Повномасштабна агресія Росії проти України зробила польсько-українські відносини , загалом дружні після 1991 року, ще тіснішими. Польща стала одним із головних постачальників зброї в Україну , а також прийняла найбільше біженців. Нині тут проживає близько трьох мільйонів громадян заатакованої країни , половина з них — біженці. Українці — разом з американцями, англійцями, італійцями, чехами та словаками — очолюють рейтинг націй, до яких поляки ставляться з симпатією. Ефективний опір українців російській агресії, героїчна боротьба з ворогом, з яким Польща колись вела 13 війн, викликає у поляків щиру повагу і навіть захоплення.
Натомість Польща , поляки та польські політики посідають перші місця в рейтингах українських симпатій до інших народів та їхніх лідерів. Мабуть, кожен неупереджений поляк, котрий відвідав Україну під час війни, підтвердить величезну симпатію і вдячність, яку українці виявляють до Польщі.
Водночас перспективи подальшого розвитку польсько-українських відносин обтяжені питаннями , пов’язаними з різною історичною пам’яттю обох народів. Зокрема, небезпечними є проблеми, пов’язані з різною оцінкою Волинської різанини , якими українська політична та інтелектуальна еліти впродовж багатьох років легковажили.
* * *
Українські історики , що належать до мейнстріму, представляють проблему як Волинську трагедію. Вона подається як результат міжвоєнної політики Польщі щодо українців на їхніх етнічних землях, яка породила ворожнечу і в умовах суперництва за ту саму територію під час Другої світової війни переросла у локальну війну між польським та українським підпіллями, жертвами якої, на жаль, стало і цивільне населення. Єдиною прийнятною формулою є взаємне простити одне одному і пустити справу в непам’ять заради майбутнього.
Польщу звинувачують у просуванні однобокого погляду на Волинську різанину , який не враховує історичного контексту та українських жертв конфлікту, натомість намагається нав’язати Україні польську інтерпретацію подій, зокрема шкідливий і просто неприйнятний термін «геноцид». Крім того, критика діячів ОУН та УПА подається як бажання позбавити Україну суверенітету в таких фундаментальних для національної ідентичності питаннях, як можливість обирати власний пантеон національних героїв. Також залюбки наголошується, що суперечки навколо історичних питань слугують лише інтересам Кремля.
У Польщі таке ставлення викликає спротив і бурхливі емоції. Практично жоден польський чи західний історик (за винятком кількох політологів та істориків з української діаспори) не сумнівається , що 1943 року на Волині, а 1944-го у Галичині — тобто в етнічно змішаних провінціях польської держави, окупованих Німеччиною — відбулася класична етнічна чистка. Вона була навмисною і заздалегідь спланованою, а обставини, за яких вона здійснювалася, й усвідомлення виконавцями своїх злочинів дають юридичну можливість звинуватити їх у вчиненні геноциду.
Ніхто не сумнівається , що у цього злочину є автори. Це аж ніяк не українські селяни, яких іноді, авжеж, змушували і заохочували брати участь у злочинах, а іноді вони, ризикуючи життям, рятували своїх польських сусідів. І це не якісь безіменні загони українського підпілля, а підрозділи УПА, які діяли відповідно до наказів своїх командирів: Дмитра Клячківського на Волині та Романа Шухевича в Галичині, тобто людей, пам’ятники і пам’ятні знаки яким встановлені не в одному місті на заході України.
Про злочини польського підпілля , які забрали життя кільканадцяти тисяч українців, у Польщі говорять (хоча дехто й не дуже охоче). Звісно, жодних пам’ятників винуватцям не ставлять. Водночас наголошується на неприйнятності, як юридичній, так і моральній, зіставлення навмисних вбивств, скоєних з мотивів, що заслуговують на особливий осуд, і польської відповіді, тобто вбивств, скоєних в афекті й всупереч наказам найвищого керівництва польського підпілля чи уряду.
Навіть українське окреслення «Волинська трагедія» через дещо іншу семантику поняття «трагедія» (в польській мові воно більш наближене до грецького оригіналу) сприймається як прояв релятивізації різанини. Вона закладає , принаймні у польському сприйнятті, що причиною вбивств був якийсь «Божий допуст», безіменне лихо, що навідало поляків та українців.
Водночас поляки в переважній більшості не тримають зла на українців за те , що сталося 80 років тому. Адже нормальним мислячим людям зрозуміло, що онуки й правнуки не несуть відповідальності за дії своїх дідів і прадідів.
Відомо також , що переважна більшість українців під час Другої світової війни жила в совєтській Україні, де ні під гнітом більшовиків, ні під чоботом німецьких окупантів не було взаємної польсько-української ворожнечі. На східній Волині та Поділлі проживало і досі проживає багато поляків або осіб польського походження. Під час Другої світової війни жодна волосина не впала з їхніх голів унаслідок дій українських сусідів.
