Кароль Клопотек , високий 35-річний поляк, вміло тримає зброю. Він родом із Тчева, проте живе у Великій Британії. Зараз Кароль воює на сході України.

— З самого початку це була моя війна. Ми — сусіди , а сусіди повинні допомагати одне одному. Я вже сім років живу у Великій Британії. Наче й добре, але як у еміграції. Не зовсім удома. Я не міг повірити, що в наш час може розпочатися щось таке, як ця страшна війна. Я почув, як президент України заявив, що дасть зброю кожному, хто вирішить захищати Україну. І я вирішив.

Володимир Зеленський

Кожен , хто хоче долучитися до захисту безпеки в Європі та світі, може приїхати й стати пліч-о-пліч із українцями проти загарбників ХХІ століття.

Тоді до України почали приїжджати ветерани з усього світу й незабаром постав Інтернаціональний легіон тероборони. Його солдати підписують контракти із ЗСУ й воюють як добровольці , а не найманці.

За словами міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби , воювати проти Росії в Україну приїхали ветерани з 52 країн. За іншими даними, ця цифра сягнула 80.

Міжнародні формування діють на різних ділянках фронту. На Харківському , у підрозділі, оснащеному бронемашинами Wolfhound, воює троє поляків. Я знаходжу їх за 500 метрів від кордону з Росією. Тут українська армія, зокрема легіонери, успішно витісняє загарбників.

Легіонери звільнили два населені пункти. Ворог закріпився на останньому відрізку і не здається. За даними розвідки , по той бік стоять переважно мобілізовані з так званих республік ЛНР та ДНР. Російська пропаганда залякує: якщо ті складуть зброю , українці будуть до них нещадні. За втечу до Росії їм загрожує щонайменше ув’язнення за дезертирство. Вони не можуть відступати й змушені воювати.

Кароль Клопотек. Фото: Олена Бондаренко

Кароль нетерпеливиться: чекає наказу йти в атаку.

— Війна — це професія. Ви професіонал? — запитую.
— Я взагалі-то будівельник. Колись думав , що хлопців від чоловіків можна відрізнити за кількістю випитого алкоголю. Тепер знаю: за поведінкою в екстремальних ситуаціях.

Кароль розповідає , як намагався потрапити у підрозділ.

— Мене аж розпирало зсередини. Але я ніяк не міг знайти конкретної інформації про те , як приєднатися до цього формування. Десь п’ять разів заповнював анкету добровольця. І тиша. Знову надсилав — і тиша. Врешті спакував свій 80-літровий рюкзак. Потім виявилося, що мій рахунок на нулі, була лише готівка. Тож я не міг купити квиток на пором: квитки продавалися тільки онлайн. Довелося підходити до людей на вулиці, англійців, показувати електронні листи з України, пояснювати, що їду на війну й заплачу готівкою, навіть більшу суму — тільки допоможіть купити квиток. Так я підходив десь до 50 людей, ситуація ставала неприємною. До мене підійшла поліціянтка, я їй усе пояснив. Вона виявилася полькою і допомогла мені. В Україні мене зустріли з великою вдячністю за те, що я приїхав.

Кароль з усмішкою розповідає про свої пригоди під час поїздки в Україну і як уперше зіткнувся тут із війною: потрапив під ракетний обстріл на військовому полігоні у Яворові , всього за 20 кілометрів від польського кордону.

— Я подумав , що це військові навчання, але ж панове, навіщо вікна вибивати?!

Утім , це було далеко не смішно. У результаті обстрілу загинуло 35 людей, ще 134 отримали поранення. Тоді на полігоні тренувалися українські солдати й легіонери, і з-поміж останніх багато відсіялося. Вони не очікували, що війна буде такою, з бомбами та ракетами, під якими особисті навички не мають ніякого значення. Проте Кароль залишився.

— Якщо вже я обрав цей шлях , то не зверну з нього, — каже він.

Поляк впорається

Не можу стриматися , щоб не сфотографувати Кароля: його щира усмішка бере за душу. Проте знімок слід належним чином обробити: не можна розкривати місце перебування солдата. Тож залишається тільки голова у хмарах. Ми занадто близько до лінії фронту, де кожен уцілілий будинок і кущ добре знайомі ворогу. Відходити далеко теж не можна, бо постійно щось вибухає.

