Що можуть письменники під час війни, коли слова втрачають сенс, а метафори мертві? Документувати жорстоку історію, що розгортається на наших очах, фіксувати художню рефлексію воєнної дійсності, віршувати страшні воєнні емоції. А ще — воювати зі зброєю в руках, волонтерити, здавати кров, донатити, збирати свідчення про воєнні злочини РФ, плести сітки. Як і мільйонам українцям, письменникам довелося вчитися виживати від окупацією, втікати з-під обстрілів, ставати вимушеними переселенцями й біженцями. І їхній — наш спільний — воєнний досвід, записаний мовою справжніх слів, вдалося зібрати й видати під однією обкладинкою наприкінці 2022 року.
Антологія «Війна 2022» — одна з перших великих книжок про велике вторгнення РФ в Україну. Цей спільний проєкт порталу «Нова Польща», Видавництва Старого Лева та Українського ПЕНу вдалося реалізувати завдяки меценатській підтримці нашого видавця, варшавського Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
***
В Україні антологію можна придбати на сайті Видавництва Старого Лева, а в Польщі — на сторінці Центру Мєрошевського.
***
Задумав антологію і зорганізував процес роботи над нею Євген Клімакін, головний редактор «Нової Польщі». Власне, завдяки йому справжні слова, написані видатними українськими письменниками в окопах, окупації, під звуки сирен, на чужині, в моменти відчаю та піднесення, зустрілися під однією обкладинкою.
Після 24 лютого 2022 року багатьом здавалося, що слова померли. На щастя, це не так. Від шоку і болю вони зникли, щоб через якийсь час повернутися — набагато точнішими, чеснішими, безжальними, понівеченими, але дуже сильними й справжніми.
Укладачем видання є письменник Володимир Рафєєнко, якого життя двічі змусило втікати з-під російської окупації — 2014-го з Донецька та 2022-го з-під Києва. Переживши глибоку психологічну травму від побаченого наприкінці лютого на Київщині, Володимир назавжди відмовився від рідної йому російської мови. Як це не парадоксально, власне укладання антології про війну стало для письменника своєрідною терапією.
Робота над цими текстами мене лікувала, тому що я відчув: я не один. І ця травма, цей біль, неможливість дихати й спати — це не тільки моє, а наше спільне. Не приховую, що коли я читав, я плакав, але через це став жити далі.
В антологію ввійшли есеї, щоденники та вірші 42 українських письменників, написані після 24 лютого. Твори до антології допомагав збирати Український ПЕН.
Коли до нас звернулися Євген Клімакін та Володимир Рафєєнко, ми передали їм наш архів і допомогли замовити низку есеїв, які українські автори написали спеціально для цієї антології. Загалом це одне з перших видань, що фіксує наші емоції й думки перших місяців великої війни.
Книжка побачила світ у Видавництві Старого Лева. Його співзасновниця й головна редакторка (а також авторка антології) Мар’яна Савка розповідає:
Ми насправді не знаємо, чи війна–22 не стане війною–22-23 і далі, не знаємо, коли припиниться цей страшний час невинно убитих і полеглих у боях за свою землю і родину. Але ця антологія — емоційне свідчення нашої присутності у цьому часі болю і звитяги. Колись наші нащадки читатимуть ці вірші, есеї, щоденники й зрозуміють, чому в нас не було шансу на поразку.
Варшавська презентація антології відбулася 17 грудня в рамах заходу «Справжні слова. Нова українська культура». На неї приїхали Мар’яна Савка, Володимир Рафєєнко, письменниця та громадська діячка Вікторія Амеліна. Фрагменти творів, що ввійшли до антології, в переповненому залі кіно «Культура» читали відомий польський актор Адам Ференций та народна актриса України Ада Роговцева.
Пані Ада розповіла, що кожен прочитаний рядок пропускала крізь серце, адже зараз на фронті її зять, онук та чоловік онучки.
