«Свинцеві діти». Як влада ПНР приховувала трагедію в Катовицях

Прикладом такого зневажливого ставлення влади до людей може слугувати історія «свинцевих дітей» із поселення Шопєниці, яке нині є дільницею Катовиць. Усе почалося 1834 року, коли в Шопєницях збудували цинкоплавильний комбінат «Вільгельміна». Шопєниці, які тоді вже входили до складу Катовиць, залишалися бідним районом, навіть за мірками Народної Польщі. Його мешканці повністю залежали від металургійного комбінату, який забезпечував їх роботою. 

Цинкоплавильний комбінат в Катовіце. Джерело: UM Katowice

Із Катовицького воєводства походив Едвард Ґєрек, який у 70-х роках став найважливішою людиною в Польщі — лідером комуністичної партії. До того він очолював Польську об’єднану робітничу партію Катовицького воєводства. Саме популярність у Сілезії привела його на вершину влади. Сілезія була особливим місцем на мапі Польської Народної Республіки. Комуністи завжди були одержимі ідеєю розвитку важкої промисловості, можна сказати, що шахти й металургійні заводи стали їхньою слабкістю. Понад усе вони цінували видобуток вугілля і виплавку чавуну. Преса раз у раз повідомила про нові рекорди. А люди нікого особливо не цікавили. 

Епоху Едварда Ґєрека згодом назвали періодом «пропаганди успіху». Телебачення оголосило Польщу десятою економікою світу. Країна, щоправда, розвивалася за рахунок кредиту, який Ґєрек потім не зміг сплатити, але реальність була значно кращою, ніж у суворі 1960-ті роки, коли Польщею керував доволі аскетичний Владислав Ґомулка.

Дільниця Шопєниці не зовсім вписувалася в цю ідилічну картину. Поблизу заводу ночами повітря наповнювалося смородом, який нагадував запах тухлих яєць. Із труби валив жовтий дим, тому що фільтри вимикали. Помирали місцеві канарки й собаки. 

Божена Гаґер-Малецька. Джерело: Сейм ПНР IX каденції, Rzeczpospolita / Wikimedia

1974 року до клініки педіатрії Сілезької медичної академії в Забже, а конкретно — до відділення професорки Божени Гаґер-Малецької, потрапив виснажений хлопчик із Шопєниць, якому не допомагало жодне лікування. Науковиця нещодавно повернулася з конгресу педіатрів, який відбувався у Швейцарії, де почула, що хвороба, звана свинцевим отруєнням або сатурнізмом, вражає не лише робітників, які працюють на небезпечних підприємствах — від неї також страждають діти, які живуть неподалік заводів. 

Спеціалістка призначила хлопчику обстеження. Виявилося, що рівень свинцю в його крові значно перевищує норму. Тоді професорка Божена Гаґер-Малецька зустрілася з педіатринею Шопєниць Йолантою Вадовською-Круль, яку називали Крулькою, а згодом — Шопєницькою Божою Матір’ю. Лікарка й сама восени 1974 року помітила, що діти бліді, страждають від анемії, мають поганий апетит, проблеми з концентрацією уваги, часто проносять і блюють. У багатьох псувалися зуби, були викривлені ноги, а деякі ходили так званою ходою лелеки, незграбно переставляючи стопи. Всі ці симптоми свідчили про можливу розумову відсталість. 

Йоланта Вадовська-Круль. Фото: Адріан Тінц / Wikimedia

Тоді професорка переконала Вадовську-Круль обстежити більшу кількість дітей, які мешкали в Шопєницях. Лікарка щодня відправляла на аналіз крові по кілька десятків малих пацієнтів. Керівник діагностичного центру погодився на це за умови, що ситуація залишиться в таємниці. Всі розуміли, що правда про причини захворювань може не сподобатися владі. Комбінат, який отруював навколишнє середовище, не вписувався в ідилічну картину країни, яка динамічно розвивається. Аадже саме 1974 року підприємство нагородили Орденом трудового знамена першого ступеня. 

Зрештою, пошта відмовилася доставляти скерування на аналіз, тому що не вистачало робочих рук. Тому скерування розносили сама лікарка і медсестра Вєслава Вільчек. Принагідно вони давали рекомендації батькам: поїти дітей молоком, позаяк у ньому є кальцій, який бореться зі свинцем; не прати дитячий одяг разом із батьківським; не давати їм овочів і фруктів, вирощених на присадибних городах; не дозволяти їм купатися у відкритому районному басейні. Варто пам’ятати, що тодішній спосіб життя суттєво відрізнявся від сьогоднішнього, адже тоді діти цілими днями бавилися надворі.

