мені незручно перед тими, хто зараз в Україні, перед воїнами, журналістами на фронті , волонтерами та всіма, хто перебуває під обстрілами.

Таку ж невідповідність на якусь мить я відчувала у США , коли полетіла туди на вручення нагороди: я ходжу Вашингтоном, красиво вдягнена, в безпеці, а в Україні гинуть люди. Але я поборола це відчуття, зрозумівши, що я — символічна представниця всіх тих жінок, які заслуговують на цю нагороду, героїнь моїх репортажів та інших сміливиць. Я присвятила цю нагороду українкам і полькам на фронті — журналісткам, волонтеркам, медикиням, воїнкам, а також тим, хто в тилу, і в Польщі відкрив свої серця, доми й помагає біженцям.

Вручення нагороди США International Woman of Courage. Джерело: Посольство США в Польщі

Нещодавно до мене у Варшаву приїхала подруга Таня , волонтерка з Києва. Вона провела у польській столиці три дні — супроводжувала поранених українських воїнів , які з Польщі вирушили до Сполучених Штатів на протезування. Я побачила в ній себе, точніше ту, якою була дев’ять років тому. Маю на увазі шокованість разючою відмінністю двох світів — воєнного і нормального, цивільного. Таня здивовано спостерігала за людьми, які просто раділи життю. Для неї видавалося дивним: не боятися, що в будь-яку мить може впасти бомба — прямо в те місце, де вона перебуває.

Пригадую , кілька років тому, щойно повернувшись із фронту, я потрапила на військовий пікнік з нагоди Дня Війська Польського. Раптом над головою пролетіли літаки F16. Я не очікувала і злякався. Інші глядачі аплодували та сміялися, а я впала на землю, закрила голову руками й почала плакати. На мене дивилися так, наче я збожеволіла. Такі ж реакції на літаки за кордоном зараз у моїх українських друзів.

Про роботу на фронті

З часів Майдану я співпрацювала з «Еспресо ТВ» (до речі , я досі час від часу роблю для них матеріали). Висвітлюючи для польських медіа події Революції гідності, я познайомилася з багатьма людьми. Чимало з них пішло на фронт, долучилося до добровольчих батальйонів. Вони розповідали мені, щó там відбувається, присилали фотографії та відео. На жаль, ЗМІ не висвітлювали все те, що я бачила у повідомленнях. Тоді я зрозуміла, що повинна взяти камеру і поїхати на схід сама.

Я потрапила на схід України , коли в тамтешніх містах росіяни починали захоплювати державні будівлі. Я розповідала українцям і полякам із місця подій про те, що відбувається на Донбасі. Мені здається, я була там так часто, що могло здатись, що я живу там, обʼїхала зі своєю камерою всю лінію фронту вздовж і поперек.

З самого початку , з першого дня на фронті я розуміла: більше не повернуся до звичайного професійного життя, більше не зможу розповідати про спортивні події чи політичні перипетії у польському Сеймі. Я усвідомила, що саме тут, в Україні, відбуваються найважливіші речі і їх потрібно показувати, про них необхідно розповідати. Думаю, це можна порівняти до місії.

У квітні 2022 року , відразу після того, як українці звільнили Київщину, я поїхала в Бородянку. Мене вразили руйнування житлових будинків. Було видно, що російські танки стріляли просто по них. Тоді місцеві мешканці, які всю окупацію просиділи по підвалах, вперше виходили на вулиці, бачили, що сталося з їхніми домівками. Тоді вперше почали діставати з-під завалів тіла.

Військовим репортерам дуже важко залишатись лише журналістами. Коли ти бачиш , як живуть люди на прифронтових територіях, в яких умовах воюють солдати, рано чи пізно ти починаєш допомагати як волонтер. Я не виняток.

Іноді мені сниться , що війна у Варшаві. В таких снах я беру чоловіка за руку й ми йдемо до сховища, бо може початися обстріл. Хоча мені здається, що це професійна деформація, подібно до того, коли стюардесі сниться літак, а офіціантці — кав’ярня.

Час від часу в мене є можливість викладати на курсі для воєнних кореспондентів , організованому польськими військовими, які набралися досвіду в Афганістані, Іраку та інших гарячих точках. На лекціях я постійно наголошую, що до війни неможливо підготуватись психологічно. Можна, наприклад, навчитись надавати першу допомогу, але психологічно бути готовим неможливо. Я показую їм фотографії з фронту, які з етичних міркувань ніколи не будуть оприлюднені. Медіа не показують таких жахливих фото, але вони повинні побачити, щó їх може чекати на фронті.

Про мову

2012-го під час чемпіонату Євро я працювала в офісі УЄФА в Києві. Неймовірні часи. Начальник офісу встановив правило: спілкуватися або українською , або англійською. Оскільки всі інші розмовляли українською, у мене не було вибору. Мені дали три місяці на вивчення мови. Згадую цей період з ностальгією, але були моменти, коли з відчаю я просто жбурляла книжками. Проте був результат: я вивчила українську краще, ніж тодішній президент Янукович.

Після Майдану стало модно спілкуватися українською , а зараз це вже необхідність. Тому у Варшаві мене нерідко накриває хвиля обурення, коли чую, як українці розмовляють російською та стверджують, буцімто не можуть вивчити українську мову. Бувають ситуації, коли я, полька, звертаюся до них українською, а вони мені відповідають російською. Я цього не розумію. Українська така милозвучна і красива. Мені важко збагнути, чому деякі люди досі воліють говорити зі мною мовою агресора.