Я вперше з лютого виїхала з України, й мені ніяково. Але ця подія — того варта!
Коли мене запитують про творчі плани, я відповідаю, що в мене тільки один план — дочекатися перемоги.
Власне, очікування перемоги, попри смерті, обстріли, біль, втрати, руйнації наскрізно пронизує більшість текстів антології. Не випадково Сергій Жадан ритмізує свій щоденник влучним і афористичним: «Завтра прокинемося на один день ближче до нашої перемоги».
Ці щоденники, сумні й світлі водночас, ятрять і намагаються гоїти страшний досвід українців, а ще — зафіксувати кожну мить, кожну емоцію, кожну подію російсько-української війни. Спроби вхопити миті на льоту помітні в щоденниках, написаних у Харкові, Львові, Києві, на Чернігівщині, написаних на вокзалах між волонтаріатами, в казармах у проміжках між чергуваннями, в підвалах під час тривожних сирен.
Серед авторів є й захисники, що писали свої щоденники безпосередньо з місць воєнних дій або передової, як-от Артем Чех та Артем Чапай. І їхні тексти особливі — дають змогу заглянути в інший, нецивільний вимір війни.
Трупи собак, калюжі крові, спалені машини, розвалені хати — кого цим зараз здивуєш? Лісосмуга вся у подарунках. Розтяжки поставлені наспіх, але їх багато. Все нафаршироване залізом, городи засипані уламками. На землі чорно-білі фотографії. Чиїсь спогади з 70-х або ранніх 80-х. Хочеться все це зібрати й віддати власникам. Але часу немає, та і де шукати власників? Від їхнього будинку мало що залишилося. Лише ці фотографії, що розлетілися вулицею. Подвір’я розвалені й оголені, ніби білована дичина. Ідеш і безсоромно роздивляєшся залишки чужого затишку. Немає більше затишку. Нічого немає. Все вмерло. Все випарувалося. Всюди темно.
Воєнний досвід, крім усього, нівелює приватний культурний бекграунд:
Оце собі думаю, що всі прочитані антивоєнні книжки — від Ремарка й Гемінґвея до спогадів про Другу світову, «Бойні номер п’ять» і «Пастки–22» — виявляються нерелевантними після того, як вивозиш дітей з-під бомб.
В есеях, що ввійшли в антологію, письменники намагаються прорефлексувати воєнну дійсність, наводять історичні паралелі, малюють ширше полотно подій, ніж тільки бачене на власні очі, як у щоденниках.
Письменник Володимир Рафєєнко з дружиною з 2014 року, покинувши рідний Донецьк, жили в дачному будиночку неподалік столиці. І з 24 лютого фактично опинилася в пастці: довкола велися жорстокі бої за Київ. Мобільне покриття ловило тільки в одному місці — там Володимир став свідком десятків телефонних розмов, що одночасно точилися навколо, й описав усе в есеї Ліхтарик уночі.
Відомий поет і перекладач Остап Сливинський уклав «Словник війни» із фрагментів монологів різних людей.
У «Словнику» немає слова «біженець». Ми не тікаємо, — кажуть утомлені жінки з дітьми, кажуть літні люди, які хотіли дожити у спокої, кажуть підлітки, що мандрують у невідомий світ разом із молодшими братами і сестрами. Ми не тікаємо, а рятуємося від війни. Нас жене не страх, а неможливість там бути. «Біженець» — слабке слово. Зате у «Словнику» поруч зі «свободою» є слова «щастя» і «любов», а ще — «тиша», «спів» і «краса». Це — сильні слова. Ми спираємося на них. Вони — як камені, по яких ми перейдемо на той бік через цю каламутну ріку.
Мабуть, словник авторських афоризмів з часу війни могла б укласти й письменниця та ілюстраторка Олена Павлова, якій вдається короткими фразами вловити місткі сенси, важливі зараз для кожного українця:
Сьогоднішнє “як ти?” означає “я тебе люблю”...
