22 жовтня 1948 року помер примас Польщі Примас — глава Католицької церкви в країні. кардинал Авґуст Гльонд. Перед смертю він устиг написати папі Пію XII листа , в якому прохав призначити своїм наступником Стефана Вишинського, 47-річного єпископа Люблінського.
Папа виконав прохання , і в лютому 1949 року відбулася інтронізація нового архієпископа-митрополита Ґнєзненського і Варшавського, примаса Польщі. Проте Вишинський і Пій XII мали різні погляди на те, як повинні поводитися церковні ієрархи у комуністичних країнах.
Новий примас був реалістом. Конкордат із Апостольською Столицею Договір, що регламентує правовий статус Католицької церкви у країні. в односторонньому порядку розірвав іще Тимчасовий уряд національної єдности у вересні 1945 року. Нова влада вважала себе вільною не лише від довоєнних зобов’язань , але й узагалі від будь-яких правових норм. Вишинський вважав, що, оскільки «неминучим є факт співіснування народу з католицьким світоглядом та державного матеріалізму» , так чи інакше слід домовлятися про правила цього співіснування. Пій XII був категорично проти переговорів і будь-яких форм співпраці з новою комуністичною владою та обіцяв підтримку в створенні структур підпільної Церкви. Але, з іншого боку, він не міг не розуміти, що модель ранніх християн не вписується в сучасні умови. Справа була навіть не у масштабі репресій — у хід пішли методи, невідомі до того часу.
Чи з державою можна домовитися?
На початку серпня 1949 року Сталін напучував польських товаришів:
Ви нічого не досягнете , поки не доб’єтеся розколу на дві окремі й налаштовані одна проти одної групи. [...] Масова пропаганда обов’язкова, але сама пропаганда не зробить того, що треба. Без розколу кліру нічого не вийде. [...] Кримінальне право потрібне, але не воно вирішує...
Польська Католицька церква могла взагалі припинити існування. І сотні тисяч простих вірян навіть би цього не помітили , позаяк на її місці виникла б така собі антицерква — з тими ж символами й схожими обрядами, але цілком підпорядкована державі: освячувала б власним авторитетом її політику й усією могутністю свого емоційного впливу підтримувала її дії, якими б вони не були.
Прагнення розколоти Церкву зсередини , замінити «реакційне», «антинародне» духовенство своїм — «прогресивним» і «народним» — проглядається досить чітко. Ліквідовувалися або переходили під контроль держави благодійні організації , закривалися католицькі навчальні заклади.
Тоді ще не оформився офіційно рух «ксьондзів-патріотів» — священників , які виступали за «незалежність» Католицької церкви у Польщі від Ватикану й співпрацю з комуністичною владою. Це відбудеться восени 1949 року. Але вже на повну потужність діяло товариство «Рах» (мир) , яке об’єднувало людей, що називали себе католиками, але при цьому сповідували комуністичні ідеї. «Рах» отримав монопольне право видавати католицьку пресу, при цьому схвалюючи й засуджуючи кого слід також на шпальтах інших видань, а ще засилав своїх людей у католицькі організації та парафії. Одним словом, він був усюдисущий і активний — пропорційно до державної підтримки й фінансування.
Для керівництва Польської Народної Республіки (ПНР) Вишинський став матеріальним втіленням кошмарного сну. Передусім його дуже важко було оголосити ворогом народу. Біографія у нового примаса — хоч у партію приймай.
П’ять років , до 1944-го, він переховувався від ґестапо, відтак був капеланом варшавських повстанців — поплічником фашистів його аж ніяк не назвеш. І походження було відповідне: хоча й не з селян , але народився в селі, у родині небагатого парафіяльного органіста. Замолоду у Влоцлавку був близький до робітників, підтримував створення й розвиток профспілок, викладав у місцевому робітничому університеті.
