Якби міста Триміста були братами й сестрою, то Ґданськ вважався б розумним, Ґдиня — красивою, а Сопот — кумедним. Так сказав мені чоловік, коли я поскаржилася, що не знаю, як почати цю статтю. Як це не дивно, виявилося, що Сопот — одне з головних тусівних місць на балтійському узбережжі. У мене він завжди асоціювався з пастельними будиночками, дерев’яними ґанками, богемою. Який же він насправді?
Жан-Жорж Гаффнер — засновник курорту
Принади цього регіону поморяни відкрили для себе ще в ранньому середньовіччі. У VII віці вони звели фортецю, яка розташовувалася за 10 хвилин ходи від сучасного Монцяка (неофіційна назва вулиці Героїв Монте-Кассіно). Індустрія розваг також зародилася тут у прадавні часи — відомо, що близько 1400 року, коли в краківській університетській аудиторії Collegium Maius студенти слухали перші лекції, в селі Сопот вже працювала корчма, яку через сторіччя охрестили Мисом Доброї Надії. Але справжнім переломним моментом стало прибуття до Сопота ельзасця Жана-Жоржа Гаффнера.
Пам’ятник Жану-Жоржу Гаффнеру в Сопоті. Джерело: WikipediaГаффнер народився в останній чверті XVIII сторіччя, і хоча Сопот існував задовго до його народження, саме Жана-Жоржа заведено вважати батьком-засновником курорту. На Балтійське море він потрапив під час наполеонівських воєн разом із дев’ятим гусарським полком, одним із формувань австрійської армії. Однак молодий (ледве розміняв четвертий десяток) офіцер-медик не горів військовою службою — він часто подавав рапорти про звільнення, покликаючись, зокрема, на біль у лівій ступні. Але його начальство не вважало цей аргумент переконливим. Ситуація змінилася, коли Гаффнер 1808-го, лише через рік після прибуття до Помор’я, одружився з Реґіною Кароліною Бьоттхер, мешканкою Ґданська, вдовою з сімома дітьми. Саме напівсироти, які росли без батька, пом’якшили серця військових і вже наступного року Гаффнер звільнився зі служби, щоб розвивати приватну практику і своє зацікавлення бальнеологією, себто властивостями мінеральних вод.
Спершу він відкрив лікувальний кабінет у Ґданську, а 1823 року взяв у оренду дві ділянки у приморській частині Сопота і заклав наріжний камінь в будову купальні. Через рік з’явився перший Куротний дім, дерев’яний пірс, кабінки-перевдягальні, приморський парк і територія для прогулянок.
1901 року Сопот отримав міські права. З кризи, спричиненої, зокрема, епідемією холери, йому допомогла вибратися залізниця, яка швидко і зручно довозила нових відпочивальників. Щоліта сюди прибувало майже 20 тисяч гостей, спраглих відпочинку біля моря й курортних розваг. Сопотяни доклали усіх сил, аби виправдати очікування — саме в цей період з’явилися тенісні корти, Північні й Південні купальні, Лісова опера й водолікарні.
Паркова, яка раніше називалася Простою і 22 липня — ідеальна сопотська вулиця. Її проклали у першій половині ХІХ сторіччя й вона стала невід’ємним елементом курорту, який саме розбудовувався. Тут є все, про що можна тільки мріяти: і море, і тиша, і красиво оздоблені еклектичні кам’яниці з дерев’яними ґанками з початку ХХ сторіччя, і тюльпани наче з гравюр голландських майстрів, і старовинні рибальські будиночки, яким майже 200 років, а всі культові пам’ятки розташовані за 10-15 хвилин ходи. Вулиця Паркова приваблює також цікавими апартаментами «У митців» (U Artystów).
Незвичайність цього місця помітна з першого погляду. Дерев’яні підлоги, насичені кольори, загадкові предмети — скриня в різнокольорових плямах фарби, кавник на старій малярській палітрі. Уважний спостерігач помітить і історичні деталі — автентичні дерев’яні двері із замками і ручками майстерної роботи, кахлі в лазничці з ніжним флористичним мотивом чи ліпнину. І мистецтво, ціле море мистецтва. Останнє не дивує, враховуючи, що господарі дому — професійні митці.
Німкеня плакала, коли продавала
Алєксандра Шевчук, яку всі називають Сандрою, — популярна мисткиня, яка створює експресивні абстрактні композиції, а Лукаш Качмарек — артдиректор у рекламній агенції та художник-графік.
«Це помешкання — ще й галерея робіт Сандри», — говорить Лукаш. Стіни прикрашені також його авторськими плакатами й роботами їхніми з Сандрою друзями. На дерев’яній підлозі мистецтво також залишило свій слід — Лукаш пояснює, що краплі фарби на дошках тут ще з часів, коли він керував художньою школою, і відтоді, коли приміщення використовувалося як художня майстерня. Лукаш вирішив не усувати плям, щоб зберегти пам’ять про мистецьке минуле помешкання.
Коли я запитала в господарів, чому вони вирішили поселитися в цьому місті, виявилося, що вони обож мріяли про Сопот ще до того, як познаймилися.
Лукаш народився у центральній Польщі й завжди хотів жити саме тут. Якось він, недовго роздумуючи, просто взяв свого пса і переїхав на море. Алєксандра, народжена в Ґдині, також мріяла про Сопот. І про собаку. Ця історія просто не могла скластися по-іншому.
