Напис «Павяк. Помстимося» — такі написи з’являлись на варшавських вулицях під час німецької окупації. Джерело: пресматеріали
Напис «Павяк. Помстимося» — такі написи з’являлись на варшавських вулицях під час німецької окупації. Джерело: пресматеріали

Відчути себе людиною. Збройні операції польського підпілля в роки Другої світової війни

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Вироки нацистам, визволення в’язнів і диверсії на залізниці.

В окупованій Німеччиною Польщі було небагато місць, які мали б гіршу славу, ніж варшавська в’язниця для політв’язнів, відома як Павяк. За п’ять років через неї пройшло 100 тисяч поляків і чимало з них там загинуло. За цими смертями стояли переважно німецькі вахмістри — садисти та воєнні злочинці. Найгіршим серед них був обершарфюрер СС Франц Бюркль. Він отримував насолоду від убивств, які скоювалися серед білого дня.

Бюркль регулярно вбивав в’язнів, а потім записував у рапорті, буцімто стріляв по втікачах. Одного разу він побачив трьох чоловіків, які йшли вулицею неподалік Павяка. Він вийшов до них, затримав, відібрав документи, а потім відвів до сусідніх воріт і там застрелив. У хороші дні Бюркль обмежувався катуванням людей: нацьковував на них собак, змушував їх годинами присідати або повзати по гарячому гравію. Влітку 1943 року командування Армії Крайової (АК), найбільшої збройної підпільної організації в окупованій Польщі, вирішило ліквідувати Бюркля.

Виконати завдання поручили підрозділу «Аґат» — одному з найкращих загонів, що входив до складу керівництва диверсій, відомого як «Кедив» — спеціального формування АК, відповідального за збройну боротьбу з ворогом. У вівторок, 7 вересня 1943 року, в центрі Варшави на перехресті вулиць Маршалковської та Литовської зібралася група з чотирьох людей, яка мала виконати вирок. Вони вичікували свою ціль на місці майже годину. О 9:58 Бюркль вийшов з дому і попрямував до трамвайної зупинки, звідки мав поїхати на роботу до Павяка. Незважаючи на тритижневу підготовку, раптово з’явилася непередбачувана обставина: чоловік ішов із жінкою з дитячим візочком. Командир операції Єжи Зборовський (псевдо Єремі) завагався. Пізніше він написав у рапорті:

Єжи Зборовський

Трохи поміркувавши над рішенням, я, згідно із планом, перейшов на інший бік вулиці Маршалковської, що було знаком для початку операції. Водночас Рись переходив на інший бік вулиці Литовської. Пролунали перші постріли. Пан Б.[юркль] упав на землю.

Відбулася недовга, але інтенсивна стрілянина. Німецькі жандарми та ґестапівці, які були на вулиці, намагалися наздогнати поляків, але ті вскочили до автомобіля, який на них чекав, і, попри погоню, втекли. Вся операція тривала 90 секунд. Не набагато більше часу знадобилося, щоб про цей успіх підпілля дізналася Варшава. Але варшав’яни вже звикли до таких новин. Ця операція була не перша. І тим більше не остання.

До перших пострілів

Вбивства ґестапівців, порятунок в’язнів та підриви потягів — сьогодні це символи діяльності польського підпілля. Вони зародилися порівняно пізно, фактично лише 1943-го — на четвертому році війни. До того збройних операцій було мало і вони проходили не так видовищно.

Передусім це було пов’язано з формуванням концепції боротьби з ворогом. Після поразки вересневої кампанії 1939 року керівники підпілля, яке тоді тільки-тільки зароджувалося, не хотіли відразу кидатися у відкритий бій. Вони сподівалися, що навесні 1940-го союзники нападуть на Німеччину й почнуть визволяти Польщу. Тоді невеликі кадрові підрозділи, що складалися переважно з досвідчених солдатів, мали виступити й підтримати союзників у ключових точках. Та після падіння Франції довелося переглянути план та підготуватися до більш тривалого та виснажливого конфлікту.

Цим обумовлювалася необхідність розширити організаційні структури. Протягом наступних місяців було створено Польську підпільну державу, найбільшу структуру такого типу в окупованій Європі. Вона складалася з таємного парламенту, міністерств, судової системи, а також збройного підрозділу — Союзу збройної боротьби (СЗБ), який 14 лютого 1942 року перетворили на АК. І саме СЗБ/АК відповідали за ведення бойових дій. Однак щоб організувати все в широкому масштабі, потрібно було знайти відповідних для цього людей. Вони проходили вишкіл у підрозділах, що спеціалізувалися на саботажі й диверсії. Найбільшими з-поміж них були Союз відплати, «Віяло» та, нарешті, «Кедив», створений восени 1942 року.