Стефан Вишинський , 1956. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіВлада вбачала проблему в тому , що ці профспілки були християнські. І сам факт їхнього існування, як і соціального вчення Церкви, у повній згоді з яким говорив і діяв молодий священник Вишинський, руйнував міф про те, що компартія — єдина захисниця пролетаріату, а пропонований нею шлях розв’язання його проблем безальтернативний. А це вже — потрясіння основ. Недарма Юлія Бристіґер , головна антицерковна ідеологиня, ще 1947 року настирливо рекомендувала «рішуче й безумовно протистояти проникненню кліру і католицьких організацій у робітниче середовище». До того ж Вишинський знав і розумів марксизм глибше ніж багато ідеологів ПНР і ніколи не втрачав живого зв’язку з тими , хто для комуністів був робітничою масою, а для нього — дітьми Божими.
Для нової влади цього було достатньо , щоб Вишинського, навіть якби він не був главою польської Католицької церкви, вважати вкрай небезпечним ворогом.
Уже від 5 травня 1946 року за ним , тоді ще єпископом Люблінським, ретельно стежили, не шкодуючи сил і ресурсів. Фіксувалося все, що він говорив і писав, включно з дружніми бесідами та приватним листуванням, а приміщення, де він бував чи хоча б теоретично міг з’явитися, нашпиговували засобами підслуховування.
Операція зі стеження закінчилася навіть не в день смерті кардинала 28 травня 1981 року , а в день його похорону, 31 травня. Боялися, що воскресне?
Маючи такого супротивника , комуністи спершу не зважувалися йти напролом, і їх можна зрозуміти. 6 липня 1949 року почала діяти Змішана комісія, а 14 квітня 1950-го Єпископат Польщі та уряд ПНР уклали угоду. Наступного дня президент країни Болєслав Бєрут написав про неї Сталіну.
На основі цього вигідного для нас компромісу ми розгорнемо подальший наступ , щоб обмежити вплив Католицької церкви в країні.
Вишинський був людиною того світу , в якому, незважаючи на найгостріші розходження в поглядах, слова все-таки означали те, що означали, а підписи під угодою до чогось зобов’язували.
Папа Пій XII також сприйняв угоду як перемогу , нехай навіть тимчасове, але все-таки розв’язання проблеми, дійшов висновку, що на місці видніше, і 1951 року наділив Вишинського особливими повноваженнями. Тепер примас міг ухвалювати будь-які рішення щодо взаємодії Церкви та держави без консультацій із Ватиканом.
Non possumus
12 січня 1953 року Стефана Вишинського возведено в сан кардинала , але приїхати до Риму, щоб отримати кардинальські регалії, він не зміг: його не випустили з країни. 9 лютого 1953 року вийшов декрет Державної ради ПНР «Про призначення священнослужителів на церковні посади», згідно з яким на будь-яке призначення (від архієпископа до вікарія сільської парафії) потрібен дозвіл влади. Ця ж державна влада могла на власний розсуд звільнити з посади будь-якого священнослужителя, а також анулювати будь-яке розпорядження ієрархів.
Інакше кажучи , церковним життям тепер мали керувати не папа і єпископи, а держоргани, і це багато років називалося «відділенням Церкви від держави».
Такі постанови були прийняті й набули чинности у всіх країнах совєтської зони впливу , а отже — «нічого особистого». Гадали, що і в Польщі все пройде без особливих ексцесів.
Особисті протести Вишинського та його спроби вести переговори з партійним керівництвом не дали жодних результатів. Ба більше — влада висунула Церкві додаткову вимогу: публічно засудити американський імперіалізм.
8 травня на Конференції Єпископату Польщі ухвалили меморандум , який став уже історичним. Єпископи підтвердили свою готовність і надалі йти до згоди на основі підписаної трьома роками раніше угоди, але лише за умови, що держава також не порушуватиме своїх зобов’язань та припинить переслідувати Церкву і втручатися в її внутрішні справи.
Єпископи не були голослівні: меморандум містив досить детальний опис зловживань і незаконних дій із боку державних структур. Що стосується декрету «Про призначення» , Єпископат прямо заявив: він швидше погодиться нікого не призначати на церковні посади, ніж віддасть релігійне керівництво душами в негідні руки.
