Кароль Клопотек, Шимон та Збіґнєв Яворський. Колаж: Нова Польща
Кароль Клопотек, Шимон та Збіґнєв Яворський. Колаж: Нова Польща
08 червня 2022

Вони воюють за Україну. Поляки в міжнародному легіоні

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

«Між українськими добровольцями та іноземцями тільки одна різниця: іноземці в будь-яку мить можуть виїхати. Але ті, хто залишився, ніколи не скористаються цією можливістю», — запевняє Збишек, один із численних іноземців, які воюють за Україну. Зараз він зі ще двома поляками дислокуються на харківському напрямку, за 500 метрів від російського кордону.

Кароль Клопотек, високий 35-річний поляк, вміло тримає зброю. Він родом із Тчева, проте живе у Великій Британії. Зараз Кароль воює на сході України.

— З самого початку це була моя війна. Ми — сусіди, а сусіди повинні допомагати одне одному. Я вже сім років живу у Великій Британії. Наче й добре, але як у еміграції. Не зовсім удома. Я не міг повірити, що в наш час може розпочатися щось таке, як ця страшна війна. Я почув, як президент України заявив, що дасть зброю кожному, хто вирішить захищати Україну. І я вирішив.

Володимир Зеленський

Кожен, хто хоче долучитися до захисту безпеки в Європі та світі, може приїхати й стати пліч-о-пліч із українцями проти загарбників ХХІ століття.

Тоді до України почали приїжджати ветерани з усього світу й незабаром постав Інтернаціональний легіон тероборони. Його солдати підписують контракти із ЗСУ й воюють як добровольці, а не найманці.

За словами міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби, воювати проти Росії в Україну приїхали ветерани з 52 країн. За іншими даними, ця цифра сягнула 80.

Міжнародні формування діють на різних ділянках фронту. На Харківському, у підрозділі, оснащеному бронемашинами Wolfhound, воює троє поляків. Я знаходжу їх за 500 метрів від кордону з Росією. Тут українська армія, зокрема легіонери, успішно витісняє загарбників.

Легіонери звільнили два населені пункти. Ворог закріпився на останньому відрізку і не здається. За даними розвідки, по той бік стоять переважно мобілізовані з так званих республік ЛНР та ДНР. Російська пропаганда залякує: якщо ті складуть зброю, українці будуть до них нещадні. За втечу до Росії їм загрожує щонайменше ув’язнення за дезертирство. Вони не можуть відступати й змушені воювати.

Кароль Клопотек. Фото: Олена Бондаренко

Кароль нетерпеливиться: чекає наказу йти в атаку.

— Війна — це професія. Ви професіонал? — запитую.
— Я взагалі-то будівельник. Колись думав, що хлопців від чоловіків можна відрізнити за кількістю випитого алкоголю. Тепер знаю: за поведінкою в екстремальних ситуаціях.

Кароль розповідає, як намагався потрапити у підрозділ.

— Мене аж розпирало зсередини. Але я ніяк не міг знайти конкретної інформації про те, як приєднатися до цього формування. Десь п’ять разів заповнював анкету добровольця. І тиша. Знову надсилав — і тиша. Врешті спакував свій 80-літровий рюкзак. Потім виявилося, що мій рахунок на нулі, була лише готівка. Тож я не міг купити квиток на пором: квитки продавалися тільки онлайн. Довелося підходити до людей на вулиці, англійців, показувати електронні листи з України, пояснювати, що їду на війну й заплачу готівкою, навіть більшу суму — тільки допоможіть купити квиток. Так я підходив десь до 50 людей, ситуація ставала неприємною. До мене підійшла поліціянтка, я їй усе пояснив. Вона виявилася полькою і допомогла мені. В Україні мене зустріли з великою вдячністю за те, що я приїхав.

Кароль з усмішкою розповідає про свої пригоди під час поїздки в Україну і як уперше зіткнувся тут із війною: потрапив під ракетний обстріл на військовому полігоні у Яворові, всього за 20 кілометрів від польського кордону.

— Я подумав, що це військові навчання, але ж панове, навіщо вікна вибивати?!

Утім, це було далеко не смішно. У результаті обстрілу загинуло 35 людей, ще 134 отримали поранення. Тоді на полігоні тренувалися українські солдати й легіонери, і з-поміж останніх багато відсіялося. Вони не очікували, що війна буде такою, з бомбами та ракетами, під якими особисті навички не мають ніякого значення. Проте Кароль залишився.

— Якщо вже я обрав цей шлях, то не зверну з нього, — каже він.