Однак навіть тоді, коли вже існував «Кедив», великою проблемою була зброя, а точніше, її відсутність. Упродовж усієї війни її не вистачало навіть для найелітніших підрозділів СЗБ/AK, не кажучи вже про інші менш численні формування. І це при тому, що зброю мали з різних джерел: викопували озброєння, заховане у вересні 1939 року, здобували у ворога, купували на чорному ринку, отримували від союзників (її скидали з літаків) або й самотужки виготовляли у своїх майстернях.

Одним із залізних правил підпілля стало переховування зброї у спеціально відведених для цього приміщеннях, звідки її можна було брати тільки за згодою та наказом командира.

Однак чимало бійців замовчували, що під час тієї чи іншої операції їм вдавалося здобути, скажімо, пістолет, який вони потім тримали у себе вдома. Таким чином вони наражали на небезпеку себе й домочадців, адже якщо німці під час обшуку знаходили зброю, це майже напевно означало смертний вирок, в найкращому випадку — відправлення до концтабору. Однак мати власний пістолет чи рушницю було мрією багатьох змовників. Часто сильнішою, ніж здоровий глузд.

Створення відповідних підрозділів, рот чи батальйонів ще не означало, що підпілля організовуватиме операції. Протягом майже всієї війни цивільна влада дискутувала з військовими про те, чи варто відкрито виступати проти німців і тим самим провокувати їх на посилення терору. На думку прихильників диверсії, німцям і так не потрібен привід для організації концтаборів чи страт, а збройний опір може навіть послабити ці їхні старання. Дискусії довкола того, хто з них мав слушність, точаться досі.

Гострою проблемою була психічна підготовка людей до боротьби. Особливо це стосувалося партизанів у містах: тут багато зіткнень відбувалося на близькій відстані, коли повстанець часто бачив обличчя ворога. На думку фахівців, саме те, що ти бачиш у ворогові людину, помічаєш її очі, вираз обличчя, розумієш, чи вона боїться — є найскладнішим у її вбивстві. Пілоту набагато легше вбити кілька десятків людей, скинувши бомбу з висоти кількох кілометрів, коли він не бачить жертв, ніж солдатові вбити іншого солдата з відстані кількох метрів. Тому одне з головних правил підпілля, яке стосувалося призначення виконавців смертних вироків, гласило, що на такі завдання не можна відправляти неповнолітніх. Керівники побоювалися, що ті не впораються, а ще їх хотіли захистити від надмірного стресу, який міг понівечити їхню психіку. Проблема полягала в тому, що багато молодих людей буквально рвалися до бою.

Символи

Підпільники виконували не лише смертні вироки, хоча цей вид операцій, безперечно, був одним із головних і найсильніше впливав на ситуацію. За повоєнними даними, 1943 року знищено 1246 одних тільки агентів ґестапо, а в першій половині 1944-го — 769. За іншими оцінками, з початку 1941-го до 30 червня 1944-го здійснено 5733 напади на німців. Щоправда, невідомо, чи в це число входять й ті, які ми навели раніше. Однак навіть не зважаючи на це, видно, наскільки часто проводилися операції.

Навіть якщо йти за найнижчими оцінками, то виходить, що підпілля проводило чотири ліквідаційні операції на день, себто одну що шість годин.

Про деякі ми знаємо мало або взагалі нічого, а деякі стали символом боротьби з окупантом.

Найвідомішою була так звана операція Кутшера. Командувач СС і поліції варшавського округу Генерал-губернаторства Адміністративно-територіальне утворення на території більшої частини окупованої німцями Польщі. Франц Кутшер прибув у Варшаву восени 1943 року. Під час його служби терор у місті посилився. Польська столиця з самого початку війни зазнавала облав, розстрілів, жила в тіні найбільшої в окупованій Польщі політичної в’язниці Павяк, зрештою, вона стала ареною знищення євреїв, проте власне період служби Кутшера видався винятково кривавим. Тоді жодного дня не минало без облав та привселюдних страт. На очах перехожих німці вишиковували спійманих людей під стінами їхніх домів і розстрілювали.

Після проведення розслідування і встановлення особи Кутшера, який ніколи не підписувався своїм іменем під публічними оголошеннями, у листопаді 1943 року дано наказ його ліквідувати. Для цього призначили той самий підрозділ, який кілька тижнів тому вбив Бюркля. Цього разу операцією керував не Єжи Зборовський, а Броніслав Пєтрашевич (псевдо Льот). Після тривалих приготувань і невдалої першої спроби вранці 1 лютого 1944 року група з 12 людей виконала завдання неподалік розкішної кам’яниці, в якій проживав їхній об’єкт, відомий як «кат Варшави». Не обійшлося без втрат. Четверо бійців АК померло від поранень, отриманих під час стрілянини або трохи пізніше.