Завдяки зусиллям Йоланти Вадовської-Круль обстеження пройшло п’ять тисяч дітей. З самого початку було зрозуміло, що в більшості рівень свинцю в крові в багато разів перевищує норму. А вона й так була ушестеро вищою, ніж та, яка встановлена нині. Тож згідно із сьогоднішніми мірками всі обстежені тоді діти хворіли. Тож, щоб зберегти таємницю, лікарі в діагнозах не писали «свинцеве отруєння», а ставили хрестик.

До клініки професорки Гаґер-Малецької продовжували надходити нові пацієнти. Коли забракло ліжок, їх почали перенаправляти до інших лікарень неподалік: у Ліґоті й Сосновці.

 Дітям була потрібна тривала ізоляція від місця проживання, тому їм виписували путівки в санаторії. Професорка Гаґер-Малецька через знайомство з катовицьким воєводою Єжи Зєнтеком організувала автобуси для дітей, а згодом — нові квартири для їхніх родин. Те, що відбувалося, намагалися не афішувати, тож офіційно проблеми не існувало. 

Лікарні були переповнені хворими. А в школах навпаки — бракувало ледь не половини учнів. Одні перебували в лікарнях, інші — в санаторіях, де проводили по кілька місяців, позаяк свинець дуже повільно виводиться з організму. Автобуси, які перевозили дітей до санаторіїв, курсували майже щодня.

Завдяки зусиллям професорки Гаґер-Малецької врешті-решт знесли два фамільоки (житлові будинки, в яких мешкало кілька робітничих родин), розташовані найближче до комбінату. Багатьом сім’ям виділили нові квартири. 

Влада помстилася лікарці Йоланті Вадовській-Круль. На основі матеріалів, отриманих у результаті проведених досліджень, вона написала дисертацію. Але захистити роботу їй не дозволили. Спочатку заборонили використовувати в ній термін «епідемія» і наводити статистичні дані. Зрештою дисертацію передали до таємної канцелярії Сілезької медичної академії. Шопєницька Божа Матір так і не отримала звання кандидата наук.

Про свинцеве отруєння офіційно ніколи не згадували. Оскільки преса, радіо й телебачення перебували під цензурою, влада Народної Польщі іноді приховувала катастрофи. Та ті, які були особливо великі, замовчувати не вдавалося. Скажімо, преса багато писала про найбільший у повоєнній Польщі вибух «Ротунди» Будівля банку РКО, в якій у лютому 1979 року стався вибух газу. Загинуло 49 працівників і клієнтів банку, ще 110 людей було поранено. в центрі Варшави, поблизу Палацу культури і науки. Багато уваги журналісти приділили і двом авіатрощам (в 1980 і 1987 роках) сконструйованих у СРСР літаків Іл-62. Хоча справжні причини трагедій — помилки совєтських конструкторів і скандальну економію польської сторони на технічному обслуговуванні двигунів — замовчували. 

Про катастрофи меншого масштабу преса писала не завжди. Сьогодні вони стали б новинами дня, та тоді… Не писали про бомбардувальник Пе-2, який 1952 року розбився в центрі Познані. Тоді загинуло 9 людей, а близько 20 було поранено. 1954 року не повідомляли про пожежу на шахті «Барбара-Визволєнє» у Хожові, в якій загинуло щонайменше 80 шахтарів. Спецслужби контролювали похорони жертв і залякували їхніх близьких. Про нещасний випадок, який стався 1962 року під час параду військ Варшавського договору в Щецині, коли водій танка втратив контроль над керуванням і в’їхав у натовп, згадали дуже побіжно. А тоді ж загинуло 7 людей і 43 поранено.

Спочатку намагалися приховати епідемію віспи у Вроцлаві 1963 року. Цією хворобою в Індії заразився польський офіцер розвідки. Після повернення він заражав інших. Упродовж перших тижнів влада взагалі не повідомляла про небезпеку. Лише згодом Вроцлав оточили санітарним кордоном. 

Приховування інформації про такого роду події було маніпуляцією, але зазвичай не призводило до трагічних наслідків. Втім, у випадку Шопєниць усе було інакше. Саме ця відмінність поєднувала історію катовицького металургійного комбінату з історією Чорнобильської атомної електростанції. 