Якби нас поставили перед альтернативою: або визнати церковну юрисдикцію знаряддям світської влади , або самопожертва — ми не вагатимемося. Підемо за голосом нашого апостольського покликання і священничого сумління з внутрішнім спокоєм і розумінням: ми не давали жодного приводу для переслідувань і страждання, які випали на нашу долю, зносимо за справу Христа і Церкви Христової. Не можна класти на кесарів вівтар того, що Боже. Non possumus Не можемо (лат.).
21 травня кардинал Вишинський передав меморандум Бєруту. Через два тижні , 3 червня, під час процесії на свято Тіла і Крові Христових , у якій брали участь близько 200 тисяч вірян, текст меморандуму зачитали публічно.
А отже , все названо своїми іменами. І, що надзвичайно важливо, — в офіційному документі. У вірян, міжнародної спільноти, Ватикану вже не залишалося сумнівів щодо справжнього стану речей у повоєнній Польщі. Це був серйозний удар. Ніби в пропагандистської машини луснули відразу всі чотири колеса.
У вересні того ж року кардинала Вишинського арештували.
Нові обітниці , нова сила
Три роки й один місяць примас Польщі провів за ґратами. Позбавлений , як він сам напише у своїх «В’язничних нотатках», «навіть прав , які мають звичайні в’язні. Без вироку суду мене засудили на цивільну смерть і я деградував до рівня “позбавленця”».
Тільки останнього , 1956 року, коли московська відлига змінить політичний клімат і в інших країнах соцтабору, умови утримання Вишинського дещо поліпшаться. Його помістять у чинний монастир у Команчі, де його зможуть навідувати друзі, хоч і за спеціальними перепустками, отримати які було зовсім не просто. А до цього Вишинський перебував у розорених монастирях у Ривалді, Сточеку та Прудніку, які не надто відрізнялися від тих, що були «перекваліфіковані» у в’язниці й табори в СРСР.
Стефан Вишинський , 1956. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіЖодні побачення в цих монастирях не дозволялися: за два проведені там роки кардинал Вишинський , окрім охоронців, бачив тільки двох людей — священника й черницю. Обоє також були ув’язнені, переведені з інших в’язниць, де їх змусили погодитися на вкрай неприємну місію — шпигувати за примасом. Кардинал про це знав. Але трактував їхні таємні функції як велику людську трагедію, а до них самих ставився, як батько до хворих дітей, яким у цю мить мало чим може допомогти.
«Перемагає той , хто любить» — це гасло Стефана Вишинського було істинне в усі часи й за будь-яких обставин. Варто про це пам’ятати навіть у найпохмуріші хвилини.
У перші тижні ув’язнення , психологічно найскладніші, Вишинський доходить висновку, неочікувано оптимістичного і, здавалося б, цілком позбавленого реальних підстав: Католицька церква і Польща загалом можуть мати «інший сценарій розвитку подій. Не такий , як Росія чи Угорщина. Інший».
Реалізація цього «іншого сценарію» розпочалася з того , що формально було приготуванням до прийдешнього святкування тисячоліття хрещення Польщі. Так , приготуванням грандіозним. Але ж і подія — раз на тисячу років!
Першим «актом» мали стати Ясногірські обітниці польського народу. В середині XVII сторіччя Річ Посполита перебувала на грані загибелі. 1648 року в Україні почалося повстання Хмельницького В українській історіографії — Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. , згодом у війну з Польщею вступила Росія. 1655 року починається війна зі Швецією, що отримала назву Шведського потопу. Полчища ворогів заливали Польщу з двох боків і, здавалося, що надії немає.
1 квітня 1656 року у львівській катедрі король Ян II Казимир Ваза склав обітниці , віддавши себе, свій народ і свою країну під опіку Богородиці й назвавши її Королевою Польщі. Згодом відбулася небачена консолідація всіх верств суспільства, мобілізація всього живого на боротьбу з ворогом. Це була якась нечувана для XVII сторіччя хвиля патріотизму.