Втрати в подібних операціях були звичною справою. Через місяць після нападу на Кутшера розпорядчий відділ «А» «Кедиву» Варшавського округу АК здійснив ліквідацію, яку Владислав Бартошевський, літописець історії окупованої столиці, назвав найбільш досконалою операцією польського підпілля. У її реалізації брали участь кільканадцять людей, але під час найважливішого завершального етапу були задіяні одиниці. Ціллю став один з охоронців Західного вокзалу, працівник залізничної поліції Карл Шмальц, відомий під прізвиськом Панянка. Його так називало тому, що він часто переодягався жінкою, завдяки чому міг непомітно підходити до поляків, які збирали вугілля на запасних шляхах. Легально купити необхідну кількість палива взимку було неможливо, тому в багатьох домівках панував страшний холод. В такій ситуації крадіжка часто була єдиним способом подбати про сім’ю. Знаючи про це, Шмальц полював на дітей і жінок. Багатьох він убив на місці, інших ловив і відправляв у в’язницю. У рапорті підпільники писали, що він був «типовим збоченцем, катом, убивцею, злочинцем — надзвичайно патологічним як на німецьке суспільство тип. Він із садистичною насолодою знущається зі своїх жертв, власноруч їх мучить і вбиває». Однак Шмальц здогадався, що підпільники винесли йому вирок і довго переховувався. Ніхто не знав, як він виглядає, та допоміг збіг обставин: його фото випадково помітили на вітрині фотостудії. Сама операція проходила, як у кіно.

Двоє солдатів АК, перевдягнені у німецьку форму, привели третього, який удавав злодія, в приміщення залізничної охорони. Вони встановили там особу Панянки, після чого кількома вистрілами вбили його на місці.

Інших німців, які були присутні при цьому, не чіпали. Через кілька тижнів один із них упізнав на вулиці керівника операції Казімєжа Якубовського (псевдо Казік). Того ж дня їх із дружиною затримали. Вони не дожили до кінця війни.

Зовсім іншим видом операцій було звільнення ув’язнених з рук німців. На відміну від ліквідацій, тут вік учасників не обмежувався. Найгучнішим випадком стала операція в варшавському середмісті біля Арсеналу, яка відбулася 26 березня 1943 року. Тоді солдати, які належали до варшавських штурмових груп «Сірих шеренг», підпільної харцерської організації, визволили свого товариша Яна Битнара (псевдо Рудий), арештованого кілька днів до цього. Його щодня возили з в’язниці до штаб-квартири ґестапо на алеї Шуха, де жорстоко допитували. Коли 26 березня він повертався в тюремній вантажівці до Павяка, його друзі біля будівлі колишнього міського арсеналу напали на конвой і відбили Рудого, а з ним і решту в’язнів. Польська сторона знову зазнала втрат. Зокрема, 30 березня помер Мацєй Алєксий Давідовський (псевдо Алєк), важко поранений під час відступу, а також сам Рудий, якому лікарі вже не могли допомогти. Інший учасник операції, Тадеуш Завадський (псевдо Зоська), невдовзі після цих подій написав свої спогади. На їх основі ще під час війни Алєксандер Камінський, важлива фігура довоєнного та воєнного харцерства, написав книжку «Каміння на шанець», яка стала одним із головних творів про польське підпілля. Восени 1943 року великий резонанс у Варшаві мала також серія нападів на «буди», себто тюремні вантажівки, з яких солдати «Кедиву» звільняли людей, заарештованих німцями під час облав.

Такі операції відбувалися не лише в столиці. 18 січня 1943 року загін АК, що складався приблизно з 20 досвідчених вояків-диверсантів, визволив із в’язниці в Пінську (нині Білорусь) трьох своїх товаришів, арештованих кількома місяцями раніше під час виконання іншого завдання. Незвичність операції полягала в тому, що в самому Пінську перебував великий німецький гарнізон, а підрозділ під командуванням Яна Півніка (псевдо Понурий) погано знав місцевість. Будь-яка помилка могла б поставити на ноги весь гарнізон, і тоді операція провалилася б. Проте план продумали до дрібниць і блискуче його виконали. Зокрема, врахували, коли змінюється на посту охорона за стінами й ті, хто стояв біля воріт, їх заскочили зненацька, зробивши фокус із німецьким мундиром — таким самим, який через рік використають виконавці вироку Шмальца. Втрат серед виконавців не було, проте німці помстилися, розстрілявши кілька десятків жителів Пінська.