— Я тут як удома , — каже Кароль , позуючи для наступного кадру. — Почуваюся потрібним і відчуваю вдячність людей. Тут залишилися найстійкіші. Сусіди приносять нам їжу і козяче молоко. Я не дозволю скривдити цих людей. Тільки через мій труп.

Ми розмовляємо про місцевих мешканців , проте це не звучить якось пафосно. Адже Кароль «і компанія» — живе підтвердження російської пропаганди про те, що на боці України воює НАТО. Але оскільки ніхто з місцевих жителів не доніс ворогу про місцеперебування іноземців, імовірно, пропаганда вже не діє.

— Росіяни — не солдати. Вони злочинці і ґвалтівники. Описуючи їх , я мав би висловлюватись нецензурно, а так робити не варто. Усі вже знають, які вони, — хлопець міцніше стискає зброю. А ми продовжуємо говорити лише про війну.

— Я теж думав , що ця війна буде іншою. Знав, що українські війська реформовані, що в них більше досвіду після восьми років боїв. Я також упевнений у собі. Розраховував більше на міські сутички, партизанщину. А тут бомби! Тут боятиметься кожен, хто при здоровому глузді. Під бомбами і ракетами від тебе нічого не залежить.

Коли неподалік упала чергова касетна бомба , знову відсіялося чимало іноземних добровольців-професіоналів. Снайпер із Канади, повернувшись додому, дав інтерв’ю, в якому розповів про погані умови на фронті й те, що йому, снайперу, довелося рити окопи.

Кароль сміється:

— Ну , так, тут постійна каша, нам ніхто не допомагає — мусимо самі. Копати окопи — також. Можливо, у професіоналів занадто високі очікування, не знаю. На мою думку, умови тут хороші, зважаючи на те, як близько ми до лінії фронту.

Кароль і тут намагається знайти позитив: він може підтягнути іспанську , знайшов справжню сім’ю і має поляка, з яким працює в парі.

— Буває , ми вирізаємо один одному мозолі на стопах (це треба робити швидко, а самостійно не впораєшся), витягуємо кліщів зі спини або інших, більш інтимних частин тіла. У мене тут родина. Я щаслива людина.

У цьому підрозділі зібралися представники 30 країн , проте поляк знайшов поляка. Його звати Збіґнєв, йому 55 років.

— Я мало спав і взагалі не дуже хороший співрозмовник , — одразу попереджає Збишек. Про бойові дії Росії на території України він дізнався з телебачення в Ірландії. Живе там уже 23 роки.

— Я відразу зрозумів , що це війна. 3 березня продав будинок у Польщі, а 7-го пішов на планове обстеження, бо в мене був рак. Виявилося, що все гаразд, і від міжнародного жіночого дня я вже тут. Вступити до Інтернаціонального підрозділу мені допомогли українські друзі із Жовкви. Мою кваліфікацію підтвердили доволі швидко.

Збіґнєв Яворський. Фото: Олена Бондаренко

— Я поставлю вам те саме питання: ви живете в Ірландії , у вас усе добре — це ваша війна?

— Я вважаю , що Путін загрожує нашій країні також. А ще в мене син українець, і він у Маріуполі.

Ми мовчимо. Збишек відвертається , але я бачу, що в нього сльози на очах.

— Це було давно , — повертається він до розмови, — 20 років тому. Вона навчалася у Варшаві , ми закохалися. Потім усе змінилося... Я сидів у в’язниці, згодом мені довелося покинути країну. Я віддавна живу в Ірландії. Вона залишилася в Києві. Зараз ми не спілкуємося. Я знаю, що син Дмитро — військовий. У нього мій характер. Чи він на «Азовсталі»? Знаю, що був там. Репортаж писався ще до того, як останні захисники «Азовсталі» потрапили в полон. Але не будемо зараз про це , — Збишек знову відвертається.

Він володіє німецькою , англійською, іспанською, польською та російською мовами. Трохи подорожував світом. Радий, що в міжнародному підрозділі знайшов сім’ю.

«Або ми їх усіх повбиваємо , або росіяни прийдуть до Польщі»

— Для мене це не жарти. Ми повинні протистояти поганим людям. Від них навіть тварини страждають , — киває на собак поруч. — Це собаки-біженці. Вони до нас тут прибилися. Бояться стрілянини. Ну , що ж: або ми повбиваємо всіх росіян, або вони прийдуть до Польщі. Росія чітко дає зрозуміти, що Польща також під загрозою.