А історія будинку? «Це звичайнісінька кам’яниця. Від деяких сопотських під’їздів й справді дух перехоплює, але наш нічим не вирізняється», — кажуть господарі. Моє варшавське серце, яке на вигляд будь-чого довоєнного починає пришвидшено битися, затремтіло. Нічим не вирізняється? А оригінальні дерев’яні сходи? А деталі інтер’єру з німецькими написами, либонь, із початку ХХ сторіччя? А вітражні вікна, які відкидають на підлогу веселі світлі плямки? Лукаш, мабуть, неправильно зрозумівши моє знічення, розповідає, що, за переказами, перед самою Великою депресією дві сестри, Антонія і Розалія Пеншке, вирішили інвестувати всі свої заощадження й купили кам’яницю на Парковій, переїхали в неї, а невдовзі почався крах. Пані Валлі, колишня господарка приміщення, за суму, яку отримала від продажу нерухомості, тепер могла купити собі хіба що клямку до дверей.
Здаля від туристичних маршрутів
А предмети в їхньому помешканні? Вони самі знайшли Сандру і Лукаша. Красиву незвичну лампу митцям подарувала літня професорка, не сумніваючись у тому, що вони гідно оцінять її унікальність; столик пара знайшла на смітнику й власноруч відреставрувала.
Я вирішила трохи покопирсатися в документах, що розповідають про історію будинку. Кам’яницю збудували приблизно 1905 року на замовлення Германа Зіха. Той, найімовірніше, був вельми заможним: крім будинку під номером 63 на Парковій він приблизно тоді ж збудував неподалік, на вулиці Понятовського, будинки 2 і 4–6. І хоча в описі пам’ятки ані слова про архітектора, є всі підстави припустити, що проєкт належить Вільгельму Ліппке, який у першій половині ХХ сторіччя забудував добру половину Сопота. Підтвердженням цієї теорії може слугувати той факт, що саме Ліппке спроєктував згадані кам’яниці на вулиці Понятовського. Крім того, на фотографії з 1910 року кидається у вічі схожість вілли «Роcа» (Понятовського, 4–6) і нашої кам’яниці на Парковій.
Будинок на вулиці Понятовського, 8. Джерело: WikipediaЧерез кілька років після завершення будівництва Германн Зіх продав будинок, розділивши його на дві частини, — 1912-го власником дому 63а на Парковій став міський радник Бенно Йохім. Крім нього, в кам’яниці мешкала Розалі Дік. 1922 року Йохім продає кам’яницю Якобу Крайкеманну — підприємцеві, що жив у Ґданську, одному з представників хімічної фабрики в Ґрюнау, яка, згідно з рекламою, розміщеною 1930 року у виданні Przegląd Budowlany, виготовляла будівельні матеріали.
Минуло десять років, і Крайкеманн також продав будівлю. Чи було це рішення пов’язане з наростанням антисемітських настроїв? А може, його продиктували суто економічні причини? Про це ми вже навряд чи дізнаємося.
Упродовж двох наступних десятиліть у будинку поперемінно мешкали: бондар Арнольд Берґер, підприємець Е. Пашке, через два роки — банкір Отто Шюнеманн і круп’є Франц Камін. Хтозна, може, він колись обслуговував гравця казино, який після їхньої зустрічі став одним із героїв похмурої легенди, про сопотську «алею вішальників»? («Алеєю вішальників» називали алею, яка тягнулася від «Ґранд-готелю» через Північний парк. Її лиха слава виникла ще до війни, коли банкрути, програвши в казино все до нитки, виходили з готелю, прямували в темний парк і вішалися на деревах.) Німецька адресна книжка обривається 1942 рокку на технічному інспекторі Германі Ердбрюґґері. Своєрідну книжку гостей теперішні господарі тримають у голові.
Схована поблизу відомих місць і пляжів Паркова вулиця, що межує з Південним парком, — одна з нетуристичних принад Сопота. По обидва боки вона забудована віллами, які до війни слугували прибутковими кам’яницями або пансіонатами. Не можна оминути увагою дім під номером 10 — з багатим еклектичним декором, зведений у перших роках ХХ століття. А ще незмінно привертає погляди вілла під номером 43–45 («дім під совами»), спроєктований Карлом Куппершмітом: зразок типової курортної архітектури Сопота першого десятиліття минулого віку. Рибальські хатини ХІХ століття — це садиби 24, 46 і 47. На Парковій, 5 розташований костел Спасителя (Kościół Zbawiciela) євангелічно-аугсбурзької громади — створений Адольфом Білефельдтом, архітектором, за чиїми кресленнями зведено чимало знаних споруд у Сопоті.
«Дім під совами». Фото: Томаш Пшехлєвський / Wikipedia2022 року після реконструкції Паркова отримала статус вунерфу — вулиці, де перевага надається пішоходам і велосипедистам із обмеженням швидкості автотранспорту. А 2023-го — здобула відзнаку Товариства польських урбаністів за те, що «збільшення привабливості прибережної частини міста та спрямування туристичного потоку в цей район дало змогу привернути увагу до історичної забудови».
***
Чи схожі сучасні туристи на тих, що приїжджали сюди сто років тому? Я розглядаю давні листівки й фотографії, на яких час завмер навіки. На пірсі, як і нині, людно, пляж повен відпочивальників. Люди з минулого виглядають трохи кумедними — пани в костюмах, з годинниками на ланцюжку, в елегантних шкіряних черевиках, пані в сукнях до землі та величезних капелюшках із страусиним пір’ям, схилилися над вишиванням. Зофія, дружина знаного скрипаля Павла Коханського, лежить просто на піску — в красивій світлій сукні й підібраних до неї рукавичках до ліктів. Цікаво, як їй вдавалося ходити пляжем у тих туфельках на підборах. Лежак впритул до лежака, людина впритул до людини. Навіть страшно подумати, що би тут було, якби тоді з’явилися пляжні паравани.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