Щоб уникнути подібних ситуацій, в’язнів звільняли й іншим, не таким гучним чином. Наприклад, у тюремних лікарнях їм робили спеціально підготовлені ін’єкції з вірусами. Незабаром вони спричинювали гострі приступи різних захворювань, які вимагали лікування в шпиталях на волі, де були кращі умови та професійніше обладнання. Так врятували, зокрема, відомого графіка Станіслава Мєдзу-Томашевського. Коли після уколу йому стало погано, його відвезли до лікарні, де німців, які його охороняли, переконали, що він помер в операційній. На доказ факту смерті на його місце підклали тіло схожого чоловіка, покійника. Тим часом Мєдза-Томашевський вийшов з лікарні вільним.

Ці два види операцій — через їхню важливість і часто видовищний перебіг — переважали в свідомості поляків і німців, проте були й інші.

Німці мали чимало проблем через підриви потягів, що ускладнювало залізничне сполучення. Це було особливо важливо в прифронтових районах.

Локомотив, що зійшов із рейок, міг на кілька годин заблокувати рух на певному маршруті. Своєю чергою реквізиції запасів зі складів становили проблему як для німецької армії, так і для німецького цивільного населення, яке залишалося без продовольства. Все це погіршувало настрої окупантів і підносило дух поляків.

Навіщо це було потрібно?

Вплив збройних виступів польського підпілля на хід війни був незначним, якщо не сказати ніяким. У порівнянні з мільйонами солдатів, які воювали на фронтах, у порівнянні з великими битвами, в яких брали участь сотні танків і літаків, ці ліквідації, звільнення полонених чи інші сутички з ворогом не могли мати велике значення для остаточного результату. Але вони відіграли велику роль іншого роду.

Німці, хоч їхні втрати й були незначні, побоювалися стати жертвами нападу чи загинути під час випадкової перестрілки. Офіцери ґестапо й СС, жандарми, поліцейські та чиновники усвідомлювали, що якщо надто сильно закручуватимуть гайки, то можуть стати мішенню польського підпілля. Про це чітко висловився Людвіґ Ляйст, німецький бурмістр Варшави, зазначивши, що більше боїться «своїх варшав’ян», ніж ґестапо. Цей страх був помітний і в поведінці багатьох функціонерів апарату терору, які намагалися не виходити на вулицю без нагальної потреби й навіть невеликі відстані долали на машинах з охороною. Німецький квартал у Варшаві з часом почав нагадувати фортецю, оточену бункерами, постами кулеметників та загорожами.

Але, мабуть, набагато важливішим було те, що збройні операції давали змогу підпільникам відчути себе людьми. Станіслав Лікєрнік (псевдо Страх), учасник ліквідаційної операції «Панянка», через багато років говорив, що в диверсіях «можна було розрядитися, роблячи щось, що перетворювало людину з затравленої тварини на того, хто бореться, що “робило людиною”. Участь в операції була тим, чого прагнули найбільше». Він стверджував, що навіть якби знав, що загине в бою, то своїм місцем в операції нізащо б не поступився.

Багато солдатів підпілля мріяло про те, щоб взяти участь у бойовім завданні. Ця мрія стояла і за початком Варшавського повстання. Це не єдина і не головна його причина, але вона впливала на настрої, які до нього призвели.

Після кількох років окупації, щоденного терору, частина людей відчула потребу помститися німцям і розрядити свою ненависть. Учасники диверсій, які регулярно стріляли в ґестапівців або нападали на поліцейські дільниці, мали можливість робити це ще раніше.

Проте не всі поляки мали таку потребу, не всі зуміли подолати страх вступити в підпілля. Тому теж для них, для мирного населення, було важливе розуміння того, що окупант вразливий, що йому можна завдати удару. Згаданий вище Лікєрнік описував сцену з ліквідації Шмальца:

Станіслав Лікєрнік

До кінця свого життя я пам’ятатиму радість пасажирів потягів, що проїжджали повз: то була електричка до Ґродзіська Мазовєцького. Було чутно: ура! ура! Пасажири у відчинених дверях, у вікнах кричали, сміялися. Вони зрозуміли, що це операція підпілля, показували на нас пальцями. Я тоді ніс на плечі кілька рушниць, нам треба було бути пильними. Але це був приємний момент.

Тут ми бачимо чи не найбільшу силу описаних вище (на жаль, у загальних рисах) операцій: вони були чітким сигналом, що Польща існує і захищатиме своїх громадян. І всі три дійові персонажі цієї вистави — німці, підпільники і цивільне населення — чудово розуміли сигнал. Німці боялися, а поляки боялися трохи менше. І це був великий успіх Польської підпільної держави.

Переклала Марія Шагурі

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Себастьян Павліна image

Себастьян Павліна

Історик, письменник, дослідник Польської підпільної держави, особливо варшавського підпілля. Займається також дослідженням ролі емоцій в…

Читайте також