І Польща вистояла. Із утратами , зранена, але перемогла. А ці страшні роки залишилися в народній пам’яті часом найбільшої слави. Недарма два перші романи трилогії Генрика Сенкевича , написаної «для зміцнення сердець», оповідають саме про події цих років. Не всі обітниці Яна Казимира були втілені (змінити долю селян не вдалося), але й обітниць вірности Діві Марії ніхто не відміняв, а її титул Королеви Польщі глибоко вкоренився в польській свідомості.
За церковною традицією , обітниці годиться час від часу оновлювати. Зробити це у 300-ту річницю сам Бог велів, так що в задумі примаса не було нічого незвичного.
Вишинський пише текст нових обітниць і потаємно передає його в Ченстохову. Тут , перед найбільшою святинею польських католиків — Чорною Мадонною , в її день, 26 серпня, і повинен був відбутися акт оновлення обітниць. І скласти їх мав не політичний лідер Польщі, а народ.
Запрошення були розіслані у всі парафії. І люди прибували. Якщо відмінялись потяги — їхали велосипедами або йшли пішки. Якщо дорогою затримували — ішли лісом , «партизанськими стежками». У призначений час перед монастирем зібралося понад мільйон людей.
До мікрофона підійшов отець Єжи Томжинський , пріор монастиря, і сказав, що цієї ж миті примас у Команчі відмовлятиме ту саму молитву, разом з усіма. Потім він підійшов до порожнього трону з гербом примаса і поклав на нього букет білих і червоних троянд.
Текст обітниць замість примаса зачитав єпископ Міхал Клєпач.
Богородице Діво , Богом прославлена Маріє!
Королево світу й Польщі Королево!
Тепер, коли минає три століття від радісного дня, коли Ти стала Королевою Польщі, ми, Діти Польського народу і Твої діти, кров від крові предків наших, знову стаємо перед Тобою, сповнені такими ж почуттями любові, вірности й надії, які колись зміцнювали Отців наших. [...]
Королево Польщі! Оновлюємо нині обітниці Предків наших і визнаємо Тебе нашою Покровителькою й Королевою польського Народу...
Обітниці не виходили за рамки віри й моралі , у тексті не було жодної політичної складової — якщо, звісно, не вважати нею обіцянки «захищати молоде покоління від безбожжя й зіпсутости». Але не до чоботів комуністів, а до ніг Діви Марії складали поляки «себе самих і все , що маємо: сім’ї наші, храми й житла, лани й майстерні, плуги, молоти й пера, всі зусилля думки нашої, порухи сердець і пориви волі».
Мільйонний хор голосів відповів: «Королево Польщі , присягаємо».
Через півтора місяця примаса звільнили.
Вишинський добився скасування декрету «Про призначення» , укладення нової угоди між єпископатом і урядом і відправив на спочинок багатьох «ксьондзів-патріотів».
Святкування тисячоліття Хрещення Польщі. Білосток , 1966. Джерело: Національний цифровий архів Польщі 3 травня наступного 1957 року , в День Конституції , який у ПНР був скасований, примас оголосив Велику Новенну — дев’ятирічні приготування до святкування тисячоліття Хрещення Польщі. І з кожним роком, кожним місяцем і кожним днем не тільки вірян, але й усіх поляків дедалі міцніше об’єднувала спільна думка: вони не з тих, кому нема чого втрачати, окрім своїх ланцюгів, вони — народ із тисячолітньою славною історією , тисячолітніми традиціями і культурою.
Якщо говорити про війну за людські душі між Церквою і владою ПНР , то комуністи програли її вже тоді. Остаточно й без вороття. Попереду чекав ще довгий шлях до політичної свободи, сценарій розвитку подій був напружений і драматичний. Але це був інший сценарій, не такий, як у СРСР. Інакше й бути вже не могло.
Переклав Андрій Савенець