Натомість у Польщі претензії висувають до української держави , яка за понад 30 років не спромоглася видушити з себе, що злочин скоїла УПА, а не «зелені чоловічки», не провела повних пошуково-ексгумаційних робіт, щоб поховати вбитих поляків, зокрема жінок і дітей, та облаштувати цвинтарі. Зокрема, політика, яка велася після 2014 року за президентства Петра Порошенка, розцінювалася як вияв крайнього нехтування польською вразливістю. Саме тоді іменами упівців, зокрема тих, які безпосередньо відповідали за масові вбивства цивільних, почали називати українські вулиці, а українці (також під впливом діяльності Українського інституту національної пам’яті, в якому переважали апологети УПА, й агітації ідеологічно близьких до них публіцистів) почали позитивно сприймати діяльність УПА та лідера ОУН Степана Бандери, морально співвідповідального за масові вбивства польського цивільного населення. (Заради справедливості зазначмо, що в Польщі російський контекст цих дій зазвичай ігнорують.)
Напруга , яка тоді виникла між Польщею та Україною, призвела до того, що 2017 року українська сторона наклала мораторій на надання дозволів польським установам на проведення пошукових та ексгумаційних робіт, і подані з того часу заявки — за одним винятком — не розглянуті.
* * *
Чому Київ не йде назустріч Варшаві у справі Волинської різанини? Серед польських експертів і дипломатів переважає переконання , яке поділяє й автор цих рядків: насправді українська влада усвідомлює, що сталося 80 років тому, але стала значною мірою заручником історичної пам’яті західної частини України, де УПА сприймається як живий символ боротьби за українську незалежність і захисту від совєтизації.
Своєю чергою , українські ідеологічні кола, які є ідейними спадкоємцями ОУН та УПА, побоюються, що виконання польських вимог — зокрема, щодо облаштування цвинтарів, — призведе до того, що лицарський образ УПА, ретельно культивований і поширюваний в інших регіонах України, потьмяніє. Серед українців зросте усвідомлення того, що історію України в багатьох історичних епохах важко відокремити від історії Польщі, а це доволі далеко відбігає від картини, яка досі переважає в українських підручниках з історії.
Зрештою , українців і поляків можна порівняти з рідними братами і сестрами, які живуть у сусідніх обійстях і бажають далі так жити — окремо, але у злагоді та дружбі, хоча колись вони й виховувалися в одному домі.
З огляду на все це , пóступки Польщі з боку України та врахування польської історичної вразливості можуть викликати невдоволення значної частини електорату і посилити опозицію, а також поставити під загрозу внутрішню консолідацію, таку необхідну під час війни з Росією.
Складніше відповісти на питання , чи справді в Києві достатньо добре розуміють, що будь-який польський уряд, особливо правий, певною мірою є заручником польського дискурсу щодо Волинської різанини, який, зрештою, формується і під впливом дій України. Адже неготовність України задовольнити мінімальні польські вимоги зменшує простір для політичного маневру Варшави. Тим більше, що в Польщі історія традиційно є дуже важливим елементом політичного дискурсу.
Кожен польський політик мусить бути готовий відповісти на питання , яке так часто ставлять члени родин жертв і різного роду «волинські активісти»: чому Польща так сильно військово і фінансово підтримує Україну і взагалі розвиває відносини з державою, яка вшановує вбивць поляків і заплющує очі на те, що останки жертв лежать непоховані в різного роду «ямах смерті». З подібними запитаннями напевно стикаються і мільйони українців, які працюють чи навчаються в Польщі або знайшли там тимчасовий прихисток.
Не всіх переконує очевидна відповідь: бо можлива поразка України у війні з московськими злочинцями наразить Польщу на величезну небезпеку. Натомість ті , хто це розуміє, запитують: гаразд, але ж тоді Україна повинна ще більше дбати про те, щоб Польща їй допомагала, тож якщо урядовці у Варшаві не здатні (навіть в умовах об’єктивно високої залежності української держави від польської) переконати Київ у необхідності певних жестів, які задовольнили б очікування громадської думки (особливо родин жертв масового вбивства), то або дотеперішня дуже проукраїнська стратегія неефективна, або Україна ментально зовсім не схожа на Польщу, що також має спонукати Варшаву бути дуже обережною у поглибленні зв’язків між двома державами.
Нині у Польщі триває виборча кампанія до Сейму та Сенату. Тому можна зробити холоднокровний висновок: якщо з боку України не буде відповідного жесту — інтенсивність таких питань лише зростатиме.