Збишек , який раніше працював консультантом із безпеки, не приховує, що йому неодноразово доводилося стріляти і в нього також стріляли. «Можливо , це не завжди було законно…» Але чоловік запевняє , що тепер став зовсім іншою людиною і розуміє, чого хоче.

«Вони» сидять за річкою. Легіонери поки що не можуть «їх» дістати.

— Ми хочемо в атаку! — говорить воїн. — Українці натхненно воюють , а нас чомусь бережуть. Я почуваюся злим і безпорадним.

Контракт іноземця у Збройних Силах майже такий самий , як і в українського солдата. Він отримує літній і зимовий одяг, дві пари взуття, зброю та зарплату в гривнях. На українські мірки — доволі багато. Між українськими добровольцями та іноземцями є тільки одна різниця: іноземці в будь-яку мить можуть виїхати.

— Але ті , хто залишився тут, ніколи не скористаються цією можливістю, — запевняє Збишек. — Можливо , після війни я навіть відкрию тут якийсь бізнес.

Кароля він називає синочком. А росіян — виродками.

— Уже давно відомо , що росіяни відправляють на війну фізично та морально не підготовлених людей, які нездатні керувати технікою і не пройшли вишколу. Вони можуть лише обстрілювати здалеку. А ми чекаємо, коли вони підійдуть ближче, — розповідає Збишек. До речі , він такий вишкіл проходив, зокрема мав навчання з обслуговування «джавелінів».

Збишек наголошує , що в солдатів із командуванням дуже добрий зв’язок і за своїм командиром вони підуть хоч до чорта в зуби. У міжнародному підрозділі на вищих військових посадах — українці. До речі, вони чудово знають англійську, яка тут є міжнародною мовою спілкування.

Збишек зізнається , що інколи гнів сильніший за волю до життя, і при цьому цілком практично вказує на те, що формуванню потрібна техніка, щоб їздити розбитими фронтовими дорогами.

— Бойовий дух більше ніж просто сильний. Але на бойові завдання ми вирушаємо на мерседесі 1978 року випуску. Звісно , ми дуже вдячні за нього волонтерам, але так не повинно бути. Я знаю, Україна — не надто багата і їй допомагає весь світ, проте потрібно допомагати більше. Ми, солдати, і пішки підемо! Проте краще мати на чому їздити, — ділиться Збишек і додає: — Знаєте , а росіяни показували нам дупи! Стоять такі на тому березі й регочуть, що ми не можемо їх дістати.

Шимон. Фото: Олена Бондаренко

24-річний Шимон , поляк із Варшави, випадково почув нашу розмову і вирішив приєднатися.

— Що ви хочете знати? Це війна всіх , кожного, хто вірить у свободу і демократію, цінності, які нам, полякам, прищеплюють із дитинства.

Шимон не хоче показувати обличчя — можуть упізнати. Перш ніж стати до фотографії він натягує балаклаву , вдягає кепку з польським прапором і запевняє, що вміє користуватися зброєю.

Ракетний удар Шимон згадує як «жахливий досвід , який важко описати». У те , що Польщі теж загрожує війна, він не вірить: «Це ж уже НАТО». Проте він вірить у необхідність допомагати Україні , захищати демократію та свободу.

— Якщо ми тільки відкинемо росіян до кордону , на цьому війна не закінчиться, — вважає Шимон. — Бо скільки нам тут залишилося , метрів 500? А далі? Не можна спокійно спати, коли під боком божевільний сусід! Україна отримує велику допомогу, але недостатню. Справжньою метою є стабілізація кордонів та захист України потужною зброєю. І переворот у Росії, хоча невідомо, чи це можливо.

Шимон , як і його земляки, планує залишитися на фронті до кінця війни, хоч розуміє, що це може зайняти багато часу.

— З різних країн , з різним досвідом, різними мовами... У підрозділі воюють люди, які пройшли Афганістан, Ірак, Лівію, Сирію — це потужний коктейль проти ворога , — переконаний командир підрозділу , що впевнений в абсолютній перемозі.

Стаття була опублікована на сайті видання Wprost