Про оцінювання

Останнім часом в Польщі все частіше чути обурення щодо українських біженців. Мовляв , вони їздять розкішними автівками, мають дорогі телефони, брендові речі й прикраси. Коли в кав’ярні сидить молодий українець, у багатьох відразу виникає питання, чому він не на фронті. Але ж, можливо, цей юнак переказує величезні кошти на українську армію або надсилає гуманітарну допомогу. A може, це військовий у відпустці? Не можна судити за першим враженням.

Я живу в будинку з підземним гаражем і кілька днів поспіль бачила , як там катається на роликах батько з донькою. Вони вітались із українським акцентом. І от дехто з сусідів почав шептатися, мовляв, такий здоровань і не воює. Минуло кілька днів, ми знову були на паркінгу, і раптом та дівчинка впала на роликах нам просто під ноги. Її тато підбіг, підняв її і несподівано в нього на очах з’явилися сльози. Він сказав, що це був його останній день із сім’єю перед поверненням на фронт. Страшно уявити, скільки критичних і безпідставних оцінок летіло в його бік. А він, воїн, просто проводив час з донькою перед тим, як повернутись на війну. Відтоді минуло пів року, я його більше не бачила, але дуже сподіваюсь, що він живий.

Президент України Володимир Зеленський вручає нагороду Б’янці Залевській. Джерело: Офіс Президента України

А ще такий приклад. У мене є давній друг , з яким я познайомилася ще на «Еспресо ТВ», коли запрошувала його як гостя. Зараз він працює в одному з українських міністерств. Молодий, сильний, розумний чоловік, дуже любить Україну. Коли йшли бої за Київ, він був у теробороні, а зараз багато корисного для країни робить у міністерстві. І нещодавно він їхав у відрядження дo США, де мав представляти ситуацію в Україні. Він їхав через Варшаву, в нього залишалася менше ніж доба до рейсу. Ми зустрілись на чай, і в кінці він запитав, де можна випити доброго пива, бо він давно його не смакував і хоче відчути трохи спокою. Мій знайомий просто хотів спокійно десь посидіти без відчуття, що в будь-яку мить можуть заволати сирени. Я порадила йому місце у кав’ярні у центрі Варшави. А вдома собі подумала: у паб заходить усміхнений здоровий українець, замовляє пиво. Що про нього думатимуть?

Колись я робила репортаж про Veterano Pizza , і власник Леонід сказав мені дуже важливу річ. У піцерії діє правило: вони або годують ветеранів безкоштовно, або дають їм знижку. Я запитала, чи вони якось перевіряють відвідувачів, чи кожен, хто частується безкоштовно, справді є ветераном? На що Леонід відповів: краще нагодувати когось чужого, ніж образити справжнього солдата, відмовивши йому в їжі. І ці слова залишилися зі мною. Коли хтось із поляків докоряє мені, мовляв, я захищаю українців, а вони тут, молоді, здорові, безтурботно живуть у Польщі, я прошу нікого не оцінювати. Ми ніколи не знаємо, хто насправді перед нами і що його ще чекає.

Про відвагу і страх

Коли мені вручали американську нагороду я думала: а що таке відвага? чи я достатньо відважна? чи відвага — це тільки відсутність страху? Гадаю , що ні, страх потрібний. Не той, що паралізує й робить людину бездіяльною, а той, що активізує кожну клітину для захисту всього організму. Солдати на фронті говорять, що страху не відчуває тільки дурний або мертвий. Недавно один з моїх близьких товаришів-волонтерів сказав, що він уже не боїться. Мені здається, це найстрашніше.

Коли йшли бої за Луганський аеропорт , я працювала неподалік, у місті Щастя. Українські добровольці з батальйону «Айдар» на танках їхали на позиції, щоб відбити аеропорт у ворога. Більшість журналістів, будучи на базі, зняли б, як колона танків їде в далечінь на бойове завдання. Я взяла камеру, сіла у танк з вояками й рушила з ними. Ми поїхали у самий котел, над нами стріляли, а я сиділа, як мала мишка, лише з камерою, коли всі інші були зі зброєю в руках. Зараз я б такого вже не зробила.

Не знаю , чому так (можливо, тому що я дорослішаю), але з кожним разом усе більше боюсь їхати на фронт. Мої виїзди стають безпечніші. Я більше не хочу випробовувати долю. Я більше не їжджу в бойове пекло. Я навчилася цінувати життя.

Моя робота не обмежується лише тим , що я розповідаю про Україну: я жила у наметах із біженцями на грецько-македонському кордоні, коли світ обурювався на новини про кризу біженців , спричинену російськими авіабомбардуваннями в Сирії. Пропаганда намагалася переконати нас , що ті біженці — молоді сильні чоловіки, які хочуть ісламізувати Європу. Але я там бачила жінок із невинними дітьми, які страждали від голоду та відсутності притулку.

Також я була в Сирії та Іраку , де познайомилась з курдськими воїнками, які боролись проти Ісламської держави в Сирії. Я провела там два тижні, щоб увічнити їхні історії й створити фільм, що розповідає про їхню відвагу і рішучість.

Я розповідала також про терористичні акти , наприклад, у Ніцці, де відвідувала мусульманські квартали, щоб показати світу: не всі мусульмани — терористи.

Я робила багато матеріалів і про Польщу — на теми , які мене вразили, обурювали, які, на мою думку, мали суспільне значення, наприклад, криза на білорусько-польському кордоні 2021 року, ускладнений доступ до процедури штучного запліднення (ЕКО) тощо.

Саме під час війни усвідомлюєш: те , що в нас є, не дано нам раз і назавжди. Все може змінитися, зникнути. Незмінним у мене залишається лише відчуття, що я повинна бути там, де відбувається щось важливе.

Записала Зоряна Вареня