Сирени звучать, як сигналізація, наче мою країну намагаються викрасти…
Кожен почутий вибух — як дефібрилятор для серця…
Настрій нагадує траєкторію запуску крилатої ракети…
Була в книгарні — у всіх підручників з історії світу закінчився термін придатності…
Нам не потрібні дороговкази — наша мапа набита під шкірою...
Про колективну провину РФ й розлюднення росіян — есей «Після Бучі» Юрія Андруховича. Про відчуття провини українців і особисту неспроможність писати літературні твори, про те, що слова після Бучі закінчились — написала Софія Андрухович, зізнаючись, що не знає, чи знову буде письменницею після війни. Суголосний йому й есей Ірини Вікирчак:
Я працюю зі словами, з літературою, я щодня говорю кількома іноземними, це ж мій обов’язок — аналізувати, розповідати, коментувати. А я не можу. Мовний параліч. Внутрішнє заціпеніння. Що там казав Адорно про поезію після Бучі й Маріуполя?
І це ж риторичне питання до німецького філософа ніби підхоплює Олександр Михед:
Дорогий Адорно, колись ми знайшли відповідь на твоє питання «Чи можливе мистецтво після Аушвіца?» Але чи знайшов би ти відповідь на питання «Чи можливі слова після Бучі?»
Ми всі лишилися під завалами драматичного театру в Маріуполі. Нас поховано в Бучі. Мертві більше не страждають. Живі більше не відчувають.
В останній, поетичний, розділ антології ввійшли пронизливі вірші, серед яких «Отче наші» Катерини Калитко та Мар’яни Савки — і в обох про непрощення ворогам. «Отче наш» на серці «видряпує» і Юлія Мусаковська:
Тісно в одному світі із вбивцею, катом,
з тим, через кого навчились хотіти вбивати,
з бравим оркестром, що грає під тілом розп’ятим
із отченашем, на серці надряпаним цвяхом.
Також в антологію ввійшли поезії Галини Крук, Катерини Міхаліциної, Павла Коробчука, Ірини Шувалової, Василя Махна, Олени Степаненко, Олександра Ірванця… Зокрема й уже народний вірш поета-воїна Павла Вишебаби «Тільки не пиши мені про війну». Але ще однією, можна навіть сказати, — історичною, принадою антології стала добірка найновіших віршів Ліни Костенко.
Виявилось, що Ліна Василівна з 24 лютого перебуває в Києві, свідомо не бажаючи полишати Україну. З початку повномасштабної війни вона писала вірші й погодилась передати нам до антології свою нову поетичну добірку.
Коли укладалася антологія, ще не була відома доля українських захисників на оточеній та обстрілюваній Азовсталі, ми ще не знали про цвинтар в Ізюмі та розстріл дитячого письменника Володимира Вакуленка, ще не було десятків загиблих під завалами у Дніпрі, ще не було Оленівки, Бахмуту, Соледару. Тому й цінність цієї книжки, зокрема, у виловленні емоцій, вражень, переживань, що з кожною миттю, з кожною новиною змінюються, які ще неможливо проаналізувати з відстані часу. Усе — тут і тепер: смерті й любов, крайня ненависть і крайня добродушність, переоцінка всіх цінностей та переродження — кожного зокрема та народу загалом.
Росли, росли — і виросли хлоп’ята.
Чиїсь кохані і чиїсь сини.
Щоб Україна не була розп’ята,
пішли боротись, —
хто ж, як не вони?!
Господь їм сил подвоїв і потроїв.
Здолали все, подужали заброд.
Так виникає нація героїв.
Так постає з населення народ.
***
Незабаром книжка побачить світ і польською мовою в перекладах найкращих перекладачів, зокрема Адама Поморського, Анети Камінської, Богдана Задури, Марціна Ґачковського, Мацєя Пйотрковського, Йоанна Маєвської, Марека Отвіновського та інших.