Поляк впорається

Не можу стриматися, щоб не сфотографувати Кароля: його щира усмішка бере за душу. Проте знімок слід належним чином обробити: не можна розкривати місце перебування солдата. Тож залишається тільки голова у хмарах. Ми занадто близько до лінії фронту, де кожен уцілілий будинок і кущ добре знайомі ворогу. Відходити далеко теж не можна, бо постійно щось вибухає.

— Я тут як удома, — каже Кароль, позуючи для наступного кадру. — Почуваюся потрібним і відчуваю вдячність людей. Тут залишилися найстійкіші. Сусіди приносять нам їжу і козяче молоко. Я не дозволю скривдити цих людей. Тільки через мій труп.

Ми розмовляємо про місцевих мешканців, проте це не звучить якось пафосно. Адже Кароль «і компанія» — живе підтвердження російської пропаганди про те, що на боці України воює НАТО. Але оскільки ніхто з місцевих жителів не доніс ворогу про місцеперебування іноземців, імовірно, пропаганда вже не діє.

— Росіяни — не солдати. Вони злочинці і ґвалтівники. Описуючи їх, я мав би висловлюватись нецензурно, а так робити не варто. Усі вже знають, які вони, — хлопець міцніше стискає зброю. А ми продовжуємо говорити лише про війну.

— Я теж думав, що ця війна буде іншою. Знав, що українські війська реформовані, що в них більше досвіду після восьми років боїв. Я також упевнений у собі. Розраховував більше на міські сутички, партизанщину. А тут бомби! Тут боятиметься кожен, хто при здоровому глузді. Під бомбами і ракетами від тебе нічого не залежить.

Коли неподалік упала чергова касетна бомба, знову відсіялося чимало іноземних добровольців-професіоналів. Снайпер із Канади, повернувшись додому, дав інтерв’ю, в якому розповів про погані умови на фронті й те, що йому, снайперу, довелося рити окопи.

Кароль сміється:

— Ну, так, тут постійна каша, нам ніхто не допомагає — мусимо самі. Копати окопи — також. Можливо, у професіоналів занадто високі очікування, не знаю. На мою думку, умови тут хороші, зважаючи на те, як близько ми до лінії фронту.

Кароль і тут намагається знайти позитив: він може підтягнути іспанську, знайшов справжню сім’ю і має поляка, з яким працює в парі.

— Буває, ми вирізаємо один одному мозолі на стопах (це треба робити швидко, а самостійно не впораєшся), витягуємо кліщів зі спини або інших, більш інтимних частин тіла. У мене тут родина. Я щаслива людина.

У цьому підрозділі зібралися представники 30 країн, проте поляк знайшов поляка. Його звати Збіґнєв, йому 55 років.

— Я мало спав і взагалі не дуже хороший співрозмовник, — одразу попереджає Збишек. Про бойові дії Росії на території України він дізнався з телебачення в Ірландії. Живе там уже 23 роки.

— Я відразу зрозумів, що це війна. 3 березня продав будинок у Польщі, а 7-го пішов на планове обстеження, бо в мене був рак. Виявилося, що все гаразд, і від міжнародного жіночого дня я вже тут. Вступити до Інтернаціонального підрозділу мені допомогли українські друзі із Жовкви. Мою кваліфікацію підтвердили доволі швидко.

Збіґнєв Яворський. Фото: Олена Бондаренко

— Я поставлю вам те саме питання: ви живете в Ірландії, у вас усе добре — це ваша війна?

— Я вважаю, що Путін загрожує нашій країні також. А ще в мене син українець, і він у Маріуполі.

Ми мовчимо. Збишек відвертається, але я бачу, що в нього сльози на очах.

— Це було давно, — повертається він до розмови, — 20 років тому. Вона навчалася у Варшаві, ми закохалися. Потім усе змінилося... Я сидів у в’язниці, згодом мені довелося покинути країну. Я віддавна живу в Ірландії. Вона залишилася в Києві. Зараз ми не спілкуємося. Я знаю, що син Дмитро — військовий. У нього мій характер. Чи він на «Азовсталі»? Знаю, що був там. Репортаж писався ще до того, як останні захисники «Азовсталі» потрапили в полон. Але не будемо зараз про це, — Збишек знову відвертається.

Він володіє німецькою, англійською, іспанською, польською та російською мовами. Трохи подорожував світом. Радий, що в міжнародному підрозділі знайшов сім’ю.