Колишній завод кольорових металів у Шопєницях. Фото: Мацєй Яжебінський / Forum

Шопєниці — це, по суті, такий маленький Чорнобиль. Обидві історії — екологічні катастрофи. В обох випадках те, що влада приховувала правду, тільки помножило трагічні наслідки. Після вибуху на атомній електростанції жителям околиць Чорнобиля — але також і в Польщі — тривалий час не повідомляли, що їм загрожує небезпека, пов’язана з радіаційним опроміненням. У Шопєницях місцевих мешканців не інформували про шкідливі викиди комбінату. Проте і сьогодні в нас є проблеми з правдою.

Про події в Шопєницях розповідає новий польський серіал на Netflix «Свинцеві діти» (Ołowiane dzieci). За словами творців фільму, він знятий за мотивами реальних подій, тобто в сюжеті вони не відтворені точно. Правда, без сумніву, полягає в тому, що влада була відповідальна за отруєння людей, які працювали на підприємстві й жили неподалік. Але через кілька десятків років хтось може дорікнути нам тим, що ми, своєю чергою, винні у перекручуванні історії задля приємних вечірніх телерозваг. 

У серіалі місцеві жителі ставляться до лікарки неприязно, та насправді все було навпаки. Зрештою, сілезців узагалі показано як неотесаних дикунів, що більше відповідає стереотипам, ніж дійсності. Але, безумовно, такий образ — кажучи метафорично — більш яскравий з кінематографічного пункту бачення, хоча мешканців Шопєниць на екрані показано в похмурих барвах (буквально). 

Кадр із серіалу «Свинцеві діти». Джерело: Роберт Палка / пресцентр Netflix

Для потреб сценарію придумали жіночу демонстрацію біля комбінату і приїзд підрозділу Моторизованих резервів громадянської міліції. Демонічний співробітник Служби безпеки — теж вигаданий персонаж, втім, з іншого боку, він уособлює всемогутність тодішньої політичної поліції. 

Адже річ не в тому, що якийсь один таємний службіст відзначався особливою підступністю, а в тому, що вся система була підла. У фільмі, однак, зло потрібно персоніфікувати. І навіть герої текстів польських репортерів — іноді збірні образи. Я б не вдавався до цього методу, але іноді його використовували навіть такі видатні автори, як Мельхіор Ванькович.

Мацєй Пєпшица, режисер серіалу «Свинцеві діти»

Іноді вигадка потрібна нам саме для того, щоб докопатися до правди, до фактів.

Кінематографічна вигадка може бути ближчою до правди, ніж точне відтворення подій, адже ми ніколи не зможемо показати їх усі через обмежений час фільму чи серіалу. Але водночас вимисел — свого роду шлях до спрощення. 

Драматизація подій — це одне. «Перевертання» історії — набагато гірше. Одну з героїнь серіалу, професорку Кристину Берґер, грає Аґата Кулєша. Вона чимось нагадує реальну професорку Божену Гаґер-Малецьку, яка першою розпізнала свинцеве масове отруєння неподалік Катовиць. Серіал перекручує її роль у цій історії. Щоправда, ім’я та прізвище лікарки змінили, тож ніби вийшла вигадана героїня, втім, вона асоціюється з реальною людиною. 

У серіалі професорка Берґер вороже налаштована до лікарки Йоланти Вадовської-Круль (автори серіалу використали її справжнє ім’я і прізвище, а роль виконує Йоанна Куліґ), що не відповідає дійсності. Серіал загалом зосереджений на Вадовській-Круль, натомість роль Гаґер-Малецької відходить на другий план. 

Те саме трапилося і в серіалі Netflix, присвяченому кораблетрощі «Яна Гевелія». Творці фільму натякнули, що екіпаж іншого польського порома не захотів плисти на допомогу напівзатонулому «Гевелію», а це створило сильний драматичний ефект. Та насправді все було навпаки. Творці серіалу вигадали назву порома і вмістили на його борту вигаданих персонажів. Втім, вигаданий епізод асоціювався зі справжніми моряками, які постали у негативному світлі. 

Результат такого підходу невтішний. Попри застереження творців, що фільм знятий лише за мотивами подій, чимало глядачів сприймають кожну сцену за чисту монету й відтак у інтернет-дискусіях спираються на «знання», почерпнуті з серіалу. За кілька років екранізована реальність стане єдиним джерелом знань про трагедію в Шопєницях. 

Та, звісно, правда буває нудною, а нам після важкого робочого дня хочеться трішки розвіятися.

Перекладачка Марія Шагурі, редакторка Наталя Ткачик