* * *
Що це може бути за жест? У Польщі є три основні очікування від України. З одного боку , це загальна згода на проведення масштабних пошукових та ексгумаційних робіт на місцях колишніх польських сіл без жодних обмежень і далі — облаштування цвинтарів жертв. Очікується також відмова від оунівської інтерпретації Волинської різанини і що УПА публічно визнають винною у скоєнні злочину. Нарешті, висловлюється бажання побачити суттєву корекцію в українській політиці пам’яті, щоб критика дій УПА більше не вважалася протиправною дією, щоб Клячківського, Шухевича, а оптимально й Бандеру не вшановували як нічим не заплямованих героїв, не ставили їм пам’ятників і не називали на їхню честь українських вулиць.
Загалом мета історичної політики полягає в тому , щоб постаті, яким ставлять пам’ятники, були взірцем чеснот і поведінки для майбутніх поколінь. Саме тому в Польщі нікому не спало на думку ставити за приклад майбутнім поколінням командирів польських відплатних акцій. Навіть якщо цим діям можна знайти якесь більш чи менш сумнівне обґрунтування, то ніхто не має наміру прославляти непокору командуванню і героїзувати виконавців злочинів проти цивільного населення.
Тому толерантне ставлення української держави до встановлення пам’ятників винуватцям масових убивств на Волині чи інших форм їхньої героїзації або навіть ініціювання такої меморіалізації неминуче викликає у Польщі питання про те , які відносини з поляками в майбутньому хочуть будувати в Україні.
Останнім часом у Польщі розпочався публіцистичний аукціон: хто голосніше публічно закликатиме Україну «вибачитися за Волинь».
Одразу скажу , що я скептично ставлюся до таких гасел. Вимушене вибачення — а на сьогодні навряд чи є шанс на інше — мало чого варте, та й з юридичної точки зору Україна не зобов’язана брати на себе відповідальність за вбивства, скоєні польськими громадянами української національності проти польських громадян польської національності (а також української (!) та чеської), бо відповідальність за них несе німецький, а згодом совєтський окупант — саме вони були зобов’язані забезпечувати безпеку цивільного населення Волині та Галичини.
Натомість Україні варто розглянути перші три постулати , з яких перший — фундаментальний, і піти назустріч польським очікуванням. На початок можна уявити собі принаймні засудження тих командирів УПА, які, як Дмитро Клячківський, були ініціаторами та головними виконавцями етнічних чисток, замість їхнього вшанування на рівні Верховної Ради і толерування їхніх пам’ятників. Можна також подумати про поправку до закону про декомунізацію, вже обіцяну Порошенком, щоб змінити норму, що забороняє сумніватися у сенсі діяльності УПА та чеснотах її вояків. Це напевно сприйматиметься як сигнал готовності Києва зважати на вразливість поляків.
Якщо ж цього не станеться і 80-та річниця Волинського злочину завершиться повторенням рутинних гасел про братовбивчу боротьбу , де всі повинні пробачити один одного, то можна лише передбачити, що позиція польських критиків дуже проукраїнської політики уряду суттєво зміцниться. Це важливо, адже на політичні процеси в будь-якій демократичній державі впливає не лише більшість, а й добре організована меншість, особливо та, що діє з ідеологічних міркувань.
Хтось може сказати , що постулювання залежності відносин між двома великими європейськими державами, одна з яких веде екзистенційну боротьбу за виживання проти їхнього давнього ворога, від досягнення згоди в питаннях історичного минулого є ознакою редукціоністського мислення, політично короткозорого, особливо в нинішніх умовах, також і для Польщі.
Питання лише в тому , чи Україна у своїй впертості перечекати розв’язання проблеми відповідальності УПА за Волинь і відстояти «суверенітет щодо історії» не втратить ще більше, ніж Польща.
Чи може Україна справді безпроблемно думати про своє майбутнє в НАТО і ЄС , якщо свою ідентичність будуватиме зводячи пам’ятники етнічній чистці як легітимному методу боротьби за власну незалежність? Зрештою, готовність однозначно засуджувати злочини геноциду — не заперечуючи їх вчинення, не вигороджуючи виконавців і не вдаючись до whataboutism’у — є основою політичної культури європейських націй та мірилом зрілості їхніх еліт.
Тому саме в руках України ключ до розв’язання проблеми Волинської різанини. Якщо вона нарешті наважиться ним скористатися , зникне головна, але важлива перешкода на шляху до ще міцнішої інтеграції та співпраці між двома суверенними державами. Урядові та всім людям доброї волі в обох державах, які розуміють чутливість українців, буде легше пояснювати, що Українська повстанська армія залишається важливою складовою української національної пам’яті , що упівські традиції, такі як вітання «Слава Україні» чи пісня «Зродились ми великої години», стали частиною загальноукраїнської культури й гімном українського війська, і що сучасний культ УПА не має нічого спільного зі схваленням її антипольських дій.
Переклала Наталка Римська