«Або ми їх усіх повбиваємо, або росіяни прийдуть до Польщі»

— Для мене це не жарти. Ми повинні протистояти поганим людям. Від них навіть тварини страждають, — киває на собак поруч. — Це собаки-біженці. Вони до нас тут прибилися. Бояться стрілянини. Ну, що ж: або ми повбиваємо всіх росіян, або вони прийдуть до Польщі. Росія чітко дає зрозуміти, що Польща також під загрозою.

Збишек, який раніше працював консультантом із безпеки, не приховує, що йому неодноразово доводилося стріляти і в нього також стріляли. «Можливо, це не завжди було законно…» Але чоловік запевняє, що тепер став зовсім іншою людиною і розуміє, чого хоче.

«Вони» сидять за річкою. Легіонери поки що не можуть «їх» дістати.

— Ми хочемо в атаку! — говорить воїн. — Українці натхненно воюють, а нас чомусь бережуть. Я почуваюся злим і безпорадним.

Контракт іноземця у Збройних Силах майже такий самий, як і в українського солдата. Він отримує літній і зимовий одяг, дві пари взуття, зброю та зарплату в гривнях. На українські мірки — доволі багато. Між українськими добровольцями та іноземцями є тільки одна різниця: іноземці в будь-яку мить можуть виїхати.

— Але ті, хто залишився тут, ніколи не скористаються цією можливістю, — запевняє Збишек. — Можливо, після війни я навіть відкрию тут якийсь бізнес.

Кароля він називає синочком. А росіян — виродками.

— Уже давно відомо, що росіяни відправляють на війну фізично та морально не підготовлених людей, які нездатні керувати технікою і не пройшли вишколу. Вони можуть лише обстрілювати здалеку. А ми чекаємо, коли вони підійдуть ближче, — розповідає Збишек. До речі, він такий вишкіл проходив, зокрема мав навчання з обслуговування «джавелінів».

Збишек наголошує, що в солдатів із командуванням дуже добрий зв’язок і за своїм командиром вони підуть хоч до чорта в зуби. У міжнародному підрозділі на вищих військових посадах — українці. До речі, вони чудово знають англійську, яка тут є міжнародною мовою спілкування.

Збишек зізнається, що інколи гнів сильніший за волю до життя, і при цьому цілком практично вказує на те, що формуванню потрібна техніка, щоб їздити розбитими фронтовими дорогами.

— Бойовий дух більше ніж просто сильний. Але на бойові завдання ми вирушаємо на мерседесі 1978 року випуску. Звісно, ми дуже вдячні за нього волонтерам, але так не повинно бути. Я знаю, Україна — не надто багата і їй допомагає весь світ, проте потрібно допомагати більше. Ми, солдати, і пішки підемо! Проте краще мати на чому їздити, — ділиться Збишек і додає: — Знаєте, а росіяни показували нам дупи! Стоять такі на тому березі й регочуть, що ми не можемо їх дістати.

Шимон. Фото: Олена Бондаренко

24-річний Шимон, поляк із Варшави, випадково почув нашу розмову і вирішив приєднатися.

— Що ви хочете знати? Це війна всіх, кожного, хто вірить у свободу і демократію, цінності, які нам, полякам, прищеплюють із дитинства.

Шимон не хоче показувати обличчя — можуть упізнати. Перш ніж стати до фотографії він натягує балаклаву, вдягає кепку з польським прапором і запевняє, що вміє користуватися зброєю.

Ракетний удар Шимон згадує як «жахливий досвід, який важко описати». У те, що Польщі теж загрожує війна, він не вірить: «Це ж уже НАТО». Проте він вірить у необхідність допомагати Україні, захищати демократію та свободу.

— Якщо ми тільки відкинемо росіян до кордону, на цьому війна не закінчиться, — вважає Шимон. — Бо скільки нам тут залишилося, метрів 500? А далі? Не можна спокійно спати, коли під боком божевільний сусід! Україна отримує велику допомогу, але недостатню. Справжньою метою є стабілізація кордонів та захист України потужною зброєю. І переворот у Росії, хоча невідомо, чи це можливо.

Шимон, як і його земляки, планує залишитися на фронті до кінця війни, хоч розуміє, що це може зайняти багато часу.

— З різних країн, з різним досвідом, різними мовами... У підрозділі воюють люди, які пройшли Афганістан, Ірак, Лівію, Сирію — це потужний коктейль проти ворога, — переконаний командир підрозділу, що впевнений в абсолютній перемозі.

Стаття була опублікована на сайті видання Wprost

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також